Electronic library of Ukrainian Literature Вернутися (Розділ 6) Зміст  Далі (Розділ 8) CIUS Press

Доктор Серафікус

В. Домонтович [Віктор Петров]


Розділ VII

Корвин і Вер стрівались на пляжі. Вони приходили в другій половині дня і повертались надвечір, коли вже заходило сонце й спека поволі спадала. З минулого року мода на засмаленість тіла почала зникати. Вер задовольнялась тепер із кількох годин перебування на сонці замість того, щоб як давніше, просиджувати й пролежувати на пляжі цілий день з ранку до ночі і почувати себе після цих соняшних божевіль в'ялою, виснаженою, втомленою.

О третій годині сонце ще являло картину дикої оргії. Річка засліплювала очі в тремтячому миготінні струмків так, що за швидкістю цього вогненного коливання не можна було стежити. Тисячі сонць у скаженому коловороті полум'яніли, крутились, променювали. Палке блищання берегового піску було таке ж нестерпне, як і ця фантасмагорія сонць у хвилях річки. Мозок божеволів, природу трясло в полум'ї гарячки. Соняшна маячня робила вигадним усе звичайне.

Спираючись на лікоть і підгрібаючи собі під груди гарячий пісок, Корвин бавив Вер своїми розмовами про себе, про своїх знайомих, про останні новини в мистецьких колах, про замовлення на обкладинки й плякати від видавництва, про склочні сварки між окремими мистецькими організаціями, чергові плятформні непорозуміння, про боротьбу за посади, про скарги, про висиджування, про фейлетони, листи до редакції, спростовання, протоколи засідань, про все те, що надавало ілюзіям досягнень у мистецтві прикмет реальности.

Вер лежала на спині, простягнувши одну ногу й зігнувши другу, Коли вона була одягнена, убрання заховувало витягненість її довгих ніг. Коротке темне трико, вузькою смугою охоплюючи вигин стегна, одкривало довгі ноги, що поволі звужувались від литок до вузької й темної ступні. Закинені за голову руки викликали в Корвині уявлення, як він, схилившись над Вер, цілує її в пахви.

Вер рухом спиняла Корвина:

— Я дрімаю! Ви можете розповідати!

Про Комаху Вер довідалася від Корвина. Вона довідалася від нього про смішні химери Комахи, про його несусвітні витівки, про його анекдотичне анахоретство, кумедні баляндраси, про його уникання жінок, про історію з Тасею, приятелювання з маленькою Ірцею.

Корвин розповідав про Серафікуса з тією іронічною одвертістю, що можлива тільки між близькими друзями.

Вер зауважила:

— Ви, певно, великі друзі з Серафікусом, що ви говорите про нього з такою уїдливістю?

Вони були друзі. Були! Колись! Давно! За студентських років. З того часу минули роки, — може минуло шість років, може вісім, дев'ять, десять... Корвин міг би говорити про певний серафічний, мовляв, період у своєму житті, про період глибокої приязної дружби з Комахою.

Сказати «дружба» чи значить сказати щось? Може, треба було б сказати: зворушлива закоханість, ніжність, відданість? Вони були юнаками, що здавалися собі дорослими; дорослими, що ще лишались юнаками. Певно, їхня закоханість і була останнім проявом химерного юнацтва на зламі дорослої і байдужої досвідчености. Корвин вагався, чи зуміє він розповісти Вер, що це було таке, бо, власне, нічого й не було, окрім блакитної мрії, що для неї даремно шукати незнайдених і неможливих слів. Є такі відсутні, нереальні, хисткі настрої, що ніколи не здійснюються; істотно їх нема; вони не більше, як сподіванки, ясні соняшні промінні сподіванки, що десь на світі є інше, відмінне, краще життя.

Іронія в Корвиновому оповіданні про Доктора Серафікуса перетворилась на патетику. Хіба ж за іронією не ховається завжди остання щирість і ліризм?

Комаха відіграв велику ролю в Корвиновому житті. Кілька років вони жили спільним життям. Попри всю свою м'язисту міцність, Комаха лишався в зовнішньому житті м'якуватим, безхребетним, аморфним і пасивним. Корвин, навпаки, був сухий, чіткий, жилавий, формалістичний і в собі, і в творчості. Слід припустити, що саме Корвин вів перед в їхній дружбі, тим часом було навпаки: Корвин залежав від Комахи, а не Комаха від нього.

Ініціятива дружби належала Корвинові, але тільки ініціятива. Перемігши опір Серафікуса, Корвин не взяв, а віддався. У Серафікуса було багато важкої упертої сталости, з нахилом не говорити, а проголошувати, не розмовляти, а проповідувати з тією самовпевненістю вчителя, метра, що звик навчати і не звик, щоб йому суперечили: magister dixi. З Серафікусом не можна було розмовляти, він дратував у розмові. Як і належить людині, що поклала бути вчителем, він не мав кого навчати. В нього не було учнів. Він був надто замкнений і зосереджений у собі, щоб виступати на людях, імпонувати в товаристві. Він міг впливати на одиниці. Корвин, людина різних площин, розірваних перекреслених ліній, взаємно-суперечливих рухів і рис, — найвиразніша прикмета кубізму, — був єдиний його учень і перший покликанець, бо Доктор Серафікус не кликав, Корвин сам прийшов до нього, взяв його дружбу, переміг нехіть опір, небажання, замкненість, безініціятивну пасивність. Бажаючи віддатися, Корвин примушений був узяти. Корвин нав'язав Комасі приязнь, почуття, дружбу, зустрічі, розмови, прогулянки. Він був, власне, єдиний, хто ходив до Комахи, з ким Комаха ходив гуляти восени куди-небудь на Сирець або ярами Куренівки. Їх бачили разом в університеті, на виставах, у парках. Спільні знайомі питали Серафікуса про Корвина:

— А де ваша дружина? І в Корвина:

— Де ваш чоловік?

Отож, коли при фізичному шлюбі подружжя він і вона згодом стають подібні один до одного, засвоюючи взаємні якості й хиби, — то в духовному шлюбі це трапляється ще частіш, Корвин зробився Серафікусом, Серафікус — Корвиним, з тією, хіба, різницею, що Корвин більше Серафікусом, а цей останній далеко менше Корвиним, — чи, може, й зовсім ним не став.

Корвин любив двох осіб: Серафікуса й наречену. Її — як Комаху, і цього останнього — як наречену.

— Так було, — сказав Корвин, звертаючися до Вер, — так було! З того часу минули роки. Ми відійшли один від одного. Змінився Комаха. Дуже змінився я. Моя тодішня закоханість у наречену здається мені тепер смішною вигадкою, моя цнотлива серафічна стриманість у ставленні до дівчини — недоречним курйозом. Тепер, — сказав Корвин, — я дозволяю коханню приймати всі можливі випадкові форми. У своєму поводженні з жінками я наслідую фра Філіппо Ліппі: зустрівши жінку, що йому була до вподоби, він робив спробу покохати її, і, коли йому не щастило задовольнити своє бажання, він малював її портрет,

Вер трохи підвелась, повернулась обличчям до Корвина й сперлась на лікоть. Розсміявшись йому в обличчя, вона сказала:

— Мудре правило, Корвине. Дуже мудре! Закінчивши того місяця один портрет, ви, певне, збираєтесь розпочати за деякий час інший?

— Я кохаю вас, Вер!

— Малюйте портрети, Корвине!

Корвин узяв руку Вер, щоб ніжно її потиснути.

— На жаль, малювати вас — це єдине, що досі лишається для мене дозволеним. Але в серафічний період мого життя більше, як два роки, тривав мій роман з моєю нареченою і протягом двох років я не наважився навіть поцілувати її і поводився сором'язливо, з цілковитою серафічністю.

— Вам не дозволяли піти далі?

— Ба ні! Саме тому, що я поводився надто коректно, це було за привід для моєї нареченої розійтися зі мною. Припускаю, що, кінець-кінцем, вона почала гадати, що я не чоловік або, принаймні, не зовсім чоловік...

Корвин зовсім не був тоді у двадцять років безневинним хлопчиком, навпаки, — але у своїх взаєминах з нареченою він поводився, як недосвідчений юнак, що мріє про місячне кохання. Він кохав Комаху та наречену. Це було єдине й спільне почуття. Можливо, він не наважувався зрадити Серафікуса задля нареченої й наречену задля Серафікуса. Від нареченої Корвин ішов до Серафікуса і від Серафікуса до нареченої. Він не знав інших шляхів, інших зустрічей та інших знайомств. Почуття подвоювалось і розділялось між двома особами. Нареченій він повторював те, що говорив перед тим Серафікусові, і останньому згодом те, про що розмовляв з нареченою. Він не відокремлював їх обох.

Серафікус і наречена не були знайомі. У Корвина з'явилась думка їх познайомити. Він сподівався:

— Що за хороше й приязне товариство з того вийде! Корвин довго настоював, і Комаха довго відмовлявся. Комаха, як завжди, посилався на те, що він ніде не буває й ні до кого не ходить, що в нього немає жадного бажання будь з ким знайомитись, і, як звичайно, уперто обстоював свою замкнену й ізольовану самотню відокремленість.

Корвин переконував доктора:

— Хороші люди повинні бути знайомі один з одним. Це обов'язок культурних людей!

Після довгих і неодноразових умовлянь Комаха нарешті, щоб зробити приємне Корвину, згодився.

У Беренсів пили чай, їли яблучний струдель, розглядали ілюстровані англійські книжки. Було все натягнене й навмисне. Після 9-ої години Комаха, подивившись на годинника, рішуче заявив:

— Мені вже час!

— Це рано! — сказала Тетяна.

— Ні, ні! Я мушу йти. Інакше мені доведеться лягти пізніше від звичайного спати, я не висплюсь як слід, пропущу свої ранкові робочі години, взагалі почуватиму себе завтра вибитим з колії! Я вже піду!

Натягаючи в сінях пальто, упевнившись, що візиту закінчено і обов'язок виконано, відчувши полегшення, Комаха з почуттям доброзичливости сказав у відповідь на запрошення приходити знов:

— Ви знаєте, я нікуди не ходжу, бо як ото каже Сенека, побувавши серед людей, я повертаюсь додому менше людиною.

Він сказав і не відразу усвідомив усю безтактність сказаного, те, що сказана ним фраза має подвійний сенс і дівчина могла образитись, застосувати її до себе... Він не збирався аж ніяк образити її. Просто він звик до самоти і в самоті своїй найменше вважав на те, що похмура ця фраза, підносячи вищість особи, була сповнена разом з тим зневаги до інших, до людей, до загалу.

Він охоче й часто згадував слова Сенеки, наведені в «Imitatio Christi» Томи Кемпійського, застосовуючи їх до себе, бо вони якнайдосконаліш відбивали самовідчування, яке прокидалося в ньому, коли він десь із людей повертався додому. Зустрічі обтяжували його. Розмови народжували в ньому почуття непотрібности, обридливої зайвости, вимушеного обов'язку.

Досі він думав про себе і не думав про інших. Так і цього разу, прощаючись з Корвиновою нареченою, відчувши полегшення, що він виконав прикрий для нього свій обов'язок і натягнена візита нарешті кінчається, в пориві доброзичливої прихильности, в паланні ентузіястичної піднесености він вимовив те, що відчував і думав і що, власне, аж ніяк не годилось говорити. У сказане він вклав відтінок довіри й добрости. Почуття звільнености володіло ним.

Він пішов. Корвин ще лишився. Вийшовши на вулицю, Комаха, як звичайно, почав обмірковувати й зважувати все, що він говорив і робив. Згадавши про останню, сказану ним фразу і усвідомивши її двозначний сенс, брутальну її образливість, він почервонів. Він і на думці не мав зробити комусь щось неприємне.

Він насумрився. Він сердився на Корвина, що той потягнув його з собою й поставив його в таке незручне становище.

Наступного дня, коли Корвин з'явився й висловив сподівання, що тепер вони, він гадає, зустрічатимуться всі разом частіше, Комаха категорично заявив, що він більше ніколи не піде.

— Не піду. Ні за що. І не просіть.

Дівчина й собі була не дуже задоволена зі свого нового знайомства. Вона сказала про Комаху, що він навдивовижу нудний і нецікавий і серед своїх знайомих вона може назвати з десяток і цікавіших, і приємніших, у кожнім разі, далеко вихованіших, що прощаючись після першого знайомства, не казатимуть нічого образливого.

Корвин був розчарований. Він з запалом боронив Комаху. Він доводив, що є «цікаві» й «цікаві» і що вона тим часом не відчула внутрішньої ор蘳нальної цікавости Серафікуса, що відрізняє останнього від банальної цікавости звичайних молодих людей.

Та Корвину, певне, не слід було знайомити Серафікуса й наречену. Після особистої їх зустрічі ніби розірвано якусь таємничу нитку, що досі зв'язувала всіх трьох, поки вони не знали один одного.

Крихка ілюзія цієї потрійної дружби розбилась. До цього прилучилися й зовнішні обставини, що створили ситуацію, яка, на перший погляд, повинна була здатися випадковою, але яка тимчасом призвела до наслідків, що їх можна було передбачати заздалегідь.

Закоханість чи роман, як не умовне було б це слово щодо взаємин, які існували між Корвиним і Тетяною Беренс, тягнувся вже кілька років без жадних ознак якого-небудь дальшого розвитку.

Світла шатенка, висока на зріст, Тетяна Миколаївна Беренс не була гарна, але м'який і ніжний колір обличчя надавав їй відтінку принадної задушевности й ясної теплоти. Вона була донькою заслуженого ординарного професора, що не обмежувався своєю професорською діяльністю в університеті, але разом з тим обертався у фінансових і промислових колах Києва, був домовласником, членом Міської Думи. За поняттями того часу, Таня Беренс уже дещо засиділась у дівках. Старша за Корвина, спокійна й лагідна на вдачу, вона до Корвинового кохання, сумбурного й фантастичного, ставилася стримано й врівноважено. Він водив її на мистецькі виставки й камерні концерти, малював її портрет, читав їй Шопенгауера й Ніцше, дарував квіти, з захопленням розповідав про Комаху, обертаючи свої взаємини з нею в своєрідне філософське приятелювання й не вкладаючи в нього нічого змислового. Немов дружба з Танею Беренс і споглядання її спокою були потрібні йому тільки для естетичної завершености його артистичних захоплень.

Поезії Вол. Соловйова, книжка Павла Флоренського «Столп и утверждение истины», культ Софії Премудрости Божої, романтична уява про dаs еwіgе Weibliche були складовими елементами тодішнього мистецького світогляду Корвина, забарвленого в дещо містичний тон, як це взагалі було характеристично для настроїв і тенденцій тодішніх київських мистців та мистецтвознавців.

Всеволод Михайлович Зуммер, сяючи лисиною, склом окулярів і синявою чорнотою бороди, читав доповіді про дружбу Гоголя з О. Івановим, про есхатологічні мотиви в О. Іванова, про кирилівські фрески Врубеля. На київських обріях з'явився, спалахнувши блиском своєї вишуканої саusеrіе, Ф.І.Шмідт, що був директором археологічного інституту в Царгороді, і приніс із собою згадки про Ая-Софія й віяння візантинізму. Іполіт Моргилевський вивчав Київську Софію, Сергій Гиляров збирав матеріяли для своєї дисертації про іконографію Богоматері.

Корвин обертався в їх гуртку; він приятелював з Зуммером і Моргилевським, згодом заприязнив зі Шмідтом.

Спроба Корвина познайомити Комаху з Танею Беренс була з його боку виявом не цілком до кінця освідомленого прагнення включити також і Комаху в ілюзорне коло того логічного культу dеs еwіgеn Weibliche, що в нього він намагався забарвити так само й свою закоханість до Тані Беренс.

Щождо останньої, то вона на свої взаємини з Корвиним дивилася зовсім інакше. Читання Шопенгауера й Ніцше, відвідування концертів, малювання з неї стилізованих портретів, даровані квіти, прогулянки вдвох по Царському саду й Маріїнському парку вона розглядала як потрібні передумови, як ступені до шлюбу, попередні етапи до створення сталого родинного життя. Мати дітей, чоловіка, хату — хіба не в цьому полягає правдиве покликання жінки? Все інше, в порівнянні з цим, відступало для неї на задній плян. В Корвині вона бачила прийдешнього батька своїх дітей, — річ, думка про яку найменше бентежила уяву останнього.

Минали тижні, місяці. Місяці розтягалися в роки.

Корвину подобалася мрійна необов'язковість місячної дружби, до якої не домішувалось нічого конкретного. Він зовсім не думав про шлюб, хоч у родині Беренсів користувався всіма правами й становищем офіційно визнаного нареченого. Створювалася деяка ніяковість, певна напруженість. Коли Таня починала розмову про потребу оформити їхні взаємини, він під тим або тим приводом ухилявся від рішучої відповіді. Абож визначав певний термін і тоді знов відкладав.

Їх стосунки були плодом недомовлености. Він волів платонічної дружби, вона думала про шлюб. Вона була надто твереза, щоб не оцінити правдиве становище. Кінець-кінцем вона пред'явила Корвину ультимативну вимогу: або-або. Або вони одружаться, або розійдуться.

Розійдуться! Це було б катастрофою, Корвин не уявляв собі, як він житиме без неї. Але справа з одруженням уперлася в офіційні, суто формальні перешкоди. В нього на руках не було потрібних для одруження документів. Нічого, окрім метрики й студентського матрикула. Доводилось їхати до батьків — батьки його були поміщики й жили на селі — і привезти з собою папери.

Був кінець 18-ого року. Зміна влад, пересування фронтів зробили неможливим для Корвина повернення до Києва.

Чорний вітер, білий сніг!.. Подув вітру революції виніс його з села в снігові простори України. Зі спроб податись назад до Києва не вийшло нічого. Замість Києва він несподівано для себе опинився в Одесі, а з Одеси на півдні, в Царгороді, і тоді на спалених сонцем Принцевих островах. Влітку 1919 року він знов був коло України, в Ростові, і тільки вже восени потрапив до Києва. На ньому, коли він приїхав знов до Києва, не було нічого, окрім зеленої гімнастьорки й брезентових з подертими кишенями штанів, Комаха дав йому свою стару зеленотютюнового кольору демісезонку, дещо зашироку для сухорлявого Корвина.

Комаха не наважувався сказати Корвину про те, що сталось. Він мучився й мовчав, Корвина попередив Валентин Фердинандович Асмус, що приятелював з Корвиним.

— Володимире Миколайовичу, не ходіть до Беренсів... Тетяна Миколаївна...

Корвин злякався:

— Що?.. Що з нею?..

Асмус мовчав.

— Кажіть!

— Вона цими днями виходить заміж!..

Схвильований з цієї несподіваної звістки, він, через спільних знайомих, попросив у своєї нареченої згоди побачитись востаннє.

Вони зустрілись на вулиці.

Корвин був збентежений. Він докоряв дівчині. Він закидав дівчині, що та не дотримала своєї обіцянки.

Дівчина й собі обвинувачувала Корвина в незрозумілій байдужості та повній пасивності:

— Мені потрібен чоловік! — сказала дівчина. — А ви обернули наші взаємини на якусь філософічну дружбу. Замість поставитись до мене як до жінки, ви поставились до мене ніби до якоїсь абстрактної фікції. Отже, я зробила те, що зробила. Знайшла собі чоловіка й виходжу за нього заміж.

Корвину не лишалось нічого іншого, як побажати їй щастя.

— І дивно,—сказав Корвин, звертаючись до Вер, — з того часу в моїх взаєминах з Серафікусом так само наступив злам. Розрив з нареченою був разом з тим і розривом із Серафікусом, ніби наша філософічна дружба таки справді в'язала нас усіх трьох. Єдине почуття, що об'єднало через мене, в мені й для мене трьох таких різних людей, між якими не було нічого спільного.

Заходило сонце, темнішали густими темнозеленими сутінками гори. Місто викреслювалось попелястою сіро-блакитною силюетою: будинки, дахи, димарі. Зет радіощогли, пакгавзи, дерева, електробуд, майстерні. Захід надавав місту особливої ілюзорности, здіймав з нього тягар обважнілого каменя, опрозорював місто.

На пляжі почали з'являтися робітниці в червоних хусточках, чоловіки й жінки з портфелями, трамвайні кондуктори, робітники в прозодежі, замащені олійними й нафтовими плямами.

Корвин закінчував свою розповідь:

— Я іноді стріваюсь на вулиці з моєю колишньою нареченою. Я вклоняюсь їй. 3 гнучкої й рухливої дівчини, що в неї так ніжно рожевіли щоки, вона зробилась огрядною заміжньою жінкою: розпливлась, пожовкла, зблідла. Поруч з нею йдуть дві дівчинки, одна більша й друга менша, її доньки. Можливо, вона щаслива! Щождо Серафікуса, між нами позначилась якась відчуженість і холодність, що, власне, лишалася завжди, але що її в екзальтації дружби — я ж трохи екзальтований — спочатку я був не помічав. Тепер до Серафікуса в мене є тільки цікавість. Мене цікавить унеможливлена умовність його вчинків і стриманість його невиявлених почуттів. Коли я конструюю спіралі й вежі абож малюю свої безпредметні картини, мені потрібний Серафікус із його абстрактним геометричним ставленням до життя. Побачившися з ним і почувши про його чергове дивацтво, я починаю вірити в психологічну реальність моїх геометризованих конструкцій.

За річкою, за містом, над горами здійснялась гієратична чинність опрозорення міста: громади кам'яниць кучерявилися в золотому диму, в легких безшумних рухах вони линули назустріч пінявим хмарам, і рожеві кармінні хмари пірнали в глибинну порожнечу річкового скла, В рожевому шумуванні заходу ось-ось, здавалось, усе потече повз землю в безмежність нескінченних просторів.

Корвин замовк, дивлячись на захід, на Вер, на її смагляво-оливкове обличчя, що відбивало рожевість заходу. Він приторкнувся губами до руки Вер і знов подивився на неї. Вона замислилась. Як і завжди, вона ніяк не відповіла на його несміливо висловлене бажання.

Корвин знов почав говорити про Доктора Серафікуса, що в крамниці забував узяти свого пакунка абож брав чужий, не брав решти, що міг вирушити в одне місце, тим часом поїхати в інше і в дорозі забути, куди він їде, а, приїхавши, не знати, куди приїхав, — що все своє життя забував про найголовніше в житті — кохати жінок.

Корвин заперечував будь-які романічні пригоди в біографії Серафікуса, а щодо Ірці, то, за спостереженнями Корвина, навіть і в цій, власне, єдиній, коли не вважати на історію з Тасею, закоханості Серафікусовій — дівчинка ставилася до Комахи зневажливо й презирливо.

— Згодьтесь, — казав Корвин, звертаючись до Вер, — що Ірця мала рацію, Серафікус не людина, а так, амфібія, молюск, якась фікція. Так, паперова силюета. Тінь од людини. Гомункулюс. Я обурююсь, Вер. Даруйте мені, але я обурююсь. Я не можу лишатися спокійним при думці, що цей йолоп Серафікус мешкав поруч із Тасею, двері їхніх кімнат виходили в один коридор і…

— І що?..

— І нічого! Як нічого!

— Ви не знаходите для нього жадних пробачень?

— Жадних!..

У пориві ентузіястичного піднесення Корвин схопив Вер за руку:

— Уявіть собі, Вер, таку товстеньку років 17-18 бльондинку з пухкою рожевістю і лагідними очима телиці. Їй кустодіївською купчихою сидіти на ˜анку за самоваром, а коло неї блюдечка, чашки, тарілки з розводами, варення вишневе, абрикосове, а˜русове, прозорий густий мед, сухі солоні коржики, солодкі пиріжки, хрумкі бублички. І щоб на ній такий шаль з великими трояндами, а на стільці поруч біла сонна муркотлива кішка: ідилія, тиша, спокій! Такий м'якотілий, рожево-блакитний канарковий безмежний спокій! Вам тільки признаюсь, Вер, тільки вам, тут межа моїх сподіванок і мрій.

— Ви закохані, Корвине?

— Я? Ви не точні, Вер. Закоханий?.. Це слово не має жадного сенсу. Кохань багато, і прагнень ще більше. Але коли є досконале, то воно повинно бути лагідним і мудрим. Що є привабливіше, як поринути в спокій і тишу? Я мрію про таку коханку, що кохала б трохи байдуже, може навіть трохи мляво, але завжди з тією мудрістю ідеальної жінки, що в відомому й повтореному вміє одкрити нове й нібито несподіване.

— І ви заперечуєте, що ви закохані?

— В кого?

— А ця ваша Тася!

Корвин з докором подивився на Вер і виправив:

— Таїсія Павлівна, Вер! Вона для мене лише технічний секретар Спілки мистців. А щодо закоханости й заперечування, то як ви не хочете зрозуміти мене? Справа не в тому, щоб заперечувати, дещо стверджувати, дещо відчувати. Це попередні покоління надавали значення почуттям, твердженням. Ми нехтуємо почуття. Уся справа в тому й полягає, що Серафікус ˜ном і гомункулюс, лялька з картону. Не людина, а тінь від людини.

Золота курява блідне в ніжній зеленавості. Місто й небо згущуються. Річка сіріє, і гори присуваються до самого берега, Вер дає рушника Корвинові, й Корвин струшує пісок з її плечей і спини. Тоді Вер дякує й каже:

— Викупаємось і підемо.

Вечірня вода здається теплою, а коли вони виходять з води, Вер каже Корвинові:

— Ви, Корвине, повинні мене познайомити з цим вашим Комахою.



Далі (Розділ 8) Зміст  Electronic library of Ukrainian Literature