Володимир Винниченко. Божки

22.

Одного вечора, коли Вадим, засвітивши свою лямпочку, ходив з кутка в куток, до його раптом прийшов Геннадій Трифонович.

Геннадій Трифонович у той же день, як Вадим наняв у їх кімнату, знайшов собі посаду в якомусь ресторані і майже не бував дома. Поява його здивувала Вадима. Але ще більше здивував запобігливий, ласкаво-поштивий вигляд хазяїна. Він ще на порозі уклонився, потім якось боком, немов пролазячи в тісну щілину, пройшов до столу і ще раз уклонився. Весь час хитав головою, посміхався і робив вражіння сконфуженого.

Вадим привітався й запросив сісти.

Геннадій Трифонович ще раз уклонився.

— Благодарю вас... Спасибі, — зараз же поспішно поправив він себе, говорячи по- українському. — Я до вас на одну минуточку... Як буде по-малоросійськи "минуточка"?

Вадим непорозуміло, з посмішкою дивився на старого.

— "Хвилиночка", — сказав він.

— Ага, ага! Іменно, хвилиночка... Так, так... Ну, от і єсть начало... Ви мінє звиніть, пожалуста, я до вас по дєлу. Ах, горенько. По ділу... По ділу до вас...

— Прошу... — промовив Вадим.

— "Прошу" — це значить как би "пожалуста", правда? — підхопив хазяїн. — Так, так... А я до вас по дєлу... Ви вже нам должни за квартирку... Может, можна получіть с вас? Діла такиї плохиї, што просто біда...

Вадим трохи змішався: такий початок — і такий несподіваний кінець.

— Ви мене простіть, я зараз не маю. Дня через три я вам дам.

— Пожалуста, пожалуста! — зараз же охоче згодився Геннадій Трифонович. Видно було, що він чекав цеї відповіді, а може, навіть і хотів її для чогось. У всякім разі не це, очевидно, було кінцевою метою його приходу. Вадим мимоволі зацікавився.

— Пожалуста, пожалуста, ми можемо потерпіть, — знов через щось переходячи на українську мову говорив далі хазяїн. — Такому чоловіку, як ви, потерпіть можна... А я до вас, знаєте, по ділу... Так що даже з просьбою... От тільки не знаю, как би вам це діло правдоподобно розсказать...

Він злякався, не перестаючи, одначе, ласкаво й запобігливо заглядать в лице Вадимові. Чорно-сині баки його з сивими волосками були сьогодня ретельно розчісані, рідке волосся на голові приглажене. На шиї був чистий комірчик, — зовсім вигляд лорда. На голеній верхній губі бугрилася синювата шкура, рідко виділяючись од жовто-смуглявих щок.

Вадим мовчки ждав.

— Как би так досконально розсказать вам? Хм! Я, знаєте, звиніть за вираженіє, слихав, що ви малоросійський писатєль! Вєрно ето?

Вадим все більш і більш дивувався.

— Ну, хай так. Припустимо, — сказав він.

— Нєт, ви скажіть детально, вєрно ето?

— Ну, вєрно.

Геннадій Трифонович, здавалось, ще більш пронявся поштивостю.

— Мерсі... Чи как ето по-малоросійські? Спасибі... Ну да, спасибі.

"И" він вимовляв дуже твердо, широко роззявляючи рота.

— Знаєте, я зроду сам малорос, настоящий, в малолєтствє разговора другого как малоросійський і не знал... Но вже одвик... Просто біда как одвик! А тут как раз на старості лєт доводітця обратно згадувать... Позвольте вам детально розсказать. Ето от і єсть моє дєло, тето самоє. Я вже буду пока по-руськи з вами говорить, трудно мінє по-малоросійськи. Так от, звольте знать, получил я мєсто. Слава Богу, получил таки... Ну, када ж немножко ето з фокусом. Ето в ресторане "Лівадія", звольте знать, нєт? Хароший ресторан, первосортний, сам Калашкін часто обєдаєть. Да. Так от, мєсто... Харошее место, ніззя слова сказать, от только один фокус: требуєтьця, штоб по-малоросійськи говорить умєл. Малороси, знаєте, свой куточок там імєють. Не знаю, чи знакомі ви з ними. Обіжаються, када не по- малоросійськи з ними... Ну, хазяїн до їх спеціальний штат. Тут я подвернувся. "Малорос?" — спрашують. А я вже по вираженію лічности віжу, чого нада. "Малорос", — говорю смєло. "І по-малоросійськи разговор з гостями поддержать можєтє?" — "А почему нєт?" Ну, і оставілі. Збрехнул, вєрно... Положим, збрехнул мало: малорос самий настоящий, от только нащот разговора — забился здорово... А з етого виходіть біда: обіжаються гості, шо й я не понімаю. І таки не понімаю, какоє слово, правда, пойму, а какоє, хоч убийте, не розшолопаю... Прямо хоч з служби уході. Так я, знаєте, рішив подучиться. І от до вашой милості, будьте насколько любезні, поможіть... Я, знаєте, много вас утруждать не буду, ви тольки покажіть, как і шо, а я сам уже там пойму. Можна надєятьця?

Вадим згодився. Геннадій Трифонович дуже зрадів і почав знов запевняти, що багато праці з ним не буде,

— Ну, а от скажіть мені, пожалуста... — заговорив він.

— Не "пожалуста", а "будь ласка", — з хмурою посмішкою поправив його Вадим.

Лорд зробив здивоване й зворушене лице.

— "Будь ласка"? То значить "пожалуста"? Запомню! Запомню! "Будь ласка". Добре. Так от, ви скажіть мені... мені, правда? Скажіть, будь ласка, чи то правда, шо кадась були малоросійські... царі? Мені говорив один студент. Студент чи так хтось такий. Пампущенко по прозванію. Не знакомі? Він, собственно, і найбільше чиплявся до мене. "Ви, говорить, батька-матір продали, рідний язик забули, ви, говорить (гарячий такий!), ви, говорить, думаєте, що наш язик мужичий, а руський панський. А у нас, говорить, свої царі були кадась, царі, говорить, на етим язику говорили". Должно, жука пустив, студентик? Правда? Как ваше мнєніє?

— Ні, — сказав Вадим, — це правда. Тільки царі ті звались не "царями", а "гетьманами".

— "Гетьманами!" — повторив з пошаною "лорд". — Значить, таки були? І ето дєтально вєрно?

— Найдєтальніще.

Геннадій Трифонович якийсь час мовчки дивився на Вадима. Мабуть, він справді думав, що студент тільки "жука пускав". Але виходило, що ніби й дійсно були колись свої царі. А раз були царі й говорили "по-малоросійськи", то тим паче мусіли слуги говорити на цій же мові.

— Ну, коли так, — раптом рішуче тріпнув головою Геннадій Трифонович, — то разговор тепер буде другой. Позвольте вас спитаться: чи ето єсть десь у книжках?

Вадим навіть назву одної книжки йому сказав. Старий, дивлячись у стелю, кільки раз повторив заголовок.

— Е, коли так, то я чортовій кацапні тепер покажу! Знаєте, такий народ поганий: уже йому завистно, что челавек службу получив, уже вони свого хотять, кацапа. "Ето, говорять, поблажка, нікакіх таких малоросов не требується, нєту нікаких малоросов, єсть только самиї рускиї". Ну, тепер, звиняйте, я вам носа утру. Бач який народ, — як він руський, так ти йому перве місто давай. А того й не знає, що на нашій землі живе. Студент правильно сказав: "залізли в чужу солому, та ще й шелестять". Геннадій Трифонович навіть свій вишукуючий, ласкаво-підстерегаючий погляд залишив і тримався вже з Вадимом більш інтімно й просто.

Гетьмани ж, видно, серйозно й глибоко схвилювали його. Він не міг їх забути й весь час вертався до них, дивувався, хмикав і, помітно, все більш і більш приймав у свою свідомість. Але гетьмани не могли ж самі по собі істнувати. Як ні як, а царі, всякий же царь мусить мати своє царство, державу, царедворців, військо. І все це було хохлацьке, малоросійське. Тоді який-небудь зайда-кацап не міг сказати природному малоросові на його землі: "пашол вон, бо я тут хочу сісти". Це вже чорта з два!

І от ще що з неохоючою цікавостю одмітив Вадим: як тільки старий серйозно повірив в істнування гетьманів, він зразу ж немов чудом яким став далеко чистіще говорити по- українському. Він, певно, не брехав, кажучи, що одвик, що все життя не балакав на українській мові. А тут раптом згадав і заговорив, і що далі, то вільніще, без ніяковости, а навіть з завзяттям якимсь, з викликом гордости. Мало того: коли він говорив про "кацапів", в тоні його чулись уже образа, ворожість. І видно було, що не тільки за те образа, що у його хотіли однять службу, а за щось більше, давнє, за щось таке, про що він і сам не знав, що воно — образа. І тим більше вона тепер виростала, чим ясніще йому ставало, що це була образа, що він міг би вже давно образитись.

Надходив час лекції. Вадим уже кільки раз поглядав на годинник, але хазяїн все не йшов. Навіть тоді не йшов, коли вже не говорив ні про гетьманів, ні про кацапів. Він, видимо, чогось ще ждав або збірався щось сказати, та не одважувався. Він для чогось почав питати, чи не жонатий Вадим. І вже знов перейшов на свій жаргон, чи сам не помічаючи того, по звичці, чи думаючи, що для розмов про прості матерії повинна буть і мова инча.

— Не жонаті?.. Ну да, понятно... Ех, так-так! Много народу не можуть тепер женитьця... Да-а...

Очі його з жовтими великими баньками знов допитливо й хитро вдивлялися в Вадима, і на голених губах весь час з'являлась загадкова тоненька усмішка.

— А вам не скучно самому спать? Га? Скучно, должно буть... Ночі тепер продолговатия.

Вадим почав дещо розуміти.

— Ну, трохи скучно... Та що ж робить?

— Ну, зробить щось можна… хе-хе-хе... Діло не такоє вже дєтальноє, щоб нікакой ради йому ніззя було дать. Дєвушку, напримєр, пригласить.

Слово "дєвушку" він вимовив м'ягко, вкрадчиво, обережно й навіть трошки нахилився вперед, немов слідкуючи, яке вражіння воно зробить на Вадима. Вадим посміхнувся.

— Так, дєвушку, розуміється, непогано. Але ж знайомих у мене нема?

Геннадій Трифонович прудко махнув рукою.

— Ето пустяк. Када за етим дєло стало, так ето пустяк!

Він зразу взяв живіщий, бадьоріщий тон.

— Повний пустяк! Желаєтє, сьогодня ж увечері здєлаю вам знакомство? Нєт, сьогодня ніззя, а завтра — пожалуста. Конєшно, дєвушка чистая, молоденькая… Желаєтє?

— Але на це, звичайно, грошей треба?

Геннадій Трифонович розвів руками.

— А ето, милий барин, уже такой свєт настав. Без грошей і в рай не пустять. Хе-хе-хе... Ну, сколько там грошей? Подарите рубліков десять — і буде з неї... А дєвушка тут єсть хоро-ошая, чистая, телігентная.

— А скажіть, будь ласка, — раптом спитав Вадим, виймаючи годинника й дивлячись на його. — Ви дуже любите дітей?

Старий аж хитнувся вбік від цього несподіваного питання. І по цьому Вадим побачив, що Саламандра правду казала.

— То-єсть як же то — дітей? —здивовано й насторожено сказав старий.

— Та так, просто. По вас видно, що любите.

— По мінє?!

— Атож. По лиці вашому. Єсть така наука, що по лиці вчить усе бачити.

"Лорд" цілком сплутався. В "науку" він одразу повірив.

— Очень удівітєльно... — вражено пробурмотів він.

— А чому ви дочку свою заміж не видасте? От і діти були б у вас... — знов несподівано (і якось чудно) спитав Вадим.

Старий же знов аж хитнувся.

— Варвару?! — скрикнув він. Що пожилець говорив серйозно, в цьому, здається, він не сумнівався.

— Ви про Варвару, каліку?!

— Ну, що ж, що каліка? Могли б найтись люди, що взяли б і її.

Пожилець був, розуміється, цілковитий дурень і якийсь пришелепуватий. Але було щось у тоні його загадкове. Старий притих, подумав і вже инакше сказав:

— Та понятно, що найшлись би люди. Тольки ж… для тетого капиталів треба... А в нас какиї капитали?

— Ні, навіть без капиталів... — помалу й немов задумливо проговорив Вадим.

— Без капиталів, кажете? — обережно повторив хазяїн. Вадим нічого не одповів, подивився на годинника й поспішно проговорив:

— Ну, мені треба йти. Запізнився я.

— А, ідіть, ідіть! — теж поспішно сказав старий. — А разговорец любопитний. Нада б кадась дєтальнєє поговорить...

— Ні, я, знаєте, так собі сказав, пожартував. Ви не думайте, що я когось такого знаю! — вмить з якоюсь занадтою веселостю сказам Вадим. — Так просто собі...

— Ну да, ну да, я понімаю! — охоче згодився Товстонос.

Але коли Вадим вийшов, старий прийшов у кухню й довго ходив по ній, хмикаючи й роздумливо піднімаючи чорно-сиві кошлаті брови.

Варка з чимсь поралась біля столу й часом сердито поглядала на батька, який чогось був не на службі й своїм хождінням перешкажав їй.

— Сіли б собі. Лазять... — понуро бовкнула вона.

— Га? — спинився старий, не розчувши. Потім постояв, з раптовою хитро-розуміючою посмішкою підвів голову й сказав до Саламандри:

— Слухай, Варко... Ти той... Ти коло пожильця нашого... топчись. Понімаєш? Всякі бувають люди. Вєрно, я знав одного, так він тільки кривоножок уважав. Первую красавицю прожене, а давай йому каліку. Бувають! Ти так, знаєш...

Саламандра круто повернулась і мовчки вгору дивилась на батька своїми зубчатими щілинками.

— Що ви мелете? — нарешті перебила вона його з якоюсь погрозою в голосі.

— А ти з вираженіями поменьче, мармузо! — строго сказав Товстонос, — з тобою батько говорить. Кажу, коло пожильця наблюдай со вніманієм. Понімаєш? Він зо мною оце говорив і намьоки строїв нащот тебе. Ще жениться може, дурепа.

Саламандра вмить схопила з столу качалку, якою качала тісто, й з несподіваним вереском і люттю кинулась на батька.

— Дря-янь! Зводник! Як ти смієш таке... Та я... Ой, Боже мій! Та я...

Коли б старий не впіймав рукою качалку, Саламандра так і ударила б його по голові. Він від несподіванки й непорозуміння навіть не розлютився й не кинувся її бить. Тільки вирвав качалку з рук її й вражено крикнув:

— Ти! Сказилася? Що тобі?

Саламандра обхопила своїми коротенькими ручками голову й вибігла з хати з якимсь болючим виттям.

Старий високо підняв кошлаті брови й з качалкою в руці здивовано дивився їй услід. Потім помалу з тим же виразом крайнього здивовання одягся й пішов на службу.