Electronic library of Ukrainian Literature Вернутися (Частина 5) Зміст  Далі (Частина 7) CIUS Press

В неділю рано зілля копала...

Oльга Кобилянська



Вернувши додому, кидається мовчки в тихій світлиці перед ікону пресв. богородиці, як одного разу, рік тому назад, ломить судорожно руки, притискаючи їх розпучливо до грудей і чола, повторює заодно:

- Господи, чому мені смутно? Чому мені смутно? Смутно мені, о боже!..

* * *

Кілька років тому назад розказував одного разу старий білоголовий мандрівник, перепочиваючи кілька день у богомільної і милосердної Іванихи Дубихи, молодим ровесницям Тетяни, які зібралися в неї, що був або, може, й жсть ще між українським дівоцтвом звичай в надвечір'я Івана Купала ворожити та про свою будучність у русалок довідуватися.

 — Як? Чим? — допитувалися молоді дівчата цікаво в старого мандрівника.

Докладно він сього не знає, не з тої вiн околиці, але дещо осталося ще йому в пам'яті, і він переповість. Пізнім вечором перед Іваном Купалом плавають дівчата по воді човном або, коли бояться, щоб русалки їх не заманили з-під води на дно до себе, в русалку не обернули, проходжуються понад берегом і співають різні тужливі, любовні, гарні й приманчиві пісні. Дівчата на той вечір пристроєні пишно, мають на голові гарні вінки і, співаючи отак в човнах по воді або над берегом, кидають їх з голови на воду. Кинувши вінки в воду, ждуть, співаючи, і роззираються, куди донесе вода вінок або викине на берег, якщо кому суджено. Часом люблять русалки розстрілювати і під водою свавільною рукою вінки — се знак, що дівчата невірної вдачі і милого не вдержать. Іноді знов пущений на воду вінок тоне — се знак, що або вона, або милий до року згинe, бo обоє розійдуться. Часами задержується вінок з тої сторони річки, звідки суджений прибуде. А все прикликуваний, заманений русалками, їх міццю і силою, все з вічності, що в вечір Івана Купала дівоцтво їх згадує, пристроюється в їх честь пишно і оживляє їх, до води заклятих, молодечими, приманчивими співами, за що вони займаються їх долею, розкриваючи її перед дівочою душею різними подіями, зрозумілими лиш дівчатам, або чудними снами, що вказують на будучність.

І зацікавилися дівчата оповіданням старого мандрівника.

Та хоч і зацікавилися, не квапилися жодного року так ворожити. Одні не хотіли, бо не було човнів, другі відмовлялися, вимовляючися, що бояться, аби русалки не заманили між себе в воду, інші знов вагалися, бо хлопці, довідавшисъ, поглузуютъ, і так відмовлялися, аж врешті ніхто з охочих не остався.

Так було тому кілъка років назад.

Але сього року склалося інакше.

Сього року захотілося бог зна чому самій Тетяні розвідатися про свою будучу долю, Товаришки і ровесниці, котрим вона заявила свою охоту поворожити на Івана Купала вінками, мов лиш ждали поклику. Поклику найкращої та, на їх гадку, нaйвідвaжнішої дівчини, що, як впевняла, нічого не боялася: ні, русалок ні вдень, ні вночі, ні сміху всіх хлопців у селі, а так просто хотіла. Хотіла побачити, куди попливе її вінок водою, куди покеруютъ ним русалки. Тому запросила всіх товаришок і ровесниць на надвечер'я Івана Kyпалa над ріку оподалік трохи від млина.

І справді, вони сповнили її волю, набравши нараз і собі охоти поворожити вінками, погуляти ясною ніччю над берегом ріки, переспівати в гурті як змога найкращих співанок і приспособити собі ласку русалок, захованих на дні води...

Аж от настав врешті очікуваний вечір, а з ним і місяць вповні.

Завтра Івана Купала, а съогоднішня ніч ясна, зориста, неначе умисне розцвілася, щоб молодим дівчатам зрадити над рікою будучу долю і милого.

Мов гарні птахи, зібралися вони над берегом ріки, що, осяяна місячним світлом, виблискувалася приманчиво межи густо залісненою, вечором темною Чабаницею та білою дopororo, що бiглa попри неї.

Неначе срібна широка струя, рухалася вода шумливо вперед і все вперед.

Але не на всіх місцях однаково.

Он там, де її ложисько на часок звужуєтъся, де з її дна висадилося каміння-велетень неповоротною формою, вона поважніє. Там, під тим кaмінням, що пpигaдує невеличку скалу, береже вона кілька місць, мов тайн своїх, місць проразливої глибини, над якими її поверхня то морщиться, то виром крутитъся.

Морщачисъ і дрижачи якимосъ злорадним приманливим миготінням, вона стараєтъся все в тім місці безпощадно поглинути в себе, що появитъся на поверхні.

Ніхто не переходить тих тлибіней, таких супокійних на вид, а таких зрадливих своїм супокоєм, ніхто не пробував пepeпливти їх.

Вони не цікаві.

Супокоєм своїм не манять нікого до себе, а кого приманять на хвилину, той відвертається, збагнувши оком глибінь обіч каменя-велетня, не журиться більше ним і йде. Тож і ріка на тім місці ніби опущена і ніхто не мутить там її супокою.


Не самі прибу ли дівчата над берег блискучої вночі ріки. Межи ними є й циганка Мавра. Пристроєна в якусь стару червону хустку, спущену недбало з голови, в срібне давнє намисто на шиї і на грудях, з розпатланим волоссям, вона проходжується між дівчатами, мов марево.

Розвеселена дівочим балаканням та дарунками, якими привабили її зі сховку поміж себе, виспівує вона якісь чудні монотонні пісні, на рідній, лиш їй зрозумілій мові, і чогось вдоволена.

Нині захопила її, очевидно, струя живого життя молодіжі, і вона ніби відмолодніла сього вечора з ними. Зрештою, вона найбільше через Тетяну тут. Тетяні захотілося над рікою поворожити, а се було для неї те саме, що її власне бажання. Тому вона весела.

Вона відповідає голосно на всі допити дівочі, що раді би зaглянути хоч на хвилиночку в зачинену перед ними будуччину, і сміється весело.

Дівчата уставляються врешті по вподобі і волі кождої на обібраних місцях і, співаючи, кидають з голови одна по другій пишні вінки з лентами, якими пристроїлися сього вечора, на блискучу воду — і ждуть.

Коли упав перший вінок на воду, почувся перший голос:

Гей, на Івана, гей, на Купала, гей, гей, гей!

Красна дівчина долі шукала, гей, гей, гей!

Цвітки збирала, віночок вила,

Долі водою його пустила.

Другий голос:

Поплинь, віночку, по блискучій хвилі,

Поплинь під хату, де живе милий.

Поплив віночок долі водою,

Серце дівчини забрав з собою.

Третій голос:

На заріночку змарнів поволі,

Не дав Купало дівчині долі.

Гей, на Івана, гей, на Купала

Дівча во північ зілля копала;

В північ копала, в північ варила

А до схід сонця вже отруіла...

Biдтaк глядять всі дівчата на веселі хвилі, куди і як несуть вони вінки. Понесуть їх далеко чи близько? До милог чи до чужого? На якім місцi бepегa спиняться? І тут же в сім селі? Чи, може, розірвуть їх дикою грою в дрібні кусні, не донісши цілими, де судьба призначила?..

Якийсь час глибока мовчанка. Дівчата стоять посхилювані на березі, дивляться, стережуть очима, ба чи не всім тілом, розколисані водою вінки — і лиш десь-недесь повторюється півголосом:

Гей, на Івана, гей, на Купала

Красна дівчина долі шукала!

Цвітки збирала, віночок вила,

Долі водою його пустила.

Нараз крик і сміх.

Один вінок натрапив на бистрішу хвилю коло берега, і вона викинула його збиточно на траву. Зо два інші, сплетені неміцно, розірвалися зараз з самого початку і розплилися поодинокими цвітами по всій ріці, мов роздробилися для всеї ріки, і хутко зникли з очей.

Лиш одна Тетяна мовчить, не дбає ні про кого, не цікавиться нічим.

Вона опинилася на березі коло спокійної глибини, означеної велетнями-каменями, і надумується. За нею поволіклася, мов друга її тінь, і ворожка-циганка.

Її обходить нині найбільше вінок Тетяни. Що станеться з ним? Куди понесе його ріка? Чи далі до красного Гриця в гори, чи на берег кине? Чи розірве на кусні, на сміх пустить? То її цікавить!

Тетяна не здіймає вінка з голови. Вагається. Передусім вона не хоче, щоб хто бачив, як кине його з голови, не хоче співати. Не хоче, щоб звертали увагу на неї, одним словом, не хоче нічого. Нічого, в чім захотіли би й інші брати участь.

Щось сама одніська хоче.

А нараз вже ніби й того не хоче.

Так стоїть і вагається.

Вагаючись, спиняється тим часом думками коло Гриця, питає себе:

«3вінчаються вони сеї осені, як заповідав їй він, чи будуть ще далі ждати?»

«3аки сніг упаде, будеш в моїй хаті», — казав він їй сам своїми устами, і вона йому вірить. Йому одному на всім світі. Вінок і вода не скажуть їй більше, як він сам. Він своїм голосом і своїми устами, якими цілував...

 — Ти тут хочеш кидати вінок? — обзивається нараз за нею голос Маври і перебиває раптом лет її думок.

 — Не тут! — відповідає знехотя молода дівчина і відвертається, немило вражена циганкою, що перебила їй думки.

 — Не тут, доньцю, не тут, — відмовляє Мавра, — бо, ади, тут у воді вир, і він не дасть добре вінкові поплисти. Все бу де ним в однім місці крутити. Іди трохи далі та кинь вінок, згадавши свого милого, чи поберетеся сеї осені, чи ні.

 — Поберемося, поберемося! — відповідає Тетяна гордо і додає роздразнено: — Кину вінок, де схочу. Із тими словами відступає від циганки на кілька кроків. Хотіла кинути вінок ніким не спостережена, сама одніська, тим часом Мавра не дає.

 — Кидай, де хочеш, доньцю. Кидай, де хочеш! — каже примиряюче Мавра, та проте не рушається з місця. Се подразнило ще більше уперту вдачу дівчини, що не зносила над собою ніякої власті, і вона відступила від циганки дальше. Ще недалеко відступила, коли її нараз щось мов підтручує невидимою силою назад на те саме місце. Вона вернула і зняла з голови вінок. Далі не отворивши уст ні на одне слово, кинула вінок з усеї сили коло каменя в воду... Вінок заколисався сильно і, поплававши кілька хвилин кругом по тихій воді, почав, немов кермований невидимою силою з-під блискучої поверхні, сунутися ледве замітно вперед.

Не далеко.

Тетяна стояла на березі, похилившись, з очима шиpoко отвореними, і не рухалася ні на волосок. Ззаду за нею чигала вдвоє зігнена циганка.

Важка хвиля... мовчання...

 — 0-о-о! — скричала нараз Тетяна і простягла з переляком над водою руки. Саме до середини доплив її вінок, як тут захопив його вир. Крутив ним якусь хвилину на однім місці, грався. Коли нараз потягнуло його щось в глибінь, і Тетяна не побачила його більше. Мовчки обернула вона своє побіліле лице до старої циганки, що й собі витріщалася без руху тривожними очима в воду. Тепер поглянула поважно на дівчину.

 — Не посватає тебе сеї осені твій хлопець, — обізвалася врешті, не надумуючись, — не посватає.

Тетяна відвернулася.

 — Ов-ва! — сказала лише згорда і повела спущеними очима по воді.

 — Ов-ва?! кажеш, доньцю? — спитала з явним докором Мавра.

 — Ов-ва! — відповіла, як перше, гордо дівчина, мов не своїм вже голосом, і, відвернувшись від води, відійшла...

* * *

Знов минув якийсь час.

Настка пішла з своїми родичами на прощу в далекі сторони і не попрощалася з Грицем. Їй боліло серце, що він майже ціле оце літо занедбував її, навідуючись лиш рідко до неї. Та не показувала вона йому свого жалю, а ждала терпеливо, доки не звернеться знов сам до неї, як уже не раз бувало давніше, коли його що-небудь розлучало з нею. Щоб його могла ще і яка інша дівчина заняти, їй не приходило досі на думку. Звичайно, бувала се досі сама його віддаляла з хати на якийсь час, або силувала до гарячої запальчивої праці; тоді й тижнями не заходив до неї.

Та все ж він і тоді навідувався до неї бодай на хвилину-дві, показувався, поспитав що-небудь, особливо ж як його в роботі захопляла сльота, він звертався хоч крадькома до неї.

Але сього літа він лише десь та не десь загляне на хвилину до неї вечором, а зрештою в неділю, свято його мов вітром удувало...

Куди ходив? — запитувала себе Настка і чудувалася.

А може, і взагалі не ходив?

Се раз. А по-друге, чому вже не говорить їй, як давніше, де бував, коли вже віддалявся?

Вони ж собі межи собою вже давно по словi і ждуть ще ніби дозволу батьків, щоб відбулося вeciлля. А саме тепер починає він її занедбувати. Саме тепер. Ій боліло серце, віщувало смуток, і бували хвилі, коли вона гірко жадувалася на його невдяку і байдужість, на чудну вдачу, а іноді, переговорюючись з матір'ю, навіть плакала. Збиралася одного разу вже й до ворожки-цитанки йти, про якої силу і міць чула лиш мов з казки, та все побоювалася. А далі й соромилася. Ворожка, як вона чула, жила десь на самоті, на горі Чабаниці, в лісі, отже, треба би ще із кимось іншим іти. А вона не мала з ким. А хоча, говорила собі, і піде до неї, то що скаже ворожці? Що милий спроневірився? Вона того напевно не знає. Не раз і не два впевняв її, що її однy лиш лю6ить, її однy на світі.

Та що питати її? Про що розвідуватися? Що він не любить довго держатися хати, одного місця? До того вона звикла. Такий вже зроду вдався. На те й ворожка, хто знає, чи поможе. Хіба що, може, йому ким що починено?

Ким?

Не знає.

Дівчиною якою?

Котрою?

В селі всі дівчата знали, що вони собі по слові, жодна межи них не стане, хіба би яка молодиця. А молодиць їй не страшно, хоча й кажуть люди, що є між ними і такі, що чоловікам відбирають розум. Та він не боїться. Гриць не боязливий. На ціле село він один нічого не боїться. Тож чого їй до ворожки?

Так роздумувала Настка і осталася, не пішла. Лиш коли родичі заговорили про хід на прощу в далеку сторону, вона просилася з ними. Хотіла господу помолитися, за свій гріх покаятися, про щастя попросити. I пішла. Не зрадившись перед ніким з товаришок — зібралася й пішла.

Грицеві стало ніяково, коли зачув, що Настка пішла з родичами так далеко в чужу сторону, як казали люди, не спімнувши йому про те ні словечком, і не попрощалася.

I стало йому нараз прикро і жаль за доброю, щирою дівчиною, що за ціле літо не зробила йому ні одним словом докору за байдужість до неї.

Правда, він не все був до неї байдужий, лиш саме в той час, як стрічався з Тетяною. Тож лиш тоді він її занедбував. По кождій стрічі з Тетяною він неначе тратив власть над собою, так дуже підходила вона йому під душу. І був би, коли б був міг, з нею вже давно одружився. Вона, — як говорив їй іноді сам, — весь розум з голови випивала і мов шовком за палець кождим словом обвивала. Однак, не бачивши її довше, як ось і тепер через якусь роботу, до якої батько мов прикував, починав тужити за Насткою і відчував виразно, що без неї не може обійтися. Яка вона добра, яка податлива, як приставала у всім за ним, а нараз відвернулася. Тому він сам винен. Сам один. Вона все однакою бувала. Окрім нього, нікого не любила...

 — Грицю, — грозила саме останній раз (пригадалося йому), усміхаючись жартівливо до нього, не бачивши його довше в себе. — Відай, ти знайшов собі другу Настку, що першу вже забуваєш. Як знайшов, то держи! — казала, а проте, хоч і каже се, тягне і обіймає його пестливо за шию. — Я знайду собі другого Гриця. Не тільки світа, що наше село, не тільки хлопців, що Гриць на границі. Як хочеш, Грицю, — додає і, усміхаючися, заглядає йому в очі, обіймає і голубить, доки не усміхнеться він і не прихилиться, не примириться знов з нею.

І так все і завше. Однакова, добра, поблажлива, хитра, як та лисичка; тяжко Настку не любити. Завше вона з веселими, як небо голубими очима, що не знали гніву, з устами, що з усміхом вітали.

А тепер пішла на прощу — слова не сказала, тепер, пораз перший у житті, здається, відчула справдішній жаль до нього. «Невже ж дізналася про Туркиню? — подумав з прикрим почуттям, мов очутившись, Гриць. — Господи! А коли вже дізналася, хоч і не знаю звідки, бо як і хто таке розказав би? — то вже ліпше розкаже він їй сам про все. Хоч буде по правді. Про все переконається.

А розгнівається вона, він її перепросить. Вона мудра, простить йому і помиряться, як не раз вже. Вона ж у нього добра, як кавалок хліба, хоч до рани приложи. З нею все зробиш. Інакше годі поступити, її шкода. Її жаль лишити. Їі давно він любить.

Отаке.

Одної жаль лишити, бо вже давно любить, ба навіть зв'язався, другої не годен покинути, серце не за тим; тому нехай самі між собою зроблять лад, як котрій що не по душі...

Як повернула Настка з прощі, Гриць пішов до неї. Діждався її врешті.

Вийшла проти нього якась мов не та. Висока, годна, та проте марна якась.

Він поглянув на неї і пожалував в душі.

Тому всьому він винєн, — заговорило в нім сумління. А далі обізвався.

Чому не сказала, що йде на прощу? — спитав, вітаючись з нею. — Може б, був і він до них прилучився, був би і він пішов. Чому затаїла перед ним, що йде, і пішла без нього?

Чи він ій вже байдужий? Не любить його більше? Вмісто відповіді Настка розплакалася.

Вона його любить, як давно любила, але він не щирий. Він вже сторониться від неї, так робить недобре. Нехай по правді признається, куди тепер заходить, а вона простить йому, і все буде добре. Але старостів, знай, — додала поважно, — нехай присилає, бо довше ждати її родичі не хочуть. «Через того Гриця, — кажуть, — що гонить за вітрами, вона ще бог зна як остане з сивою косою». 3 жалю пішла на прощу, впевняла. «3 жалю». Щоб від нього та від гpixa відмолитися. Щоб він се знав. Раз на все каже йому се. А тепер нехай сам признається. На кого думка в ньото? Любить яку іншу? Як любить, то най любить.

Гриць тятне її до грудей, до себе і притискає.

 — Та хоч я скажу, то що з того вийде?

 — Вийде те, що треба, тим нехай не жypитьcя, — відповідає вона. — Ти лиш скажи.

 — А он — каже він врешті, — Тетяну Іванихи Дyбихи в третім селі відси знаєш? 3 чорними бровами, першу багачку. Вона його любить.

Настка побіліла.

 — Туркиня?

 — Туркиня.

 — Та, з золотими півмісяцями в ухах, що бровами мірить?

 — Ота сама, що бровами мірить.

 — Тебе, Грицю, вчепилася? — ледве питає.

 — На смерть полюбила...

 — А ти?

Гриць сміється, тулячи її знов до себе.

 — Обох я вас люблю, обидві ви однакові. Одна синьоока, друга чорнобрива. Обі ви дівчата, лиш Настка не Туркиня.

Настка споважніла, як ніколи досі.

 — Грицю! — каже. — Чи в тебе дві душі, що двох нас любиш, що двох нас сватаєш, що двох нас дуриш? Але знай!.. — додала, і раптом її сині очі замерехтіли. — Настку не покинеш. Настку не здуриш.

 — Досі ще жодної я не здурив! — борониться Гриць. — Бо ще до жодної сватів не слав.

 — Але знав дорогу, як казав, що любиш?

 — Знав, Настуне. I тепер ще знаю, — відказує він. — Але все шкода Туркині. Буде заводити. Буде проклинати і мене, і тебе. Що нам тут робити?

 — Будемо побиратися, — каже рішуче Настка і нараз, як великий змій, обіймає Гриця.

 — А Туркиня, Настко? Я ж її не уб'ю. I вона, як ти, по правді мене любила.

Настка спустила очі, захмурилася і хвилину немов роздумувала над чимось.

 — Ти нею не журися, — відповіла врешті. — Я беру її на себе, сама з нею упораюся, щоб було все добре, щоб не проклинала нас, ні тебе, ні мене.

Гриць видививсяна Настку, що стояла близько перед ним і майже дотикалася його грудьми. От вона вже знов була така сама, як давно, добра і прихильна, знов знала всьому раду, де він ніяк не знав. Не змінилася. Мудра була, хоч би і в чім.

 — Що ти зробиш з нею? — спитав врешті несміливо, майже покірно.

Настка розсміялася. Відтак умовкши, закинула обидві руки за його шию і втопила в нього свої сині, тепер мерехтячі очі, які він любив, і спитала:

 — Любиш дуже Туркиню, Грицю?

Гриць відіпхнув її.

 — Дай мені спокій, Насте, — скипів, подразнений нараз чимось в її голосі. — Роби собі, що хочеш, а мені дай спокій. Раз я все сказав, то тепер дай спокій...

 — А Туркиня?

 — Убий її, як вона тобі в дорозі. Я її не уб'ю!

 — I я ні, Грицуню, — відповіла Настка і зареготалася, показавши свої білі зуби. — I я ні, Грицуню!

То роби, що хочеш. Ви обі однакi! А мене лишіть.

 — Ми обі oднaкi, кажеш, — підхопила вона, — і тому тобі однаково, кого посватаєш. Здавна я вже твоя... сам дав перший слово, тепер вже не лишиш, мене ти не здуриш...

 — А Туркиня? — завернув знов Гриць.

Настка викривила погано уста.

 — Не журися нею, — сказала коротко. — Я її не уб'ю.

 — І я ні, Настуне. Та що з нею зробиш? — допитувався Гриць неспокійно.

В Настки знов замерехтіло в очах, що аж позеленіли, і вона, як перше, розсміялася.

Гриць розлютився.

 — Чого знов регочешся? Мені не до сміху.

 — А мені до сміху, — відвовіла Настка. — Ти, Грицю, май розум, — поучала нараз своїм звичайним розважливим супокоєм, яким усе брала верх над ним, над його подвійною вдачею. — Чи ти справді гадаєш, що лиш ти один на світі? Що як за тебе вона не вийде, не знайде другого? Господи, борони від такото розуму, як твій!

Гриць умовк.

 — Та знайде, — каже нapaз. — Але буде проклинати, буде нарікати...

 — Хто, Грицю? Туркиня? — питає Настка. — Невже ж ти її боїшся'?.. Хто буде проклинати? — повторює визиваюче, а заразом заперечує чимось в своїм голосі... заздалегідь тому, що має прийти від нього.

 — Іваниха Дубиха, — відповідає Гриць. — Вона не жартує...

 — Та нехай, — каже зневажливо Настка. — Від прокльонів я нас відіб'ю. Ти мені лиш оповідж про неї, що знаєш...

Гриць змішався.

 — Що розказати?. Гарна... і вже...

 — Чи справді вона така багачка в селі?

 — За таку її люди мають. Я не числив її отари овець. Худоби до води також не гнав. Кажуть — перша багачка, то, певно, багачка.

 — Так, так, Грицю, не журися, — почала знов, успокоюючи, Настка. — Вона і без тебе віддасться.

 — Та я знаю, що віддасться. Жаль лиш так казати.

Настка випростувалася... а була висока.

 — А мене не жаль? — сказала се голосом, в якім тремтіли сльози і огірчення, що вже давно накипіло.

 — Та як не жаль! — успокоював Гриць. — Жаль, зозулько. Навіть і себе жаль, що дві полюбив, а жодної ще не маю. Одну брав би, і другої не лишав би. Одну любив би, другу голубив би. Одну сватав би, з другою вінчався б. — I з тими словами якось чудно розсміявся. — Що мені робити?

 — По дві не любити.

 — То не любіть... ви! Покинь мене, Настко! Чого мене держиш? Як мене покинеш, засватаю Дубівну...

Настка розплакалася.

 — Не боїшся бога? — спитала крізь сльози. — Тепер так говориш? Яка в тебe душа?..

 — Станемо колись всі перед бога. Я, Дубівна і ти. Цить, не плач. Чyєш?. Я, Дубівна і ти! I він нас осудить. Цить, не плач, — потішає Гриць і знов тулить дівчину до себе. — Що я тому винен, що так склалося? Чи я хотів сього? Так було суджено або, може, мені починено.Останнє слово вимовив, усміхаючись, однако Настка не завважала його.

 — Чого ходив до Туркині, як мав вже мене? — спитала.

 — Бо починила, — відказує він. — Перша чарівниця. Гарна на все село. Чорними бровами та очима приманювала, червоними цвітами маку, що ними все затикувалася, держала... От і осліпила душу, розум. Що хочеш? На те ж я хлопець, на те серце в мене... Цить, не плач! — вмовляє. — Я ще не помер, як колись помру, станеш вдовицею, тоді заводи чи там голоси, а тепер ще смійся. А як не хочеш сміятися, то хоч люби по-давньому, інакше кидаю тебе і йду до Дубівни. Вона не плаче.

Настка задрижала в душі на ті слова, успокоїлася і утерла сльози.

 — Я тебе люблю, Грицю... ти ж мій, — сказала. А наблизившись до нього, обняла його, як недавно, пестливо. — Ми собі,по слові, Грицю... Чуєш? — питає, просить, а очима, що миготять неспокійно, грозить. — Ми собі по слові. Мене ти не здуриш...

 — Чув уже. Коли скінчиш? — скипів нараз Гриць. Я що знав, сказав тобі по правді, — а тепер дай спокій. Що хочеш? Щоб я пішов в світ за очі? Мені не тяжко — піду.

Настка — знов обіймає за шию.

 — Не в світ, Грицю... — як сновида успокоює, — а звінчатися, Грицуню...

 — Тож звінчаємося... але... — і нараз урвав, відсуваючи від себе дівчину, якоі рішучість знав і боявся.

 — Ніколи більше до туркині не виходь, — наказує нараз поважно і строго дівчина, пронизуючи своїми ясними очима, що то за сю хвилю з внутрішньої боротьби аж потемніли, і додає: — Щоб ми через неї не побралися?.. До неї піде другий. Вона без тебе не згине, вона багачка, Грицю, а я... — і урвала. Сльози знов спинилися в її очах, і вона затулила лице обома руками.

 — Не бійся, цить! — втихомирює Гриць. — Чи я тебе покидаю?.. Не вийду ніколи до Туркині. Не віриш? Тому, може, що я сказав, що вона гapнa на все село? Бо правда, що гapнa, правду за пазуху не заховаю, — каже, а сам з-під уса усміхається. — Не бійся...

В Настки знов очі замерехтіли.

 — Гри-цю! — погрозила рукою. — Мене ти не здуриш, я се ще раз кажу, а до Дубівни не виходи. Гриць відвернувся мовчки від неї і, відійшовши кілька кроків, кликнув:

 — Бувай здорова!

Вона не відповіла, але, надумавшись нараз, прожогом опинилася коло нього.

 — Не вийдеш?

Він оглянувся.

 — Не вийду!

 — Треба закінчити, Грицю.

 — Треба.

 — Я вже закінчу. Ти лиш під очі їй не йди, а іншим не журися.

 — Я не журюся! — відповів він. — Журіться ви. Ви всі однакі. Дай мені спокій... — і з тим знов іде...

 — Грицю, я лагоджу рушники.

 — Лагоди на осінь...

 — Та осінь от вже тут.

 — Ну, то й гapaзд.

 — Інакше, Грицю, втоплюся, згину! — жалується, гpозить Настка.

 — Не бійся! — сказав і станув. — Ви не гинете. Скорше я умру...

 — Я не дам, Грицуню...

 — Ов-ва! — вирвалося нараз Грицеві з уст, і втім замовк, відійшов...

* * *

Старий Андронаті приблукався до села, де жив Гриць з своїми родичами, і вже чи не вдруге обійшов те село по милостиню. I знов, як звичайно, обдарувала його синьоока Настка чи не найкраще. Вона любила подавати йому милостиню, бо він дякував так щиро і красномовно, так знав до душі промовити, що іноді не наслухався б його слів.

Так і сим разом.

Подякувавши і поблагословивши її чи не вдесяте, може, схилився ще кілька разів низько перед молодою жвавою дівчиною, що не досить того, що ласкава в дарунках, та ще й нині сама йому ворота відчинила, щоб не трудився. Та ось коли він погляне ліпше, а вона чомусь коло нього. Випроваджує, щебечучи щирими словами, а дедалі і з наказом шанувати в горах старі ноги, бо гори зриваютъ їх у тих, хто не родом з вершин...

Так вона говорить і нараз стає.

Та постоявши ще хвилину, врешті сідає і з тим проситъ і його усісти.

Дід здивувався, однак не сідає. Він оперся лиш на палицю і дивиться на неї. Яка вона добра та щира, оця дівчина, яка милосердна! I не віднині вона така, а відколи її знає, бувала все така.

 — Господи благослови її, господи благослови! — повторює раз по раз і збирається йти далі. Однак Настка встає і задержує його.

 — Діду, — каже. — Съогодні я маю з вами щось говорити. А ви хоч сядьте, хоч постійте, а казати мушу. Дід зчудувався.

 — Кажи, дитинко, — відмовляє, — що там тобі треба, чи що хочеш знати, а я вже ліпше постою. Так вже звик вічно на ногах пробувати, що нічого мені й стояти.

 — Діду Андронаті, — почала Настка, посилаючи притім свій ясний погляд далеко по верхах, неначеб нагадувала, збирала щось в думках. — Ви мене, діду, знаєте. Мене і Дончукового Гриця, з котрим не раз балакали і не від сьотодні вже. Знаєте, чиїх я родичів, чиїх він родичів. Тому і послухайте, що я вам розкажу. А розказавши, опісля вас про щось попрошу.

 — Кажи, душко, голубко, — відповідає старий і опираєтъся ліпше на палицю, спозираючи на дівчину уважно, щоб нічого з її слів не стратити. Вона ж така милосердна та синьоока. Добра дитина, хоч куди. Ніколи з порожніми руками з хати не відправляла, а часто-густо і куток на нічліг приладжувала, коли деінде на нього лиш з недовір'ям споглядали, ба навіть іноді не хотіли і на обійстя прийняти.

 — Ми любимося віддавна, діду Aндронаті, як самі вгадаєте, я і Гриць Дончуків, — сповідається дiвчина.

Старий усміхнувся.

 — От-то, новина! — сказав. А далі додає живо, з нетаєною теплотою в голосі. — Хто б того не любив! Багато світу перейшов я, та такого красного, жвавого хлопця, як оцей Гриць, як ти кажеш — Дончуків — я нігде не бачив. Виглядає мов сам святий Георгій, як на коні їде. Гарний він та пишний, благослови його боже! Та ще й добрий, і розумний, і м'якого серця. — I з тими словами старий, мов пригадавши собі щось, наново розсміявся. — До красних він легко липне, чи не так, голубко? — питає, все сміючись.

 — Так і не так, діду, — відповідає Настка, лиш якось неспішно.

 — Тим-то і штука, біла ти голубко...

 — Гриць лиш мене одну по-щирому любив...

 — А ти звідки знаєш, як хлопці в світі люблять? — перебиває. — А ще до того такі, як саме твій Гриць! Чи одну, чи кілька ?

 — Бо сам розказував мені.

Дід ніби аж засвистав крізь зуби з подиву і знов засміявся.

 — Отже, в чім твоя грижа, коли тебе любить? — питає. — Чи вже перестав любити, хоче до іншої старостів посилати?

 — Е, ні, діду, — відказує нетерпливо Настка. — Такий Гриць не є. А біда в чім іншім, і ви нам зарадьте.

 — Я? А що я вам поможу? — спитав. — Де в вас батько-мати, хіба вони не хочуть, щоб ви побралися?

 — І то, діду, ні. Вони не противні. Побратися — ми поберемося... лиш от... — і урвала.

 — Лише що? — питає дід живіше. — До чого я вам тут потрібний? Я старий і бідний, сам на людській ласці, з людських рук живу і з людської милостині.

 — Правда, діду, — відповідає Настка прихильно. — Але якщо нас сей раз порятуєте, то ми, раз побравшись, заберемо вас до себе. Довіку будете в нас; будемо вас доглядати, доки бог дозволить.

Дід розреготався.

 — Се так ти кажеш, дівче, — торгується дід. — Те, що візьмете старото цигана до себе. А скоро лиш віддашся, мене і знати не схочеш!

 — Е, діду, — опирається Настка і сміється з дідової недовірчивості. — Не такі ми, діду. Не така я чорна, а Гриць не з таких. Самі ви сказали, що з серця він м' який. То й вірте!

 — Отже, в чім річ? — питає вже дід і сам цікаво.Чи зіллячка вам якого треба? При собі не маю. Треба би ще збирати.

 — Е, ні. Не зіллячка, дiдyню, — заперечує Настка, лише розуму вашого старого і такого слова.

 — Сло-ва? Ага! — сказав дід протягло з чудуванням. — Слова, діду, і розуму...

 — Кажи ж, най знаю.

 — Діду, — починає наново Настка і глибоко віддихає, мовби забиралася до тяжкого замаху руками. — Діду, і її голос затремтів, уста не складаються. — Слухайте, за горою Чабаницею, як кажуть, за «білим каменем», живе одна млинарка-вдовиця, на ім'я Іваниха Дубиха. Іваниха Дубиха сама богомільна. В селі перша багачка, для бідних милосердна. Оце знаю про стару. Та в неї є дочка. Одна-одніська, діду, пещена, як та птаха, і звуть її люди Туркинею.

 — А-га! — сказав дід протяжним голосом, мов нараз пригадав щось. Однак вмовк і ждав.

 — Оця Туркиня, діду, як у селі її звуть, вона чарівниця і прикувала Гриця. Мабуть, лихим зіллям серце відібрала, чорними бровами в дорозі нам стала. Старости в мене були, і ми вже по слові, лиш Грицеве серце ще не в спокою. Мене обіймає, Туркиню любить; мене він цілує, за нею сумує. Не може її забути, все вона йому сниться, все в червоних цвітах, з ніжними словами. Рятуй, діду, — благала далі дівчина, складаючи руки, мов до мольби. — Ти ж Грицуня знаєш, в нього м'яке серце, буде колибатися між нами обома. Буде гірко жити йому й мені. А все через неї, через чорні брови, через лихе зілля, через її намови. — І з тими словами Настка вмовкла, ніби стоячки умлівши, а дід задумався.

 — Кажеш — дуже гарна? — питає по якійсь xвилинi.

 — Гарна, мов сама княгиня. Чорні брови має, каже Гриць... Очима манить, як та зірка ясна, а цвітом починяє. Що я, діду, вдію? Рятуй!

 — І багачка — кажеш?

На все село — кажуть.

 — А мати богомільна?

 — Як сама черниця.

 — Для бідних милосердна?

 — Того вже не знаю. Кажуть, дуже добра, але дуже строга. Кажуть, як та пані.

 — А донька починяє? — питав дід недовірчиво.

 — Бровами, і зіллям, і червоним цвітом, яким усе строїться, до себе приковує... О діду! — додала майже з розпучливим зойком дівчина. — Рятуй!

 — Що ж ти хочеш, голубко, щоб я тут порадив? — питає знов дід і задумався над Грицем. Шкода втратити ласку у сеї білої Настки, шкода і Грицуня, щоб двоїв душу. От і його Мавра двох так полюбила, а на самім останку — долю погубила.

Дід зітхнув і, здавалося, ще більше на палицю похилився.

 — Кажи, що зробити, то я так зроблю. Лиш зілля не маю, не годен збирати. Хіба що промовлю, то одно ще знаю. Словами Дубівну відверну, інакше не годен, старість не вспіває... Коби мені Мавра...

Настка оживилася. Голубі її, як небо, і звичайно щирі, веселі очі замиготіли нараз якимось чудно зеленявим блиском, і вона обізвалася:

 — Я вас навчу, діду. Я вже придумала, як її перелякати, щоб покинула мого Гриця. А ви поможіть. Не шкода вам Гриця, щоб долю марнував, зо мною одружившись — за нею побивався? Я їй вперед через вас погрожу... а як не поможе... знаю, куди піду... На горі Чабаниці живе одна ворожка, знає на все раду... До неї я піду. А вперед ідіть ви, словом погрозіть. Підете, діду? — просить.

Дід надумувався.

 — А запросиш діда на весілля? — поторгувався трохи, а сам думками заодно коло Гриця...

 — Ой дідуню, приходіть! — кликнула дівчина врадувано. — Лиш перекажіть мої слова Дубівні, добре її злякайте, а сказавши моє, і від себе полайте.

 — Так кажи, голубко, — обізвався дід. — Для Грицевого щастя піду на все, а як скажу слово, буде сказане. А як закляну, то закляте. Раз най має Гриць спокій!

 — Так, дідуню, — підхопила Настка і повторила: Раз най має Гриць спокій!..

 — Тож скажи, голубко, щоб зробив, як хочеш, — почав знов дід.

Настка випросталася, відітхну ла глибоко і почала:

 — Відшукай, діду, Дубівну, проси милостині і, поблагословивши, таке їй скажи:

«Я зачув, Туркине, що ти любиш Гриця, найкращого хлопця з угорської границі; що ти починяєш злим цвітом і словом; що ти твориш лиха, відбираєш щастя.

I чув я, Туркине, що Гриць тебе не любить, бо вже віддавна другу голубить. Синьооку Настку за свою він вибрав і вже незабаром з нею звінчається.

Що ти хоч від нього, прекрасна Дубівна? Щоб молоду покинув; до тебе пристав? Таж тебе прокленуть, не лиш молода, але і всі люди, хто про тебе вчує. Таж за тебе піде сміх і глум селом, і останеш з смутком, як те марево.

I чув Я, Туркине, що в тебе багатство, тож ти хлопців знайдеш і без Гриця. Молода Грицева, — знай, — на тебе плаче, жаль до тебе має, гірко проклинає. Гриць тебе не бачив, як її вже любив, тебе голубив, а її вже сватав. Тому її він візьме, заким доведеться старостів післати, тебе посватати.

I чув я, Туркине, все оце, що кажу, від тої молодої, котру Гриць бере. Сам їй жалувався, що ти лиху винна, що його манила, голову дурила...

Чорними бровами ніби чудувалася, а з другої сторінки розум відібрала. Червоненьким маком ніби ти строїлася, а з другої сторінки до себе манила. Лісами блукала, відгомоном гpалacя, а з другої сторінки блудом обдавала...

Тепер спам'ятався, тебе він цурається, чорних брів боїться, з ясними кохається. До тебе вже не вийде більше і не жди, хіба що його побачиш де на чорнім коні. Тоді відвернися, щоб люди не знали, що Гриця любила, дpyгiй відбирала.

Та Гриць, як я кажу, давно Настку має, на тебе, Туркине, і гадки не має. Перестав любити тебе, чарівнице, і не буде більше до тебе ходити. Попрощайся з ним..."

Так, діду, — закінчила, мов змолола, Настка і, випнявшися, зітхнула, неначе скинула тягap з душі. I відвернулася.

Дід стояв довго мовчки, неначе все над чимось роздумував. Врешті обізвався:

 — Ліпше тепер, як запізно. — Та згадавши нараз і Мавру, він аж посмутнів. По хвилині дальшої задуми додав: — Не зараз я оце перекажу, донько, що завдала ти, аж по третій заповіді, щоб не мала відьма часу весілля спинити. Чорні брови здавна лихо все кували, і як хто не знає проти них ліку, той і в них пропаде, як в самій глибині. Слава богу, донько, що ти синьоока, лиха не коїш, добром розсіваєш. Я їй перекажу всі твої слова, та ще й від себе додам, що лише знаю. Нехай вона йде своєю дорогою, а Гриця не спиняє в дорозі до щастя. Я за нього молюся, здавна вже молився, він мені як рідний, для нього все зроблю. Не журіться нічим більше, добрі мої діти, хіба щоб весілля гарне спорядити. А бідних також просіть. Діда не забудьте. Дід вам заспіває, звідки Гриць походить, чому він тут, а за ним дід. Тепер щасти вам боже, доню синьоока, а Гриця пильнуй, від нєї стережи. Поблищи очима, як та чорнобрива, а як він м'який, як самі знаємо, піде за тобою, а ту забуде. Дід своє зробить. Дубівну відверне, на сторожі стане Грицевого щастя — і буде гаразд.

Дід кивнув до дівчини головою і, не промовивши до неї більше ані словечка, відвернувся і пішов. Настка й собі погнала назад до хати, взялася за роботу і при ній співає...

* * *

Було три-чотири неділі перед другою осінньою богородицею. Гриць вибрався знов раз на приказ батька в сусіднє село за справунками і пустився на своїм коні сим разом через гору Чабаницю і саме білою стeжкою. Було вже добрих кілька неділь, як не виїздив сюди до Тетяни. Раз — не було досі якось коли, бо батько, мов залізом, держав при роботі, а по-друге — він боявся Настуні. Помимо всеї своєї доброти і поблажливості, відколи про його любов з Тетяною дізналася, — була вона тепер готова за ним аж тут погнати, щоб не допустити, аби з Дубівною бачився...

Ідучи тепер отак крок за кроком, він роздумував про дівчат.

Як воно скінчиться?

Настку мусить брати, вже й посватав її. Що з Тетяною буде, він ще сам не знає. Дедалі по другій богородиці його весілля з Насткою. А вона ще нічого не знає, старостів вижидає.

Вже давно її бачив.

Щоправда, він кілька раз виїздить сюди потайки, та якось так останнім часом складалося, що коли вона виходила в ліс — він був при роботі. Коли ж знов виїздив він у неділю крадьком проти неї, мати її в хаті потрібувала, вона не приходила. От і розминалися поволі їх дороги, дарма що любилися. Та господь знає, чи не на добре воно се так, хоча вона йому мила, мила. І яка вже мила! Та дарма...

Але бачитися — вони побачаться, хоч Настка і противна тому. Одначе тим, що він дав слово Настці до неї більше ніколи не виходити, він не дуже журиться. Що буде, то буде, а любити можна. Настку ж він бере, а Тетяна?

Тетяна? — повторив, допитуючись, якийсь внутрішній голос, що пригадував йому чи не Настчин голос, та тут і вмовк.

Що він з нею зробить?

Дві сватати годі. Нехай тепер зроблять обі лад між собою, коли так вже склалося. Настка нехай зробить. Вона так казала. Вона вигадлива, на все раду знає, вона його любить, про Туркиню знає, нехай тепер робить. Убити не уб'є її... Що він тут поможе? Здійме бучу? Дівчата всі однакові, до лиха причиняються, а відтак плачуть і голови засушують.

Що йому з них?

Добре, може? Гриць, споважнівши, зітхнув.

Яке його добро? Що двох нараз любить? Стільки його добра, що з Туркинею був у лісі, як у раю, що його любила щиро, та чи довго то було? Ось нараз Настка, стала між них, і все мов закам'яніло — настав кінець. І добра Настка, і щира для нього, ліпшої він не знає... І не те, щоб вже немила йому стала, а він полюбив Туркиню. Ні, Дубівна в душу влізла, і забути не годен... Але тепер що він з нею зробить?

З матір' ю її?

Іваниха Дубиха нє жартує.

Коби хоч де побачитися, наборзі(23) до себе всміхнутися, легше стало б серцю, що б вже там і не було — а так...

А далі ?

«Що далі?» — спитав себе і не знаходив відповіді.

Далі... "Якось воно вже бyдe, — казала мудра Настка. - Вона красна і багачка, віддастъся і без тебе. Що тобі журитися?»

I cпpaвдi.

Що йому журитися?

I в дівчат є розум. Нехай журяться самі. I вони любили. Тетяна також любила.

Чого тепер сховалася? Дiзнaлacя про його весілля з Насткою?

Може, й дізналася...

Ой Туркине, моя пташко, яке в тебе серце?..

I їдучи отак, роздумуючи над собою і дівчатами та минаючи знайомі місця около білої стежки, роззирається він тепер то вліво в глибокий яр, то вправо на Чабаницю з «білим каменем», де також з нею стрічався.

I чомусъ сподіваєтъся він, що звідкисъ вийде проти нього Тетяна. Пишна, усміхнена, заквітчана в червоні свої цвіти, і скаже, як звичайно: «То — я».

Одначе, хоч і як він роззираєтъся, хоч і як бажає його серце супокою «з нею», «вона» не виходить. Не виходить, і не чути її голосу.

I зітхає скорбно Грицъ, морщить хмарно брови. Повинна була вийти, бажає його серце: він же тут. Щоправда, він її не сватав, як обіцяв, він її і не візьме, наведе на неї смуток; та хто саме тут винен? Він одив лише?

Обоє винні...

Тому нехай би вийшла, нехай би все любила. Була тут. Була така, як досі... хоч раз один ще... Раз...

 — Тур-кине! — майже не стямився він, як крикнув.

«Туркине!» — перебігло таким відгомоном по противній залісненій стороні гори і умліло.

 — Ти тут? — пігнав з неописаною тугою в голосі, як перше, покликом... і ждав.

«Тут», — відбилося лише слабо його власним голосом, відгомоном і стало тихо... Скільки не надслухував він з усіх сторін якого шелесту, скільки не прагнув його, ніщо не ворушилося...

Грицъ запав в задуму — і не ждав більше.

Знав. Тепер вже не побачить її.

Мусила розвідатися, що він посватав другу, і не виходить, плаче...

Ідучи задуманий, не звaжав Гриць, як небо незамітно над ним затятну лося хмарами. Далі заколисав холодний вітер деревиною, затриміло зловіще, а по недовгім часі почало і блискати. Раз по раз і так сильно, що чорний кінь Гриця, здичівши від того, почав ставати дуба.

«Недобре віщує оце звірина своїм неспокоєм» — думає Гриць і починає оглядатися.

На небі недобре. Чорні густі хмари.

В лісі темніє чимраз більше, а далі він чує великі краплі дощу на собі. Зразу поодинокі, а відтак чимраз густіші і сильніші. Він підганяє коня, той рветься сильним кроком вперед, білою стежкою вгору, а тим часом тріскучі громи потрясають цілою горою Чабаницею, ніби котяться почерез усі інші і, десь спиняючись, умлівають.

Дощ, здається, ллється подвійно на Гриця. Раз, як здавалося, з розірваної хмари, а по-друге, з смерек. Ідучи скоро, роззирається він за місцем, де би хоч хвилину сховатися від дооощу та заспокоїти коня, що, переполоханий блискавицями та громами, стратив спокійний крок. Вузька біла стежка, що обвивала Чабаницю і доходила до берега яру, перемокла, і бистрий кінь, рвучись уперед під гору, майже щохвилі ковзався по ній.

Небезпечно було отак їхати саме над пропастю на полохливім коні. Гриць зсів з коня, веде його за собою, і оглядається.

В пропасті-ярі шумить і кипить вдвоє побільшений зливою розбішений потік, пориває з собою все, на що наткнеться, і гонить.

Десь-не-десь котиться з гори дрібне каміння, вирите силою дощу, і никне вдолині в воді...

Нараз Гриць спиняється.

На горбку зі сторони, що його гора ніби висадила з себе, ослоненім цілком густим віттям смерек, що тут розрослися, стоїть, а радше заховалась під ними мала хатина-колиба. Стара та скривлена.

Біла стежка, що нею їде Гриць, біжить і попри неї.

І хоч саме вона не спиняється коло дверей хати, але тятнеться далі, може, і вниз Чабаниці — обвиваючи її заодно, він не знає — вона все-таки дає собою якийсь захист.

Стоїть хатина, ніби ще й схиляється над пропастю, і показує з одної сторони викривлене віконце, з другої такі самі криві двері.

Вмить Гриць рішається.

Отут він поступить. Пережде тучу, що неначе пеклом розкипілася над лісом, горою, а потім поїде далі.

Як загадав, так і робить. Стає перед дверми, прив'язує коня під хатою, зі сторони, де не йде так дощ, а сам іде до дверей.

Тут він — ростом високий — схиляється, бо двері хатини низькі і, скривившись набік, ледве годні рослого чоловіка приймити.

Та тут він аж жахнувся.

Саме в хвилі, як отворив двері знадвору, отворив їх хтось зсередини, і, поки він добре опам'ятався, опинилася проти нього, мов з землі виринула, якась стара циганка. Сива, патлата, з чорними блискучими очима, і усміхнулася.

 — Ходи, синку, ходи, — впрошувала вимушеним сміхом, за котрим крився потайний ляк і непевність. — Ходи досередини. Я вже далі рік, як вижидаю тебе. Карта сповістила. — І, уступаючи йому з дороти, притискається до чорної закуреної стіни, щоб дати йому місця вступити.

Гриць, побачивши нараз так несподівано перед собою страшну, мов мару, циганку, завагався в першій хвилі. Та потлянувши ще раз в лице циганки, в очах якої відбивався якийсь аж за серце хапаючий смуток, поступив сміліше, ближче.

Трохи диму з печі вдарило його немило в лице по свіжім лісовім воздусі. Він постояв схилений хвильку і розглядався. Ніколи ще не доїздив аж до сеї хатини, хоч скільки стрічався з Тетяною вліті. Аж сьогодні в тучу завело його впрост сюди! Яка нужда, які злидні! Трохи барвного старого лахміття, дві циганські торби, палиця... Якась скринчина, привалена свіжим зіллям; далі, на старім, майже порожнім, закуренім миснику кавалок хліба, на жердці під стелею стара червона хустка, яких тутешніми селами не бачиш, коло того кілька вінків сушених грибів, під піччю лавка, на печі чорний, як циганське волосся, кіт, ще вище на комині — чорний освоєний ворон з грубим дзюбом і блискучими очима от і все.

 — Сідай, синку, у бідної циганки, сідай! — припрошує Мавра, до котрої поступив оце Гриць. — Сідай, не гордуй. От я, бідна, сама на цілий ліс, і людська нога лиш рідко заблуджує до мене. Живу, як бачиш, як бог дає. Дадуть що добрі люди, маю. Не дадуть, то і з корінців живу, як і всі наші бідні цигани. От так. Сідай.

Гриць сідає мовчки і все дивиться на циганку, що перед ним чогось аж до землі хилиться, пригадуючи йому собою тим старого Андронаті. Відтак за хвилину встає і визирає крізь вмащене в стіну скло, що представляє з сеї сторони віконце.

 — Нічо, нічо, — вспокоювал.а Мавра, — дощ ще паде. Посидь трошки і в бідної циганки. Ади, я сама-саміська на цілу гору, на цілий ліс. Як іде хто сею стежкою, то часом бачу людське лице, а як ні — то ні. Посидь, синку, — говорила живо і все дивилася пильно йому в очі. А самі ж її очі аж вдвоє зблищались.

 — Давно не бачила я такого красного царевича, як ти, — каже і знов кланяється покірно, як перше. — Давно, дав-но, — і зітхнула.

 — Чи, може, то ти та циганка, про яку товорять, що вміє ворожити і на зіллі знається? — спитав нараз Гриць, не спускаючи й собі очей з циганки.

 — Або я знаю? Циганів багато на світі, — відповіла Мавра. — Але ворожити я також умію, ще й як! Що б і не загадала я, все розвідаюся. Кажу: ще й як! Так само і на зіллі знаюсь. Треба тобі якого? — допитувалася підхлібно. — Від доброго чи злого? Га-й, га-й! — заспівала своїм способом. — Га-й, та-й! — і все дивиться пильно на молодого хлопця.

Грицеві стало ніяково від тих великих чорних очей, переповнених сумом, що неначе не мали тепер іншої точки опори в хаті, як йото лице. Ніби упиваються ним.

 — Але-бо я чув, — почав знов Гриць, — що то має ота ворожка бути, що тут не все проживає і місце міняє. А ти, бачу, й хату маєш.

Мавра перелякалася.

 — Ні, синоньку, — впевняла, — то я ота ворожка, про яку ти чув. Іншої на всі села в окрузі нема. Ой нема, нема, нема такої нещасливої, як Мавра, що свій вік молодий запропастила на чужині, хора, без пам'яті очутилася в лісі і осталася на ласку добрих людей.

І, сказавши се, розплакадася...

Гриця почала циганка цікавити.

Надворі цідило без перерви, громи все ще котилися, грозили, і про дальшу дopory годі було йому думати.

 — Як запропастила ти свій вік? — спитав і став набивати люльку, причім подав і циганці одробину тютюну, а та його жалібно вхопила і таки зараз і свю люльку вибрала з-під комина і попелу.

 — Запропастила, синочку, запропастила, — почала і, наложивши люльку, закурила.

 — От як дивлюсь на тебе, — почала, — то і плакати, і сміятися хочу. Господи милосердний! Давно не говорила я з чоловіком про своє горе, бо рідко хто до мене заходить. I хто хоче слухати бідну циганку?.. Кинуть, мов голодній собаці, хліба або подадуть мучечки, а там знов одробину грошенят, та й рушай з хати, кажутъ, щоб що з хати не потягнула. А я, синку, — говорила гірко, — хоч би й потягнула що, то — ади, яка я бідна, яка опущена. Хто заробитъ на мене? Мій кіт? — спитала, вказавши на свого чорного приятеля. — Він не заробитъ. Але якби не мій гріх, то я б ще й донині була при чоловіці. Мій чоловік, синку, був начальником циганів. Раду звався він. А мій тато заробляв скрипкою на хліб. Я лиш одна дитина в них була.

Мавра почала знов плакати.

 — А моя мама, синку, моя мама, — впевняла, — як знала вона ззамолоду гуляти! — і при тих словах захитала rоловою, ніби з сaмого подиву. — I я також, синку! Ще ззамолоду... ззамолоду. Бувало, як загуляю перед панами на Мадярщині, то аж в очах мені миготитъ. А найбільше округ вогню. Та й через той проклятий танець запропастила я свою долю.

 — Через який танецъ? — спитав Гриць, що не розумів її оповідання.

 — Та через он тай танецъ, що іноді молодим циганам, окрім ворожбитства, дає ніби заробок. Але ж бо й танецъ, синку. Ади! — я тобі покажу, щоб знав ти, у кого був! — і тут же почала стара, сива Мавра гуляти перед молодим хлопцем лeгкими граціозними кроками на самих майже пальцях, зручно викручуючисъ та в пасі вигинаючисъ, причім намагалася собі ще до танцю приспівувати.

Грицъ дивився якийсъ час, не кліпнувши, мовчки на стару. Відтак обгорнуло його несказанно сумне почуття за бідною опущеною женщиною, що осъ намагaлacя вдоволити його всім найкращим, що лише знала. Задихавшисъ неабияк, вона все-таки не переставала поясняти танець, що давав «хліб» і що, очевидно, становив колисъ гординю і все гope її бідного життя...

Він устав і відвернувся до вікна, а вона докінчила танець і впала втомлена перед ним на землю.

 — От такий танець, синку! — сказала, дихаючи важко та сідаючи рівно, коли тим часом він вийняв з череса гроші і кинув співчутливим рухом і поглядом в її подолок.

 — От сей танецъ гуляла я в пусті і в містечках, але довше, як оце перед тобою, бо була молода і годна. Чардаш зветься він. А пани, що переїздили через пусту і попри наші шатра, поступали до нас і любувалися тим. Окрім мене, гyляли і друті наші цигани й циганки. Від так посилав мене ще Раду в сусіднє недалеке містечко по милостині і ворожити — і то було найгірше. Раз і другий — і третій, синку, аж доки не скінчилося все. Відтак ми відти забралися. Давно було то все, синку... дав-но, дав-но, і Мавра була тоді молода і гарна... Гриць знов наложив люльку, а вона, предивно оживлена його присутністю, говорила далі.

 — І я, синку, мала б тепер такого сина, як ти, — впевняла чудовим щирим поглядом своїх прегарних сумних очей, — якби не любов за плечима, а з нею і гріх; а то гріх зраджує все, і тому, синку, я нині сама, сама на ціле село, на цілу гору, на цілий ліс. Не дай, господи, нікому такої долі, як моя. Ніхто тобою не журиться, чи ти живий, чи мертвий. Живеш враз з дикою звірюкою в лісі, а більше нічого. Мала родичів, — почала знов чи не механічно з привички, — і стратила їх. Мала чоловіка, зрікся, покинув; мала дитину — хлопеня — убили чи вкрали — господъ знає. Лиш сама осталася. Сама, синоньку, — говорила з великими слізоьми жалю в очах.Сама, як кажу, на цілу гору, сама на цілий ліс, хіба що від часу до часу... — та тут урвала. Сильний грім, що саме в тій хвилі вдарив наново в лісі, перервав її бесіду, і вона, мов остережена ним, не заговорила про Тетяну, про яку хотіла спімнути, що се одинока її радість в житті, але завернула бесіду на попереднє, себто на себе саму. — Сама, синоньку, сама, — говорила далі, — хіба що раз в рік господъ пришле якого антела, як-от тебе, ти мій красний царевичу! — при сих словах зложила руки навхрест і поклонилася йому низъко, з покорою, і неначе всю змарновану свою душу вложила в той поклін... Ніколи, мабуть, не розкошувала більше її бідна душа, яка не знала досі нічого, крім пониження, горя і болю, як у тій хвилі, коли дивилася на цьото пишного чужого хлопця з чудовими синіми, як небо, очима в своїй хаті. Однак, — де бачила вона тії очі вже раз у житті? Ті очі і всю оцю постать з оцим лицем. Де? 0-о-о! Господи ти боже! — I в її бідній душі діється щось дивне. Вона починає плакати і не знає чому. Починає сміятися і теж не знає чому. Лиш чує, що всьому причина — він, що розбудив своїм виглядом в її душіі спомини про її молодість і все минуле. І тому вона мусить плакати і мусить сміятися. — Приходи, сину, до мене, — годна лише з усіх тих чудних почувань, що нею заворушили, одягнути в слова. — Приходи, царевичу! — просить з глибини серця і складає все наново руки навхрест і кланяється йому з покорою низько до землі. — Приходи до бідної! Ти будеш її ангелом небесним. Meні вже карта давно сповідала, що до моєї хати падуть два чоловіки. Один вже був раз зимою, і я не прийняла його з остраху в хату. А другий ось ти! Приходи, синку! Не забувай бідну. Мій син був би вже також такий, як ти — був... також білий, — і нараз урвала.

А він дивився на неї, забувшись цілком, мов не своїми очима і неначе побачив щось з тамтого світу, та не розуміє, що з ним діється. Чому йому тепло від тих слів бідної циганки, від голосу, що її змінив, як почала говорити. Від її щирого погляду, в якім крився сам смуток, а однак ще щось інше, тепле...

I був би він так довго тут сидів та все наново глядів на неї, що гріла несвідомо його душу, прислухувався її словам, повним щирості і любові, коли б вона сама не дала всьому інший оборот і наколи б його кінь не заржав надворі.

 — Хочеш, синоньку ти мій красний, голубчику мій синьоокий, щоб я тобі поворожила, доки підеш від мене? — спитала благаючим-таки голосом і, не вижидаючи його відповіді, витяглa з скринчини брудні, витерті карти, заокруглені вже з уживання.

 — Нехай! — каже він неохоче. — Ворожи, але кажи правду, хоч лихе, хоч добре, бо мені ще ніколи ніхто в житті не ворожив. А вгадаєш долю по правді, тоді покличу на весілля, як вже запросив такого одного, як ти — і дістанеш гарний бакшиш, тож кидай карти... і вгадай!

Maвpа послухала.

Багатьом розкривала Мавра свої карти, багатьом вгадувала, проповідала долю, але от такої запутаної та позв'язуваної, як у сього хлопця, вона вжe давно не бачила.

Ось що кажуть карти.

 — Синоньку, — каже Мавра мaйже побожно і дивиться на нього поважно. — В тобі дві душиці. А он, одна біла, як пані, пишна та горда, що не кождого хоче знати, а друга — вітрова, синку, землі не держиться, нічого не держиться. Блукає, хитається. Що ти за один, синку? В кого вдався? Хто білий, тато чи мама? — питає і, питаючись, впивається чимраз довше в нього своїми великими чорними та смутними очима. — Хто ти, синоньку? Царевич? — I сама не зважає, як сльози затемнюють їй вид. — Скажи, голубе! I мій син був би такий... — майже зойкнула і урвала.

Гриць задрижав на її слова, пригадавши, що він підкинена дитина, що не знає нічого про своїх справедливих родичів — і замкнувся. Нехай каже далі, — думав, може, з карт дізнається, хто його родичі, бо господарі лиш "пpoйдисвітом" докоряли, а більше не знає він нічого.

I він ні словом не обзивається.

 — Байка! — сказав лише сухо, махнувши зневажливо рукою.

 — I не звідси ти родом по родичах, — говорить стара далі, — а здалека... зда-лека, сину, де ти не ступав своєю ногою. Що се таке? I два рази в тебе тато є, і два рази мама є, а проте коло тебе сирітство. Хто ти, синоньку? Хто тебе так подвоїв? — питає знов, а очима впивається в його гарне молоде лице, в його голубі очі, в його чорний гарний вус. — Хто ти?

Він мовчить. А вона і собі умовкла. Їй збиралось чомусь на плач, сльози тиснулися в очі...

І не бачила вона його ніде і не подибувала, а проте ніби його знає, ніби відчуває в нім щось своє, близьке... 0! ті очі... ті очі, що вона вже десь бачилаl

Де? Не знає.

А бачила їх в житті, бачила. Тепер відчула всею змарнованою душею своєю, що бичила. Дивилась навіть в них. Чула їх на собі. Колись-то. 0! давно, давно, давно колись в нього! Так, в нього! — скричала майже її душа, але вона умовчала. Гриць заховувався спокійно, неначе відпорно, і вона мовчала.

 — Не люби, синоньку, чорні очі, — обзивається врешті придавленим голосом і підносить, остерігаючи, палець, хмарить строго чоло. — Бо тут чорні з синіми не укладаються в пару, віщують смyток. Душу колибаютъ.

Люби такі, як твої, бyдe дoля ясна. Або пожди, — додала наразі задумаласъ. — Що то за одна, що тебе любитъ? Коло неї смуток і дорога. Далека широка доpoгa. А ти з весіллям у думці — і також вже мов у дорогу лагодишся. В далеку широку дорогу. Чи не двох ти любиш? спитала нараз зимно і дивитъся проникливо на нього. Не люби двох, сину, — знов остерігає, — розколеш долю свою, — і тут урвала. — Так, стережись дівчат і білявих, і чорнявих... А твоїй мамі, сину, паде сирітство. Смутне, важке сирітство, якого ніхто не зазнав світом. Смуток все закриває, хоча ти стоїш коло неї близъко. Та смуток тут все зpивaє. Щастя в тебе, але... — і не доказала.Так, достана перший раз. Іди, — докінчила якось сумно. І сказавши се, зложила карти та встала.

Гриць встав і ніби повернув з другого світу. Відтак вийняв грошi і кинув ними гордо старій жінці під ноги. Вона не дивитъся на гроші, а схиляєтъся перед ним покірно, складаючи знов руки навхрест.

 — Не хочу я твоїх грошей, синоньку, — каже, — а позволь що інше. Осъ позволь, сину мій, бідній циганці, щоб вона тебе поблагословила. Ти вдруге до мене, певне, не прийдеш, а ти мені милий. Tакий був би мій син, як ти, якби був жив. Бiлий був. Я благословлю тебе, синоньку, голубчику, нехай щастя не опускає тебе ніколи, як те сонце землицю. — І сказавши се та не дожидаючи йото дозволу, зіп'ялася нараз на пальці, вхопила його за голову, притиснула до грудей — і пустила. — Іди, синку, може, не побачимосъ більше...

 — Приходітъ до мене на весілля, мамцю! — відповів глибоко захоплений її несподіваною добротою і вийшов скоро з хати...


В Мавриній хатині тихо.

Хто оцей хлопецъ?

В своїм селі, он там надолині, вона знала всіх. Тож знала, що він не з її села. Вхопилася в своїй самоті за голову. Боже, який він красний і який... якийсъ такий... От, і скільки грошей їй лишив. Видко, багатирсъкий син. І з чимосъ., що не було ні радістю, ні смутком, а що, проте розпирає її груди, вона не може упоратися. Не видержала довго в хаті. Вийшла.

Надворі устав дощ, і з кітлів та яруг між горами, як і з лісів, клубилися мряки. Здіймаючись, волічутъся сивими хмарами, а все шпилями понад ліси, межи верхами столітніх смерек, мов прощаються з ними, здоганяючи одна дрyгy, тужливо cпiшучи десь в далечину.

Маврі тужно.

Тужно і сумно.

Прийшов хлопець, мов місяць зійшов в її хаті, і важкий смуток викликав у душі. Чого їй тужно? Сеж чужий хлопець, людська якась дитина, — вмовляє себе. А вона бідна циганка. I сама на всю гору, на весь ліс, сама й сама. З ніким не зв'язана, нікого не має, нікому не потрібна. Чого їй по нім тужно? Чи побачить його ще? Просив на весілля. 3 ким в нього весілля? В якім селі живе? 0, вона й не спитала! Так забулася, вдивившись в нього, що й не спитала. Але вона розвідається. Нараз стрілила їй одна думка до голови. Може, то Тетянин Гриць?

Але ні. Гриць ще не посилав до Тетяни старостів. Бодай досі Тетяна не споминала про те. Але так виглядав, як оповідала дівчина, і на чорнім коні від'їхав, лише що се не Гриць. Будь-що-будь, хоч він і не Гриць, а вона піде. Не по милостиню, але щоб його ще раз побачити. Ті очі... ті очі... що аж в ліс в її самоту приволіклися за нею звідкись.


Довкола... тиша... тиша.

Ліс стоїть мовчки, та проте смереки шепочуть щось.

Проте йде шум лісом... щось говорить.


Хутко з'їжджає Гриць білою стежкою з гори. От-от вже завидніє межи деревами долина. Вже не буде довго білою стежкою їхати. А все думає про cтpiчy з самітною ворожкою-циганкою. Все вертає думками до неї назад. Тяжко йому чомусь за нею. Важко й тужно. Хоч і ніколи його в житті не бачила, а душу його відразу мов теплим шовком оповила. I хоч не вірив би він ворожці, бо вони всі тyмaнять, але їй одній вірить. Найбільше боліла його майже несвідомо її покора перед ним. Чому корилася заодно? Не була ж йому нічого винна і не провинилася нічим перед ним. Побачила перший раз, а вже мов усе тепло своєї душі йому під ноги устелила... Як той дід Андронаті, що завше був такий добрий до нього віддавна вже і хіба просив не забувати про нього. Він розкаже колись дідові про ворожку Maвру, і нехай до неї піде. Може, добре буде, як обоє стрінуться.

«Цapeвичy ти мій красний! — дзвенить йому її пестливий покірний голос заодно в пам'яті. — Голубе мій синьоокий!..»

Так до нього не заговорила ніколи в житті його мати он там на горі, дарма що звалася «матір'ю».

Його мати! Та ба! — згадав він і усміхнувся гipкo. Хто знає, де і хто його мати. Кинули його, мов щеня, під чужу стріху, щоб позбутися, на ласку чужих людей, і не навернулися більше. Чи не самітний і він у світі, як он та бідна, як казала: на весь ліс, всю гору? Чи не подібна його доля до її? «Мавро!» — зойкнуло нараз тужно-сумно його молоде серце і свідомо забажало любові. Тої чистої, материнської любові, якої він ніколи не зазнав вповні в своїм житті, скільки б і не любили його господарі, не любили дівчата, не шанували товариші і всі інші знакомі. А матерньої любові, тої щирої, теплої, він ніколи вповні не зазнав. Вона одна, перша, обізвалася до нього по-щирому, поблагословила його з душі. З щирої материнської душі. І він чув силу правди її слів і її чуття на собі, і він її не забуде...

Роздумуючи над старою бідною циганкою, пригадував він собі не раз і її пророчі слова про його долю. «Не люби, синоньку, чорні очі... — остерігала, піднявши ще й палець, — бо чорні з синіми тут в пару не укладаються. Люби такі, як твої, буде доля ясна», — обізвалося йому голосно в душі. «В Туркині чорні очіl» — заговорив сам до себе. Але в тій же самій хвилі відчув виразно, як, може, ніколи перед тим в житті, якими дорогими були йому саме ті чорні очі, була та — з чорними очима. «Туркине! — обізвалося жадібно його тугою переповнене серце, що все забувало, а її пам'ятало. — Туркине, вийди!»

Сам не знав, як сльози втиснулися в його очі, смуток обгорнув його. Він їде ще білою стежкою, лісом, а однак угадує, що вже недовто буде нею їхати. Десь незадовто спуститься в село. Там, вдолині, чує він, шумить гучно ріка. Набрала дощової води з гір, розшалілася і мов нікого не знає. Але йому спішно. Припізнився в старої циганки, і тепер треба квапитися... Його кінь біжить остро по білій, як сполоканій стежці, розтятненій тепер тут рівно.

Тут і там зачіпає він капелюхом о розложисті віти смерек, і і на нього сиплеться свіжий дощ з лісової зелені. Далі, далі і стане смеркатись. Густішим лісом вже ніби сумерк прокидається, лиш тут і там проблискує заходячим сонцем, що по тучі знов показалося.

Так.

Однак — хто се йде проти нього? Чи се не Туркиня? Вона — Туркиня!

І він кличе радісно:

 — Тетяно, то ти? — Але тут і вмовкає.

Се справді вона. Вона його впізнає, однак заразом наказує рукою, щоб мовчав. Вона ж недалеко млинівки. Він здержує, звертає коня набік, а вона біжить проти нього. Вже спиняється коло нього. Босонога, з підкасаною спідничиною, простоволоса, мов крадьком вимкнулася з хати, з якимсь вузликом в руках, — усміхнена, щаслива!

Хто б то сподівався! Аж зойкнули з утіхи, стрінувшись отак несподівано — і враз усміхнулися.

 — Не клич голосно! — остерігає, задихана з несподіваної радості. — Не клич голосно, бо позаду мати йде!

 — Любиш? — питає він замість усього з поспіхом і схиляється з коня до неї, а вона, струнка, мов смерічка, пнеться на пальцях до нього.

 — Люблю, — відповідає з цілим раєм щастя в очах. Коли не любила?

Він притятає її лакомо до своїх грудеи і притискає її тут так щиро і з такою силою, як, здається, ніколи досі. Відтак цілує...

 — Тут ніхто нє бачить, — шепче пристрасно. — Ще раз.

 — Раз, — каже вона слухняно і цілує.

 — Ні. Ще раз, — відповідає він і цілує другий раз.Я спішусь, зозуле, все в роботі. — Відтак додав крадьком, мов злодій, в поспіху: — Колись лісом знов, як тепер.

Вона усміхнулася щасливо:

 — Як тепер, — повторила так само щасливо, не задумуючись, і мов ждала.

 — 3ійдемось, — сказав він і рушив спішно з місця.

 — 3ійдемось, — відповіла, задивившись всею душею на нього, і, не звертаючи вже більше очей з нього, пішла з вигона з оберненою за ним головою вгору білою стежкою, якою саме він з'їхав...

Він, вдаривши коня і оглянувшись і собі за нею, погнав і зник, мов вітер, з її очей.

Схвильовано задрижало за ним порушене сильним рухом коня смерекове галуззя. Задрижало, і посипалися з нього густі краплі дощу. Чутно, рясно впали вони на землю, а далі стали лиш одна по другій зсуватися, рідко, рідше, а далі перестали...

Згодом стало в лісі тихо...


«Гей, на Івана, гей, на Купала... гей-гей-гей!» — розхходиться раптом десь високо, вже в лісі, щасливий голос Тетянин і вмовкає.

 — "Красна дівчина долі шукала, гей-гей-гей", — доспівує за нею в душі з замкненими устами Іваниха Дубиха, що повільним, поважним кроком іде й собі за нею до Маври вгору...


23. Наборзі — нашвидку.


Далі (Частина 7) Зміст  Electronic library of Ukrainian Literature