Electronic library of Ukrainian
Literature MOSTY Ukrainian Studies

 
 

Іван Нечуй-Левицький.

Сьогочасна часописна мова на Україні

 
Повний текст в одному файл у форматі PDF
Увага! файл дуже великий! Терпеливо!

Титульна сторінка журналу
Зміст першого числа журналу Україна
Вступ до першого числа журналу Україна
Частина перша
Частина друга
Частина третя


Поза колами спеціялістів, стаття Івана Нечуя-Левицького "Сьогочасна часописна мова на Україні" дуже мало відома. Стаття вповні на це заслуговує. Нечуй-Левицький знав мову як письменник, але його розуміння процесів розвитку мови було обмежене. Він не мав ні кваліфікацій мовознавця ні дисциплінованого методу ні об'єктивности щоб підходити до складних питань мовознавства з науковим авторитетом. Отже висловлені в цій і інших статтях мовні (лексичні, граматичні) зауваги Нечуя мають характер головно особистий. Це не так матеріяли до вивчення історії української мови, як документи, що свідчать про погляди, пересуди, настрій, і темперамент одного із важніших письменників кінця дев'ятнадцятого століття. З наміром насвітлити саме такі питання, виставляю цей текст тут в інтернет.

Примірник з якого зроблені ці копії знаходиться в бібліотеці Гарвардського університету. Сам цей примірник не оригінал, а фоторепродукція із мікрофільму. Як вияснює вступ, журнал Україна це україномовне продовження російськомовного журналу Кіевская старина.

Юрій Шевельов (Harvard Ukrainian Studies, X 1/2: 122) пише про цю і інші статті Нечуя на мовні теми, що це вислови 70-літнього розгніваного старика, що не розумів процесу і причин зміни і модернізації в мові.

Іван Франко в ЛНВ, 1907, Т. 38, кн. 6, ст. 506-512, у довшій рецензії на перший том журналу Україна, взагалі критикує низький рівень цього видання:

Видані досі три книжки «України», перший том сього місячника, можуть дати нам сяке-таке поняття про духовий рівень тої української інтелігенції, на якій тепер лежить завдання духового проводу нації. Справді, плакати хочеться, читаючи се видання, таке безідейне, слабе, видаване мов за напасть, позбавлене всякого живого духу, так і хочеться запитати: «Пощо воно? Невже тільки для компромітації українства в очах усіх людей, що привикли тверезо дивитися на завдання друкованого слова?»

Головне місце в виданих досі трьох книгах «України» займає стаття д. Нечуя-Левицького «Сьогочасна часописна мова на Україні», що розтяглася на цілих 155 сторін, значить, зайняла місце порядної дисертації. На чолі її читаємо рекомендацію редактора «України» д. Науменка, фахового філолога, що він не цілком поділяє погляди автора, але просто «з великою охотою містить статтю шановного автора вже через одно те, що в ій єсть багато дуже цінних уваг, не кажучи про те, що взагалі варто почути думки наших поважних письменників' про таку пекучу справу, як виховання рідної літературної мови. Після того, як надрукується уся стаття, ми залишаємо за собою право висловити і наші думки, а також дуже радо помістимо і другі статті по сьому ж таки питанню, аби вони були на підставі научно-об'єктивній та щоб були написані sine ira.

Ми шануємо також автора статті д. Нечуя-Левицького як чоловіка, що подарував нашій літературі такі перлини белетристики, як «Кайдашеву сім'ю», «Хмари», «Причепу» і т. п. Чи се, одначе, дає йому право говорити «про виховання рідної літературної мови» навіть у такім разі, коли він, крім своєї белетристичної практики, для говорення про саму мову не має ніякої кваліфікації?

Адже ж щоб говорити про мову, її часові й місцеві переміни, про еволюцію її звуків, флексії та синтакси, треба ж знати хоч елементи граматичної науки, чого у д. Нечуя нічогісінько не бачимо. Щоб судити про мову народу, розкиненого на такім просторі, як український, треба насамперед знати ту мову у всіх її відмінах і відтінках, знати її історичні переходи та їх сліди в сучасній мові, бо інакше всякий осуд буде балаканням сліпого про кольори. Отже, якраз із кваліфікацією такого сліпого д. Нечуй-Левицький узявся говорити про нашу літературну (не часописну, як стидливо обіцяє титул) мову, взявся говорити cum ira et invidia, з завзяттям і категоричністю, якій дорівнює тільки його ігнорація в справах нашої мови. Було б дуже цікаво, якби д. Науменко сповнив хоч часть своєї обіцянки і вказав нам ті цінні уваги, які він добачив у статті д. Нечуя, даючи її до друку. Я добачаю лише такі цвітки: «Сливе усі (українські газети за остатній рік) пишуться галицькою книжньою мовою, буцімто вже виробленою, та ще й галицьким, не Кулішевим, а Желехівським правописом, котрий чомусь зветься фонетичнім, неначе всьмішки». Чим різниться та галицька «книжна мова» від української, побачимо зараз, але що таке український правопис Кулішів (Куліш, як відомо, пару разів міняв свій правопис, писав і з ь-ами і без них і мав ту заслугу, що крім живого язикового чуття, як артист, не мав ніякої філологічної освіти, так як Нечуй), сього не бачимо, а ті «всьмішки» -- то вже справді всмішки такого чоловіка, що сміється сам не знаючи чого.

Д[обродій] Нечуй кладе собі метою «роздивиться, з яких елементів склалась книжна галицька мова і чи варта вона того, щоб, занедбавши українську народну мову, заводить лі в українському письменстві». Цікаво послухати. Отже: «Галицька книжня мова склалась з двох елементів: з народньої галицької мови та книжньої мови старого Києва». На якій підставі се сказано -- святий знає. Д. Нечуй покликається на свій побут у Шляхтовій і пригадує, що там і в Закарпатській Русі «мова ще й тепер скидається на церковнослов'янську». Очевидно, він не має ніякого поняття про діалекти, про їх межі і про церковнослов'янську мову; у фразі «моя нагаєчка хатою забриніла» бачить «остачу, давнього слов'янського-дательного самостійного падіжа», хоч се ніякий дательний, а чистісінький ablativus localis. Під старою книжною київською мовою д. Нечуй розуміє не мову Святославових зборників, «Слова о полку Ігореві» та слів Єфрема Сіріна, а мову Івана Вишенського, Лазаря Барановича та інших «пісьменників XVII в.» очевидно, не маючи поняття про те, що Вишенський не києвлянин, а галичанин, а Лазар Баранович писав найбільше по-польськи, дещо тим київсько-академічним жаргоном, що за приводом Смотрицького виробився в учених Печeрської лаври та вживався в писаннях академії, і дещо (див. листи) писав майже чистою народною мовою. Д. Нечуй, очевидно, не читав усіх тих писань і думає, що досить буде на хибив-трафив назвати кілька імен, щоб заімпонувати нетямущим. Д. Нечуй подає приклади деяких галицьких речень, як приклади того «Українського новоязичія», що постало тут: «ся пісня дісталася до Драгоманова» (а мало б бути: досталася Драгоманову!). «Роздивляючи ті варіанти» (а мало б бути: роздивляючись на ті варіанти!). «З сказаного дотепер виходило б» (а як має бути?). «Заплатити готівкою» і т. д. і в своїй наївності приймає се за стародавню синтактику і стародавні форми мови. Його разить уживання прийменника який зам[ість] котрий, хоч се уживання не галицьке, а занесено до нас із України; йому здається, що не слід казати: сеї думки боронить, а конче треба сказати: сеї думки держиться і т. д. Такої казуїстики, що, звичайно, не має нічого спільного з мовою, а може "характеризувати чи то просто недбальство в вислові, чи бути прикметою невідомих д. Нечую місцевих говорів або навіть занесеним із України фразеологічним матеріалом, він нагромаджує багато, без ніякого ладу й обдумання. Для нього «дуже чудні» такі слова, як бігчи, паде, окремо, також, кілька кроків і т. ін., а чому чудні, сього він не пояснює, хоч вони у нас чисто народні і зовсім не старо-київські.

Та годі перебрати всі баламутства д. Нечуя. Скрізь йому недогода, скрізь він бачить полонізми, навіть у таких словах, що взяті з інтернаціонального засобу термінів (тека, рахунок); галицькі і чернігівські форми: більше, менше, иньше вважає застарілими, а нарешті, з правдиво комічним запалом накидається «на тучі та хмари» значків, які кладе нова фонетика над різними буквами. Все те, як кому, може бути забавно читати, але вказує тільки на одно, що д. Нечуй не має так само ніякого поняття про розвій нашого правопису, як про розвій самої мови. Все те, що він говорить про її «занечищення» такими формами, як від зам. од, біля (се українське, а не галицьке), коло, сей, отсе, сю, убрань (gеп. plur.), одяг, піль, весіль, мерщій (укр.), хутчій, з'язав (укр.), їсти, про її полонізми (про москалізми не говорить) -- усе се або плоди його власного нерозуміння, або такі дрібні та нікому нешкідливі похибки, що з розвоєм письменства самі собою мусять обсипатися. Чи бачив д. Нечуй, як виглядала німецька мова ще в середині XVIII в. в творах Клопштока, Готшеда та інших, навіть пуристів тогочасних? Яка маса різних французьких, латинських, італійських зворотів, гібридних слів, провінціалізмів! І при тім загалом яка вбога, неповертлива мова! Були й педанти, що репетували на упадок мови, чіплялися за поєдинчі слова, воювали з немилими їм фразами, а все-таки самі писали не краще і впливу на виховання мови не мали ніякого. Аж коли німецька мова сталася органом високих ідей і гуманних змагань кінця XVIII в., вона запалала відразу новим блиском і вийшла в кращих творах тої нової доби кращою, більш гармонійною, ніж була коли-будь уперед. Мова росте елементарно, разом з душею народу і мало дбає на граматичні правила. Оттакі самовільні, казуїстичні роздебендювання, якими ущасливив нас д. Нечуй, у тім процесі елементарного росту нашої письменної мови не будуть мати ніякого значення власне задля того, що автор, станувши на тіснім, провінціальнім становищі своєї білоцерківщини, не розуміє того, що мова народна, хоч і яке цінне надбання, все ж таки не мета письменської праці, а знаряд до ширення думок і ідей та на які він не звертає ніякої уваги. Ми бачимо в такім веденні дискусії не стільки вислів любові до всеї української нації та її мови, скільки вислів тупої та нічим не мотивованої ненависті до того, що не підходить під якісь тісненькі шаблони.

"Україна", Науковий та літературно-публіцистичний щомісячний журнал. Рік перший, Том І. У Києві, 1907 р. ЛНВ, 1907, Т. 38, кн. 6, ст. 506-512. Іван Франко. Зібрання творів у п'ятдесяти томах. Том 37. Київ: Наукова думка, 1982. ст. 242-47.


Видання цієї книжки в інтернеті підготував Максим Тарнавський.