|
Вернутися (Розділ 29) | Зміст | Далі (Розділ 31) | |
Збитими кам'яними сходинками ми зійшли вниз. Усе, що було вчора, повторилось сьогодні.
Як і вчора, ми пройшли повз помальовані на стінах сходів ляндшафти й жанрові сценки, наївні відгуки персидських мініятюр і свідчення про малярську безпорадність мистця. Як і вчора, огрядний господар привітав нас на порозі. Перед нами сяяла блискуча лисина низько схиленої його голови. І одна рука була простягнена нам назустріч для потиску, а друга прикладена до серця.
Господар пізнав мене й бурхливо виявляє радість, що сьогодні він знов має щастя бачити й гостити мене.
Я у відповідь тисну теплу його руку й ласкаво хляпаю долонею по широкій його спині.
Ми обидва тішимося з нашої зустрічі, як тільки можуть тішитись і радіти люди, що зустрілися ненароком на життєвому перехресті і що їх шляхи розійдуться знов, щоб ніколи знов у житті не зіткнутися.
Показуючи коротким своїм пальцем на мою супутницю, господар з гордістю каже мені:
— Це нам тутешній буль-буль. Це нам соловей! І тоді, звертаючись до Лариси, він закидає їй, що вона давно не була в нього. Він прислухався до солов'їв, що на весні прилетіли до міста й почали співати по садках. Але він не чув її голосу серед них і з сумом питав не раз самого себе:
— Де наш співає буль-буль? Може, він полетів десь в далеку країну, на холодну й темну крижану північ, щоб там своїм співом розважити людей, які позбавлені щастя слухати на весні солов'їв у себе по своїх садках?
Лариса не без приємности вислухала цей розлогий і барвистопишний комплімент, що бринів немов переклад з Гафіза.
В затишному кутку, який знайшов для нас господар, ми сіли за столик.
Знаючи усталений лад, я, не дивлячись, одкинув геть убік картку стандартних страв. 3 вчорашнього дня я мав достатній досвід у тому, як треба поводитись тут, щоб не випасти з того базарного й одночасно родинного тону, який плекав тут господар цього духану, ніби це все діялося не в великому місті індустріялізованої України, а десь у якому-небудь маленькому містечку поблизу Єревану.
— Ми зголодніли! — заявив я господареві: — Ми хочемо їсти, але ми хочемо їсти щось винятково добре, щось таке досконале й виключне, чого немає в жадних картках і жадних цінниках!
Мої слова явно схвилювали господаря, і він сказав:
— Я розумію тебе!.. Якщо до мене прийшов такий поважний гість, як ти, — він показав на мене пальцем, — і така вродлива і молода жінка, як ти, — він і на неї показав пальцем, — я маю погостити обох вас чимсь особливим!
Він був збентежений. Він замислився. Він чемно вклонився, скромно втупивши долі свої маслянисті очі.
3 такої нагоди, як і годилося, до нашого столика покликаний був кухар. Ми почали втрьох радитися, але поступово запал підносився, атмосфера насичувалася електрикою. Дуже швидко я випав з гри. Задля власної безпеки, я ухилився від участи в цій кухонній дискусії, тим паче, що на мене вже майже з самого початку ніхто з них обох не звертав уваги і з моїми міркуваннями, які я робив спробу вставити, ніхто не хотів рахуватися.
Суперечка між господарем і кухарем зчинилася спочатку щодо вибору страв, тоді щодо їх послідовности.
Кожен з них відстоював свою думку.
Вони перейшли на вірменську мову. Я досить розумівся на цій мові, щоб збагнути, що розбіжність думок дійшла між ними до цілковитої протилежности. Суперечка оберталася сваркою, Вони вже не розмовляли. Вони загрожували один одному. Очі обох палали ненавистю й гнівом. Здавалося, ще мить, ще трохи, і вони вчепляться один в одного і схоплять один одного за груди.
Присутні затурбувалися. Вони одсовували стільці і підводились. 3 обережности я прибрав накриття, ножі й виделки, на столі вбік. Хто зна, чим все могло скінчитися?
Намагаючись перекричати галас, перехилившись через столик, я гукав до Лариси:
— Чи бачили ви колись таке? Хіба для цього є ціна грошей, і чи можна це якось сплатити?
І раптом все вщухло. Палання згасло. Кухар і господар дійшли згоди.
Заклопотаний кухар швиденько почвалав на кухню, а господар, лагідно просяявши й витираючи серветкою спітніле чоло, почав люб'язно розповідати нам, що для нас приготоване буде на кухні і яким вином він думає сьогодні нас почастувати.
— Вино для солов'я, — казав він, — не може бути звичайне. Таке, як для всіх. Воно повинно бути солодке, як мед, і запашне, як троянда.
Він запевняв нас, що в нього в льоху є саме таке вино. Саме в нього й саме таке: густе, солодке, тьмяне й темне, як південна ніч.
Він хотів запевнити нас, що не кожному навіть із найкращих знавців вина доводилося пити щось подібне. Аджеж не кожен з них був з ним знайомий.
Говорячи це, він гордовито ткнув себе коротким пальцем в груди. Він знаходився в центрі космосу.
Скидалося, увесь світ і все в світі розподілялось для нього на дві категорії: на людей, що мали нагоду запізнатися з ним і скористатися з приязної його гостинности, і на людей, що такої нагоди не мали. Уся неповнота життя і все недосконале в світі починалося від останньої обставини.
— Покуштувати бодай краплину такого вина — це зберегти згадку про його смак на ціле життя! — казав він.
— Вино, — казав він далі, — це як жінка! Є жінка і жінка, і є вино й вино. Є вино, що його можна пити щодня й ніколи не зазнати від того втіхи. Є жінка, що її можна знати ціле життя, і що тобі з того? Але буває жінка, що, раз її зустрівши, ніколи більше не забудеш її в житті, хоч це був лише погляд, який ненароком вона кинула, або посмішка, що нею вони обдарували тебе мимохідь.
Він зробив павзу, немов віддавався споминам.
Багато дечого він міг би сказати з цього приводу, але іноді це може бути зайве. І сьогодні, коли в нього гостюють така гарна й приваблива жінка і такий наймудріший і найвченіший з усіх людей чоловік, що навіть серед жінок уміє вибрати для себе найкращу, злочином було б з його боку, якщо б він не почастував їх добірнішим з усіх вин, що їх він у себе має.
І він гукнув на одного з своїх підручних, наказав йому дістати свічку і йти з ним разом до льоху.
Він пішов.
Мушу признатися: ми мали нагоду переконатися, що це не були жадні слова з його боку, сказані лише для того, щоб поліпшити низьку якість кепського вина та компенсувати надмірність сплаченої за нього ціни. Вино, яке ми пили того вечора, було густе, солодке, тьмяне й тепле, як тепла й запашна буває лише весняна солов'їна ніч.
Це була коштовна рідина. Кожну її краплину треба було цінувати, немов спадковий клейнод, передаваний з роду в рід і з покоління в покоління. Вино було варте порівняння з тією жінкою, яка його пила. Уся радість і вся втіха життя конденсовані були в насолоді, яку ми відчували, смакуючи отеє вино.
Була пізня ніч. За столиками в шашличній поволі порожніло. Гості розходилися, але ми з Ларисою, скінчивши вечерю, ще сиділи. Рожевий туман застував світ. Ми нікуди не хотіли йти, не хотіли рухатися, охоплені солодким почуттям блаженної зціпенілости.
Ми пили чорну, міцну турецьку каву. До свого гурту ми запросили господаря. Поринувши в хмільне коливання, ми слухали розлогі його міркування про вино, про людей, їжу, сенс життя, призначення людства в світовому бутті універсу. Всесвіт він розглядав з погляду господаря шашличної.
Він казав:
— Серед моїх друзів, які приходять до мене, є люди різних смаків. Є люди, що для них байдуже, яке вино вони питимуть, Вони прагнуть відчути себе щасливими, коли в них кружлятиме в голові. Я люблю таких друзів. Я шаную їх, і вони шанують мене. Вони випили, я випив з ними. Вони веселі, але я також веселий. Підтримуючи свого друга під руку, я допоможу йому вийти на вулицю, гукну на візника й побажаю щасливої путі й доброї ночі.
— Але є в мене, — продовжує господар, — друзі, які, прийшовши, кажуть до мене так: «Друже, я люблю вино, але не всяке, а добре! Я люблю вино, щоб воно смакувало. Я хочу відчути втішну його добірність, коли я його питиму!»
Господар запалюється. Змінюється ритм його мови. Він звертається до мене, ставлячи свого стільця насупроти мене:
— Невже ж, — каже він мені, — невже ж, скажи мені, будь ласка, я можу, після таких слів, покликати Аршака й сказати йому: «Аршак, візьми з шуфляди гроші й піди поруч до крамниці Церабкоопу абож на той бік Проспекту до Мамтресту й принеси звідти пару пляшок Карданахі або Кахетинського!»
Господар похитав головою,
— Ні, — сказав він, — я ще не покинув вірити в Бога, я ще не став бузувіром. Так, я кличу Аршака, але я не кажу Аршакові, щоб він пішов до Церабкоопу за Карданахі, я кажу йому: «Піди, Аршак, насупроти через Проспект до міської станції й замов собі квитка до Єревану в швидкому потязі Баку-Шепетівка. Коли ж ти приїдеш до Єревану, найми найближчої неділі на базарі підводу й поїдь на село до мого приятеля і привези мені від нього того вина, що його витиснули руками і що його він тримає в себе в льоху ще від року, коли в нього народився старший його син!» Так я кажу Аршакові. І коли до мене прийде колись такий друг, як оце ти, я кажу йому пошепки на вухо: «Слухай-но, друже, у мене для тебе є саме таке вино, якого бажало б твоє серце!»
На закінчення розмови, допивши свою філіжанку кави, він каже замислено, глибокодумно й повчально:
— Треба шанувати людей і любити задовольняти їх бажання!
Він підводиться з свого місця і ніби в зідханні, що народилося в найбільшій глибині його душі, він додає:
— Я гадаю, що пити й їсти слід тільки задля тієї радости й втіхи, що є в їжі й питві!
Уже пізно. Час іти. Усе випито, й усе з'їдено. Стигне темний, кустарної роботи з-під Вану спорожнілий кавник. В кутку столу чорніє на таці в купі соли мигдал. Скатертину заллято вином. Зм'яті жужмом серветки недбайливо кинено геть.
Обважнілі, немов відсутні, одсовуємо стільці. Господареві дякуємо за щирість люб'язної його гостинности й прощаємося, обмінюючись з ним десятком взаємних похвал і вишуканих компліментів.
Він проводжає нас до виходу на вулицю, спиняється на мить на порозі, широко позіхає, повертає вимикач і зникає в темряві льоху.
На вулиці згасає останнє світло.
| Далі (Розділ 31) | Зміст | |