Олександер Кониський. Семен Жук і його родичі. Частина 1. Розділ 4
Вернутися (Частина 1. Розділ 3)	Зміст	Далі (Частина 1. Розділ 5)

IV.

В першу ніч у Жуківці спалося Джурові не добре: лігши, він скоро заснув кріпко, але годин через дві прокинувся; якісь чудні думки стали лізти до ёго в голову и розгоняли сон. Так ворочався він до світа и тілько що почало займаться на світ, він мерщій встав, вдягся и пішов на хутір. Замислившись, спустився він на греблю, минув річку, вийшов на вчорашній шлях и усе йшов, усе йшов, покіль не піднявся на ту саму гору, де вчора він з Жуком любовався краёбразом. Глянув Джур на Жуківку и промовив голосно: гарно! дуже гарно!

Сонце тілько що стало підниматься и мов червоним поломєм обхватило Жуківку и Кулики... А повітрє чисте як скло, тихе, тепле, так и обдає чоловіка тим чистим селянским теплом, котрим напоіла ёго ніч; запах материнки, чобрину, смилки и зеленого жита, запах чистий, свіжий, тонкий так и вривається силою в груди: легким становиться тісно, вони наповнились свіжим ароматом, серце спочиває якоюсь радостю, и тут тілько чоловік зрозуміє, як різниться таке повітрє од городянскоі спеки и духоти.

Нова картина: по дорозі заскрипіли вози з косарями; заревла череда, поспішаючи на пашу; мекечуть вівці; скиглять голодні свині, тюпаючи в толоку... усе ожило.

Джур сидить на версі гори, тягне люльку, дивиться на Жуківку, та щось думає... А сонечко йде собі та йде; вже геть — геть піднялось, вже почало припікать и зігнало Джура з могили. Тихою ходою поплівся він назад у хутір. Жук ще спав.

— "Отак усі хозяіни роблять," говорив Джур, будячи Жука. "Славний з тебе хозяін!.. єй-Богу — славний! Люде незабавом обідати муть, а він хропе, рад що добрався до перини."

"Та се я так з дороги," одговорювався Жук; "завтра так не буде."

Паничі вмились, причепурились и прийшли в салю. На садовому ґанку сиділи округ столу Соня, Рися, Ганна Ивановна и якийсь незнаёмий нам пан. Соня наливала чай.

— "Се мій брат Семен, а се ёго товариш, лікар Джур," сказала Соня панові, и обернувшись до паничів додала: "а се Иван Радіонович Хмара."

Пан Хмара встав, подав руку Семенові и сказав:

— "Прошу любить и жаловать, ваш сусід, титулярний совітник." Жук стиснув ёму руку, поклонився и швидче сів до столу.

— "Раненько ви, паничі, встаєте!" сказала, сміючись, Соня.

— "Я раньше вас устав," сказав Джур, "ще сонце не сходило; а от ваш братуха спав би й до вечера, коли-б я ёго не збудив."

— "Хто спить, той не грішить," обізвався пан Хмара.

А Жук буцім не про ёго йшла річ, пив собі чай та оплітав ситницю и редьку з маслом.

— "Іж, іж!" шутковав Джур; "тобі редька користна, вона чистить кров."

"От дякую тобі, що сказав: а то-б я й не знав," одповів Жук, плямкаючи ротом и намазуючи новий кусок ситниці.

— "Сироватка ще користнійша на кров," вставив своє слово пан Хмара, а далі спитав Жука: "давно навернулись на наші хутори?"

"Учора. Ви, здається, не давно живете в нашім сусідстві?"

— "Ні! я жив у Конотопі на пенсиі, а зимою одружився з вашою сусідкою Варварою Павловною Семенютою."

"Чув, чув... та не доводилось мені бачить вашу супругу."

— "Найблизша ваша сусідка... наш хутір Кринки; межа з межою з вашими землями."

"Хутір знаю," говорив Жук, "та не був у ёму ніколи."

— "Такий то ви добрий сусід," усміхнувшись сказав Хмара. "Правда: ви не жили тут, більш у городі, а навернетесь на каникули, так хиба тогді до сусідів... От-тепер як обживетесь у нас, так вже прошу завитать и в нашу хату."

Жук кивнув головою.

Чи хочете читателі познакомиться з титулярним совітником Хмарою? Подумайте, що перед вами стоіть чоловік літ 50, високий, товстий, голова вистрижена; борода довга, густа, трохи сивовата; лице товсте, обдуте, наче заспане; очи невеличкі, и сидять у лобі так глибоко, що наче вони завжді трохи заплющені; брови широкі, навислі. Ходить Хмара тихо, поважно; говорить з тиха, рівно, не підводячи у гору голосу, не спускаючи ёго й дуже низько; трохи в ніс, але мягко-мягко. Завжді одягається у темно-коричневі штани, чорну жилетку без вирізу и чорний кафтанець якогось конотопского покрою: не то сюртук, не то жакетка. — От вам и увесь Хмара. Він пристав у прийми до сироти Семенюти.

Жучиха хоч и була раз чи двічи у Хмар, але тілько ради звичайности; у душі вона не любила ні Семенютівну, ні іі приймака. — "У Семенютівни довгий язик," говорить було Жучиха; "а про Хмару я памятую, як він служив окружним начальником. Мій покійний Иван не знався з ним, не любив ёго за хабарі... Чула й тепер, що Хмара заздрий чоловік." Так говорила Жучиха.- Але пора вернуться нам на ґанки, де пють чай. Ще Жук не вспів напиться чаю, як Олена Василівна вернулась з хозяйства. Поздоровившись з гостями и дітьми, вона сіла и сказала: "крий Боже! яка спека; тілько-б в холодку лежать."

— "Дуже пече, чи не буде сёгодні грому й дощу," одповів Хмара.

— "Навряд, непохоже: небо чисте." Після де-якоі розмови Хмара сказав: "Я до вас, Олено Василівно, по ділу."

— "Кажіть, по якому?" спитала вона и глянула прямо в очи Хмарі.

— "Та воно не що й діло, а так якось... Усе коіть ваш Павло Миронович."

— "Щож там таке?"

— "Косарі ваші вкосились в наше болото: на дві ручки трави заняли."

— "Без сего, Иване Радіонович, не можна, не встережешся; та дарма, не велике лихо: обиди-ж тут ні якоі нема..."

"По моёму," вмішався Жук, "так тут пряма користь пана Хмари: ви собі заберіть два покоси од межі, тай годі."

— "Воно так!.. я й не кажу, щоб тут була яка обида од вас, Олена Василівна; але колиб Павло Миронович глядів, то-б не вкосились; він межу добре знає: се він умисне зробив, на насмішку мені!"

— "Бог з вами! яка-ж тут насмішка! та Павло й не був на болоті, як косили; там заводив гуменний: а сей чоловік новий, може й помилився."

— "Дарма! дарма!" заговорив Хмара, дивлячись у низ. "Се я тілько так для порядку сказав, а то хиба стоіть говорить про два покоси осоки... цур ій!"

Панночки и Джур устали и пішли у сад, а Семен зостався, ёго дуже интересовав Хмара.

— "Не можна так говорить," сказала Жучиха, "що два покоси байдуже; чужого не треба займать.. Я звелю ті два покоси згребти и одвезти до вас у двір."

— "Храни вас Боже! за що се ви мені и жінці хочете таку обиду заподіять!"

— "Яка-ж тут обида! ваше добро... нам ёго не треба. Спаси-Біг вже й за те, що не сердитесь за те, що вкосились."

— "Ні! ні! ні за що!. як се можна!" говорив Хмара. "Нехай лучше та осока згниє."

— "На що ій гнити? в хазяйстві згодиться, зима усе перебере."

— "Ні, ні!" твердив Хмара. "Хиба у мене тілько й сіна, що та осока, хиба я з неі заубожію! та коли б я знав, що ви... я б з роду з віку й не сказав про се. Я думав, що се Павло Миронович мені на напасть робить... А коли бачу, що ні, так Бог з нею, з тією осокою; нехай вона прахом піде! — Коли ви пришлете іі до мене, я велю запалить іі."

— "Крий Боже! на що палить... Ну, коли так — возьміть за іі гроші."

— "Не возьму."

— "Так як же се воно буде?"

— "Помиримось як не будь."

На сім слові підойшов до ґанку отаман Жуківский Павло Миронович.

— "Добрий день!" сказав він, уклонившись.

— "Здоров будь, Павле! на що отсе наші косарі вкосились?" спитала Жучиха.

— "Де?"

— "Як де? на болоті: перекосили межу Ивана Радіоновича."

— "Бог з вами, пані! И не думали! то Иван Радіонович не знає своєі межі."

— "Хто?! я!... не знаю своєі межі?"

— "А вже ж не знаєте: я іі знаю 20 літ; а ви іі знаєте тиждень без місяця. З-роду вона йде так, як и тепер покосили: од великоі верби на сім березі цоб на верболіз, а з-відсіль прямо на суху вільху... От-як... Вам, пане! хтось підцковав, а ви й повірили, що ми вкосились."

— "Нехай и так," сказав Хмара, зостаючись ні в сих ні в тих.

Семен глянув на Павла, а Павло не втерпів, щоб не сказать:

— "Еге!... то-то! даремно тілько турбуєте й себе й нас."

— "Ну добре, добре, йди вже до свого діла," сказала Жучиха и перевела розмову з Хмарою на инче.

Через кілька хвилин Хмара знов сказав: "Єсть у мене велика просьба до вас, Олено Василівно!"

— "Кажіть, яка?"

— "Ви знаєте, що нас межують?"

— "Як не знать! восьме літо межують, аж обридло."

— "Навесні звели на плян мій хутір и ваші кринки."

— "Чула й про се! нехай ёму аби що, тому межованю: я

отсе рада радісенька, що син приіхав; нехай як хоче, так и межується, а я й руками й ногами од того межованя."

— "Чого так?" спитав Хмара.

— "Чудно якось вони межують: не розберу я, чи воно так треба по закону, чи вони шахрують..."

— "Крий Боже! ніякого шахрованя нема, усе як слід по закону; та и не можна шахровать, межують не в канцеляриі, а вочевидь, при усіх."

— "Може й так: та все таки чудно виходить: он у землеміра Вашлапского було десять упругів пісчуги, а одмежовали ёму десять десятин самого гарного лугу."

— "В законі нема міри на упруги, видно так слідовало"... Помовчавши трохи, Хмара сказав. "Не знаю, чи говорив вам Павло Миронович; що моя земля врізалась клином у вашу, а Павло Миронович узяв тай показав той клинок вашим; я объвив землемірові спор."

— "Чула, чула... Павло каже, що той клинок з-покон-віку наш."

— "Неправду він говорить: от у мене документи єсть: чи не зволите прочитать?"

— "Подивись ти, Сеню! бо я в документах мало тямкую."

Хмара витяг з боковоі кишені товстий пакет, достав з ёго пожовклий лист гербового паперу пописаний рижим чорнилом и подав Семену. Семен перечитав и всміхнувся.

— "А що?" спитав Хмара.

"Се не документ."

— "Як не документ, а щож се таке?"

"Се партикулярний спис", одповів Жук.

— "Еге!.. спис!.. а подивіться, хто ёго підписав!" и Хмара ткнув пучкою на те місце, де було написано: "повітовий маршал Кисіль."

"Все одно! я кажу, що се не юридичний законний документ. Але тривайте: великий той клинок?"

— "Пів упруга; на ёму манячать 17 дубків... Хиба стоіть про се спорить?"

— "Стоіть," сказала Жучиха; "тут міра дарма: чи упруг, чи два, чи сто — все одно: чужого не бери, свого не теряй. Коли той клинок не наш, Бог з ним; а коли наш, я не відступлюсь од ёго. Зберім ми старих людей, тай розпитаймо: чия то земля? Як люде скажуть, так нехай воно й буде."

— "На що ж людей питать, коди у мене документ є?"

— "Живі свідки лучше знають."

— "По закону сего не можна: закон заборонив питать свідків про такі справи, де єсть документи."

"Здається такого закону нема," вмішався Семен.

— "Як нема! я на законах зуби приів; на память іх знаю."

"Може, але такого закона я не читав."

Хмара знов поліз до кишені и витяг невеличку книжочку, розвернув іі и, показуючи Семенові, сказав: "а прочитайте отсе, паничу."

"Виходить моя правда," одповів Семен, прочитавши; "тут річ иде про документи затверджені законним урядом; а хиба ваш спис — такий документ?"

Хмара скривився и замовк.

— "Ви не ремствуйте на мене, Иване Радіонович," сказала Жучиха, "я вашого не хочу; нехай нас люде розведуть."

— "Гм... нехай розводять... Я думав, що такій людині, як ви, соромно буде позиваться; лучше, думаю, по сусідски переговорить..."

— "Який ж тут сором позиваться за своє! то й чого нам лізти в суд: людей спитаймо, от и у се!"

— "По моёму: нам краще б помириться."

"Як же мириться, коли ми й не сварились.. Підождім," сказав Жук, "покіль приіде межова коміссия, тогді зберемо третчиків, нехай вони розсудять."

— "Гм! дощ за шию не йде," озвався нехотя Хмара; "підождемо. — Одначе я у вас загомонівся, пора й до двора... Прощайте!"

Хмара поіхав до дому, а Жучиха з Семеном пішли на плянтациі подивиться, як пасинкують тютюн.

Тим часом у саду між Джуром и панночками велась инча бесіда. Джур завів річ про еманципацию женщин. Соня з увагою слухала ёго и горяче спорилась, коли в чім погляд іі не сходився з поглядом Джура. Рися не довго слухала ту бесіду: молодій дитині літа більш тягли іі до квіток, ніж до вченоі бесіди. Рися нарвала пучок квіток, піднесла ёго під самий ніс Джурові и спитала: "гарно пахнуть?"

— "Дуже гарно!"

— "Нате ж вам іх та нюхайте," и перекрутившись на одній ніжці, Риси хотіла знов побігти, але очи іі стрілись з строгим поглядом Німкені; вона зупинилась.

— "Сядьте з нами," сказав Джур.

— "Не хочу, я не люблю сидіть, ходім лучше по саду; ходім!" дзвонила своім срібним голосом Рися.

— "И, чого б я ходила та пеклась на сонці!" сказала Німкеня.

— "Ви сидіть собі в холодочку, а ми походимо," сказав Джур и піднявся з лавки.

Німкиня пішла назирцем за ними. Не то щоб вона стерегла панночок, але ій здавалось чудним, щоб молоді дівчата гуляли без неі з чужим паробком, котрого учора тілько побачили в-перше.

— "Отсе ми идемо наче в процессиі," сказала Рися и підбігши до орелі скочила на неі и стала гойдаться.

— "Бачте, яка у нас на хуторі простота," заговорила підійшовши до орелі Німкиня и подивилась на Джура. "Городянка б так не зробила," додала вона, вказуючи на Рисю.

— "Тепер и по городах починається простота," одповів Джур.

— "Наша Рися, здається, и для села вже дуже проста; правда, молода; хоч ій и 16-е літо, але душа у неі наче у десятилітнёі дівчини."

— "Воно й краще так... зостаріться ще поспіє," сказав Джур и глянув на Рисю. У білому кисейному платті, з довгою косою, з заквітчаною головою гойдалась вона на орелі и справді походила на щось таке дитинне, чисте, невинне. Здавалось, що в тих дугах, котрі вона проводила орелею, витала у повітрі сама невинність, сама небесна чистота, та душа ангела, котру люблять малёвать поети и художники...

— "Ох! молодість, молодість!'' сказала зітхнувши Німкиня: "не знаєш ти ні журби ні клопоту; не вважаєш ти на те, що завтра буде; живеш ти тим, що маєш сегодні..."

А Джур все не звертав очей з Рисі.

— "Чи ти ще довго будеш гойдаться, Рисю?" спитала

Соня.

— "Покіль захочу, — а що?"

— "Ми пійдемо."

— "Идіть, мені байдуже, я й сама до дому втраплю, не заблуджу," и з уст іі посипався звінкий голосний регіт. Так не регочуть ні городянки, ні вишколені "приличіями" діти аристократів.

Втомилась Рися и злізла з орелі. Усі пішли по саду. Джур замислився.

— "Ви за кордон поідете?" спитала Соня.

— "Хотів би, та не знаю, чи буде з чим, грошей треба."

— "В які землі поідете?"

— "Мабуть в Німечину: до Відня, Праги, Липска, може заверну до Цюриха."

— "Вернувшись катедру візьмете?"

— "Ні."

— "Чому?"

— "У профессора увесь час йде на теорию, на лекциі. Теория сама по собі усюди нічого не стоіть, а в медицині більш усего потрібна, як для науки так для житя, практика. Правда, в університеті єсть клініка, але в клініці нашій небагато напрактикуєш."

— "Хиба профессорові вже не можна приватно практикувати?"

— "Можна, и практикують, та не слід. Удариться профессор в практику — и так полюбить гроші, що у ёго не буде вже й часу йти за наукою. Поведе він своі лекциі, спустивши рукава, аби-як; як торік, и позаторік, так и сёгодні и завтра. Коли ж я вольний лікар — мене ніщо й ніхто ні до чого не приневолює; лічу по охоті; пильную за наукою; нові теориі вводжу в практику; з практики обновляю теорию и таким побитом и в науку и в житє вкладаю більш користи ніж -профессор."

Соні здалось, що в речи Джура оддається якась фальшива нота: але вона не зъуміла знайти тієі ноти, и щоб самій не сфальшовать — замовкла.

— "Ой як жарко! дивіться: так піт и ллє... От би тепер викупаться," сказала Рися.

— "Господь з вами!" скрикнув Джур. "Хиба вам жить остило!"

— "А що?"

— "А те, що скупавшись тепер, як раз придбаєте горячку, або ревматизм."

— "Ви лікар — так вилічите."

— "Не завжді и лікар поможе... По моёму — нуте, краще до хати."

— "Заспівай, Соню!" сказала Рися, прийшовши в хату.

— "Співай ти, я не хочу."

Джур принявся просить Рисю заспівать. Рися сіла до рояли, ударила по клавишам и заспівала: "в кінці греблі — шумлять верби, що я насадила."

Джур подяковав ій и спитав; чи не співає вона великоруских пісень?

— "Співаю," одповіла Рися "та тепер вже ніяких не хочу; жарко, попросіть Соню."

Соня порилась у нотах и заспівала "Ах! морозъ морозецъ! молодецъ ты русскій."

— "Тепер ваша черга!" пристала Рися до Джура: "співайте."

Джур одмагавса, а далі спитав:

— "Якоі ж вам?"

— "Якоі знаєте... А то, ні!.. тривайте: я співала украінску, Соня великоруску, а ви циганску..."

Усі зареготали, а Німкиня трохи почервоніла.

— "Хиба я циган?" спитав сміючись Джур.

— "Так що, що не циган! аж и Соня не великороссиянка, а співала великоруску пісню."

Джур заспівав дуже добре Мицкевичевого "Воєводу."

Прийшов час обідати. За обідом Рися усе жартовала, усіх смішила.

Пообідавши Жучиха пішла спочить, а Семен, узявши під руку Соню и вийшовши в сад, спитав у неі:

"Як тобі сподобався Джур?"

Соня здвигнула плечима, глянула на Семена и сказала:

— "Ніяк... здається, чоловік розумний."

"Тай годі?"

— "А то ще чого тобі треба?"

"Я хотів би, щоб ти до ёго придивилась добре; ти умієш розгадувать людей."

— "Куди тобі!... На що се тобі?"

"Треба!"

— "Та на що? скажи!"

"Моє діло..."

Соня ще пильнійш глянула на Семена и спитала: "чи не сватать думаєш?" А в серці у неі ніби щось кольнуло: вона визволила свою руку з Семеновоі руки.

"Ні! ні!" одповів Жук... "єй Богу ні! се мені и в думку не приходило."

Вони порівнялись з черешнею, під котрою сиділи Джур, Рися и Німкиня и іли з дерева ягоди. Соня и Семен и собі сіли до гурту. Як ось на доріжці од будинку показалась молодиця уся в чорному, наче черниця.

— "Се удова, дякониха з Куликів; чого се вона йде сюди?" сказала Соня.

Дякониха усім поклонилась, поздоровила Жука з приіздом и сказала:

— "Я до вас: не во гнів вам, Семен Иванович! Поможіть, будьте ласкаві! у мене хлопець не здужає, а я чула, що ви привезли лікаря."

"Та от-же вам й лікар," одповів Жук дяконисі, указуючи на Джура "просіть ёго." Дякониха стала кланяться Джурові.

— "Чим не здужає ваш хлопець?" спитав Джур Дякониху.

— "Бог ёго святий знає: люде кажуть, що крикливці напали, а сама я не знаю, що воно за недуг. Кричить дитина, як не перерветься; вже я й ворожку звала, и виливала вона и зривала,- не помогло... Возила я и в Иржавець, там и акафист правила и оливи давала з лампадки, що перед Бого-матерю горить, — ні що не помогло."

— "Великий ваш син?"

— "Семий год."

— "Що ж болить у ёго?"

— "Не знаю сего! кричить усе, та кричить, та за живіт

береться."

— "Далеко ви живете?"

— "Ні отут зараз за греблею."

— "Добре! ходім."

На полу у дяконишиній хаті сиділо хлопя в одній сорочці, замурзане, не вмите и не своім голосом кричало: "ой живіт болить! ой! ой!" Джур обдивив дитину, узяв пульс, подержав голову, постукав у живіт, у груди и спитав дякониху:

— "Чи не давали ви ёму цитвару?"

— "Ні!"

— "А є він у вас?"

— "Нема, не знаю, чи є у кого и на селі."

Послали до попа — и там нема цитвару.

Джур достав того насіня у Жучихи, одніс до дяконихи и дав пораду, як поіть цитваром хлопця.

На другий день дитина перестала кричать, узялась за іжу и видужала. Дякониха прийшла подяковать Джура и сказала:

— "Правду люде казали, що на хлопця щось наслано: як стали виходить з ёго клубками черви, — то крий Боже!.. Я знаю и хто се заподіяв... се стара дячиха так удружила мені."

"Бач, яка темнота!" говорив Жук Джурові: "Коли дякониха вірить, що на іі сина наслано глистів, так що ж говорить про простий сільский люд!.."

— "Лучше скажи, що говорить про земство, котре не додумається, щоб у кождій волости був лікар..."