|
Вернутися (Розділ 5) | Зміст | Далі (Розділ 7) |
Раз у неділю, вже серед пилипівки, Роман та Соломія, повечерявши з бабою Зінькою, трохи побалакали та й почали позіхати. Баба Зінька сиділа за столом і позіхала. Вже було пізно. Надворі йшов лапатий сніг, неначе в повітрі літали білі горобці. Сніг падав на вікна і заліплював шибки неначе білим папером. Шибки в вікнах спітніли, неначе плакали гіркими сльозами. В хаті було тепло, як в усі. Усі притихли. Ніч була темна, а доба пізня. Баба Зінька стала перед образами і почала молитись богу.
Роман засвітив лампу і пішов в свою кімнату. Соломія сказала матері «добраніч» і собі пішла слідком за ним. Роман поставив лампу на стіл, сів на лаві, розгорнув прездорову книжку «Четьї-мінеї» і почав нишком читати житія святих. Він більше любив читати нишком, ніж голосно, любив читати сам про себе, щоб ніхто не перебаранчав йому.
Соломія стала перед образами і почала нишком молитись богу. Вже вона й богу помолилась, а Роман все читав, похиливши голову над книжкою. В хатині було так тихо, що було чути, як знадвору легенькі здорові сніжини падали на шибки, шелестіли і приліплювались до скла.
Соломія стояла коло стола проти Романа і довго дивилась мовчки на його вид, на його високе насуплене поважне чоло, на русяві пасма волосся кругом чола. Роман сидів нерушимо, неначе задеревенів. Соломію брала нудьга. Молодій молодиці хотілось побалакати та пожартувати. Вона несподівано простягла обидві руки і поклала їх на листки книжки.
Роман осміхнувся, але не перестав читати і не підвів навіть голови та очей од книжки, а Соломії забажалося подивитись на його тихі очі. Соломія закрила руками листок зверху, а Роман дочитував листка внизу: вона йому не перебаранчала читати далі. Соломії стало чудно.
— І як ти читаєш, коли я закрила тобі листок? — спитала Соломія, не приймаючи з книжки рук.
— Читаю поміж твоїми розчепіреними пальцями, — стиха обізвався Роман і все-таки не підвів очей.
Соломія стулила пальці на обох руках. Роман все-таки читав і не дивився на неї.
— Ото диво! Десь ти, певно, не там читаєш, де я затулила, — сказала Соломія, догадавшись, і посунула руки наниз по книжці.
Роман засміявся і підвів очі. Його очі стрілися з Соломіїними очима. Він засміявся.
— Не жартуй-бо, Соломіє! Ти мені перебаранчаєш читати, — сказав Роман і своєю рукою одсунув Соломіїні руки з книжки.
Соломія знов поклала руки на книжку. Роман засміявся І знов кинув очима на Соломію, а потім вдарив легенько її по руках. Соломія не приймала рук і зареготалась на всю кімнату. Хата зразу стала ніби веселіша. Роман підвів голову і собі засміявся.
— Ну та й капосна ти молодиця! Через тебе ніяк не можна читати, — обізвався Роман.
— Кидай оту книжку та говори зо мною! — сказала Соломія.
— А що! давно бачились? Як у горосі та й досі? — сказав Роман. —Може, ти сердишся на мене через ці книжки?
— «Ой, не говори ж ти ні до кого! Говори зо мною; бо як не будеш говорити, умру, серце, за тобою!» — заспівала Соломія тихесеньким голосом.
— Ото яка ти! Так-таки візьмеш та й вмреш! — сказав Роман.
— Так-таки візьму та й одніму в тебе книжку.
— Я й сам згорну її, — сказав Роман і закрив важкі палятурки. Соломіїні очі так розвеселили його, що він вже не міг далі читати.
— Ну, вже з тобою небагато начитаєшся!
— І як тобі не обридне так довго читати? Читає та й читає, та супить брови, — сказала Соломія.
— Так само, як тобі не обридне співати. Співає та й співає, аж доки горло захрипне.
— Невже воно щось таке вже цікаве, що ти так довго всидиш над книжкою мовчки? — спитала Соломія.
— А мабуть, цікаве, коли я так довго всиджу над книжкою мовчки.
— Що ж воно там пишеться? бо як ти читаєш, я нічогісінько не розберу: якесь «како, како, убо». Бог-зна-що!
— Пишеться, як святих мучили за христову віру, як преподобні жили в пустині, в лісах, пущах, нетрях та я кам'яних печерах, жили самі і в тих пущах не бачили часом ввесь вік живого чоловіка.
— Ото гарно! Я ізроду не жила б в пущах, і якби мене туди хто завів, другого дня втекла б звідтіля до тебе! — сказала Соломія і засміялась. — Ото гарно одному в лісі жити!
— А я б жив там, та полився богу, та читав святі книжки в печері.
— І мене б покинув? і про мене б забув? — несподівано спитала Соломія.
Роман стиха засміявся і глянув Соломії в вічі. “Ой, мабуть, твої чорні очі переманили б мене з пущів та нетрів”, — подумав Роман. І йому стало чогось жаль і тих пущів та нетрів, стало шкода чорних Соломіїних очей.
— Коли так, то дай цю книжку, я сховаю її так, що ти і з свічкою не винишпориш, — сказала Соломія, схопившись з місця.
Вона вхопила книжку обома руками. Роман міцно держав книжку в руках і не пускав, Соломія тягла до себе, Роман не пускав. Вона зареготалась з тієї тяганини.
— Ой господи! Не люблю й не дишу! Сяде над тією книжкою, неначе жид на шабас, та й мовчить, тільки брови супить, — говорила Соломія, видираючи з Романових рук книжку.
— А книжки все-таки не однімеш! От таки не дам та буду читати і брови буду супити! — дражнився Роман.
Несподівано рипнули сінешні двері.
— Ой, хтось-прийшов! — сказала Соломія і затихла, і як стояла, так неначе замерла серед хати. — І хто б це прийшов до матері такої пізньої доби!
— Може, який злодіяка вліз в сіни, — обізвався Роман.
— Ой лишечко! Нічого я так не боюся, як тих злодіїв та розбійників, — сказала Соломія.
Одчинились двері, і в хату вступив Денис, закиданий снігом. Його шапка з чорної стала сивою. Плечі й спина були обліплені мокрим снігом. В теплій хатині неначе повіяло холодним вітром і сипнуло снігом.
— Добривечір вам! — сказав голосно Денис, скинувши шапку.
Мокрий сніг посипався з шапки і цілими жменями ляпнув об діл.
— Ой, вийди. Денисе, в сіни та обтруси сніг завити! — крикнула Соломія.
Денис вискочив у сіни і почав обтрушуватись. В хаті було чути, як ляпали важкі рукавиці. Денис увійшов в хату вже чепурніший.
— Сідай, Денисе! але попереду скинь мокру свиту, бо твоя свита аж набрякла од мокрого снігу, — сказала Соломія.
Денис розперезався, скинув свиту і сів на ослоні перед столом. Він був злий, аж червоний. Очі аж крутились.
— Чого це ти, Денисе, так засапався? Чи втікав од кого? Чи за тобою хто гнався? — спитав Роман.
— Голова з десяцьким оце розігнали наші вечорниці, — сказав Денис, — ми оце були зібрались на вечорниці в удови Тетяни. Вже й дівчата позходились, вже й вечерю розпочали готувати; вже й музики прийшли. А тут голова шусть у хату! та й розігнав нас. Дівчата десь розсипались, неначе курчата поховались од шуліки. А бодай він луснув, отой голова! Я саме розохотився гуляти! Так мені хотілось потанцювати та з дівчатами пожартувати. Вдарив би такого тропака, що й хата задрижала б; задрижала б і удова Тетяна! А тут на тобі таку несподіванку! Неначе хтось кислицю втирив тобі в зуби!
— Навіщо ж він оце розігнав вечорниці? — спиталась Соломія.
— Каже, що в якомусь близькому селі, десь в Шамраївці чи в Мазепинцях, парубки на вечорницях курили цигарки чи в клуні, чи в хліві, чи під ожередом соломи, вже не пам'ятаю де, та й наробили пожежі. Згорів трохи не весь куток. От тепер гуляй, як собака на прив'язі!
— От тобі й нагулялись! — сказала Соломія і зареготалась.
— Ну, не подаруємо ми цього старшині. Нехай тепер начувається лиха! — аж крикнув Денис.
— А що ж ви йому заподієте? Він старшина в селі: має право, — сказав Роман.
— Має він право на усе, тільки нехай не зачіпає парубків. Знатиме він! Як складемось усі по кулаку для голови, то не дійде він додому од нашої складки, хіба рачки долізе, — сказав Денис, показуючи здорового кулака Романові, — десь парубки наробили пожежі, а нам гуляти не можна. Оце гаразд!
Денис розчервонівся, розкричався, совав кулаками на повітря та блищав злими очима.
— Та не совайся з кулаками до Романа, бо він же не голова! — сказала Соломія. — Дурно ти, Денисе, сердишся та кричиш. Кого тобі бажалося бачити на вечорницях, та не буде там.
— Чом не буде? — спитав Денис.
— А тим не буде, що її мати не пустить на вечорниці, — обізвалась Соломія.
Соломія знала, що Денисові хотілось бачитись на вечорницях з Настею. Він притих і тільки витріщив на Соломію очі.
— Чи буде, чи не буде Настя на вечорницях, а вечорниці будуть! Отже будуть на злість старшині! — крикнув Денис, ще й кулаком тарахнув по столі. — Ми не подивимось в зуби старшині. Що то нам старшина! Ми самі собі старшина. Нам гуляти хочеться, і будемо гуляти. Ми знов зберемося на вечорниці.
— А старшина знов вас розжене, — промовив Роман,
— Ого! нехай тільки другий раз розжене! Нехай посміє розігнати! —говорив Денис.
—Та ви йому поставте могорича, залийте йому пельку горілкою, то він і мовчатиме, — обізвалась Соломія. В той час, як Денис рипнув сінешніми дверима, в противній бабиній хаті Настя саме молилась богу, ставши перед образами. Вона промовляла молитви, але разом з тим насторочила свої вуха і прислухалась, як в Романовій хаті реготались та кричали. Настю узяла цікавість та нетерплячка, їй забажалось побігти в противну хату та довідатись, хто то прийшов до Романа і чого то там так регочуться та кричать.
«Ой господи! коли б швидше домолитись до кінця. Побіжу до Соломії та побачу, хто то прийшов. І чого вони там реготять та кричать», — думала Настя, хамаркаючи п'яте через десяте «Помилуй мя, боже».
Але вона таки не домолилась богу до кінця, перехрестилась тричі і прожогом побігла до Соломії. Одчинила вона двері і вгляділа Дениса. Денис був червоний, аж його лице пашіло. Він кричав та лаяв старшину. Денис углядів Настю і притих.
— Чого це ти, Денисе, так розрепетувався? Не дав мені й богу домолитись, — промовила Настя.
Денис розказав їй, що він злостує на старшину за те, що той розігнав вечорниці.
— А мені про це байдуже! — промовила Настя. — Мене не пускають на вечорниці, то мені однаковісінько, чи будуть вони, чи не будуть.
Одначе Настя, сказавши це, важко зітхнула. Це зітхання виявило, що їй було зовсім не однаково, їй страх як хотілось на вечорниці, але мати ні за що в світі не хотіла її пускати.
— Кому однаковісінько, а кому й ні, — обізвався Денис вже тихішим голосом.
Вглядівши Настю, він зараз заспокоївся і притих. Настя сиділа з ним поруч, і для його неначе знов розпочалися вечорниці. Він розговорився, розжартувався. Між молодими почалася весела розмова, пішли жарти та смішки. В хаті стало весело, неначе й справді на вечорницях.
— А ти все сидиш над церковними книгами, — промовив Денис до Романа і ляпнув долонею по шкуратяній здоровій палятурці книжки, — не люблю я читати отих стародавніх книг. От у мене є книжка! Оце так книжка! — сказав Денис і витяг з кишені невеличку книжечку.
— Яка ж це книжка? Така, як та, що Роман читає?— спитала Соломія.
— Ні, ця книжка весела. Це «Наталка Полтавка». Купив в коробейника на ярмарку в Білій Церкві, — промовив Денис.
— Ану, Денисе, прочитай нам, що в тій книжці пишеться! — промовила Соломія.
—Прочитай, Денисе, бо й я хочу послухати. Ще мати не лягли спати, то я тим часом хоч трошки послухаю,— обізвалась і собі Настя.
Денис почав читати, як Наталка вийшла до криниці по воду, як з нею стрівся старий писар Возний і почав залицятись до неї. Усі слухали, неначе замерли. Навіть Роман, забувши, що в книжці написано не про святі речі, а про людські, сидів мовчки й слухав. Як тільки Денис почав читати ті місця, де Возний приставав до Наталки з своїм залицянням, усі підняли регіт, аж хата гула.
Баба Зінька вже довгенько сиділа коло стола та все позіхала. Їй забажалося вже лягти спати, але вона все ждала, доки вернеться Настя. А Настя не квапилась швидко вертатись. Вже Зінька куняла, дрімала, носом удила рибу, вже навіть засинала, і їй почали верзтися якісь сни, а Настя не приходила.
«Оце засиділася дівка! І хто то прийшов до Романа такий цікавий для Насті?» — думала баба і знов задрімала, спершись обома руками позад себе об лаву. В Романовій хаті піднімався на одну мить регіт, неначе схоплювався швидкий вихор серед тихого дня, і знов затихав; і знов там ставало тихо, неначе все замирало в хаті; і знов чути було регіт.
«Що там у них діється в хаті? Мовчать, мовчать та й заґвалтують разом, наче жиди в школі на шабас! — думала Зінька, ніби прокидаючись од того вихвату веселого сміху. — Аж не видержу! таки піду та подивлюся!»
Баба Зінька і справді не видержала, накинула наопашки свиту і подибала через сіни до Романової хати. Вона одчинила двері і гадала, що побачить, як молоді пустують, дуріють, бігають по хаті. Коли дивиться вона, усі сидять за столом та слухають, а Денис читає голосно книжку.
— А мені здалося, що ви тут дурієте на всі застави, що так регочетесь, — сказала баба Зінька, сідаючи на полу.
— Та це, мамо, Денис таку смішну книжку читає, а ми регочемось, — обізвалась Соломія.
Денис читав далі, як Возний просив виборного Макогоненка, щоб він допоміг йому висватати Наталку, як Макогоненко глузував з Возного. Знов у хаті піднявся регіт. Баба Зіня крепилась, та й не видержала: і собі засміялась. Денис читав далі, як Наталка розмовляла з своєю матір'ю, бідною удовою Терпилихою, як мати вговорювала Наталку вийти заміж за багатого писаря і забути про Петра, її давнього жениха, котрий пішов десь далеко на заробітки, і про його вже давно не було ні чутки, ні вістки, котрого, може, вже й на світі не було.
Ніхто не слухав так вважливо, як молоденька Настя. Їй було жаль Наталки, жаль і Петра. Вона все поглядала на Дениса, і їй чогось здавалось, що то Денис читає не про Петра, а про себе самого; вона спочувала усією душею до Петра та до Наталки і все уявляла собі замість Петра Дениса. Їй вже здавалось, що то ніби Денис пішов десь далеко на заробітки, десь блукає, поневіряється, заробляє на заробітках, а вона сама жде його не діждеться. І молодій дівчині стало невимовно жаль Петра, а потім чогось стало жаль і Дениса...
«Ой боже мій! а що, якби все оце трапилось Денисові? А що, якби оце все, що трапилось Наталці, трапилось мені?» — заворушилась думка в Насті.
І Настя почувала, що її коло серця щось здавило. Вона важко зітхнула й примітила, що Денис став для неї дорогим та любим. Довго читав Денис. Усі слухали і про сон забули. Баба Зінька слухала, і в неї сон минув. Як Денис прочитав, що Петро вернувся з далекого краю і стрінувся з Наталкою, Настя не вдержалась і аж крикнула: така вона була тому рада. В Соломії на очах навернулись сльози.
— Ой господи, яка ж оце гарна книжка! — аж крикнула Соломія. — Я б цілу ніч не спала та все слухала.
— Ат! — обізвалась баба Зінька. — Це не божа книжка; це смішки для молоденьких. І вона встала й позіхнула.
— Ходім, дочко, спати, бо й справді люде ніч розберуть, а нам нічого не зістанеться, — сказала баба Зінька до дочки, — прощайте! На добраніч!
Настя пішла за матір'ю слідком, лягла на постіль, але довго не могла заснути. Перед нею, неначе живі, манячіли то Петро, то Наталка, то її стара мати Терпилиха і не давали їй спати.
«А що буде, як Денис мене свататиме, а мати моя буде так сперечатись, як та Терпилиха?» — несподівано майнула думка в Насті.
Вона задумалась і засмутилась, дивлячись на вікна, що ледве мріли в темряві. У вікна ліпило мокрим важким снігом. Мокрі сніжини шелестіли об шибки, як миші під лавою, і ще довго-довго не давали спати молодій дівчині, довго тривожили її думи, і піднімали мрії в душі, і не давали їм зникнути без сліду.
Настя вже задрімала, вже й заснула легким чутним сном, а їй все здавалось, що вона не спить, що до неї прийшла Соломія, щось розказувала, а далі сказала, ніби Денис вийшов з села, пішов далеко-далеко на донські степи на заробітки. Настю стиснуло щось коло серця. Сльози душили її. Вона ніби бачила, як Денис десь блукав по далеких степах; їй здавалось, що він йде якимсь шляхом в степу, що він збився з дороги, а небо вкрилось густими хмарами, мокрий лапатий сніг падає і засипає йогою, заліплює йому очі. От сніг пішов густий-прегустий, мов хмара, і вже засипає Дениса по пояс, по плечі; от він застряг в мокрому заметі і тоне в йому, і нікому подати йому помочі, нікому рятувати його. Настя ніби знала, що то він вже вертається додому з заробітків, що він вертається до неї, але ніби знала, що він загине в степу, в снігу і до неї не вернеться ніколи... Вона жахнулась і прокинулася з сльозами на очах...
Мокрий сніг шелестів, обліплюючи тахлі шибок. Насті уявилося, що вона не спала... Вона підвела голову і очима шукала Соломії, дивилась, чи не ввійшла вона в хату, чи не сидить вона на лаві.
«Боже мій! Як я люблю Дениса! Як я його покохала цього вечора, як він читав нам про Наталку та бідного сироту приймита, Петра, Наталчиного жениха».
Через тиждень парубки та дівчата знов збиралися на вечорниці вже в іншому місці, в однієї удови, її хата стояла на самому кінці села, під лісом, аж за цариною. Хлопці думали, що сховались з своїми вечорницями так далеко, що й ворон кості туди не занесе. Але старшина якось випадком довідався і вже лягома почвалав туди з десяцьким Петром та й знов розігнав вечорниці.
Денис зібрав десяток сміливіших парубків на раду. Хлопці постановили на раді, щоб засісти десь у вербах або під мостом, підстерегти, як буде йти голова з десяцьким, і дати їм доброї прочуханки.
Недовго довелось і ждати хлопцям. Через кілька день в писаря були хрестини. Голова, Микола Чабанець, був за кума в писаря. Був на хрестинах і десяцький. Хлопці про це довідались. Вже пізньої доби голова та десяцький рушили з хрестин додому. Хлопці побігли на засідки. Голові й десяцькому треба було вертатись додому через довгі кладки, покладені через річку Раставицю. Кращого місця для засідок не можна було знайти хлопцям.
Голова йшов коливаючись. Він був п'яний. В його голова ходила ходором, а світ неначе кружалом крутився в очах. Десяцький був тверезіший за голову і придержував його на ході під руку.
— «Ой, не спиться, не ложиться, і сон мене не бере... е!» — затяг голова пісні серед улиці, але хрипкий голос не слухався його, хоч він був і голова. Чабанець не заспівав, а неначе завив, як вовк у лісі.
— Овва, Миколо! Овва! Так не годиться голові. Овва! Люде почують, будуть тюкати. Ви ж голова, — здержував Чабанця десяцький.
— А матері їх ковінька! А що мені до того? Хіба мені гуляти не можна? Хіба мені співати не можна? Мені? Голові? Мені не можна? Мені все можна! «Ой, не спиться й не ложиться, ні сон мене не бере... е...е!» — знов завів голова не своїм голосом. Але голос його порвався і задеркотів, неначе розбитий глечик.
Вони вже спускались возвозом в берег узькою улицею поміж вербами.
— От уже й додому недалечко! От і недалечко! Ось уже видко Терешкові вишні та сливи, — белькотів голова, — о! чи ти ба! як швидко виросли Терешкові сливи, такі високі стали! Коли це вони виросли? Ото диво! Чи ти ба, яке диво! Ще вчора були невисокі, а сьогодні, як ліс, як ліс! Ото диво!
— Та то не сливи! То верби. Хіба ж сливи бувають такі високі? Це верби коло річки, — обізвався десяцький.
— Не бреши-бо! Я ж бачу, що це Терешкові сливи. Хіба мені повилазило? Ти думаєш, я п'яний, то й нічого не розберу! Брешеш! Я не п'яний! А! який той Терешко щасливий! Йому все йдеться! Все йому йде в руку! І сливи швидко ростуть! Он і мій тин чорніє!
— Та то кладки через річку. Де ж таки тин буде на річці, — обізвався десяцький.
Тільки що голова й десяцький ступили на кладки, з-під кладок вискочив один парубок і загилив кулаком по спині попереду голові, а потім десяцькому та й зслиз, неначе миша, шмигонув під місток.
— Ой боже наш! Дух святий при нас! Ой лишенько! — зашепотіли голова й десяцький. — Це ж він! це ж нечистий!
І вони швиденько подибали по широкій кладці, держачись один за другого. Серед річки з-під кладок знов вискочив парубок у чорній свиті перед самісіньким носом в голови, забіг ззаду і знов телепнув в спину голову, а потім десяцького, а сам скочив та шусть під кладки.
Голова й десяцький перелякались. Вони вже не йшли, а бігли до берега. В їх трусились ноги. Вони думали, що з-під мосту вискакують дідьки та луплять їх по спині.
— Ой! ох! ох! — стогнав голова. — Це він! це сатана! як бухнув мене в спину, то в мене з очей так і посипались іскри. Чи і в тебе, бра, посипались? — спитав голова.
— Посипались. Це не спроста.
— В мене посипались, аж на сніг упали. Бачив своїми очима: тільки —блись, блись, блись! Так і сипляться на сніг. Ох! Тікаймо швидше. Це місце нечисте, — говорив голова, в котрого разом з іскрами вискочив і хміль з голови.
Тільки що вони зійшли з кладок і пішли попід вербами, з-за верб через тин полізли парубки. Тин затріщав. Один парубіяка дав кулака десяцькому, другий стусонув голову по потилиці, третій луснув голову просто в спину. Денис наостанку склав докупи обидва кулаки й обезберив попереду голову в спину, потім втелющив десяцького по потилиці так, що вони обидва зарили носами.
Парубки кинулись врозтіч і подряпались на тини, неначе коти, та й поховались в вербах.
— Е! та це не нечиста сила! Це хлопці! Он Петро! Он Денис! — крикнув десяцький.
— То це вони! То це така нечиста сила! Ого-го! Потривайте ж, іродові душі! — гукав голова, обтираючи сніг з носа та з лиця. — В тюрму їх! в рештантські роти!
— На Сибір їх! — кричав десяцький, а сам біг бігцем далі.
Обидва вони дали драла, неначе за ними гналась тічка вовків.
— Бити мене по спині кулаками! мене! старшину! Чи то видано! О, я цього їм не спущу! В тюрму їх! Посаджу їх на вежу! Потривайте ж, вражі сини! Я ж вас скручу так, що ви й не поворухнетесь! О, в мене так! в мене нема жартів! — репетував голова, йдучи улицею.
Другого дня пішла чутка по селі, що парубки побили голову та десяцького. Старшини в селі не любили за його здирство та хабарі і були тому випадкові навіть раді. Почали розшукувати провинників та допитуватись, хто з парубків ходив на засідки на старшину. А тим часом хлопці, вчинивши одну штуку, розгулялись та розласувались на такі штуки. Другого дня вони довідались, що голова йтиме через греблю до млина. Знов засіли вони під мостом на спусті. Довго вони ждали, доки йтиме голова, але не діждались, бо голова вже боявся ввечері і носа витикати з своєї хати. Парубки, сидячи під мостом, хапали дрижаки на морозі, а далі надумались вискакувати з-під мосту та лякати прохожих. Вони вискакували по одному і тільки лякали людей криком та свистом. Але декотрі не втерпіли і почали частувати кулаками в спину прохожих чоловіків і навіть молодиць. В той час дяк йшов через греблю в гості до голови. Один парубок вискочив з-під мосту, гикнув, свиснув і телепнув дяка кулаком в спину. Дяк втік та й сховався в шинок.
Нагулявшись на греблі, хлопці згадали про дяківну. До дяківни залицявся один парубок, Петро, Денисів приятель. Він недавно зачепив її в крамниці, куди вона прийшла купувати деякий крам. Дяківна була дуже гарна, але дуже горда і з парубками не любила жартувати. Денис згадав, як вона вилаяла Петра в крамниці, та ще й при людях.
— А ходім, хлопці, до дяківни та встругнемо їй штуку, щоб вона не була така чваньковита та не гордувала парубками, — сказав Денис.
— А ходім справді! Нехай знає, що вона не велика пані, що й парубки їй рівня, — гукнули хлопці.
Вони з-під мосту побігли просто до дякової хати, виставили ворота і закинули їх на хату. Один парубчак налапав у клуні мазницю з квачем і вимазав дьогтем чисто всі стовпи коло воріт, ще й мазницю почепив звершечку на стовпі.
— Треба припинити вражих синів, — гукав голова до писаря, — дуріють, мов несамовиті; і впину їм нема. А вже той Денис, то такий сваволець, що й на світі нема такого. Він усім парубкам дає привід, — говорив голова, пригадуючи два Денисові кулаки, стулені докупи.
Через кільки день голова половив усіх провинників і посадив на день в холодну, а Дениса, як привідця тому всьому, посадив на три дні.
Чутка про це дійшла і до баби Зіньки, і до Насті. Насті було шкода Дениса. Вона не втерпіла, одвернулась од матері і почала плакати. Мати примітила ті сльози, і тільки тяжко зітхнула. Настя крадькома втерла сльози рукавом, прожогом вибігла з хати і сховалась надворі, в садку, щоб ніхто не бачив тих сліз.
«І добре мені, і горе мені з тими дітьми, — думала баба Зіня, зіставшись сама в хаті, — Денис давненько вже вчащає до моєї хати; він любить Настю, я вже це давненько примітила. І Настя горнеться до Дениса. Недурно ж полились в неї сльози з очей. Ой, горенько мені! Денис і гарний з себе, і найменший син в багатенького батька. Помре батько, він матиме чимало поля, і батьків город, і хату. Усе, здається, гаразд, усе гаразд, та тільки горенько, що Денис ще змалку був пещений, палкий на вдачу, як той порох; ще й до того заводіяка; в усяких дуростях він перший дає парубкам привід. Боялась я за Соломію, боюся й за Дениса».
Баба Зінька знов важко зітхнула, перебираючи півмітки та ладнаючи мотовило, щоб мотати починки.
Одсиділи парубки день в холодній за свою провину, одсидів і Денис три дні. Їх повипускали і наказали, щоб вони більше не дуріли. Одначе через тиждень після того парубки знов зібралися на вечорниці. Голова знав про те, знав і десяцький, але вони вже не пішли розганяти вечорниць. Та й люде почали вже нарікати на голову, що він розганяє вечорниці, бо треба ж десь погуляти та побавитись молодим хлопцям та дівчатам.
— А що! А я таки на свойому поставив! Таки будуть в нас вечорниці! —говорив Денис, зайшовши зараз після вечорниць до Романа та до Соломії.
— А що мені з того, що будуть вечорниці, коли мене мати не пускає на вечорниці, — обізвалась Настя, — що мені з того, що другі дівчата нагуляються й наспіваються, а я, як сиділа дома, так і сидітиму.
В бідної дівчини аж сльози навернулись на очі, так їй хотілось гуляти на вечорницях.
— Не журися, Насте! Хоч ти не будеш гуляти на вечорницях, зате ж я приходитиму сюди до Романа, приноситиму книжки та буду читати й тобі. От тобі будуть і вечорниці! — обізвався Денис.
І він справді частенько забігав до Романа вечорами, приносив книжки, читав їх Соломії та Насті. І йому приємно було посидіти з Настею, побалакати з нею та пожартувати. З її темних очей неначе лилось на його щастя. Йому хотілось, щоб те щастя лилось на його і ніколи не переставало.
«Коли б бог дав діждати різдва, зараз після нового року зашлю старостів до Насті. Вона мене, здається, любить, бо горнеться до мене, усе поглядає на мене ласкавими очима. Ой, як довго ждати до різдва!» — думав Денис, поглядаючи на темні, як терен, Настині оченята.
Але на біду Денисові, перед самим різдвом до баби Зіньки зайшов її сват Филін.
— Чи ви чули, свахо, що виробляють парубки? Чого натворив в корчмі Денис? — спитав Филін в баби Зіньки.
— Ні, не чула, бо я все сиджу дома та пряду: допрядаю півмітка на основу, — сказала баба Зінька.
— Я вже не знаю, що далі й буде на світі. Які тепер парубки стали! Ой господи! Вони, бач, вчені, в школі вчились. Вчені вони та недрюковані! — бідкався Филін.
— Що ж там таке трапилось? — спитала баба Зінька.
— Та оце в неділю прийшов Денис до корчми з своїми приятелями. Взяли вони кварту горілки, посідали за столом, випили по чарці, а потім Денис витяг з кишені цілий шматок сала та кільце ковбаси. Кинулись парубки до того сала, як вовки на вівцю, та давай закушувати. Люде почали на них гримати, що тепер піст, а вони регочуться та наминають сало. А Денис вхопив дві четвертини сала в руки. ходить по корчмі поміж людьми та й їсть, навіть не покраявши, а в другій руці держить ковбасу. Ходить поміж людьми та дражниться та й приказує:
«Оце вам гріх! Оце вам гріх! Оце вам святий піст, свята пилипівка!»
— Ой господи, яка розпуста. Яка попсованість! То це вже для їх нема й посту? — аж крикнула баба Зінька.
Нема для них ні середи, ні п'ятниці, ні посту. Жеруть скоромне, мов ті жиди, чи в середу, чи в п'ятницю. Це якісь антихристи народилися. Денис каже: «Для мене тоді піст, як нема чого їсти». Ой господи! що то далі буде! що то буде!
— Ой господи! А ще й розумного батька син, отой Денис. І в кого він вдався?—сказала баба Зінька.
— А в кого ж? В себе дурного вдався! більше ні в кого.
— А шкода парубка: і розумний, і робочий, та ба!— обізвалася баба Зінька.
Филін вийшов з хати, бідкаючись та лаючись, а баба Зіня задумалась. Їй шкода було Дениса, шкода й Насті, але в неї майнула думка не видавати Насті заміж за Дениса.
«Чи він наважився дуріти на всі застави тим, що в йому молода кров грає, чи він і справді поганий чоловік, цього я вже не вгадаю. Може, тільки він пустує, як молодий кінь грає та вибрикує... Але коли б од того брикання не довелося плакати моїй Настусі. Ох, шкода мені і Дениса, шкода й Насті».
І баба Зіня важко-важко зітхнула, мотаючи починок на мотовильник. Вона поклала мотовило, сіла й голову похилила.
«Ох боже мій єдиний! І за Соломію боялась, і за Дениса боюся. Але... може, Денис ще й не буде сватати Насті, а я, дурна, вже й зажурилась».
Баба Зінька осміхнулась. Вона знов взялася за роботу, а сумні думи одна за другою знов заворушились в клопотливій та поміркованій голові старої матері. Баба Зінька скінчила мотати пряжу й почала лічити чисниці та пасма, але помилялась. Її думи несамохіть неначе вплутувались в ті чисниці та пасма, неначе вона лічила ті думи поміж нитками мотовильника.
Настало різдво. Парубки й дівчата розійшлися по селі колядувати. Денис три дні не бачив Насті, і йому й колядки були немилі. Він почав щовечора приходити до криниці, де Настя брала воду, ждав її під вербами, а Настя не виходила з відрами. Аж перед меланками вже смерком він таки діждався Насті. Вона перескочила з відрами через перелаз, і Денис вийшов з-за верб несподівано, неначе з-під землі виріс.
— Добривечір, Насте! ждав тебе оце тут три вечори поспіль і насилу діждався, — сказав тихо Денис, — скажи мені усю правду, чи любиш ти мене? Чи підеш ти за мене заміж? Ти мене ізсушила, зв'ялила своїми очима. Без тебе мені світ немилий, без тебе мені гулянка — не гулянка. Ходжу та світом нуджу та все про тебе думаю. Скажи мені, Насте, усю щиру правду.
Настя стояла мовчки, неначе остовпіла. Денис говорив з таким палом, з таким гарячим почуванням, що молода дівчина і стривожилась, і трохи злякалась.
— Як мати не спротивиться, то я піду за тебе, — промовила Настя так тихо, неначе боялась, щоб і верби над її головою не почули її голосу.
Денис кинувся до неї, вхопив її за обидві щоки долонями і гаряче поцілував. В Насті голова заморочилась. Їй забило памороки. Вона тільки почувала, що в Дениса долоні були гарячі, а уста пекучі, як жар.
Довго Денис стояв поруч з Настею, взявши її за руку, довго балакав з нею. Вона не почувала, що в неї ноги померзли на морозі, що її права рука одубла й заклякла на коромислі. На заході небо горіло на мороз, як жар. Три стовпи розійшлися широкими смугами до середини неба. Мороз брав, аж за пальці щипав. А Настя і не примічала того.
По улиці хтось простував до криниці по воду. Денис швиденько розпрощався з Настею і одійшов. Настя кинулася витягати воду з криниці і тільки тоді примітила, що в неї руки закоціліли, а ноги неначе одубли. Але щоки горіли, аж пашіли, а серце неначе грало, незважаючи на мороз. Настя верталась з відрами через город та садок така весела, неначе на той час і сад розвивався, і вишні зацвіли, і соловейки защебетали.
Другого дня були меланки. Ввечері Соломія заходилась пекти млинці. Тільки що вона вихопила з печі першу сковороду, Настя вхопила перший млинець, похапцем накинула свиту і побігла слухати до сусіди під вікно. Мати осміхнулась. Соломія зареготалась. Настя незабаром вернулась засапавшись.
— А що там, дочко, почула? — спитала в неї мати.
— Ой лишенько! — промовила Настя. — Хлопець пустував, ганяв по хаті, а тітка каже: не ганяй! сядь, бодай ти каменем сів.
— Овва! погано, погано: не підеш цього року заміж. Але за один рік таки не посивієш! — жартувала Соломія.
Настя сіла на лаві й задумалась.
«Що ж це таке? Денис казав, що зашле старостів, а я вислухала зовсім не те», —подумала Настя і стала смутна.
Сіли вечеряти. Насті їжа й на думку не йшла.
Денис насилу діждав водохреща і після Івана Хрестителя заслав старостів до Насті.
Баба Зінька попросила їх сісти на лаві. Старости поклали хліб на столі і почали питати в баби Зіньки, чи віддасть вона Настю за Дениса. Баба Зінька помовчала, подумала, а потім сказала:
— Настя ще дуже молода. В неї ще й рушники не готові: нема чим і старостів пов’язати. Та й цього року в мене хліба обмаль, бо був недорід. Нема за що гаразд і весілля справляти. Підождемо ще з рік або хоч з півроку. Теперечки я не думаю видавати Насті.
— А ти, Насте, підеш за Дениса? — не втерпів один староста і спитав у Насті.
— Піду, — тихо обізвалась Настя і кинула докірливий погляд на матір.
Старости встали, взяли з стола хліб, попрощались і вийшли з хати.
— Мамо! що це ви вчинили? — сказала Настя.
— А що ж я зробила? Підождемо з півроку, та й годі. Як не одкинеться Денис за цей час, то він буде твій. Треба добре навиглядати його. Без цього я тебе, дочко, не віддам на галай — на балай. Ти мені не чужа: ти моя дитина.
— Як не віддасте мене за Дениса, то я, мамо, ні за кого не піду. Десять гарбузів дам парубкам, а таки заміж ні за кого не піду, — сказала Настя, і твердий голос її задрижав, а на очах виступили сльози. Мати задумалась й замовкла.
«Вона вдалася в мене... Й мене колись батько не хотів давати за мого покійника в чуже село... І я сказала тоді батькові, що буду доти гарбузувати, доки не вийду за Мисана. І піднесла хлопцям шість гарбузів, а за Мисана таки вийшла. Оце горенько! Настя вдалася в мене: вже я знаю, що вона постановить на свойому».
— Не плач, дочко, не журися. Твій талан од тебе не втече. Сідай та вишивай рушники, бо в нас і справді нема чим старостів перев’язати; та й тих рушників, що маємо, буде мало: треба ще нових напрясти, та ще й тонких. В нас прядива доволі. Півроку, рік — не богзна-який час. А Денис нігде не дінеться, коли він і справді тебе любить.
Увійшов у хату Роман. Настя, плачучи, побігла до Соломії жалітись.
— Чом ви, мамо, не хочете віддавати Насті за Дениса? — спитав Роман в матері з докором.
— А тим, що він дуже вже роздурівся, та ще й до того гарячий, як присок, та палкий на вдачу.
— То що з того! Він палкий, але одхідливий. Спахне, розсердиться та зараз і одійде. Він працьовитий, щиросердий, і в його є тямка в голові; душа в його добра. Може, ви не хочете взяти його за зятя через те, що він їсть у піст сало?
— Ні, сину! їв Денис сало у піст, може, через те, що не було чого їсти, а може, задля того, щоб почванитись перед людьми: дивіться, мов! я їм у піст скоромне, як пани їдять! Молодому бог простить. Але я боюся, що він сваволець, що він битливий, дуріє на селі, усім парубкам привід дає в дурощах. Поживемо — побачимо. Може, в йому обрік грає, бо він багатого батька син. Може, цей обрік переграє в йому, і він осядеться. Тоді я прийму його за зятя. А тим часом треба добре навиглядати його, треба підождати. Хіба я не мати, щоб топила свою дочку?
Од того часу Настя і Соломія взялися вишивати рушники, що лежали в скрині. Соломія побігла до Грицькової крамниці, купила канви, накупила заполочі, дістала усяких взорців у дівчат. Ввечері вони пряли на нові рушники, а вдень вишивали. Настя шила й очей не підводила. Їй здавалось, що вона вистеляє тими квітками та рушниками стежку до своєї долі. Вишивала вона червону квітку, і їй здавалось, що вже не така довга стежка стала до милого.
«Ой боже мій милий! Вишиваю я рушники хмелем та зірками, а мені все здається, що я йду до своєї долі зеленими лугами, та свіжими берегами, та пахучими садами. І коли я дійду? А чи дійду ж? А як моя доля мене покине, од мене сховається? А як не знайду я її?» — думала бідна дівчина, вишиваючи квітки.
Соломія вишивала та все пісень співала, а Настя думи думала, і пісня не приходила їй на думку.
— Чому ти, Насте, не співаєш вкупі зо мною? Чого ти журишся? — питала в неї Соломія.
— Не в думці мені пісні. Співай уже ти за мене, та не співай веселої, а співай мені про тугу, та журбу, та розлуку. Не співай тепер для мене соловейком і не щебечи ластівкою; бо ще гірше бере мене журба за серце.
| Далі (Розділ 7) | Зміст | |