Electronic library of Ukrainian
Literature ELUL Logo Ukrainian Studies

 Вернутися (Частина 1)     Зміст     Далі (Частина 3)  


Українство на літературних позвах з Московщиною

(Частина ІІ)

II

Д[обродій] Огоновський, приступаючи до своєї історії русько-української літератури, поперед усього розказує загально і коротенько про долю української народности, про її національну самостійність, про самостійність українського язика і його окремність від польського, а ще більше від великоруського. Сей початок книжки д. Огоновського нам здається нормальним, зовсім на своєму місці, хоч він має тон трохи полемічний. Сей початок книжки є резюме, здобуток усієї давньої полеміки про самостійність української народности та українського язика з усякими супротивними на се діло поглядами. Само по собі, що й ся вчена давня полеміка, викликавша між українськими етнографами, істориками, філологами та публіцистами цікавість до вислідів української народности та самостійности українського язика, повинна ввійти в зміст української історії літератури. Д[обродій] Огоновський і починає з сього свою "Історію руської літератури", написавши в переднім слові своєї праці коротенький здобуток сього всього.

Свою літературу, – каже д. Огоновський, – має той народ, в котрого є своя історія, свій світогляд і свій язик. Літературне життя в нього не загине, хочби він втратив політичну самостійність, не вважаючи на ворожі силкування усяких з'єднувачів, котрі тільки морочать своїх слабіших братів. Д[обродій] Огоновський спирається на слова Костомарова, котрий писав, що нема в світі нещасливішого язика, як язик український. Віки минали, і усі взнавали, що є в світі український народ і його мова; московські царі обертались до сього народу з своїми грамотами і звали його "малоросійським народом", і для зносин з ним та розуміння його язика в Москві при "Посельскому Приказе" держали перекладачів... Але в недавні часи книжні мудрагелі вигадали, неначе б то "малоросійського" народу нема і ніколи не було, а на Україні живе такий самий народ, як у Москві, в Твері і т.д. Далі д. Огоновський каже, що український народ втратив свою автономію, добуту кров'ю і затверджену умовами, а його молодший і дужчий брат (великорос) користується його стародавньою літературою, ще й усякі Каткови розпочали давненько "обрусеніє" на Україні, а з 1876 року зовсім запинено український літературний рух. Д[обродій] Огоновський узнає українську національність окремною від польської та великоруської, український язик так само взнає за самостійний язик, окремний від польського і великоруського; він, слідком за вислідами Н. Костомарова в статті "Две русские народности", взнає, що є дві руські народности: малоруська і великоруська. Хоч се дивовижно, – каже д. Огоновський, – що з'явилось дві рускі народности, але хто ж винен, що царі московські перейняли ім'я Русь від Києва і перенесли його на свою державу, та що наша батьківщина (Україна й Галичина) втратила своє давнє ймення, котре заступило тепер слово "Україна".

Після сього д. Огоновський показує, як формувались дві руські народности: що слов'янське плем'я південне в Київщині, на Волині й в Галичині і т.д. здавна, з IX й XI віку звалося "Руссю" і "русинами", а слов'янське плем'я на півночі, в землі Суздальській, Ростовській – радимичі та в'ятичі з ХV віку називались назвищем "Москва". Радимичі та в'ятичі осілись між фінами, взяли перевагу над ними, перемішались з ними; в ті краї посовувались слов'янські колоністи з Новгороду, Смоленську та Південної Руси. Слов'янська порода перемогла фінську – і вийшло плем'я великоруське по національности з перевагою слов'янської крови, – від того великоросів не можна вважати за фінське чи туранське плем'я. Показавши етнографічно нарізність і відміни сучасного типу великоросів та українців, д. Огоновський констатує, що ніякі ворожі сили панславістів ніякими таранами не поб'ють природних національних прав української народности та язика, і після того він збирає научні здобутки філологів: Міклошича, Лавровського, Срезневського, Даля і т.д„ доказувавших самостійність українського язика, зрікаючи гадки тих, що взнавали український язик за наріччя, прирівнюючи його роль до ролі нижньонімецького діялекту, на котрому вже зачинається література. Д[обродій] Огоновський прирівнює український та великоруський язик до сім'ї англосаксонських язиків: німецького, датського, шведського, і до сім'ї романських язиків: французького, іспанського, італіянського, португальського.

Український язик і українська література мають умови для розвитку, – каже далі д. Огоновський. Сама українська література заснована на багатому ґрунті народної мови та народної поезії, якою не може похвалитись ні один слов'янський народ, а на Україні і в Галичині вже настав час національної самосвідомости. Чуття національної самосвідомости та національного розбудження прокинулось, і самостійна українська література й зостанеться вже такою на будущі часи, не вважаючи на всякі притиски та претичини.

Увесь зміст в передньому слові історії україно-руської літератури д. Огоновського не має в собі нічого неясного, невиразного або висловленого навмання. Усе, що там сказано, усе є вивід з попередніх і вже доволі давніх научних праць, з полемічних статей по історії, етнографії і язику України. Хто слідкував за тими працями, напавши на спасенну думку національного відродження України, той знає, що все сказане д. Огоновським є наукова щира правда. Одначе д. Пипін не у всьому згоджується з поглядами д. Огоновського. Він нічого не закидає проти самостійности українського язика, бо, як чоловік з широкою ерудицією, він не може навіть сього зробити. Але все-таки видно, що йому в поглядах д. Огоновського і те, і се не подобається, і те не так, і тут не так, і там не зовсім так... як би йому хотілось. Він полемізує з д. Огоновським якось роздратовано, чому свідками стають знаки здивування та запитання, густо розсипані в сьому місці його статті після деяких думок та поглядів д. Огоновського. І те йому дивно, і се йому чудно, а поперед усього ми скажемо, що се місце полеміки д. Пипіна дуже слабке відносно научности, а місцями часом зовсім трапляються закиди ненаукові. Скрізь світиться ґрунтова мисль про єдність та з'єднання; скрізь бачимо в нього тенденцію державного принципу, котра не дає йому правдиво дивитись на діло і все ставить перед ним в іншому світлі; ся то мисль і є головна причина неспокійности й ненаучности тону. Читалник, прочитавши сі усі місця в д. Пипіна, зостається з смутною думкою в голові, не пересвідчений, і не знає, чи йняти віри д. Пипіну, чи лучче не йняти...

Ось ті пункти, в котрих не згоджується д. Пипін з д. Огоновським:

Д[обродій] Огоновський каже, що слово "Русь" московські царі відняли в Київської та Галицької Руси і перенесли його на Москву, тоді коли Суздаль, Ростов, Москва до XV віку не звалася "Руссю". Добродій] Пипін проти сього тезису д. Огоновського виставляє Костомарова, котрий в своїй праці "Две русские народности" нібито не доходив до таких виводів, що московські царі відняли назвище "Русь" від Південної Руси і загарбали його собі, назвавши так свою московську державу. Таку думку, – каже д. Пипін, – взяв д. Огоновський таки простісінько в звісного польського етнографа Духінського, дуже ненависного для великоросів за свою гадку про те, що великоруське плем'я – не слов'янське по крові, а туранське чи фінське. Розгорнемо студію Костомарова і прочитаємо, що він пише про сю, як каже д. Пипін, "нелепую" – недоладну думку д. Огоновського.

"Коли перший етнограф (Нестор), – каже Костомаров, – перелічуючи своїх полян, деревлян, уличів, волинян, хорватів, не дав їм усім одного ймення, відмінного від інших слов'ян руської землі, то їм дала його швидко потім історія. Се ймення – Русь, ймення спочатку порусько-варязької купки, сівшої серед одного з паростків південноруського народу і швидко асимільованої ним. Вже в XI віці се прозвище перейшло на Волинь і на теперішню Галичину, тоді як ще воно не переходило ні на північо-схід, ні до кривичів, ні до новгородців. Вже осліплений Василько, сповідаючись у своїх замірах присланому до нього Василію, говорить про план мстатись над ляхами за землю "руську" і зруйнувати не Київ, але той край, що присвоїв після того назвище "Червона Русь". У XII віці в землі Ростовсько-Суздальській під "Руссю" розуміли взагалі південно-захід теперішньої Росії (Київщина, Волинь, Подоль) в збірному розумінні слова. Се прізвище, відмінне для інших слов'янських часток, стало етнографічним прізвищем українського народу" Прізвище "Руси" теперішнього українського народу дійшло і до чужоземців, і всі стали звати "Руссю" не всю федерацію слов'янських колін на території теперішньої Росії, що склалась, від часу прибуття варягів-руси, під верховенством Києва, але властиво південно-захід Росії, заселений тією часткою слов'янського плем'я, котрому тепер присвоюється назвище "южнорусского" або "малороссийского". Се назвище так і пішло з наступаючими часами..."

Коли ж Литва злучила слов'ян усієї західної частки руської землі в одно політичне тіло і дала їм нове прізвище – литва, "то се прізвище, каже Костомаров, стало тільки прізвищем білоруського краю і білоруської народности, а піденно-руська народність зісталась з своїм давнім звичним назвищем Руси".

"В XV віці відрізнялись на території теперішньої Росії чотири виділи східнослов'янського миру: Новгород, Литва, Московія і Русь; в XVI і в XVII віці, коли Новгород був стертий, – Московія, Литва і Русь. На сході ймення Руси приймалось як національність сієї загальної слов'янської сім'ї, подробленої на частки; на південно-заході – се було ймення паростка сієї сім'ї. –– Киянин, волинець, червонорус – були руські по своїй місцевости, по відмінности свого народного, суспільного і домашнього побуту, по норовах і звичаях" (себто по національности, додамо ми).

Далі Костомаров веде свою думку, що доки центр руського плем'я був на півдні, доти Україна мала назвище Руси, а як тільки на півночі з'явився інший центр, в Москві, то він взяв собі, наче потяг за собою і південне назвище Руси, і в Московії воно сталося тим, чим було на півдні: себто назвищем національним і державним.

Тоді, – каже Костомаров, – південь зістався ніби без назвища; його місцеве ймення, вживане другим народом, тільки як загальне, сталося для останнього тим, чим попереду було для першого. В південноруського народу було неначе вкрадено ("похищено") його прізвище", і він був повинен знайти собі інше назвище..." (Исторические монографии Н. Костомарова, т. 1, стор. 230-231).

Ми зоставляємо самим читальникам поміркувати й довідатись, від кого д. Огоновський перейняв свої погляди: чи від Духінського, чи від Костомарова, – за кого говорить Костомаров: чи за д. Пипіна, чи... проти самого ж Пипіна. Не можемо не додати того цікавого факту, що назвище Русь, принесене варягами в Київську землю, пішло широко, розповсюднилось, стало на теперішній Україні та в Галичині і справді національним і жило там доти, доки пробували там князі з коліна Рюрикового, а потім поукраїнені князі литовські, заступивші їх місце. Запанувала на Україні Польща. Потомки тих князів то щезли, то сполячились, а з ними разом неначе скрізь землю пішло те старе прізвище. Як тільки виступила на історичну сцену Козаччина, що виникла з мас, з народу, – з нею разом виникає інше назвище для Південної Руси, назвище "Україна", котре ще в 1187 році споминається в Київській літописі. Слово "Русь" йшло зверху, від князів, дружини, від аристократії; слово "Україна" вийшло знизу, від народу, неначе воно таїлось в масах і виринуло на світ з козаками. А зачаток Козаччини сам Костомаров вважає дуже раннім, може належачим до XI або XII віку, хоч воно історично виступило на сцену з початку XVI віку. Гетьмани титулували себе гетьманами України, і в козацьких думах скрізь бачимо слово "Україна". Се слово ще не забулось і до сього часу: його ще пам'ятають у Київщині старі діди, хоч молоде покоління вже забуло його, але не вживає назвища "руський" для назначування своєї національности. "Руський" – тепер на Україні в народі значить – великорос. Вже й польський кроль Степан Баторій з кінцем XVI віку в своїх маніфестах титулував себе королем польським... і великим князем України Київської, Волинської і Брацлавської. З московських царів перший Олексій Михайлович титулував себе царем "всея Великия, Белыя й Малыя Руссии", се вже тоді, як Богдан Хмельницький віддав йому властиво звану давню Русь, себто Україну. І вийшла цікава стичка тих назвищ: Богдан Хмельницький дає в підданство московському цареві Україну, а московський цар приймає її як Русь, а се просто по давньому династичному князівському назвищу Рюриковичів, себто сказати, по фамільній князівській традиції, хоч цар добре знає, що Богдан титулував себе гетьманом України. Назвище Русь ще до того переходило і по традиції книжній. Коли, як каже д. Пипін, слово Москва, Московія було місцеве ("областное"), як, наприклад, слово Суздаль, Новгород і т.д., а взагалі і сі усі північні області звались Руссю, то чом же московські царі Іван III і Іван IV Ґрозний, котрі вже зібрали майже усі великоруські князівства докупи, скупили їх в одну державу, все-таки не називали своєї держави "русскою", Руссю, і все титулували себе московськими царями, аж поки московський цар Олексій Михайлович не привернув до свого царства давньої Руси – України? А тому, що слово "Русь" на півночі, як каже Костомаров, не сталося національним та народним прізвищем, а тільки було загальним, себто фамільним, династичним у князів, та книжним, традиційним, і то все-таки від Південної Руси та від південних письменників. Саму Гетьманщину, себто Чернігівщину та Полтавщину, царі охрестили Малою Руссю знов по своїй фамільній традиції, хоч Малою Руссю ще до того часом звали теперішню Галичину. Ще гетьмани титулувались гетьманами України, а Петро Великий, ламаючи автономію її після Мазепи, завів на Україні "Малоросійську Колегію".

Погляд д. Огоновського, як формувалось великоруське плем'я, дуже не подобається д. Пипінові, та ще й тим, що д. Огоновський великоруське плем'я часто назначає словом "Москва", що запроваджує і справді плутанину і великоруського письменника може збити з пантелику. Хто не знає вживання сього слова в Галичині, тому і справді здається, як здалось д. Пипінові, що Москва (город-царство) була ще тоді, як город Москва не був збудований, на що й спирається д. Пипін і нарікає на д. Огоновського, розуміючи слово "Москва" не як великоруське плем'я, а як місто Москва. Але се побічна річ. Діло в тому, що д. Пипін ніяк не хоче узнати, що великоруське плем'я вийшло з мішанини колоністів новгородських, кривицьких, українських, радимичів та в'ятичів з фінським та усякими угро-татарськими народами. Він каже, що науково не можна довідатись, щоб ті народці розтали і примішались до слов'ян, – що ті народці через тисячу літ ще й досі цілі, як наприклад, мордва, чуваші, зиряни, корелі, – що руське плем'я могло їх відсунути, витіснути з їх місця, і вже могло поглинути їх тоді, як обступило їх зо всіх боків. Сказавши, що д. Огоновський узнає в великоросів перевагу слов'янської крові над фінською і тим ніби знімає з великоросів духінщину, д. Пипін не втерпів, щоб не сказати, нібито в своїх вислідах д. Огоновський таки натякнув, що в елементах московського плем'я був "півдикий фін", себто на спосіб гадки Духінського, і що його теорія якась середня між духінщиною і серйозною критикою.

Загляньмо в твори Костомарова і ми побачимо, що д. Огоновський і в сьому йде слідком не за Духінським, а за Костомаровим.

"Одно, що ми знаємо про північо-схід, – каже Костомаров, – се те, що там було слов'янське залюдніння серед фінів з значною перевагою над останніми..." (Историч. монографии Н. Костомарова т.1, ст. 263). Розказавши про те, що й теперішні новгородці язиком і вдачею дуже близькі до українців, неначе се українці, тільки що вивчивші великоруський язик, та ще й негаразд, Костомаров каже: "В землі великоруській згодом сталася перемішка народних елементів, стався процес перетвору фінських народностей і примішка татар, бували приневольні адміністративні переселення, в кінці всього посувалось залюдніння само по собі від півночі на південь та на схід з промисловими замірами; не вважаючи на се все, системи, з котрих виформувався великоруський край, мають до сього часу неоднакову фізіономію" (Историч. монографии Н. Костомарова, т. 1, стор. 35, 36).

Схожі з сим погляди примічаємо і в великоруського історика Корсакова в його книжці "Весь, Меря й Ростовское княжество".

Не будемо вже й виводити, за ким іде слідком д. Огоновський: чи за Духінським, чи за Костомаровим та Корсаковим... Се діло само по собі видно. Коли се сказав Костомаров та Корсаков, то се нічого ще, але як їх погляди виявив д. Огоновський, австрійський підданий, та ще з того краю, де жив Духінський, де тхне духінщиною, – то воно вже й вийшло трохи обідно, і вже здається духінщиною!

Що в великоруському плем'ї є чимала примітка фінська й татарська, то се факт, проти котрого сперечатись не приходиться. Само по собі, що в плем'ї переважає слов'янський елемент, бо він, втягуючи в себе інші народні елементи, наддав їм християнську віру і свій язик. Се перетворення сталося давно в давній землі Суздальській та Ростовській, де вже й сліду не зосталося від давньої весі та мері. Сам д. Пипін у своїй "Истории славянских литератур" казав: "В північній частці руського народу ще в старому періоді почалося поглинання фінських рас в теперішній середній Росії" (История славянских литератур А. Пыпина, ст. 305). Сей перетвір чиниться і тепер, сказати б, на наших очах. В Тверській губернії, сусідній з Московською, живуть ще оазами кореляки; починаючи від Рязанської губернії і далі на схід до Волги і за Волгою скрізь розсипані, трохи не від самої границі Московської губернії, оази мордви та черемисів і татар. У губерніях по Волзі й Камі та на Уралі усякі чужородці ще зістались у великих масах. Оази чужородців розпливаються в великоруському плем'ї й тепер, як тільки вони кидають свою язичеську віру і переходять в християнську. Нам навіть траплялось бачити на Україні одного інтелігентного кореляка і одного мордвина з Тамбовської губернії, вже присланих на Україну для обрусіння в ролі великоросів. Прислухаючись до частого нашого змагання з великоруськими урядниками про українську народну літературу, один з них, мордвин, – сказати правду, розумний і освічений чоловік і зовсім не обруси-тель, – признався нам, що він родом мордвин, що його плем'я живе оазом між великорусами, що мордвини вже говорять поганенько по-великоруськи, а женщини ще й досі не вміють говорити по-великоруськи. В нього навіть майнула думка про народну просвіту для своїх мордвинів на мордвинській мові, але він запинився на тому, що не сьогодні-завтра сі мордвини стануть великоросами. І вони й інші народці стають великоросами. Тільки в Сибірі якути, тунгуси та монголи не обрусюються, а навіть буває навпаки: самі великороси якутяться й тунгусяться, як на Україні усі майже православні великоруські колонії в Херсонщині поукраїнились, – як пише Афанасєв-Чужбинський в "Очерках Днепра и Днестра". Вдержали національність тільки старовірські великоруські селитьби і в Херсонщині і в Чернігівщині. В Київщині, коло Черкас, де стоїть старовірський монастирок, старовірська селитьба в селі Балаклеї чисто поукраїнилась у мові і костюмі, вдержавши одначе свою стару віру.

А от маємо зразок в літературі великоруській, яким язиком говорять русіючі перм'яки в Пермській губернії на Камі. Ф. Решетников у своєму етнографічному начерку "Подлиповцы" обписує двох селян, Пилу та Сисоєва, і каже: "Подлиповці говорять по-перм'яцьки. Погано розуміючи наші слова, вони хоч і вимовляють їх, але на скалічений спосіб, їх вимова й мова схожа на мову селян В'ятської та Вологодської губерень. Подаємо взорець тієї мови: "Ошшо живы... Печьку бы пали, братан. А? Ишь стужа, витерь!" – каже Сисойко. (Се чистіше по-великоруськи треба сказати так: "Еще живы... Печку бы протопить, брат. А? Ишь стужа, ветер"). І сі русіючі перм'яки, хоч християни, але ще тихенько від священиків справляють свої язичеські свята, моляться до опудалів, держать образи в коморі, а вішають на стіни тоді, як знають, що піп зайде в хату. Звісний великоруський учений Щапов, сам по матері іркутський тунгус, знавший добре язики сибірських народів, тунгусів та самоїдів, каже, що ті релігійні чудернацькі вірші, котрі співають великоруські старовіри на молитві в своїх капличках, – то переклад на великоруську мову язичеських релігійних молитов самоїдських та інших. Очевидячки, що чужородці, зрусівши, вдержали й ті молитви та вірші разом з язичеським обрядом, змінивши їх попередній язик на великоруський і наставивши без мозку християнських слів, як наприклад: "Бог Саваоф Селиванов, Акулина Богородица. Дух Святый накатил, Сам Дух Святый накатил..."

Що великоруське плем'я не суцільне, а має в собі усяку примішку, на се показує Костомаров, говорячи: "Системи, з котрих сформувався великоруський край, мають до сього часу різну фізіономію: проїжджайте через Владимирську губернію, через се давнє князівство Суздальське – хіба не відрізняється там мова від мови рязанської та московської? Так само з'являються відносно сього відмінними від Московського, Рязанського та Владимирського краю давня земля в'ятичів, край Орловський, Калузький, Курський, Воронізький" (Историч. монографии Н. Костомарова, т.1, стор. 36).

І справді, великоруський край має так багато вимов та говорів в язиці, якими може похвалитись хіба Франція, сей край кельтів та галлів, де між кельтами та галлами осілись римські колоністи, а потім ще й німці-франки. По несуцільности й складаности з усяких рас Великоросія дуже аналогічна з Францією. Як каже Елізе Реклю в своїй "Загальній географії", ще в кінці минувшого віку між французьким залюднінням північної Франції були подекуди кельтські селитьби навіть у Сенському департаменті, себто недалеко від Парижу, але тепер надаремно їх шукати: вони вже поглинуті французькою расою або пофранцужені. Незвичайна усяковість, плямуватість народних костюмів, а найбільше жіночих, часом місцями в деяких губерніях дуже оригінальних і навіть чудних, показує, що в Великій Руси осілось і примішалось багато давніх цілих народів, котрі й до сього часу вдержують свої народні костюми. А ми досвідчислись самі, що костюму народ держиться найдовше, довше навіть, ніж держиться свого язика та своєї віри. Ся пістрявість та усякість народного костюму в Великоросії пригадує нам неоднаковість костюмів в Іспанії, – про що можна довідатись з "Географії" Елізе Реклю з фотографічних народних типів Іспанії, приложених до його "Географії". Там ми бачимо народні типи й костюми Кастілії, Араґоніі, Біскаї, Андалузії, Мурсії і т.д., все інші та інші, на півдні вже майже арабські, як і самі лиця. Ті костюми —то ще й досі живі послідки тих рас, з котрих склалося теперішнє іспанське, вже тепер суцільне плем'я, та збиранина з давніх іберів, басків, потім римських колоністів, провансалів, зовсім поіспанених в Араґонії і ще вдержавших свою провансальську національність у Катальонії та в частині Валенсії, потім вестґотів, а в кінці усього і арабів на півдні Іспанії.

В українському народі ми бачимо однаковість язика й народного костюму, яку рідко трапляється бачити в інших народів. Від Кавказу до Карпат і до Чорного моря – скрізь в народу та сама свита, кожух, корсет, юбка, спідниця або плахта та запаска, хустка на голові в молодиць. Чорну запаску, повсюдну на Україні, на дівчатах та молодицях ми бачили в Австрії, на Буковині під Чернівцями, на самому краєчку українського плем'я, а картаті плахти, що вже виводяться на Україні, ми бачили в Києві на богомолках білорусинках з Могилівськоі губернії. Українську звісну свиту, тільки білу, ми бачили на самому західному краєчку українського плем'я, в Карпатах коло Криниці, се вже недалеко від Сандеча та Бохні, де українське плем'я сходиться з словацьким та польським і куди й ворон кості не заносив ні половців, ні печинігів, ні чорних клобуків. Се показує, що українське плем'я суцільне, а примішка торків, печенігів, половців, черкесів на Кубані входила в плем'я спорадично, маленькими купками, і тонула в неї. Як звісно з історії, давні наші князі, забираючи в полон половецькі селитьби, переводили їх у свої князівства і садили між українцями, про що записано в давніх літописах і що показав Костомаров у своїх монографіях. Було сих половців, торків і інших чимало і в дружинах чи війську князів Південної Руси, але все те тонуло в масі помаленьку. Невеличку відміну типу й костюму примічаємо тільки в карпатських горян. Тут в середніх Карпатах можна примітити пістрявість , одначе тільки в деяких додатках та дріб'язках костюму, а гуцули, займаючі середину Карпат, ще й до того мають свій відмінний від українського тип: жовтувату фарбу лиця, темні великі очі і гострюваті носи. Можна догадуватись, що гуцули – поукраїнений оазис якогось угро-фінського плем'я, може гунів, може угрів. Се один примітний оаз якогось чужорідного плем'я між українським плем'ям.

Ще Костомаров у своїй статті "Мисли о федеративном начале древней Руси" показав потрібність порівнюючої етнографії для історії і що історія народу повинна починатись доконче з сього – "з правдивих етнографічних відмін та прикмет". "Треба, – каже Костомаров, – вислідити всі коліна руської народности в цілій сукупности відмінних прикмет. Треба вислідити мови й вимови, спосіб забудування й самого життя, одежу, харч, звичаї, обряди, самий тип і фізіономію народів, і тоді тільки можна добратись до правдивого розуміння історичного життя народів."

І справді, порівнююча етнографія та антропологія дали б багато цікавих і докладних виводів і для історії і для науки взагалі. Ми покажемо взагалі деякі факти, котрі самі, сказати б, намагаються на запитання. Від чого, наприклад, у всіх слов'ян, навіть у білорусів і чорнорусів справляється звісний обряд "свят-вечора" чи "куті та озвару" в вечері перед Різдвом і перед Водохрещям, а в великоросів і в болгар його нема? Чи не скасувала його фінсько-татарська раса, примішана до слов'ян у Великоросії та в Болгарії, куди зайшло, як звісно, з Ками та Волги угро-фінське плем'я болгар, завоювало задунайських слов'ян і змішалось з ними? Може бути, що в сій фінсько-татарській расі не було язичеського слов'янського празника повертання сонця на весну, празника Коляди, і вона, через свою примішку та через свій вплив, обернула се велике слов'янське свято, сей великий "святий вечір" на будень або на маленьке свято з півкружечком, яким тепер є великоруський "сочельник". Цікаво б знати, де йде на схід та на північ у Білорусії та Чорнорусії границя куті та озвару, сього празника свят-вечора, і для українців, і для білорусів та чорнорусів і для поляків? Від чого великоруські звісні "билини" своїми багатьма мотивами схожі на мотиви пісень і билин сибірських татар та киргизів, як показував Влад. Стасов і як показує "Русский вестник" (1890 р., вересень), і то билини київського циклу про князя Владимира, про Добриню Никитича, билини, що опинились на далекій півночі в Архангельщині та Вологодчині, вже й геть-то далеко від Києва? Нам, наприклад, кидається в вічі великоруський жіночий убір для голови, звісний "кокошник", схожий формою на півмісяця, а сей кокошник носить увесь Китай, як китайські молодиці, так і чоловіки. Звідкіль він узявся і хто його заніс доконче в центральну і східну Великоросію, бо в Орловській та Калузькій губернії молодиці зав'язують голову хустками зовсім по-українському та білоруському звичаю? Мандрівці по Сибірі запримітили в Алтайських горах на південь від озера Байкал у монгольських народців характерну сорочку з пазухою навскоси, яку ми бачимо скрізь на великоросах. Який зв'язок між сею формою костюму в таких далеких краях? По фотографіях грузинських ми примічаємо на грузинках убір на голові, дуже схожий, коли не зовсім такий, як українська жіноча намітка на очіпку. Друга форма грузинського жіночого убору – вінчик з серпанком на плечах знову схожий на українську дівочу кибалку та на ту ж саму намітку. А намітка – убір давній і поважний на Україні. Хоч вона вже й виводиться, але баби держать її на смерть і кажуть, що сама богородиця ходила в намітці. Від чого звісні широкі шкуряні пояси, обкладані чудовими бляшками, ті череси, що їх носять русини в Карпатах, схожі з поясами хорватів? А з літописей ми знаємо, що карпатське плем'я русинів звалося хорватами. Чи не жили серби-хорвати колись поза Карпатами поруч з карпатськими русинами, чи не відтиснули їх на південь мадяри? Де, наприклад, взялися на північній Великій Руси на селянських свитах, на грудях нашиті смужки, зовсім як на венгерських свитках, котрі ми бачимо в делікатнішому фасоні на російських гузарах, вже як військовий мундир? І чого ті перетички носять в тих краях, де місцеві назвища, як Вологда, Вичегда й інші, як дізнались вчені, мають в собі мадярські суфікси? Де взялася в Новгородській губернії мова, дуже схожа, як показав Костомаров, з українською? Де взялися в Тверській губернії в західних повітах, прилягаючих до Новгородської, слова і цілі фрази спеціяльно українські, як напр.: "що я кажу" – замість: "что я говорю", а найбільше те характерне українське: що , тоді як уся Білорусія й Чорна Русь вживає што ? (Дивись: "Этнографический сборник" – Сказки Тверской губ.). Нам траплялося бачити солдатів з Новгородської губернії й розмовляти з ними. Вони вчинили в нас таке вражіння, як і в покійного Костомарова, своєю схожістю з українцями: вимова в їх великоруськім язиці чисто українська; багато форм язика так само українських: вони говорять так як українці, котрі недавно вивчились по-великоруськи, якраз так, як говорять по-великоруськи солдати з українців; їх тип, темні невеличкі очі, темнувата фарба тіла, їх плавка не хапна жестикуляція – все чисто скидається на гроднянського або волинського українця так, що ми спитали мимохіть, чи ті солдати часом не з Гроднянської або Волинської губернії? Звідкіль вийшла така схожість?

Порівнююча етнографія може показати ту стежку, котрою посувалось псковсько-новгородське плем'я з Південної давньої Руси до самого Новгорода, а від Новгорода пустило колонії й селитьби по далекій півночі в Архангельській, Вологодській, В'ятській та Пермській губерніях. Сю стежку вже й тепер назначає порівнююча етнографія й антропологія, хоч вона ще дуже слаба. Українське плем'я найдалі посунолось визубнем на північ у Гроднянській губернії, де воно доходить поза Слоним до Білостока. Гроднянські українці носять чорну свиту і чорну низеньку смушеву шапку з суконним синім або чорним закругляним вершком. Зараз за ними на півночі наступають чорноруси в Віленській губернії та в Новогрудському повіті Мінської губернії з таким самим смуглуватим типом, з таким самим темним костюмом, як і гроднянські українці, але вже з дзеканням у вимові, хоч їх лексика в мові більше українська, ніж білорусів Могилівської губернії; вони переходять Західну Двіну і доходять до Псковщини, де вже стежка до Новгорода, і на північ поза центральною Великоросією до Уралу вся обсипана українськими словами вже у великоруському язиці, ніби якимись послідками й окаменілостями давнього язика сього краю, чого ми не примічаємо в центарльній Великоросії, в давній землі Суздальсько-Ростовській та Московській. Треба подивитись на спис таких архаїчних слів, приложених до збірника північних "Билин", виданих Гільфердинґом, де ви стрінете такі спеціяльні українські слова, як напр.: "скриня", "вєхоть", "віхоть" і т.д. Як говорять самовидці, що пробували в тих краях, тип людности тих країв темнуватий, з темнуватими південними очима, і навіть можна примітити, де сей тип сходиться з центральним великоруським, неначе неоднакова вода з двох річок зливається докупи. Звісний великоруський цикл "билин" дуже давніх, записаний Рибниковим та Гільфердинґом, зберігся на далекій давній Новгородській землі між її давніми колоністами в Архангельській та Вологодській губернії. А в сих "билинах" оповідається про давній Київ, про князя Володимира, про його двір, про його двірських богатирів, про Добриню Никитича й інших. Хоч Влад. Стасов і інші вчені доказують, що в тих билинах Київ виходить якийсь мітичний, і що в них багато дечого, перейнятого з пісень сибірських татар, але все-таки видно, що ґрунт у билинах – історичний, що в них виспівуються герої, записані в літописях, що колись прапредки новгородців та архангельців жили в Київщині, бачили двір князя Володимира, його тереми, його пири, і, зайшовши на далеку північ, вдержали до нашого часу сі неначе б археологічні скаменілости, котрі може колись утворились коло давнього Києва, занесені від Києва на північ. Так-то треба сказати, що порівнююча етнографія та антропологія багато дала б і для науки і для нас українців цікавих і корисних добутків. Антропологи недавно вислідили, наприклад, що в Віртемберзі в німецькій расі є два антропологічні типи: один тип черепів тевтонський, німецький, а другий римський.

У Великопольщі на пруській границі, над річкою Просною під Калішем у неділю або в свято стрічаєте ви парубків: на них суконний жупан, чисто такий, який носять на Україні; на головах смушеві сиві високі шапки з маленькими суконними чорними вершечками, а зверху пришиті червоні стрічки якраз так, як пришивають на весіллях на Україні в Київщині стрічку до шапки бояри. Нас так вразила ся схожість, що нам здалося, що то українські бояри десь в Київщині вертаються з весілля. Тим часом у сьому краю чоловіки скрізь здебільшого носять на головах німецькі картузи. І рядом з парубками, бачимо, йдуть великопольські молодиці в синіх суконних юбках з викладчастими широкими комірами, зовсім у таких, які носять молодиці в Київщині та на Волині, де сі юбки звуться на Україні жупанами або юбками з вусиками, себто з чорними шнурками, нашитими ззаду по лініях розрізів звісного сіртука. І сей характерний костюм разом переносить нашу думку на Україну... Цікаво знати, як широко розповсюднений сей костюм у Великопольщі, в самому осередку Польщі, між тим як скраю Польщі на сході мазури, прилягаючі до українців по усій їх етнографічній границі, носять звісні кожному угласті конфедератки з чотирма ріжками. На кракусах бачимо звісний краківський жупан з полами, підбитими чорною або білою матерією, а седлецькі мазури всі носять сірий чисто німецький довгий до п'ят сіртук з ґудзиками на грудях і ззаду. За кракусами та мазурами йде смугою висока галицька та седлецька русинська смушева шапка, котра в Седлецькій губернії з синім суконним верхом, а ззаду розрізана надвоє, так що кінці, неначе вуха, відстають від шапки і звішуються вниз. А далі за Брестом врізується клином аж до Житомира повстяна маґерка, білоруської форми, тільки темно-рудого кольору; ся маґерка в Овруцькому повіті вже біла, так що овруцький українець, при мові чисто українській, своєю білою свитою та маґеркою схожий на мінського білоруса, що за Припетю вже він дзекає по-білоруському.

Українські добровольці, що побували в Сербії і бачили сербські оселі та хати, писали, що сербські хати та двори зовсім схожі на українські: перед хатами в квітниках під вікнами садять навіть любисток, руту та м'яту, а в хатах перед образами висять паперові голуби на ниточках, причеплених до стелі, зовсім на український лад. Двір, забудування, хата в сербів місцями, як писали добровольці, такі схожі на українські, що можна було помилитись, приймаючи сі господарські обставини за українські. Дівоцький болгарський убір знов дуже схожий з убором українських дівчат: на головах вони носять вінки з квіток і такі самі шерстяні хвартухи чи попередниці, тільки ще пістрявіші, ніж українські, носять такої самої форми запаски чи плахти. Сі болгарські запаски чи плахти, картаті з взорцями на квадратики, так схожі з українськими, що вони на Басарабіі і навіть у Києві продаються на базарах як українські плахти і вживаються як шерстяні килимки, їх привозять з Болгарії і розносять на плечах та продають по українських городах, мішаючи з місцевими українськими виробами. І ще цікавий факт, що кольори сих болгарських плахот ближчі не до південнокиївських, де плахти темніші, а до північноукраїнських поліських, чернігівських та могилівських з кольорами яснішими, червонуватими та білуватими... Знов на Дністрі коло Бендер нам траплялось на колоністах болгарах бачити довгі свити, як от наші звісні кобеняки чи киреї, облямовані й обшиті на стані й на краєчках піл вузькими синіми стьожечками. Ся розмальована болгарська свита знов пригадала нам розмальовану свиту галицьких русинів, тільки в Галичині вживаються для обшивання стьожки не сині, а червоні. Смушеву чорну шапку високу, трохи гостроверху, яку носять українці на Подолі та на Басарабії, вживають і болгари. Типічну українську білу хатку з вікнами на чотири шибки нам траплялось бачити і в Великопольщі на пруській границі, між звичайними хатами в Польщі з вікнами на шість шибок, і навіть з вікон вагона ми заглядали її в Псковській губернії.

Українська пісня йде на північ далі чистої української етнографічної границі. Зі збірників білоруських та чорнорусь-ких пісень Шена, Романова, Безсонова, Запольського, Зінаїди Радченко, Янчука – ми бачимо, що в середній Мінщині, в Віленщині та в південній Могилівщині йде майже вся лірична пісня, колядка, щедрівка й приказка, навіть весільна пісня чисто українська; а далі на північ Білорусії її ще набереться добрих дві третини, і тільки за Зхідною Двіною до епічних форм та віршів української пісні цікаво примішуються й приплітаються епічні форми й вірші великоруської не рифмованої пісні. А далі на північ у Новгородській, Вологодській, В'ятській губернії розсипались у великоруській мові чисто українські слова з характерним українським "і" замість "" – геть аж до Білого моря і до Уральських гір. Сю зміну "" на "і" ми бачимо і в хорватів.

Так-то ми бачимо, приклавши метод порівнюючої етнографії, сказати б, тільки летом, кидком ока, що етнографічні прикмети української раси розкинуті далеко ширше від самої границі української раси, – що вони, як тоненькі корінчики, розкинулися широко кругом України поза її етнографічною границею, йдуть далеко й надто далеко кругом неї, і сі прикмети такі, котрі становлять у самій Україні дуже виразні й оригінальні відміни української народности та національности. Се все показує, що українська національність давня, самостійна, самобутня, коли характерні прикмети її ми примічаємо й тепер у далеких від неї краях слов'янщини, розсипані на далекому й широкому просторі, неначе радіуси. Тут ми бачимо не мертву літопись на мертвій мові, – хоч і в мертвих літописях багато слідів українського язика, – тут ми бачимо цікаву живу літопись, з живими формами української національности, котрої ніякі переписчики та орударі винародовлення не мають змоги й сили попсувати. І нам чудні забаги, наприклад, польських шовіністів і їх претензії на полонізацію українського плем'я, сього нібито паростка польського плем'я, сього паростка, котрий вдвоє більший за саме польське плем'я, не прилічуючи до нього навіть білорусів та чорнорусів. Чудними здаються нам забаги на "обрусеніє" України великоруських слов'янофілів і їх усякі теорії, гадки та вигадки, не маючі навіть ніякого научного ґрунту.

Чи заліг у великоруській расі "дикий фін", чи не заліг, як каже д. Пипін, а виходить, що д. Огоновський, йдучи за Костомаровим, все-таки правіший. Фінсько-татарська раса, сусідня з великоруською з давніх-давен, увігналась у Велику Русь визубнями, клинами та оазами, а усяке сусіднє плем'я зробить доконечне свій вплив на друге, і расовий і ідейний, чи добрий, чи поганий. Се скрізь так буває й бувало з давніх-давен: перейманщина між сусідніми народами скрізь буває, чи буде ся перейманщина самохітна, а то й приневільна часами...

Великорусам дуже не подобається чогось ся примішка, не подобається навіть, коли в їх присутности говорять про сю примішку, так що ми знаємо про сю їх слабість і в їх присутности у нас принято за незвичайність навіть говорити про те. Се є прикмета національної гордости та якоїсь національної чести, а може інша форма національної нетерплячости, якась історична... Для українців байдуже, коли при них говорять за примішку до їх раси усяких торків, берендіїв, половців. Українці і в історії визначувались своєю національною терплячістю, як каже Костомаров, і тепер вони тим самим визначуються, бо вони з давніх-давен бачили в себе дома людей усякої національности і давно оговтались з ними. Така нетерплячість у великоросах до фінсько-татарського плем'я і навіть нехтування ним може повстала від того, що се плем'я було не християнське та й тепер воно не все християнське, на півночі ще й справді дике, а татари, як звісно, ще й до того довго гнобили Московську Русь як вороги.

Нам навіть чудно, що чистість плем'я вважається як його якась достойність. В Європі нема чистих рас, окрім може білорусів та литви. Ми навіть не розуміємо, що то за честь бути чистим слов'янином? Хіба не все одно, від кого б і від яких складаних етнографічних елементів не повстало плем'я, аби воно було путнє й гуманне, й культурне. І в англійській расі є свій "дикий фін" – се кельт, що ліг в ґрунті англійського теперішнього плем'я, до котрого примішались німецької раси англи, сакси та нормани. Сей "дикий фін" ще й тепер вдержався на півдні Англії в південному Валлісі чи Уельсі. І в основі теперішньої французької раси ліг "дикий фін", той самий кельт та ґалл, що недавно ще пофранцузився навіть коло самого Парижу, і сей кельт ще живе й досі й розвиває навіть свою літературу в Нормандії та Бретані. А вже в Італії того "дикого фіна" й не перелічити: тут були й етруски, й вольски, й ґоги, й лонґобарди і навіть греки і араби в Сицилії та Неапольському краю. Одначе про се все англичанам та італіянцям зовсім байдуже, вони становлять національну честь у своїй культурі та... в поважанні інших національностей, а не в чистоті своєї раси та своєї національности. Вони й не сердяться за сю примішку і не обиджаюгься. І справді, скільки б то прийшлось випустити того гніву та пересердя, наприклад, Італії та Іспанії, відповідно пропорції складових елементів – тих усяких "диких фінів" їх національностей? Італії прийшлось би від напруги тією амбіцією давно луснути. Франція та Англія мусіли б дійти до зневіренности в свою високу культуру, а Іспанія з такої причини через свою звісну гордовитість давно б здуріла, і її прийшлось би посадити в Києві в Кирилівське, в дім для збожеволілих...

Великоросам зовсім таки не годилось би дуже нехтувати тією фінсько-татарською расою ще й тому, що вони від сієї раси взяли і самий принцип царизму, котрий дав їм спроможність утворити велику державу. Як показує Костомаров (Историч. монографии, т.1, ст. 237), доконче в тій землі Ростово-Суздальсько-Муромсько-Рязанській вперше в давній Руси виник початок іншого порядку в вибиранні князів. У 1157 році ся земля сама обібрала собі за князя Андрія Юрійовича Боголюбського і сама вигнала його братів, настановивши його однодержавним князем Ростово-Суздальським. Ся нечувана в давній Руси подія пішла зовсім навпаки проти давніх порядків на Руси і проти самого звичаю Рюриковичів, норманських князів – ділити землю і уділи між усіма синами та братами. Сю форму князівства, не громадського, вічового та виборового, а, сказати б, расового ми й тепер бачимо в астраханських калмиків та киргизів, котрі мають свого одного князя на все коліно як патріярха цілого плем'я. Такими ханами чи царями цілого монгольського плем'я були звісні монгольські хани Батий, Тохтамиш, Тамерлан. Від сих ханів Золотої Орди, як звісно, давні московські царі перейняли усі атрибути й права однодержавної власти і присвоїли їх собі, – наприклад, право хана яко властивця усієї землі, усіх маєтностей своєї держави, права хана не ділитись властю ні з ким. І справді Іван Ґрозний нехтує вже боярами та боярською думою, омежовуючою вдасть царя, витинає бояр і зве їх своїми "холопами", а то й просто своїми "мужиками". Татарської крові багато вплило в жили великоруської аристократії. Не будемо втомлювати читальника цілою низкою фамілій великоруських аристократів татарського родоводу. Скажемо тільки, що й звісний письменник Державін, і Аксакови, і навіть Тургенєв, як показує Слонімський в "Вестнику Европы" (1869 р., кн. 11 і 12) у своїй статті "Национализм в пол-итике России", були татарського роду. І нехтувати татарською кров'ю зовсім не годиться, бо й то кров людська, а не котяча, ще й дечим добрим стала в пригоді для Великоросії. Та й тепер в Росії сучасні татари вславились своєю незвичайною чесністю: татарських слуг у Росії цінують трохи не на ціну золота за їх чесність. Петербурґ їсть звісне "чухонське масло", а слово "чухна" вважає як найпоганішу лайку, хоч чухонці своєю фінляндською культурою ніяк не нижчі від великоросів. Час би вже перестати потріпувати чухонців і нечухонців "чухнами", а поводитись з ними як з людьми, по-європейському...

По нашій думці, Росія повинна б позаводити школи на усяких чужородських язиках і сим способом розповсюднювати між чужородцями просвіту й культуру, а не ждати часу, доки вони обрусіють і приймуть аж з російським язиком європейську культуру... Але ми в системі розповсюднювання великоруських шкіл у Сибірі і на Україні вбачаємо не сю ідею культуризації. Треба глянути на ляндкарту гімназій, видану попереднім попечителем одеського округу Голубцовим в рік якогось чудного "п'ятнадцятилінього" ювілею графа Толстого. На тій ляндкарті зумисне познаковані червоними значками клясичні й женські гімназії та прогімназії, заведені Толстим за часи його міністрування, щоб то показати його невсипучу діяльність на ниві просвітньої культури. Тут ми бачимо, що на самих далеких краях Сибірі, ік півночі, в Якутській землі, на північ ік Вимойську і скрізь рябіють довгим разком червоні значки, назначаючі нові женські гімназії, і все тільки женські, неначе там в тих гіперборейських краях і чоловіків нема, щоб для них заводити школи, неначе се край якихсь якутських та тунгуських амазонок... А діло виходить зовсім просте: тут проглянула затаєна думка Толстого швидше обрусити якутів та тунгусів, се стійне, тверде й запопадисте плем'я, між котрим якутяться та тунгусяться самі великороси. І чудне діло! Сі самі збитки на женські прогімназії ми бачимо на тій ляндкарті і на центральній Україні: починаючи від південної Курської губернії, сі червоні значки женських прогімназій густенько рябіють ік півдню через Полтавщину і частину Харківщини, і трохи сягають через Дніпро в Київщину, вганяючись клином у саму центральну Україну. Ні, не дурно граф Толстой виучував і навіть видав книгу про єзуїтів! Очевидячки, якутські та тунгуські дами йому сподобались, і він з ввічливістю європейського кавалера підніс їм букет обрусіння. Видно, що й наші українки теж припали йому до серця.

Се залицяння до дам та паннів побитих та завойованих народів нагадало нам ще одного такого дамського кавалера: арабського каліфа Омара – його систему конфіскації женщин у завойованих народів і поліґамію в його війську з політичною ціллю винародовління. Він раз вилаяв свого фельдмаршала Абу-Обсіда, сього арабського суворого запорожця, за те, що він у Сирії та в Антиохії не дозволив своєму війську в час війни забирати й возити з собою женщин. Омар вилаяв його за сю суворість і звелів своїм воїнам-арабам забирати чужородських женщин, як контрибуцію, і женитись з ними. І справді, ще трохи більше як через одно покоління з північної Африки каліфові оповіщали, що таких податків молодицями та дівчатами вже можна й не брати, бо всі діти, що родились в тім краю, були вже магометанами і говорили арабським язиком. "Нація, – каже Дрепер, – може поправитись від конфіскації її провінцій, її багатства, від контрибуцій, але вона не може поправитись від найстрашнішого акту війни – від конфіскації її женщин..."

Що сьому правда, се добре зазнала Україна, з котрої брали такі контрибуції та податки татари, Польща, бере й Росія. Хто не знає, як єзуїти переманювали в католицтво і сполячення поперед усього женщин наших давніх панів, тих усяких княгинь Анн-Алоїз Острозьких і інших, і через них переманили до себе їх дітей, себто волинську, подільську, білоруську та галицьку шляхту. –– Таку саму роль на Україні мають усякі великоруські женські інститути та прогімназії, що правдивої науки й просвіти дають трошки, зате ж, як усі середні великоруські школи на Україні, дають великоруський язик та повеликорусіння через матері українських сімей. Треба пригадати типи тих Гапочок й інших героїнь старих романів Наріжного, котрі, вернувшись з петербузького інституту, нехтують вже українським язиком, нехтують, що їх "белую чудную кожу " звуть на Україні шкурою і чваняться такою французчиною: "Ма сhеrе сестриця! regardez, відкіля дим іде?"

Сказати правду, каліф Омар і його фельдмаршали й усякі арабські обрусителі були люди далеко жертводатніші, ніж наші обрусителі, коли були готові навіть женитися з чорними африканками ради ідеї арабізму та ісламізму. Ми радили б і нашим обрусителям, і всяким пройдисвітам з братів-слов'ян, усяким редакціям "Киевлянина", тим якимсь "Неизвестным", тим "И–о" й іншим – присвятити себе на такі жертви: вийти цілою армією в гіперборейські краї, в Якутію та Тунгусію, і поженитись з якутками та тунгусками. І через одно покоління... вийшло б щось страшно моральне... Тільки маю застерегти сих новоарабів, що там не родючі та плодючі землі Башкирії, Кавказу та "Юго-западного края", а щось далеко мокріше й холодніше від польських мочарів та боліт, і в кишені там багато не перепаде з тих нив. І чертоги якутські не золотоверхі, навіть не солом'яноверхі, а й досі криті землею та дерном... хоч там сотні літ уже пораються російські культуртреґерні губернатори та ісправники. І ті якутки та тунгуски зовсім не схожі своєю красою на Мілоську Венеру: в них лице плисковате, ніс як картоплина, рот від уха до уха, очі наче осокою прорізані. Але як і ті кавалери познімають перед дамами свої машкари і покажуть їм правдиве моральне лице своєї душі, гірше за лице якутських красунь, ще й чорніше від сажі, – то й примітивні якутки перелякаються... ще, чого доброго, й якутського гарбуза піднесуть... А як не піднесуть, то сміливо можна запевнити, що від них вийде покоління з такими гнилими моральними болячками та виразками, таке прокажене покоління, якого трудно і в історії вишукати. І сі самі суб'єкти, сі "Неизвестные", сі "Ил–ки", "П–и", сі зайшлі слов'яни, і наші й усякі обрусителі своєю моральністю і їх прокажене покоління може на смерть перелякати історію, і історія, чого доброго, вжахнеться, заслабне та й умре з переляку. І тоді прийдеться їй хіба знов родитись вдруге, ждати якогось нового Нестора...

Сказати щиру правду, нам ся стара система арабізації та ісламізації диких Омарів, Абу-Обсидів, Моавій та інших подобається багато більше, ніж нові системи бісмарківської германізації та московського обрусіння. Вона не така шкідлива щодо моральної прокази і її наслідків на будущі покоління й на довгі часи. Ся арабської масти ґанґрена їсть тільки одно покоління. А вже ті європейські та єзуїтські системи, тонкоумні, хитрі, обережненькі, що пускають в діло ту ж арабську чуму й проказу, тільки малесенькими дозами, прищіплюють сю штуку прищик за прищиком, виразку за виразкою, – сі системи псують до останнього мускула цілі ряди поколінь завойованих і самохіть піддавшихся народів іншої національности та іншої віри. Їх автономію, їх віру, їх язик розхолітують помаленьку, потихеньку, смикають і висмикують з живого тіла нерв за нервом, мускул за мускулом, доки не розхитають так, що воно впаде, – доки не розімнуть так, що се тіло можна проглинути, як проглинає удав свій добуток, а потім всисають жизньовий сік його в свій організм, сік вже нездоровий, заразливий, як отрута. Чого тільки не пускають у діло сі хірурги й оператори? І підкупи, і подарунки, і землі, і привілеї, і ситі уряди, і хрестики для покірненьких, і тюрми, й переполох, і жандармські струси, і всякі заборони для твердих і стійкіших. А в результаті – страшна проказа деморалізації є шкідлива для того й другого боку. Провинник і попсований чоловік і той, хто продається, і той, хто купує його. А хто раз продається, той може продатись і два і три рази комусь іншому, дужчому. І гоїти ті болячки, прищі та виразки приходиться народам довгі й довгі часи, бо звісний державний уклад, звісна державна система може й підняти високо честь і моральність народів, може й принизити її до самої землі і... навіть знищити її. Які паскудні, противні, чисто звірячі та біологічні процеси приходиться нам нагядати і... переживати!

Якось таки великоруській єрархії вдалося переложити службу Божу і Євангелію на деякі чужородські язики народів у Сибірі та на Волзі, але се сталося ще до панування гр. Толстого. Се спасенне діло тепер не можна було б зробити, бо тепер, наприклад, на Україні обрусеніє становлять вище від інтересів християнства й православія, неначе від нього залежить і саме небо і самий рай: проповіди по-українськи не можна говорити, хоч усі добре знають, і попи і єрархи, що штунда розповсюджується і через те, що народ не чує й не знає зрозумілої для себе проповіди. Той давніший вчинок єрархії, вже ради місійного християнства, і дає причину обрусителям ще й виставляти сей факт перед Європою, як знак і проявок великої національної і релігійної терплячости Росії. Звісний Побідоносцев навіть величався й чванився тим вчинком у Києві на празнику тисячолінього ювілею хрещення Києва. Він і забувся, що ся ніби велика терплячість Росії й досі не стерпіла українського та білоруського перекладу Євангелія. І ся чванькуватість сказана в промові на березі Дніпра, в Києві, в самому серці України!..


 Вернутися (Частина 1)     Зміст     Далі (Частина 3)