|
|
|
| Повернутися (Січень 1858) | Зміст | Далі (Березень 1858) |
1 лютого. Дістав лист від М. С. Щепкина з двомастами карбованців та з висловом найсердечнішої готовости переселити мою прекрасну наречену до Харкова. Він бажає знати її умови, а вона не бажає зо мною бачитись. Але тому, що це побачення не любовне, а ділове, то воно конче потрібне. Нічого робити, беруся знов за посланіє.
2 [лютого]. Справа моя не така погана, як я гадав. Вона прийняла моє несподіване сватання, як театральну сцену. Справжня акторка. Вона в усьому бачить своє улюблене мистецтво; навіть у мені відкрила сценічного артиста в той час, коли я найменше був схожий на актора. В дійсності я тоді скидався на божевільного, або скоріше на пяного, а вона, бідолашна, мала мене за лицедія. Але перемелеться — мука буде.
Усе це пояснив мені її батько, що прийшов на моє запрошення з приводу листа Михайла Семеновича. Старий отверто не висловив своєї думки щодо мого сватання, але згодився зо мною, що їй конче треба читати, і взяв у мене "Губеркскіе очерки" та кілька випусків Гоґарта. Добрий знак!
На закінчення спектаклів виставлено драму "Парижскіе Нищіе". Ролю Антуанети виконала вона, і виконала ліпше, як уперше, але я не плескав. А чому — і сам не знаю. Мені здавалось, що вона — вище всяких оплесків. Але я цього нікому не сказав.
3 [лютого]. Ніночка Пущина — іменинниця. Вчора я повідомив про це Піунову, маючи на думці побачитись і побалакати з нею, але політика мені не вдалася. Моя люба зявилась, привітала іменинницю й за півгодини відїхала; а я встиг, та й то в передпокої, стиснути й поцілувати її руку, не промовивши ні слова. Лукава істото! Тепер я тобі не сильце, а пастку поставлю. Побачимо, хто кого перехитрує!
Тут таки при ній уголос прочитав я вже видрюковану статейку власного виробу про її бенефіс. Можливо, що їй не подобалось моє непідлесливе рукоділля, і вона поспішилась відїхати. Та чи не плюнути мені на цю сердечну витівку? Не плюй до криниці, — доведеться води напитись.
4 [лютого]. Краще хоч абищо, як нічого. Другий день нема вистав, убогих нижнєгородських вистав. І ніби чогось конче потрібного бракує.
5 [лютого]. Я бачив її вві сні. Чи на добре це? Ніби вона сліпа жебрачка, але така молода та гарненька, стоїть під якоюсь огорожею чи парканом і Христа ради простягає руку. Я хотів підійти з якимись дрібними грішми, але раптом вона щезла. Це — продовження ролі Антуанети, нічого більше.
Увечері був у Татарінова. Бєлов і Татарінов грали в чотири руки увертюру з "Вільгельма Телля" і з "Фрейшюца", а потім деякі реліґійні композиції Гайдна. Божественний Гайдн! Божественна музика!
Після музики зайшла мова про театр і про талант моєї любої Піунової. Спочатку я слухав з приємністю, як її хвалили, а потім мені стало так сумно, що я хотів піти геть. Що б це могло значити? Чи не заздрість? Нерозумно, безглуздо ревнувати акторку до глядачів, бо її справжнім коханцем повинна бути публіка, а чоловік — другом.
В кінці вечора господар прочитав нам пісню Беранже, перекладену Лєнським під назвою "Старый холостякъ". Мені вона дуже сподобалась, мабуть тому, що я, коли не одружуся з моєю укоханою артисткою, буду примушений перейти до цієї нешановної катеґорії.
СТАРЫЙ ХОЛОСТЯКЪ.
(Беранже).
Десятый часъ, пора на боковую,
Маланьюшка, поди ко мн
душа;
Семъ-ка тебя разочекъ поцълую...
Кухарочка, а какъ вдь хороша!
Мн кажется, ты видишь и по взгляду,
Что сталъ бодрй я въ эти шесть недль...
Свари-ка мн съ ванилью шеколаду
Да приготовь мою постель.
Маланьюшка, ты не дивись нимало,
Что я хочу служанкой быть любимъ:
Я въ старину ухаживалъ бывало
За личкомъ, дрянь передъ твоимъ.
Что есть любовь, пять лтъ не зналъ я сряду,
А прежнихъ чувствъ все не проходитъ хмель.
Свари-ка мн съ ванилью шеколаду
Да приготовь мою постель.
Дружочекъ, будь со мною безъ отлучки,
Ты съ этихь поръ на кухн не слуга,
И можно ли, чтобъ эти щечки, ручки
Коптилися весь день у очага?
Я дамъ теб хорошую награду,
Одну такъ, какъ лучшую мамзель...
Свари-ка мн съ ванилью шеколаду
Да приготовь мою постель.
Что слышу я? опять отвтъ всегдашній:
— Да полноте! какъ можно! стыдъ какой!
Сударыня, я знаю ваши шашни
Съ Петрушкою, племянника слугой!...
Въ знакомств съ нимъ ни складу нтъ, ни ладу,
Того смотри, что сядешь тутъ на мель...
Свари-ка мн съ ванилью шеколаду
Да приготовь мою постель.
Маланьюшка! ты на мое желанье
Безъ дальнихъ словъ должна бы отвчать,
Вотъ видишь ли: я скоро завщанье
Духовное намренъ написать.
Чмъ приводить хозяина въ досаду,
Пойми, мой другъ, его благую цль...
Свари-ка мн съ ванилью шеколаду
Да приготовь мою постель.
А, наконецъ, мои пріятны ласки...
Но... Какъ я слабъ!... Проклятіе судьб!...
Не плачь, душа; я не боюсь огласки
И немощенъ женюся на теб.
Пожалуйста, въ крови моей прохладу
Хоть какъ-нибудь поразогрй, мамзель...
Свари-ка мн съ ванилью шеколаду
Да приготовь мою постель.
6 [лютого]. М. О. Дорохова сьогодні проробляла зо своїми молоденькими випускними вихованками пробу прийдешнього акту. Молоденькі вихованки в зелених суконочках і білих пелєринках, в числі ...(5)), пристойно сиділи на лавках, немов театральні глядачки, і благоговійно слухали, як їх здібні товаришки виконували на фортепіяні руколомні пєси. Між іншим зовсім непогано було виконано на двох інструментах увертюру з "Вільгельма Телля". Потім проказували вірші по-французькому, по-німецькому, та наприкінці панна Бєляєва продеклямувала свої власні російські вірші на тему: вдячність за виховання; як на її вік — вірші гарні, за що я їй обіцяв подарувати твори І. Козлова, якщо дістану в Нижньому. На закінчення хор проспівав так званий "народній" гімн. І репетиція на цьому скінчилась.
Все це — зле по звичайному, але ось що гидке: в залях інституту, крім лавок та грізного ярмаркового портрету самодержця, — жадної картини, жадної ґравюри. Чисто, гладко, як у якомусь манежі. Де ж естетичне виховання жінки? А воно для неї таке необхідне, як повітря, що освіжує віддих. Душогубці!
Після цієї театральної репетиції зайшов до Марії Олександрівни. Зустрів у неї свого давнього знайомого, такого собі п. Шумахера. Він недавно вернувся з закордону й привіз із собою 4-ий No "Колокола". Я вперше сьогодні побачив [цей] часопис і з побожністю поцілував.
7 [лютого]. Сьогодні дістав лист, та ще й рекомендований, від директора харківського театру. Він дуже чемно просить мене подати йому умови Піунової та прискорити приїзд її самої. Сердечно радий, що мені ця справа вдалася. Ввечері пішов я втішити її цим чемним листом та остаточно перебалакати про умови і про час відїзду до Харкова. Її самої не застав удома, а дурна "мамаша" так мене прийняла, що я ледве чи відважуся колинебудь переступити поріг моєї милої "протеже". Доведеться вдатися до листовного порозуміння.
8 [лютого]. Вона прислала за мною, щоб порозумітись з приводу харківської пропозиції. Я, звичайно, охоче згодився на це ділове побачення, маючи на увазі й любовне. Та ба! стара буркунка-"мамаша" і кроку не ступила з кімнати, і я мусів відійти, самих доручень набравшись. Вона воліє їхати до Харкова з батьком, а це обмежить її грошові засоби, бо батько буде примушений покинути контору, де він дістає 30 карбованців на місяць. Але, мабуть, "мамаша" і їй увязла в зубах.
9 [лютого]. Після безпутньо проведеної ночі я відчув потяг до віршословія; спробував і без найменшого зусилля написав оцю річ. Чи це не наслідок подражнення нервів?
I.
ДОЛЯ.
Ти не лукавила зо мною,
Ти другом, батьком і сестрою
Сіромі стала. Ти взяла
Мене маленького за руку
І в школу хлопця одвела
До пяного дяка в науку.
— Учися, серденько, колись
З нас будуть люди, — ти ска-
[зала,
А я послухав, і учивсь,
І вивчився. А ти збрехала,
Які з нас люди? Та дарма,
Ми не лукавили з тобою,
Ми просто йшли. У нас нема
Зерна неправди за собою.
Ходімо дальше, дальше слава.
Мій друже щирий, нелукавий!
Ходімо дальше, дальше слава,
А слава заповідь моя.
II.
МУЗА.
І ти, пречистая, святая,
Ти, сестро Феба молодая!
Мене ти в пелену взяла
І геть у поле однесла.
І на могилі серед поля,
Як тую волю на роздоллі,
Туманом сивим сповила.
І колихала, і співала,
І чари діяла... і я...
О, чарівниченько моя!
Мені ти всюди помагала,
І всюди, зоренько моя,
Ти не марніла, ти сіяла!
В степу безлюднім, в чу-
[жині,
В далекій неволі —
Ти в кайданах пишалася,
Як квіточка в полі.
Із казарми смардячої
Чистою, святою
Вилетіла, як пташечка,
І понадо мною
Полинула, заспівала,
Моя сизокрила...
Мов живущою водою,
Душу окропила.
І я живу, і надо мною
Своєю Божою красою
Витаєш ти, мій херувим,
Золотокрилий серафим,
Моя порадонько святая,
Моя ти доле молодая!
Не покидай мене, вночі,
І вдень, і ввечері, і рано
Витай зо мною... і учи,
Учи неложними устами
Хвалити правду. Поможи
Молитву діяти до краю.
А як умру, моя святая,
Моя ти мати, положи
Свого ти сина в домовину...
І хоть єдиную сльозину
В очах безсмертних покажи.
III.
СЛАВА
А ти задрипанко, шинкарко,
Перекупко пяна,
Де ти в ката забарилась
З своїми лучами?
У Версалі над злодієм
Набор розпустила,
Чи з ким іншим мізкаєшся
З нудьги та з похмілля?
Горнись лишень коло мене
Та витнемо з лиха,
Гарнесенько обіймемось,
Та любо та тихо
Пожартуєм, чмокнемося...
Та й поберемося,
Моя крале мальована!
Бо я таки й досі
Коло тебе мізкаюся,
Ти хоча й пишалась
І з пяними королями
По шинках шаталась,
І курвила з Миколою
У Севастополі...
Та мені проте байдуже,
Мені, моя доле,
Дай на себе надивитись
Дай і пригорнутись
Під крилом твоїм, і любо
З дороги заснути.
10 [лютого]. Дістав листа від кошового батька Я. Кухаренка з 7 серпня. Він із Катеринодару прогулявся через Новопетровський форт та Оренбурґ, і тілько сьогодні досягнув своєї мети. А все ж краще пізно, як ніколи. Кухаренко не знав про мою резиденцію. А я не знав, як розтолкувати собі його мовчанку. А тепер усе зясувалось.
І. О. Усков з Новопетровського форту пише, що в них усе гаразд. Не заздрю вашому гараздові В. М. Поґожев пише з Владіміра, що він цими днями бачився в Москві з Щепкином і що той йому читав з памяті якусь мою "Пустку". Зовсім не памятаю цієї речі, а чую про неї вже не вперше.
11 [лютого]. М. С. Щепкин із жалем у серці пише про моє безпутнє й нетверезе життя. Цікаво б знати, з якого джерела він зачерпнув ці відомості. Виходить, що й я не без добрих людей. Все ж краще, як нічого.
Дякую тобі, мій старий, мій добрий, але як мені тебе переконати, що ца неправда, не знаю.
Далі він пише про переїзд Піунової до Харкова. Він сумнівається, щоб їй там дали платню, якої вона жадає. Прикро буде, коли цей переїзд не справдиться. Почекаємо, що скаже Іван Олександрович Щербина.
Боже мій, як би мені хотілось вирвати її з цього затхлого болота!
12 [лютого]. Сьогодні нарисував портрет Кадніцького. Ще треба нарисувати Фреліха, і квит.
14 [лютого]. Нарешті скінчив другу частину "Матроза". Переписування — це найприкріша праця, яку я колинебудь мав: її можна прирівняти до салдатської муштри. Треба буде ще раз прочитати це рукоділля, що з нього вийде. Як його прийме С. Т. Аксаков? Мені страх як хочеться йому подобатись, і тілько йому. Дивне почуття!
15 [лютого]. Запрошував листом свою мучительку обідати до М. О. Дорохової. Вимовилася тим, що нездужає, нестерпна брехуха. Мені конче треба побалакати з нею на самоті ще до виїзду з Нижнього; а як це влаштувати — не придумаю. Писати не хочеться, а, мабуть, доведеться писати. Знов бачив її уві сні, як сліпу жебрачку, тілько вже не під церковною оградою, як уперше, а в живій картині, в українській білій свитці і в червоному очіпку.
16 [лютого]. Відіславши на пошту листи до Кухаренка та Аксакова, я зайшов до собору послухати архиєрейського хору. Дивно! Чи це з незвички, чи воно так справді є (останнє правдивіше), — в архиєрейській службі Божій з її обстановою, та взагалі в декорації, я побачив щось тібетське або японське. І підчас цієї лялькової комедії читають вангелію. Найпідліша суперечність!
Нерукотворний потворний образ, якого копія мене колись перелякала в церкві св. Юрія. Ориґінал цієї індійської бридоти знаходиться в соборі і має славу, як старовина. Його переніс із Суздаля князь Костянтин Василєвич 1351 року. Дуже можливо, що це ориґінальна візантійська потвора.
Увечері в театрі були живі картини, на які я не ходив дивитись, не зважаючи навіть на те, що в них брала участь моя незрівняна. Я боявся побачити в цих картинах візантійський стиль. Побоювання мої мали підстави: п. Майоров нічогісінько в цій простій справі не тямить. У театральній каварні, або, як її тут називають, у шинку — зустрів старого Піунова, якому, як він мені сказав, дуже б хотілось, щоб його Катя тої неділі щонебудь прочитала на сцені. Я обіцяв понишпорити в російській поезії. Понишпорив. І мій вибір упав на останню сцену з "Фавста" Ґете в перекладі Губера. Вона прочитає добре, тілько треба буде її одягнути відповідно до місця й часу. Шкода, що нема під руками Ретша. Та чи дістану ще й книгу Губера в цьому затхлому місті?
17 [лютого]. Насилу, а все ж таки дістав "Фавста" Губера; послав книжку моїй артистці і години через три прихожу до неї зовсім певний, що вона вже на память читає ролю Марґарити. Нічого подібного. Вона чомусь уважає, що ця сцена не надається до читання. Її покликала мати, і вона вийшла з кімнати, а я з півгодини побалакав із батьком та й пішов, піймавши облизня. Надзвичайна простота звичаїв!
18 [лютого]. Проїздом з Києва до Іркутського відвідали мене земляки мої: Волхонський і Малюга. Вони їдуть, як лікарі, відслужуватись казні за виховання. Яке безглуздя посилати молодих лікарів на таку віддаль од центру освіти, де всі засоби для майбутнього розвитку! Варварство!
Малюга повідомив мене, що Марко Вовчок — псевдонім якоїсь Марковичевої і що адресу її можна дістати в Данила Семеновича Каменецького, Кулішевого довіреного в Петербурзі. Яка високо прекрасна істота ця жінка! Не рівня моїй акторці. Треба буде їй написати листа та подякувати їй за радість, що [мені] дало читання її надхненної книжки.
19 [лютого]. У шостій годині ранку приїхав із Петербурґу Шрейдерс і привіз мені листа
від Лазаревського, "Псни Беранже" Курочкіна та чотири примірники мого
портрета, фотоґрафованого з мого ж таки рисунку.
У дванадцятій годині в залі Дворянського Клубу відбувалось урочисте відкриття Комітету, скликаного, щоб остаточно вирішити визволення кріпаків. Цей великий початок благословив єпископ, і відкрив промовою військовий ґубернатор О. М. Муравйов, промовою не банальною, офіційною, а надхненною, християнською, вільною. Але банда користолюбних дідичів ані одним звуком не відгукнулась на людське святеє слово. Льокаї! Чи буде ця промова надрюкована? Попрошу М. О. Дорохову, чи не зможе вона роздобути копію?
20 [лютого]. Один примірник свого нерукотворного образу подарував М. О. Дороховій. Не подобався він їй: вважає, що вираз занадто суворий. Просив роздобути копію промови Муравйова. Обіцяла.
21 [лютого]. Писав Лазаревському, щоб він свої листи до мене адресував на імя М. С. Щепкина в Москву.
Почав переписувати для друку свою поезію, писану від 1847 до 1858 року. Не знаю, чи багато з цієї полови визбирається доброго зерна.
22 [лютого]. Утретє бачу її вві сні, і все жебрачкою. Це вже не наслідок ролі Антуанети, а чому — не збагну. Сьогодні уявилась вона мені брудна, погана, напівгола, а все ж в українській свитці, але не в білій, як досі, а в сірій, розірваній та задрипаній. З сльозами просила в мене милостині та вибачення за свою нечемність з приводу "Фавста" Губера. Я, звичайно, простив її і на знак примирення хотів поцілувати, але вона щезла. Чи не пророчать нам правдивого убожества оці нічні примари?
23 [лютого]. Сон справдився. Вертаючись із пошти, я зайшов до Владімірова й почув, що моя люба Піунова, не дочекавшись листа з Харкова, підписала умову з тутешнім новим директором театру, з п. Мірцевим. Коли це правда, то в яке ж становище вона поставила мене й Михайла Семеновича у відношенні до Щербини? В найприкріше!
Ось де воно — моральне убожество! А я боявся матеріяльного. Дружбі кінець — і чорти в воду. Хто зламав дане слово, для того присяга не існує.
24 [лютого]. Дістав листа від Куліша з дороги до Бельґії, з хутора Мотронівки біля Борзни. Він пропонує мені рисувати сцени з української історії, з пісень та з сучасного народнього побуту — рисунки, які можна було б вирізувати на дереві, дрюкувати в великій кількості, розмальовувати та продавати по найдешевшій ціні. Його думка — замінити [цим] серед нашого люду суздальські вироби. Прекрасна, благородна думка! Але здійснити її можна тілько маючи великі гроші і принести навіть матеріяльну користь. Тепер я не можу взятися до такої роботи. Для цього треба ввесь час жити на Україні, щоб була різниця між моїми рисунками та суздальськими. Ще й тому не можу, що я не трачу надії бути в Академії та зайнятися улюбленою акватінтою.
Я так багато перетерпів і пережив у своєму житті, що вже, здавалось би, пора звикнути до цих мерзот. Не можу. Випадково зустрів я Піунову; в мене не вистарчило духу їй уклонитись. А чи давно я бачив [у ній] майбутню дружину свою, янгола-хранителя свого, за якого готовий був покласти свою душу? Гидкий контраст! Чудовий лік від любови — несамостійність. У мене все як рукою зняло. Я легше простив би їй найзавзятіше кокетство, ніж оцю дрібну несамостійність, яка мене, а головне — мого старого славного друга, поставила в дуже ніякове становище. Погань пані Піунова! Від голови до пят погань!
Завтра Кудлай їде до Владіміра; попрошу його взяти й мене з собою. Із Владіміра якось доберусь до Нікольського і в обіймах мого давнього щирого приятеля, дасть Бог, забуду і Піунову, і всі мої гіркі втрати та невдачі. Відпочину й на дозвіллі захожусь переписувати для друку свою невольничу поезію. А сьогодні перепишу чужу не поезію, а досить вдалі віршики, присвячені памяті "неудобозабываемаго" фельдфебеля:
Когда онь въ вчность преселился,
Нашъ незабвенный Николай,
Къ Петру-апостолу явился,
Чтобъ дверь ему онъ отперъ въ рай.
— Ты кто? — спросилъ его ключарь.
— Какъ кто! Извстно — русскій царь.
— Ты царь? Такъ подожди немного:
Ты знаешь — въ рай тсна дорога,
И узки райскіе врата:
Смотри, какая тснота!
— Что жъ это все за сбродъ?
Простой народъ!
— Аль не узналъ своихъ? Вдь это россіяне —
Твои бездушные дворяне.
А это вольные крестьяне.
Они вс по міру пошли
И нищими къ намъ въ рай пришли.
Тогда подумалъ Николай:
— Такъ вотъ какъ достается рай!
И пишетъ сыну: "Милый Саша!
Плоха на неб участь наша.
И если подданныхъ своихъ ты любишь,
То ихъ богатства поубавь.
А если хочешь въ рай ввести,
То всхъ ихъ по міру пусти!
25 [лютого]. У сьомій годині вранці дістав листа від Лазаревського. Він пише, що мені дозволено приїхати й жити в Петербурзі. Ліпшого поздоровлення з днем янгола не можна й бажати.
У третій годині зібрались на обід М. Брилкін, П. Брилкін, Ґрасс, Лапа, Кудлай, Кадніцький, Фреліх, Клімовський, Владіміров, Попов, Товбич. За обідом було і гучно, і весело, і гоже, бо товариство було однодушне, просте і в високій мірі благородне. За шампанським я виголосив "спіч": спочатку подякував своїм гостям за честь, що мені зробили, а на закінчення додав, що я не буду нарікати на Бога, коли скрізь буду зустрічати таких добрих людей, як вони, тепер зо мною сущі, і що спомин про них я заховаю в своєму серці назавжди.
Свято моє відбулося в помешканні предоброго К. Шрейдерса.
Увечері пішов я відпровадити Клімовського, що виїздив до Петербурґу, і з яким я й сам гадав поїхати в гості до М. С. Щепкина. Але лист Лазаревського мене вчасно спинив.
26 [лютого]. Товбич запропонував мені прогулянку за 75 верстов від Нижнього; я охоче згодився на його пропозицію, бажаючи скоротити довге очікування офіційного повідомлення про дозвіл жити мені в Пітері. Ми запросили з собою актора Владімірова та якусь панночку Сашу Очерєтнікову — одчайдушну особу. Погано пообідали на мій кошт у трахтирі Бубнова й вирушили в дорогу.
27 [лютого]. В селі Мєдновці (мета поїздки Товбича) ми пробули до восьмої години вечора. Тут я зустрівся з капітаном офіції шляхів Петровичем, що приїхав туди у спільній з Товбичем справі. Петрович — з похоження сербин, освічена, щира й сердечна людина, що добре розуміє і глибоко відчуває все сучасне. Мені прикро, що я прожив стільки часу в Нижньому і тілько сьогодні зустрівся з цією виїмковою людиною.
28 [лютого]. У сьомій годині вранці ми щасливо вернулись до Нижнього. Подорож наша була весела й не зовсім пуста. Саша Очерєтнікова була гидка: вона немилосердно пиячила і на кожній стації напропале бахурувала, ніким не гребаючи. Нещасна, безнадійно пропаща, а проте прекрасна істота. Страшна драма!
Примітки.
5. Число учениць не зазначене. — Ред.
|
|
|
| Повернутися (Січень 1858) | Зміст | Далі (Березень 1858) |