|
Вернутися (Розділ 35) | Зміст | Далі (Розділ 37) | |
Чи треба сказати, що того дня я не був на засіданні Комісії, яка вибрана була для виробки резолюції і до складу якої був включений також і я.
Це була безнадійна справа спитуватись мене піймати. 3 учасниками Наради, з дирекцією музею, з усіма, кому я був потрібний або хто мене хотів бачити, я підтримував зносини лише листовно, виключно через записки, залишувані для мене в вестибюлі готелю у портьє. Я був невловний. Навіть для Івана Васильовича Ґулі.
Досить було з'явитися мені на порозі готелю, як черговий портьє, підводячись зі свого круглого стільця і перехиляючись над лядою бюра, простягав мені десяток записок, листів, повісток, телефонограм, і повідомляв:
— Вас питали...
— До вас заходили...
— На вас чекали...
— Вам казали переказати, щоб ви...
— За вами заїздили на машині…
— До вас дзвонили...
— Вас просили негайно, як тільки ви...
Негайно? — я посміхався. Щоб я?.. Але я був відсутній. Мене не було ні для кого.
В кожнім разі, взявши від портьє купу листів, я приймав зосереджений вигляд. Я дивився на портьє крізь скло своїх золотих окулярів. Я дивився на нього уважно й багатозначно. Він відчував себе передо мною студентом, який прийшов складати іспита, маючи зовсім туманне уявлення про різницю між німецьким і так званим єзуїтським барокком.
Я зберігав вигляд людини, переобтяженої справами. У кожного, з ким я ненароком стрічався, я просив пробачення. Я посилався на те, що за безліччю всіх інших справ, які тяжіли надо мною, у мене не лишилося часу саме для цієї.
Я розводив руками, я показував на течку, яку мав в руці, я витягав жмут паперів, я казав:
— Ви бачите: ось купа паперів, ось тисяча справ — і кожна з них негайна — до полагодження. Усе це я мушу зробити. Але коли, де, як? Ви ж розумієте, що я не спроможний зробити все.
Так знаходилося для мене пробачення. Неможливість зробити все була найкращим приводом не робити нічого.
Урядовця в установі, де він працює, репрезентує портфель, якого він, прийшовши на працю, поклав на стіл. Мене репрезентував ключ з великим мідяним кільцем в вузькій щілині шифоньєрки портьє.
Одвідувачі, які мене потребували, одержавши від портьє одну з двох стандартних відповідей: «Ще не приходив!», або «Уже пішов!», якнайкраще розуміли, що я, примушений бути в надто багатьох місцях, не міг бути, принаймні, десь в одному певному. Мене викликали в Виконком, в Облоно, в Музей, в Облархів, в Істпарт, в Комісію охорони пам'яток...
В уявлення про відповідального робітника з необхідністю включалося це: цілковита неможливість десь його спіймати.
Я відповідав на ходу:
— Пробачте, але я не можу. Я мушу спішити. Мене викликав товариш... У мене нарада...
Протокол засідання Резолютивної комісії й вироблений Комісією проєкт резолюції я підписав на ходу, не читаючи.
На заключному засіданні Наради я не був так само, як і на першому.
3 Ґулиної записки, залишеної для мене, я довідався, що роботи Наради закінчені, що я маю зайти до бухгальтеріі Музею одержати належні мені командировочні й консультаційні, що Облвиконком ствердив постанову Наради про перетворення «Варязької церкви» на заповідник, що Арсен Петрович Витвицький мене весь час розшукує, а що він, Ґуля, хотів би мене бачити.
Записку свою Ґуля закінчував:
— На яке число вам замовити залізничного квитка?
Я потиснув плечима. Хіба я щось знав?
Я розірвав конверт з листом від Арсена Петровича. Арсен Петрович запрошував мене завітати до нього наступного дня рівно о п'ятій годині вечора на обід.
Усі інші листи й записки я лишив нечитаними.
| Далі (Розділ 37) | Зміст | |