|
Вернутися (Розділ 10) | Зміст | Далі (Розділ 12) | |
Розділ ХI
Вер лишилася з Корвином. Вона була жінка, вона була цікава, і перше, що спитала, — це про те, що сказав Комаха: можливо, Комаха говорив йому щось на вухо про неї?
— Що вам сказав Комаха, коли пішов? Та коли він сказав якусь банальність, схожу на ті, що їх ви кажете — можете не переказувати.
Корвин заперечував:
— Дозвольте, Вер. Невже казати вам про моє до вас кохання — це говорити банальності?
— Безглузді, обридливі й прикрі, Корвине! Візьміть це до уваги. Отже, що вам казав Комаха? Він справляє враження людини небанальної.
Корвин завагався на мить, але додав:
— Ви маєте рацію, Вер. Він нарікав мені на мене, навіщо я повів його до каварні і познайомив з вами.
Корвин завагався ще на мить, але додав:
— Ви справили на нього враження недоречної жінки.
Щоб трохи зм'якшити сказане, Корвин зазначив:
— Проте, на що було й сподіватись від Комахи? Він зовсім нездібний відчути аромат жіночого! Авжеж, євнухоїд!
Слова Корвина зачепили Вер, але їй здавалось, що він перебільшує:
— Комаха з його кремезним тілом мастодонта?.. Ви лестите йому. У вашого аскета обличчя розпусної людини. Ви знаєте, Корвине, що ви йому заздрите?
Корвин кладе свою тонку, темну руку на руку Вер і каже:
— О, Вер, ви — жахлива! Я бачу, вас починає вже хвилювати Комаха. Скажіть, будьте ласкаві, чи є на світі чоловік, з яким би ви стрілись і на якого б ви дивились байдуже, без думки зробити з нього коханця?
Він закидав Вер:
— Ви ладні проявити свою прихильність першому-ліпшому, бодай Комасі, дарма що ви його побачили вперше, тільки не мені.
— Це вас дратує?
З раптовим поривом пристрасти він стиснув руку Вер.
— Дратує? Я хочу вас, Вер!
На відповідь Вер мовчки розкриває ридикюль і дивиться в вузенький прямокутник люстречка. Дбайливо й повільно вона підфарбовує губи кармінним олівцем.
Корвинове визнання губиться в простороні між кармінним язичком золотої палички, люстречком, тарілочкою з кексом і мармуром столика. Так само повільно й дбайливо Вер ховає олівець, пудреницю, закриває ридикюль, кладе його на столик коло себе і спиненим одкритим поглядом довго й допитливо дивиться на Корвина.
Корвин схилив голову й приник губами до руки Вер, що лежала на столі. Це, можливо, зворушило Вер, бо вона торкнулася пальцями його проділу й сказала:
— Досить, Корвине, досить! Не втрачайте надії! Мені здається, що я кохаю вас у ті, на жаль, рідкі години, коли ви нічого не кажете про своє кохання. Я певна, що коли ви кинете говорити будь-що про своє кохання, мені захочеться покохати вас. Сподівайтесь. Усе залежатиме од вас.
Корвин не помітив іронії в словах Вер. Він надто зрадів, щоб вловити іронічний відтінок обіцянки. Він перепитує:
— Справді?
— А так! І саме тоді, коли ви мене не кохатимете!
Похитуючись, він підвівся. Він похитнувся, ніби п'яний, і взявся за спинку стільця. Він уп'явся пальцями в спинку і сказав:
— Ви дратуєте мене, Вер! Що вам за втіха з того?
— Ви незадоволені? Це ви тільки вередуєте! Я ж казала: сподівайтесь! Чекайте на вашу чергу!
— Ви знущаєтесь!
Він вийняв цигарку й почав був її запалювати, але руки його тремтіли, і цигарка стрибала в пальцях. Він відповів похмуро:
— Я не звик стояти в чергах!
— Звикайте!
Цигарка здавалась надто гіркою. Корвин зім'яв її й кинув на тарілочку. З насмішкою, в якій позначився біль, він запитав:
— Чи не мушу я поступитися своєю чергою Комасі? Він повинен бути вам до вподоби: він нічого не сказав вам про своє кохання, навіть коли б і закохався!
— Чудесно! Мені дуже до вподоби люди, що не кажуть жінкам про своє кохання. Я сама волію казати про кохання людині, яку я кохаю.
Вона потягла Корвина за візитку.
— Сідайте, Корвине. Сідайте, все буде гаразд. Будьте терплячі.
Корвин слухняно сів.
— Я сів, Вер! Але скажіть, Вер, чому ви так уперто відмовляєте мені і навіщо вам цей Серафікус із тілом гіганта й бажанням карлика?
— Чому ні?
— Чого варте кохання, що кінчається нічим? Чи не значить це для жінки зневажати саму себе?
— Уявіть собі, Корвине, що можна пишатися з самозневаги. Самозневага це приправа для гордощів, щось ніби гірчиця для біфстексу.
Корвин знизує плечима.
— Не знаю! Я не поділяю вашої думки!
— У вас, Корвине, самовпевненість 17-літнього хлопчика, що його хвилює кожна спідниця й кожна жіноча нога. Це ж найпринадніше спинити увагу на пасивній людині, хотіти її, збуджувати й не задовольнятись. Єнські романтики були люди рафінованого смаку, вони проповідували кохання, як Sеhnsuсht: прагнути — не досягати. Кохання, майте на увазі, повинно збуджувати, а не задовольняти.
— Ви химерні, Вер!
Даючи жакетку, Корвин шепоче:
— Вер! Я хочу вас! Поїдьмо до мене, до вас, в готель?
Кохання — таке ж надбання людства, як і комедії Карло ·оцці, як і сонет Поля Валері, етюд Стравінського, малюнок Рембрандта. Коли Вер бачила, що її бажають, вона не почувала себе ані ображеною, ані незадоволеною. Кохання — коштовний дарунок, і справа не в тому, щоб відмовлятись чи відмовляти, а лише в тому, щоб не знецінювати почуття.
Вона хвилинку повагалась, але тоді простягнула Корвинові долоню для поцілунку й сказала:
— Ні!
Зневажений порив виснажив Корвина. Він раптом почув себе втомленим до знемоги. Він позіхає. Він згадує, що не спав минулої ночі. Він хотів би зараз одного: заснути.
Склянка з водою, порошок хлорал-гідрату й ліжко...
| Далі (Розділ 12) | Зміст | |