Олександер Кониський. Семен Жук і його родичі. Частина 2. Розділ 5
Вернутися (Частина 2. Розділ 4)	Зміст	Далі (Частина 2. Розділ 6)

V.

Не одна гадка повернулась в голові Рисі про те, що Джур не приіхав дружковать, та навіть не прислав и одповідь на Семенів лист. Покіль справляли весілє, сякі-такі весільні забобони одводили на якийсь час Рисіні думки од Джура... А ось скінчилось весілє, житє пішло звичайною чергою, наступила осінь, заперла вона Рисю в домі и в той час, коли Семен и Соня впивались своім щастєм, серце Рисі гризла невсипуща тревога. „Де він? що з ним? чом не пише? чом не приіхав? чи живий він? чи не забув він мене?” такі питаня клубком вились в молодій голові, и ні сама Рися, ні іі кревні не давали ій одповіди... Думає Рися, думає, чого-чого не передумає, — а все таки не заспокоіть себе: поіде вона до Віренка, поживе там день, другий, вернеться до дому и знов ходить замислена, наче не своя. Зберуться гості, Маслюковский и Оскерко почнуть увиваться коло Рисі — и залицянє іх нажене на неі ще більшу тугу.

— „Даремне ти, Рисю, тревожишся,” стане говорить Семен; „певно, що Джурові ніколи, тим він и не іде и не пише.”

— „Говори... ніколи!...” одмовить Рися; „наче багацько треба часу, щоб написать лист!.. Ні! не „ніколи”; а з ним щось недобре діється... може вмер!..”

— „Вже и вмер зараз... Тривай, и лист прийде и Джур воскресне з мертвих и приіде в Жуківку.”

Рися тілько зітхне на такі речи, а не заспокоіться; та навіть и Семен хоч и не говорив, а починав думать, що Джур забув про Рисю, або може и вмер. Став Жук мізковать, як би довідаться про Джура. „Дай напишу,” думав він, „лист до Бокогрія: хоч він и незнаёмий мені, але дарма! він приятель Джурові и певно знає, де Джур.”

Не довго прийшлось ждать Бокогрієвоі одповіди, та тілько вона не вдовольнила Жука. Бокогрій писав, що після листу з Дрездена Джур и до ёго не пише, хоча він послав Джурові два листи. Жук не сказав про переписку з Бокогрієм Рисі, а тілько порадився з матерю и з жінкою.

— „Ох, ох, ох!” зітхала стара Жучиха. „Я й давно бачу, що з сего дива не буде пива, та мовчу вже!... Нехай буде, як Господь дасть.”

— „Що до мене,” одповідав Жук, „так я раднійший, коли Рися не буде з Джуром; тілько жаль бере, дивлячись на неі... зовсім бідолашна змарніла.”

— „Треба б іі чимсь розважить.”

— „Чим же ви іі розважите, матусю?”

— „Може б поіхали ви гуртом у Киів, там все таки люде, город; а тут у нас хутор... Стара я людина, вік свій у хуторі звіковала, та й то иногді скучно буває, а то-ж то вам — молодим!.. Ось ну, Сеню! бери Соню та Рисю, та в Киів, а я на хазяйстві зостанусь.”

— „Ледве, мамо, чи поіде Рися!.. а про те треба поговорить з нею.”

— „Поговори, синку!”

Повів Семен про се річ з сестрою.

— „Чого ж ми поідемо до Києва?” сказала Рися. „На розвагу — кажеш ти! Гм! не розважить мене Киів... коли б ще більшоі туги не нагнав... Ні, Сеню, не поіду я! ідь ти, коли хочеш, з Сонею, а я домовати-му...”

— „Що ж ти висидиш дома?”

— „Те-ж святе, що и в Києві.”

— „Ні, Рисю! не те. Там люде, освічена громада, там університет... там гніздо думок...”

— „Може се й так, не спорити-му, бо Києва зовсім не знаю; але що ж! кажу тобі, що моі думки — сам знаєш чим засновані; рада б я одкараскаться од них, одчепиться: не можу, чи не вмію... не сходить він у мене з думок... Коли б я знала, що з ним? чом не пише: я тогді б знала, що робить!.. у мене б дістало сили разом порвать, забуть усе минувше... вирвать з коренем те, що тягло до ёго.”

— „Тягло!.. хиба тепер не тягне?”

— „Не скажу, що ні! але тягне більш до того, щоб освідчиться, чом він мовчить?”

Така розмова з Рисею трохи заспокоіла Жука. Він бачив, що в Рисі минула хвиля сердечноі хуртовини, що вона домагається вже не того, щоб бачить Джура а тілько одного: знать причину, чому він мовчить. — „Коли так,” подумав Жук, „треба щирійш приняться за розвідки, треба смілійше йти на зустріч тому, що сталось з Джуром; а що б з ним не сталось — Рися сміло зустріне.”

Так, „сміло”! бо Рися стала трохи не та, якою іі стрів Джур. Рік, котрий пройшов од часу виізду Джура з Жуківки, не марно минув для Рисі... Книжки, розмови з братом, особливо ж з Віренком зробили великий вплив на духовний розвій Рисі, и певно сам Джур, стрівши тепер Рисю, не пізнав би в ій тієі молодоі, веселоі, безжурноі Рисі, котру він спізнав у Жуківці. Рися за рік виросла багато духовно! кругозір іі поширшав: молоде, дівоче довірє підорвалось впливом аналізу, на котрий навертав іі раз-у-раз в своіх розмовах Віренко. И молодий здоровий розум Рисі став аналізовать не тілько те житє, яке вона бачила округ себе, не тілько ті речи, які вона чула од Джура, а й те, про що вона читала.

Стала Рися шукать „правди”; стала добиваться того идеала, котрий вивів би іі на пряму стежку из іі сумліній. Вона ясно бачила, що житє округ іі людей йде негарно, що воно не так би повинно йти; але як? вона не вміла дать собі поради. Ій бажалось, щоб іі „идеал” взяв іі за руку и повів тим путем, де б вона змогла принести якусь реальну користь людям. И от раз якось сидячи одна на самоті, стала Рися добираться до духовноі сторони Джура, стала думать над питанєм: чи вдовольнить Джур тому идеалу, який вона собі намалёвала, чи поведе він іі на ту дорогу, котра веде до правди, до добра, до безкористного услугованя громадского? — Стала вона, як уміла, анатомовать Джурову моральну сторону; згадала ёго розмови, ті засади, котрі він видавав, и стала шукать у іх чогось правдивого, живого. Чим більш вона думала — тим нижше спускався перед нею Джур... „Ні!” подумала Рися після довгих думок, „не такого, як Джур, нового чоловіка я хотіла б знайти... Одначе ж... все таки... я люблю Джура... Треба своіми думками поділиться з Сенею, що то він скаже.”

И ось через кілька днів заводить Рися розмову з Семеном про Джура.

— „Скажи, Сеню, правду: як ти вважаєш Джура? які у ёго засади? що він за чоловік?”

— „Правду!.. гм! а не розсердишся?”

— „Ні!”

— „Таж ёго любиш!”

— „Так що-ж, що люблю! Хиба не можна слухать правди про того, кого любиш!”

— „Можна... та, бач, моя правда не вподобається тобі... крута дуже.”

— „Дарма, говори!”

Жук подивився на сестру: лице Рисі и погляд були звичайно спокійні.

— „Ну, слухай,” сказав Жук... „По моёму Джур — перш усего великий еґоіст; далі „космополіт”, політичних засад у ёго не було й нема... гроші — ёго світоч; він пробереться в „люде”; буде колись багатим; буде лічить — та збирать гроші...”

— „Тай годі?” спитала журливо Рися.

— „Тай годі!.. чого ж ще тобі? ти чого б хотіла од ёго? може думаєш, що він чоловік-громадянин, що у ёго єсть громадска користь?... ні!..”

Рися ще більш замислилась...

— „Чом же ти мені давнійше про се не сказав?” спитала вона брата, трохи помовчавши.

— „Хиба ти мене питала про се? Я бачив, що ти так закохана в Джура, що у тебе нема и в світі нічого над Джуром...”

— „Се правда... я так думала.”

— „А тепер думаєш так?”

— „Ні!”

— „А любиш ёго й тепер?”

— „Люблю.”

— „И пішла, б за ёго?”

Рися задумалась.

— „Що ж мовчиш, Рисю?”

— „Що?.. не скажу тобі навірно, чи пішла б, чи ні... Я ёго люблю; але одружиться з ним... треба подумать ще... ”

Жук обняв Рисю. — „Ну, коли так, Рисю, ” сказав він,

„так тепер я тобі скажу, що ти не будеш за Джуром...”

— „Чому?”

— „Тому, що він тобі не пара, ти вже не любиш ёго.”

— „Сего я не скажу: правда, тепер я не рвусь вже так до ёго, як рік назад, але колиб він тепер явився, сказав: ходім під вінець! я б може й пішла...”

— „И була б нещастна.”

— „Може!.. а все таки треба, щоб я довідалась, де він и що з ним...”

В ту саму годину, як Рися вела з братом сю розмову, в хату війшов Віренко. Перед Віренком ніхто з Жуків ні в чім не таівся и Віренко давно знав про коханє Рисі.

— „Ех! годі Вам, Орино Йвановно, нудиться,” говорив Віренко. „Нудьгою нічого не поможете.”

— „Що ж діяти,” питала Рися, „коли нудьга не кидає мене?”

— „Так ви іі покиньте!”

— „Рада б душа в рай, так гріхи не пускають.”

— „Які там у вас гріхи! ви гаразд и согрішить не вмієте, ” шутковав Віренко. „Ви от — розберіть гарненько: чом Джур не іде и не пише? Або вмер, або забув, або ніколи: коли вмер — вічна ёму память! коли забув — значить память у ёго коротка, не стоіть и він ні спомину, ні жалю; а коли ніколи, ну, тривайте, колись буде вольнійш...”

— „Ви жартуєте, а мені не до жартів.”

— „Єй богу, не жартую! Вам просто скучно в Жуківці, діла у вас нема ні якого, ось возьміться за діло.”

— „За яке?”

— „Хиба мало діла! Братчик ваш завів кассу, а ви заведіть школу... Не хочете сего, вивчіться акушерству або медицині. И посудіть самі, яку велику користь ви принесете нашій околиці. Я чув нераз ваші бажаня помагать народові, от и помагайте; помагайте ёму не в городі, а в селі: наша сила в селі, та в землі... А що вам Джур! забудьте ёго!.. знаючи ваш розвій, ваш погляд, я ніколи б не радив вам стать з Джуром у парі.”

— „А що, а що, Рисю?! хиба не те саме я тобі казав?” заторохтів Семен.

— „Постій, постій!.. чом же б ви не радили мені?” спитала Рися у Віренка.

— „А тому, що, вийшовши за Джура, ви переідете жить в город, про Куличан тогді й байдуже... тогді з вас користи селянам ні якоі... ”

— „Чудно! хиба, живучи в городі, не можна працювати на користь селянам?” перебила Рися.

— „Можна! та зверніть увагу на те, що праця городян — більш праця теоритична. Теоретиків у нас — хоч греблю гати, а практиків нема... через се й виходить, що говорять у нас багато, а роблять мало. Цур ёму, тому городові! в городах єсть и без нас кому працёвать, працюймо в селі!.. Кажу ж вам, наша сила, наше спасенє в селі, та в землі... Чи так, Семене Иванович?”

— „З городів идуть на села проводаторі цивілізациі, без городян села б запліснівіли,” одповів Жук.

— „Гай, гай!” всміхнувся Віренко. „А чи багато ж тих міссіонерів у нас; де ті плоди, котрі виросли на селах з кореня городянскоі цивілізациі? в чім полегшало нашому селянинові? — Яким він був темним літ 200 назад, такий й тепер! Скажете може, що цивілізация визволила ёго з крепацтва; а хиба не цивілізация запропастила ёго? хиба, давши особисту волю крепакам, „цивілізация” не наділа на всіх селян ярма економічного рабства? хиба „цивілізация” земства не сковує більше й більше своіми податками наших селян? А все з городів иде таке добро... и все именем цивілізациі... ”

— „Е, ні! ні!” перебив Жук; „тут виновата не городянска цивілізация, а та фалшива дорога, котрою йшла цивілізация... стоіть тілько звернуть на пряму дорогу.”

— „Так, але хто ж зверне? певно, що не ті цивілізатори и ватажки, що посідали в городах... Треба пильновать, щоб селяне самі звернули на путь цивілізациі, треба, щоб городянскі цивілізатори покинули теоретичну роботу в городах, та взялись за роботу в селах, та повели цивілізацию „з низу в гору”. Всяка рослина йде в гору з землі... Дайте селянам землю, у іх буде хліб; уменьшіть налоги — у селян будуть гроші, не буде жидівскоі лихви; дайте учителів — вони самі заведуть школи... от що! землі й землі, світу и світу дайте селянам!”

— „От тілько заговорили про землю, зараз и являються земці,” заговорив Жук, дивлячись в вікно. „Хмара приіхав.”

— „Хмара з-проста не приіде..., але я не хочу й бачить ёго,” сказала Рися и пішла в свою кімнату.

Хмара справді не з-проста приіхав. Полебезивши де-що з Семеном и з Віренком, Хмара сказав:

— „Я отсе до вас, Семене Иванович! будьте ласкаві запоможіть мені... вибився з грошей, зарадьте мене з касси вашоі.”

— „Не можна,” одповів Жук; „ви не товариш по кассі.”

— „А хиба з касси дають позичку тілько товаришам?” питав Хмара.

— „Тілько! ”

— „Так щож! коли так, то й я пристану в товариші, запишіть и мене.”

— „Добре, тілько ж ви знаєте мабуть, що тепер у нас вже сто товаришів и ми нових приймаємо по вибору; а вибирає не сама адміністрация, а все товариство.”

— „Що ж! певно, що мене виберуть... я ж не аби-хто, а таки й чиновник и член земскоі управи и не аби-який хазяін...”

— „Запевно, що виберуть,” сказав Жук. „От на тім тижні в суботу збирати-меться товариство, я заявлю про вас.”

— „Отсе й добре; бо в суботу и я буду в Куликах з посередником. “

— „Чого?”

— „Та хиба ви не чули, яку мороку накинуло нам земство з ґуберніі?”

— „Не чув! кажіть, будьте ласкаві!”

— „Просто чудеса! велять нам, щоб ми підмовляли селянскі громади заводить школи. Яка громада постановить приговор, що дасть будівлю на школу и учителеві, и давати-ме сторожа, топливо и провізию учителеві, так повітове земство пополом з ґуберским давати-муть учителів и платити-муть учителям... Ну, тепер самі осудіть: чи се таки до ладу? раз, що наше повітове земство и так вже тратить на народні школи тисячу сто карб. — а се не шутка! а друге, де таки видано, щоб мужики самі стали зъохочуваться до вченя?! та й на що воно ім, хиба треба вміть читать и писать на те, щоб орать землю? Повидумують отам у Чернігові невідь що, а ти тут ізди та валандайся з мужвою...”

Віренко став барабанить пучками по столу, а Жук сказав:

— „Я не згоджуюсь з вами! школи дуже потрібні нашим селянам и земство се добре видумало, тілько треба намовити селян.”

— „Ото-то й воно: „підмовить...” Легко сказать!.. так то й підмовиш мужика! От коли б в шинок, він би з-разу послухав, а до школи ледве... Та й що за підмовлюванє мужика! просто звеліть тай годі! Святе діло було у нас, як служив я окружним начальником: гукнеш було, прикажеш — усе, що хоч, як з землі виросте.”

— „Чи пробували ж ви вже підмовлять яку громаду?” спитав Віренко.

— „Пробували! іздив сам предсідатель у Хмелівку, цілісенький день бився в громадою, нічого не вийшло. Як затялись, одно твердять: не треба нам школи, тай годі!”

— „Чудно щось!” промовив Віренко.

— „Нічого не чудно!” одповів Хмара. „Мужик, кажуть, ворона, а хитрійший чорта: вони добре знають, що школа ім хліба не дасть, а платить на школу треба... Отже в Батурині була казенна школа, тепер нема: покіль були окружні начальники та приказували старшинам заганять діти в школи, потіль и школи були: нестало окружних — и школи опустіли, ніхто не посилає дітей...”

— „На те єсть своі причини,” сказав Жук.

— „Які?” спитав Хмара.

— „Раз ті, що приневолювали дітей учиться, а друге, що в школах погано вчили и били.”

— „А ви б то гадаєте, що можна не приневолювать?.. можна вивчить не бивши? Гай! гай! се ви так говорите, що не знаєте зовсім мужика... Вже ж ми й не мужики, а хиба нас не драли, як вчили? хиба даром кажуть люде, що за битого двох небитих дають?”

Віренко одвернувся и вийшов у другу кімнату; Жуку гидко було спориться з Хмарою, він перевів розмову на що инче.

— „Пора б нам, Семене Иванович, розквитоваться за отой клинок — знаєте? що торік ще я говорив вам... а то от-от наідуть межовать.”

— „Не за мною діло стало: давайте, спитаймо старих людей, виберім третчиків, нехай розсудять.”

— „Що ж судить — коли земля моя!”

— „Ви кажете, що ваша, а я кажу, що моя: от и нехай люде розсудять, хто прав, хто виноват.”

— „Слухайте, Семене Иванович!” залебезив Хмара, беручи Жука за обидві руки; „що вам стоіть той клинок: двісті квадратних сяжнів землі, та 17 дубків... Се для вас — тьфу, а для мене, чоловіка бідного, се велике діло, тай межа не буде зіпсована у мене. Уступіть ви мені той клинок!”

— „Як же я вам ёго уступлю, коли він не мій?”

— „А чий же він?”

— „Ви кажете, що ваш.”

— „А ви — що ваш. ”

— „Еге! значить: ні ви мені, ні я вам не можемо уступать; треба, щоб нас люде або суд розвів.”

— „Отсе нехай Господь криє! з роду не сподівався, щоб довелось з вами судиться.”

— „Судиться не сором,” сказав Жук.

Довго ще Хмара лебезовав, заходив він коло Жука и сяк и так — нічого не вдіяв; Жук стояв на своєму: „нехай люде або суд розведуть нас!” З тим Хмара и поіхав, обіцюючись скоро навідаться до Жука.

Того ж дня в вечері зібрались у Жучихи воєнні. Сопун зайшов у кабинет до Жука и став роздивляти на стінах портрети.

— „Се хто такий?” спитав Сопун, показуючи на одну фотоґрафію.

— „Мій знаёмий, разом були на університеті; та, здається, ви стрічали ёго и у нас в домі — лікар Джур.”

— „Ба! тепер нагадую!.. так, так! бачив я ёго у вас. Чи ви знаєте, де він тепер?”

— „Хто ёго зна'! давно вже не пише до мене... він був за кордоном; може доси вернув в Россию.”

— „Ні, й доси за кордоном.”

Жук схопився и причинив двері.

— „Ви як про се знаєте?” спитав він Сопуна.

— „Моя знаёма писала... писала, правда, давно, ще з початку осени... Джур у неі лікарем, у неі й живе, десь на Рені; писала и в якім городі, та забув.”

Жук посилковався затаіть свою цікавість и замовк, думаючи розпитать у Сопуна подрібицю другим часом. — Але Сопун принявся сам широко вести розповідь про Лаврову, про іі красу, про іі розвій, и виходила з ёго розповіди Лаврова чимсь таким високим, що, як кажуть, ні пером написать ні в казці росказать.