Володимир Винниченко. Божки

6.

Ніби тільки цього й чекаючи, хтось постукав.

— Ввійдіть! — крикнула Ріна і, озирнувшись, взяла пуделко з брошкою й засунула його під подушку.

Ввійшов Степун. Вітаючись, він, як звичайно, заклопотано і ніжно обдивився кожного своїми добрими, в лахматих білих віях очима. Здавалось, на його обов'язку лежало слідкувати за добрим станом товаришів.

— Е, голубчику, а ви що ж такий, ніби недужим себе почуваєте? — з докором сказав він Юрку і скоса подивився на Ріну.

— Так, трошки ніби застудився.

— Не треба застужуватись.

І Степун короткими й товстими руками присунув собі стілець. Сівши, він з полекшенням передихнув, — у його була астма чи сердечна якась хвороба, і йому трудно було ходить. Сам він про хворобу свою не любив говорить і задишку поясняв "барабанчиком", як називав кругленький живіт, та короткими й товстими ногами. Що людині з довгими ногами треба зробить один крок, то йому три. От і мусить чоловік захакатись.

Винявши велику, як газета, хустку, він почав з таким усердям витирати лице, немов на йому позасихало чорнило його редакції, з якої він тепер прийшов. Високий лоб його з м'ясистою нерівною шкурою від цього масажу аж почервонів, а брови ще більш настовбурчились. Але масаж йому, видно, був приємний, бо він аж хукав, ніби купаючись. Склавши хустку вчетверо, а потім ще раз вчетверо, він засунув її в кишеню і тоді вже, зручніше розставивши короткі ноги з товстими, як окорока, ляжками, почав розмовляти. Перш усього він з деякою трівогою спитав, чи все благополучно. З того часу, як після цілковитого знищення організації йому пощастило закласти нову, у його майже не проходив вираз трівоги. Часто у його був такий вигляд, немов він сам не вірить, що це таки організація, що вона збірається, функціонує. Хто знає, от ніби й організація, і ніби все як слід, а раптом візьме та й розлізеться так, що й не помітиш, як то сталось. От вроді того, як держиш воду в жмені: здається, міцно держиш, а якось одверни увагу — і рука вже порожня.

— Ну, а ви чого така... така занадто серйозна, га? Майбутня бійка хвилює? Га? — раптом грубовато звернувся Степун до Ріни, не скінчивши розказувати Юрію, як сьогодня в редакції трапився один курйозний випадок з передплатником. (Степун був старим співробітникам поважної, з соціалістичним відтінком руської газети.)

— Серйозні діла робляться, — ухильчиво одповіла Ріна, — тому й серйозна.

Степун уважно, коротенькими поглядами оглядів її й Юрія.

— Ну, тоді єсть законна причина.

Але він все ж таки з-під лоба ще раз озирнув Ріну. До Ріни він відносився з особливою сімпатією, страшно пильно захованою, соромливою, з навмисною грубоватостю, але так неуміло, зворушливо-наївно прикритою, що Ріна часом просто хапала його за кошлату, з круглою лисинкою, голову і гаряче цілувала. Після цього дідуньо Степун довго був червоний, соромливо жартував, витирався своєю газетою-хусткою і хукав, немов вибрався на семий поверх. Коли Ріни чомусь не було на зібраннях, Степун говорив мало, задумчиво рисував що-небудь своїм жовтим олівцем і до справ відносився з такою увагою, немов боявся, що без Ріни ніхто нічого не зможе зробить. Иноді аж надокучав своїм повторенням: "Та не забудьте ж, товаришу". Коли ж була Ріна, він теж не говорив багато, але не малював, не мав настороженности в очах; часом вигляд у його був, як у батька, який сидить за чайом серед доброї, милої сім'ї.

Оглядівши Ріну, Степун з кряхтінням виняв масивний, з монограмами, портсігар і почав закурювать.

В цей час прийшов Кручений Панич, або просто Кручений. Він не ввійшов, а влетів у хату. Нашвидку привітавшись зо всіма, він зараз же оббіг усю кімнату, цікаво усюди зазираючи. Він десятки раз бачив тут усе, але так само, як і перший раз, помацав пальцями костяну малпочку на туалетному столику, нахилив свою кучеряву, в жовто-золотистих локоннах голову до квіток в зеленому глечику, понюхав, похвалив і зараз же задер лице до гравюри з Бекліноського "Острова мертвих". Од гравюри протупотів до фотографій на столі, по дорозі зазирнув на улицю в вікно, од фотографій перебіг до гарненьких, золотом вишитих пантофельок, що визирали з під ліжка, — дарунків Юрія. Він був похожий на жвавого, непосидливо-цікавого фокстер'єра, який, вбігши в хату, хоч би знайому йому з перших днів його життя, мусить обнюхати кождий трохи-трохи інтересний предмет.

Як тільки з'явився Кручений, Ріна зараз же ніби заспокоїлась і, покликавши його до себе, почала балакать.

Насамперед потихеньку прошепотіла йому, що двох з "фракції" Гомункулюса на зібранню не буде. Значить, справа не зовсім провалиться сьогодня.

Потім зараз же, щоб не запідозріли їх в якійсь змові, почала розпитувать про школу. Дітвора поводилася добре? Пустинчик був? Як тримала себе Зірка? Що чувати про Галинку?

Кручений з чулостю фокстер'єра учув, що інтерес Ріни до школи був трохи перебільшений. Але він одповідав їй з такою ж самою жвавістю. Дітлоха була трохи сумна, бо не було з нею "товаришки Ріни". Пустунчик перекинув чорнило і злизав його язиком та носом; Зірка, своїм звичаєм, була глибокодумна і знов задавала філософські питання. Наприклад: чому у тата є борода, а у мами нема?

Ріна весело й любовно сміялась. Але в тому, що вона сміялась з якоюсь (цілком щирою!) гарячковою любовію, Кручений розумів, що Ріна думав не тільки про дітлоху, а й ще про щось. У Микульського теж досить підозрілий вигляд: дивиться на Степуна, неначе слуха, а, видно, не чує ні слова і не бачить нічого. Иноді раптом, як зляканий, швидко дивиться на Ріну, — не украв би її хто. Чи не посварились вони?

І, почуваючи приємне хвилювання від цеї догадки, Кручений ще з більшим захопленням говорив про школу. На його думку, обов'язково треба серьознійше, доцільніше взятись за це діло. Коли дивитись на його з погляду момента, політики, то, розуміється, це забавка, як гада Гомункулюс. Але з погляду соціалізма, з погляду широкого і далекосяжного такі школки робітничих дітей матимуть просто надзвичайне, колосальне значіння! Подумать собі, що цим дітям з самого початку, в тій порі, коли всякі поняття вростають в душу і, хоч і вирвані, то лишають шрами (цей вираз дуже подобався Крученому, але він не дав то помітить), подумать собі, що в казених шлолах їх начиняють, як дешеві ковбаси, всякою гнилятиною. Що дивного, що у дітей ніколи не викорениш всяких соціальних і инчих забобонів. А тут дитяча душа з перших кроків вступає на шлях соціалістичного розуміння всіх явищ життя. Що б з нею потім не трапилось, а вона вже ніколи не забуде того, що дістала в таку пору. Це страшно важна річ, може, навіть важніша, ніж гуртки дорослих робітників. Звичайно, і дорослих треба, бо инакше й дітей не даватимуть, але школки — то річ просто ґеніальна. Школки були ідеєю Ріни. Вона перша по зразку панських дитячих садків почала гуртувать дітей робітників в невеличкі нелегальні групи і займатись з ними. Все, що говорив Кручений, перша говорила Ріна, і сам Кручений колись був проти того, щоб серйозні партійні сили давати на якісь дитячі школи. Але, переконавшись, як всі, вірою й захопленням Ріни, теж захопився і завжди де треба й не треба натякав, що це ідея ця "просто ґеніяльна". Сьогодня повторив він це з подвійним захватом.

От тільки треба якось краще уґрунтувати цю роботу. Коли б можна було так поставить діло, щоб з тих школок діти могли, пробувши років три-чотирі, вступать у вищі школи або принаймні тримать іспити в казених школах, щоб мати права цих шкіл.

— Ну, розуміється! Ну, розуміється! — поспішно, нетерпляче перебила Ріна. — Це обов'язково! Щоб це не було "для развлеченія времени", як каже Шелудько, а "з пользою", щоб робітники бачили, що діти не дурно час гають. Обов'язково! Ми знаєте, що, Кручений, зробимо? Ми колись збунтуємось і...

Почувся стук і зараз же ввійшов Гомункулюс. У його під пахвою був чорний портфель, якого він, очевидно, не хотів лишити в передпокою. Як і Степуя, Гомункулюс був співробітником російських ґазет. В соціалістичному русі він давно брав участь, але за часів реакції не обзивався нічим, а тепер місяців три тому знов вступив в організацію і брав активну участь в професіональнім русі, в якому вважався за спеціаліста.

Одягався він завжди дуже коректно, — сам невеличкий, тоненький, у чорному сюртуці, він похожий був на маленький чорненький олівець з записної книжки. І тримався так само рівно, строго-ввічливо, часом з джентельменьскою іронічною посмішечкою на маленькому личкові.

Як тільки він увійшов, всі замовкли. І всі зразу почули, що з цього моменту починається та баталія, для якої скликано сьогодняшнє нечергове зібрання. Ще не було Соромця (Соромець — Осип Стельмашенко). Йому дали таке призвище за його якусь дику в початках соромливість з інтелігентами. Потім він трохи обзнайомився і соромився меньче, але назва так і зосталась за ним.

Гомункулюс знав, розуміється, яке вражіння мусіла справити його присутнісь на противників, але ні одним рухом чи поглядом не виявив того. Поважним кроком (який більше личив би до якоїсь масивної фігури) він підійшов до столу, поклав на його свій портфель і, піднявши ззаду поли свого сюртука, помалу сів.

Знов стук — і в кімнату хутко, рішучими й неспішними кроками ввійшов Соромець. Він провів швидким поглядом по присутніх і одривистим голосом спитав:

— Спізнився?

— Ні, якраз! Якраз... — одповів Степун, зараз же встаючи і теж переходячи до столу.

Ріна та инчі зразу ж помітили по лиці Соромця, що він в якомусь незвичайному настрою. Ріна кільки раз навмисне зупинялась на йому очима, щоб хоч ними спитать, в чому річ. Але Соромець немов навмисно одійшов у протилежний куток, став біля стіни й почав дивитись на світло лямпи. Погляд Ріни він бачив, але через те, що не хотів одповідати на його нічим, виявляло, що він мав ще щось поза справою, яка повинна була зараз піднятися тут!

— А я тільки що зустрів на Московській Вадима Стельмашенка...— голосно й з ледве помітною посмішкою почав Гомункулюс, витираючи чорненькі вусики хусткою.

Ось хутко подивився на його. Всі також виявили деяку увагу (крім Юрія).

— Досить... своєрідне поводження у його, мушу признатись. Колись ми мали нагоду стрічатись на партійній роботі. Тепер підходить раптом і з якимсь таким незалежним виглядом питає мене: "Ну? Подасте мені руку?" Признаюсь, я мусів згадати про його історію і... про свою партійну дісціпліну. "Ні, кажу, не подам". Він засміявся, повернувся й пішов далі.

— Через що ж ви не подали йому руки? — раптом сказав Соромець, злегка червоніючи, як завжди, коли починав говорити при людях. Але дивився він на Гомункулюса з таким натиском, ніби придушував його вилами до стіни.

Гомункулюс, певно, через те і розказав, що тут був брат Вадима. Не для того, щоб образить цього, а якраз навпаки: показать свою об'єктивність.

— Чого я? — здивувався він. — Того, що Вадим Стельмашенко підлягає присуду товаришів за... негарний вчинок. Я дуже жалкую, що мусів так віднестися до вашого брата, але...

— Братство тут ні до чого! — різко перебив Соромець. — Тільки я скажу, що Вадим Стельмашенко на дві голови вище стоїть за... деяких добродіїв, і руку йому...

— Соромець! — голосно сказала Ріна.

Соромець, ніби зрозумівши її, змовк і одвернувся від Гомункулюса.

Степун уже трівожно поглядав на всіх. Скористувавшись паузою, він зараз же запропонував приступити до справи. Всі заворушились, заняли місця і наготовились.

Юрій також підтягнувся і захвилювався, — він почував, що зараз що-небудь виясниться з Ріною, виясниться її загадкове поводження, згода на шлюб, її вибух з приводу Анатолія.

Але Степун, немов бажаючи трохи розвіяти скупчену й напружену енергію всіх, щоб стомити й тим пригасити зайвий запал, поставив на обговорення спочатку питання про пічників. Кручений зараз же запротестував, але Степун пояснив йому, що це питання дуже важне, нагальне, його треба обговорити неодмінно сьогодня. А ставить він його в першу чергу через те, що потім за його забудуть, і воно знов зостанеться нерозв'язанним. Степуна піддержав Гомункулюс і зараз же узяв слово, бо він був докладчиком в цьому питанню.

Юрій одхилився на спинку фотеля і заплющив очі. Від напруження чекання на його знов найшла слабість.

І раптом він почув невимовне бажання піти додому і лягти там. Більше нічого, тільки додому, де так тихо-тихо, де він може зробити мертву тишу, де товсті килими і масивні портьєри, крізь які не доходить так, як тут або в "гніздечку", грохіт з улиці, де не ходять над головою люди, яких не маєш права спинить. Лягти там у себе на канапі і лежать, лежать, віддавши змучені щемлячі нерви свої теплим хвилям тиші. Можна покликать Галю з гітарою. Вона сяде в ногах у його і тихо-тихо гратиме йому, наспівуючи що-небудь старе і сентіментальне. Немудра її гра, немудрий спів її, але так сладостно спочивати під ці прості згуки. Немудра й сама Галя, але так тепло, спокійно і затишно стає на серці, коли вона трошки боязко, трошки з робленою наївністю, але з щирим обожанням дивиться йому в лице і швиденько говорить про прості, спокійні річі. Вона не ставить ніяких надриваючих душу питань, не шарпа нервів несподіванками, не переробляє світ. Вона зна, що буде жінкою, матіррю, зна свої обов'язки і не робить з цього драми, не говорить навіть про це. Те ж, що вона говорить, можна слухать чи не слухать — як лопотіння струмочка у лісі в літню спеку, коли так солодко лежать, притулившись щокою до свіжої трави. Лопотить собі струмочок, щось весело і дзвінко оповідає, а що він там оповідає, Бог з ним, не хочеться вслухатись. Надокучить слухати — можна її одіслати, і вона, несміла, знов з трошки робленою соромливостю поцілує, кокетливо посміхнеться і легенько вибіжить. І ще тихіще, затишніще в непорушній тиші великої кватири. Мозок, приспаний лопотінням струмочка, немов птиця з роставленими недвижно крилами, кудись без власного руху сковзить.

Зачувся різкий, б'ючий по вухах стук олівцем по шклянці. Юрій, здригнувшись, швидко розплющив очі. Предсідатель кликав до порядку Крученого, який щось з ідіотським запалом шопотів Ріні.

В цей мент на Юрія пильно подивилась Ріна. В погляді її зобачились не то ніжна трівога, не то німе питання, не то болючий, повний жалю на його докір. І Юрій почув, як гарячим болем стиснулось його серце, як до страждання захотілось, щоб вона підійшла до його, позволила тихенько торкнутись до її дорогої руки, щоб прошепотіла, як бувало раніще, на вухо: "Товаришу Юрку, я люблю вас!"

Ріна раптом обережно встала і на шпиньках перейшла через всю хату до його. Він аж привстав їй назустріч, здивований, навіть зляканий таким неймовірним з'язком між ними.

— Сидіть, товаришу, сидіть, — голосним шопотом сказала вона. — Я хочу напитись.

Юрій почервонів і сів назад. Предсідатель знов постукав олівцем по шклянці. Юрій з ненавистью подивився на його: дорослий, хворий, зтомлений чоловік замісць спочинку сидить з хлопцями і з урочистим серйозним виглядом докладує, через що пічників краще організувати по районах. І від того, чи по районах організуються пічники, чи як инакше, залежить щастя всього всесвіту.

Вмить над своєю головою Юрій зачув присутність когось. Хутко озирнувшись, він зустрівся з очима Ріни, що нахилилась до його. Вона грозилась йому пальцем, щоб не перешкожав референту і, наблизивши лице коло самого його вуха, прошепотіла:

— Мій муж. Правда?

І, кивнувши йому головою, хутко пішла на місце. Юрій знов заплющив очі. Але додому вже не хотілось. Ці два коротенькі слова "мій муж" дивно й несподівано схвилювали його. І цим двом словечкам, сказаним нашвидку, шопотом, він повірив більше, ніж всім тим розмовам, які велись у них про шлюб. Тільки тепер він повірив, що вони дійсно повінчаються, і що ця чудна, невідома, прекрасно-вередлива дівчина буде його жінкою.

Коли і як покінчили з пічниками, Юрій не чув. Прийшов він до себе тільки від загальної тиші, від якої зараз же захвилювався. Настала черга за тим, для чого, власне, зібрались, — за питанням страйку на ситцевій фабриці Рибацьких-Стельмашенка.

Докладчиком був Ось. Збіраючись говорити, він дуже зблід.

Він почав з опису порядків на фабриці. Порядків, власне, ніяких не було, а була повна, часом цілком безглузда, нічим не оправдана сваволя Никодима або Степаниди Рибацької. Робітника приймали на одних умовах, робив він на других, платили йому на третіх. За найменьчий протест зараз же викидали, і майже завше з псуванням робочої книжки. Иноді зовсім без всякого приводу, для одної втіхи зробить неприємність, робились зміни в розпорядках роботи. Українство переслідувалось з особливою ненавистю. За одну розмову по-українському в стінах фабрики накладався штраф. На стінах скрізь вивішено оповістки: "Разговоры на мазепинско-украинскомъ наречіи строго воспрещаются". Про поводження з робітницями Ось не міг розказувати. Їх без всякої потреби роздягали, ніби трусили, цинично жартували, штрафували "натурою", себто обов'язком віддаватись всякому фабричному псу, насилували без штрафів. І на всьому головним робом лежала риса жорстокости, свідомої, самоцільної, обдуманої. Риса ця йшла від Никодима.

Говорячи про дядька, Ось часто зупинявся, цілими минутами мовчав, дивлячись в підлогу, і мав моторошно-сонний, застиглий вираз лиця. Говорив він голосом рівним, одривистим, ніби дуже спокійним, але всі слухали не рухнувшись і напружено.

Никодим Стельмашенко, по словам Ося, був чоловік без всякого серця. Мало того, що без серця, а він цю безсердечність любив, тішився нею. Це було його цілю життя. Другі п'ють, шикують, він ні... П'є він мало. Він п'є тоді, як знає, що в п'яному стані може краще зробить кому-небудь пакість. З робітників він знущається особливо. Будучи ренегатом, виходьком з робітничої верстви, зрадивши її, він ненавидить тепер її з подвійною силою отруєної душі. Иноді він навмисне робить що-небудь добре, робить довго, щоб приспать жертву, щоб добротою її розніжить, розчулить. Коли вона вже цілком на його боці, коли горить вдячністю, ніжностю, коли вже з ентузіазмом вірить, що "світ не без добрих людей", отут то Никодим і лупить її ломакою прямо по голові так, що кров і мозок бризками летять...

Ось трохи помовчав.

Для чого, наприклад, він забрав до себе їх, сім'ю Трохима Стельмашенка? Боявся, щоб судом не требували з його одшкодовання, боявся осуду людей, хотів пожаліти скаліченого брата? Нічого подібного. Щоб мучить, щоб мати втіху щодня прийти і подивитись, як у батька не рушиться половина тіла, поговорить про релігію і полякать страшним судом. Він дуже релігійний, але в релігії бачить кару, страшний суд, пекло. Він дає багато на церкви, манастирі, але, здається, швидче для того, щоб зробить свідому пакість Богу. От, мовляв, жертвую тобі, ти приймаєш, мусиш бути мені вдячним, а я ті гроші вкрав, видрав, награбував. Він чудесно знає, що грабує, охочо признає це, любить признавать, він насоложується цим признанням. Між инчим, він скупий. Але навіть скупість часто уступає жорстокости. Иноді він бариш пропускає, аби зробить пакість. Коли б не Степанида Рибацька, він би одбив цим од себе всіх дільців.

Ось помовчав. Всі знали, що сказане ним досі було немов передмова до того, що він мав далі сказати. Знали навіть, що саме він скаже, знали, що не варто було повторяти всім відоме, але почувалось, що воно мусить бути сказане іменно Соромцем, іменно в зв'язку з попереднім, від чого вийде цільна картина.

Але, на диво, Соромець те головне оповів дуже коротко, ще з більшим виразом сонливости та мертвости. Виклав просто факт знущання Никодима над Маньою, сестрою Антошки. Робітництво дуже обурене, і це знущання єсть немов та крапля, яка переповнила чашу. Страйк неминучий. Одне одного агітують, запалюють. Навіть старі робітники виявляють нахил вступити до боротьби з "Шакалом", як звуть Никодима. Організація, коли хоче мати вплив серед робітників, мусить стати на чолі забастовки.

— А Никидима вб'ють! — несподівано (може, навіть для себе) додав Ось. — Він носить на грудях стальну сітку, але то йому не поможе.

І, подумавши ще трохи, так само несподівано проговорив:

— Я скінчив.

І тільки тепер узяв стілець і сів. Вій був такий блідий, що на випнутих і гострих, як підборіддях, вилицях його виразно виступали розбризкані плями ластовиння. Під рудим, жорстким волоссям на молочно-білому лобі вохко блищав піт.

Слово забрав зараз же Гомункулюс. Всі знали, що за Соромцем він повинен говорити, і тому ніхто й не попережав його. Він з вигляду цілком спокійно віднісся до докладу. Немов не знаючи про те, оскільки ця справа важна для всіх як пункт, на котрому стрічаються два світогляди, він докладно й холоднокровно почав обмірковувати: чи може організація взяти на себе цей страйк. Виходило, що ні. Насамперед ні в професіональному загальному союзові, ні в організації не було в даний момент стільки грошевої сили, щоб можна було з певністю на перемогу приступати до боротьби. Крім того — мотив самого страйку, привод був невизначний.

Тут стало дуже тихо. Ріна закинула голову назад і стала дивитись у стелю. Юрію видно було її повну теплу шию.

Так, мотив невизначний. Треба згодитись з тим, що це подія швидче морального характеру, а не економічного чи політичного, які грають завжди найактивнішу ролю в виступах пролетаріату. Робітництво не може братись за моральне виховання своїх хазяїв. Никодим може бути садистом, дегенератом, але то мало обходить робітників. Значнішу ролю грає економичне становище працьовників на його фабриці. Треба розглядати питання тільки з цього погляду. Які-небудь гартованці можуть роздивлятись з погляду якоїсь там пролетарської моралі, але серйозна політична організація мусить діло робити!

Гомункулюс сів і, зараз же взявши з столу в руки книжку, почав її пильно передивлятись. Це був якийсь твір по педагогиці.

Слово було за Ріною. Вона, так само, як і Гомункулюс, спокійно й діловито почала приводити свої докази, котрі зводились до того, що робітництво, як будівчничий елемент нового цілого світу, мусить не тільки на економичні чи політичні явища реаґувати, не тільки в цім напрямі перебудовувати, а в усіх. Бо це випливає з логіки річей: коли йде перебудова підвалин, мусять перебудовуватись і "надбудови".

Але говорилось це якось так для Ріни незвично-сухо, що навіть Гомункулюс з захованим здивованням поглядав на неї.

Одначе Юрій не дивувався, — це, власне, й був найпоганчий знак.

Заговорив і Степун. Він прінціпіяльно був однодумцем Гомункулюса. Ці нові вигадки якихсь там шукань пролетарської етики, естетики тільки ослабляли сили, які треба було всі концентрувати на певних пунктах. Але тепер він балакав лагідно, миролюбиво, стараючись зм'ягчити те негативне рішення, яке, він знав, винесе організація. Степун згожувався, що протестувати треба, але як? Не так, у кожнім разі, щоб тим протестом розбити собі лоба. Він також, як і Гомункулюс і Ріна, не торкався факту знущання над Маньою, — з пошани й жалю до Соромця.

Кручений нетерпеливився і пропонував просто голосувати. Погляди сторін відомі, відношення склалось уже давно, чого там якісь дебати розводити!

Справа, власне, залежала від Юрія, на чий бік він стане. Всі це вже спочатку бачили і часом подивлялись на Микульського, допитливо й цікаво. Але він сидів з тупо зтомленим лицем, і нічого не можна було по йому вгадати.

— Розуміється, голосувати! — підтвердила Ріна. Вона була певна, що справа виграна її стороною. Цьому поміг випадок, відсутність двох прихильників Гомункулюса. Але коли б вони й були, справа не змінилась би: чи з згодою, чи без згоди організації страйк мусів вибухнути.

І раптом Юрій підняв руку п р о т и забастовки. Голос предсідателя Степуна переважив, і справа несподівано провалилась.

— Хм! — сказала Ріна, подивившись довгим поглядом на Юрія. — Ну, добре.

— В такому разі я повинен заявити товаришам, — зараз же підвівся Соромець з кам'яним і байдужим лицем, — що страйк все одно буде. Його бере на себе группа людей. І одповідає за його.

— А ця группа знає, що вона бере на себе? — жорстко проговорив у книгу Гомункулюс.

— Знає!

Гомункулюс зітхнув, поклав книжку на стіл і сказав:

— Ну, що ж? Коли замішуються в справи особисті сімпатії чи антіпатії, коли грають ролю братерство, приятельство... кумівство, то... розуміється.

— Ми, робітники, д о б р о д і ю Гомункулюс, усі брати і приятелі! Образа одного є образа для кожного.

Гомункулюс по слові "добродій" скинув на Соромця пильним і холодним оком. Потім, ледве посміхнувшись, промовив:

— У товариша Соромця зовсім не робітнича, а інтелігентська псіхольогія: як тільки хтось з ним в чомусь не згодний, зараз же "добродій"...

— Ні, не через це, добродію! — з натиском сказав Ось, вдруге неначе придушуючи Гомункулюса очима.

— Соромець! — знов голосно спинила його Ріна. І знов у голосі було немов нагадування чогось. Соромець замовк і хмуро подививсь собі під ноги.

А Степун поспішив спинити Гомункулюса. Він був радий, що погрозливе питання з страйком так несподівано безбурно скінчилось. Не треба було роздмухувати палу. Важно, що не було принято офіціяльної постанови за страйк. Це головне. Все останнє можна улаштувати. Він зараз же по збірці рішив поговорити приватно з Сором'цем і відмовити його від цього необережного, небезпечного кроку. Звичайно, він розумів настрій Соромця, його особливе становище в цій тяжкій історії, але треба ж зважати й на инче.

— Ну, товариші! — голосно й діловито сказав Степун. — Питання розв'язано, я зачиняю зібрання.

— Прошу вибачити! — раптом перебив його Кручений, встаючи й підходячи до столу. — Ми маємо внести на розгляд ще деякі справи...

І він показав рукою на Ріну, Соромця та себе. Ріна підтвержуюче хитнула головою і, заклавши руки за спину, ліниво й недбало притулилась до стіни. На губах її заграла лукава посмішка.

Степун стрівожився — очевидно, вони центральний пункт перенесли на щось инче. Тож-то так дивно-спокійно приняли результат голосування!

— Але може, другим разом? — лагідно й прохаюче сказав він.

— Ні, прошу сьогодня, зараз! — вороже кинув Ось.

— О, ні, зараз, зараз! — майже з ніжним й обіцяючим усміхом піддержала Ріна.

— Як, товариші? — озирнувся на Юрія і Гомункулуса Степун.

Юрій з в'ялим, насмішкуватим виразом лиця протягнув:

— За-а-раз.

— Прошу... — зітхнувши, сказав Степун до Крученого і з цікавостю став дивитись на його.

— Річ ось в чім. Питання не дуже велике...

— Кручений кругло провів рукою по своєму дрібно кучерявому, з ніжно-жовтим блиском волоссю і, подивившись скоса на Ріну, заговорив далі:

— Справа з відроженцями. Вони, як виявляється, себто деякі з них ще не одяглись як слід в свої лівреї льокаїв буржуазії і доношують соціалістичну одежу, часто навіть називаючи себе соціалістами, для перекональности своєї "високої" місії. А тим часом серед простих людей виробляють деякі не зовсім соціалістичні штуки. Так, наприклад, сьогодня до мене прийшла одна панночка і слізно стала прохать мене, щоб наш Комітет вернув їй браслет чи намисто якесь, бо воно фамільне, дорого коштує і тепер з неї родичі вимагають, щоб продать, бо голодують. Можете собі уявити, як це приємно було слухать. Виявляється, що цей браслет чи намисто взяв у неї Водосвятський і сказав, що одішле його в Британський чи Берлинський музей як цікавий зразок старого українського мистецтва. Вона йому дала через те, що кохала його. Тепер він її покинув; вона його хотіла бачить, — тікає; пише листи, — не одповідає. Півроку вже тягнеться ця історія, і тепер вона звертається до нас, у комітет, щоб ми порадили свому товаришу вернуть їй цю річ. Я якраз сьогодня зустрів його з... з сестрою товариша Юрка, одвів у бік і сказав, що от така й така історія. Ну, він мене гарно вилаяв і пішов собі далі. Вилаять мене, правда, треба було, щоб не зачіпав кого не слід, але не треба, щоб про нас ходили чутки, ніби ми в Британський музей одсилаємо браслети. З цим якось треба нам устроїтись.

— Я пропоную оповістить цей факт! — голосно сказав Соромець. І, видно, не можучи себе здержати, додав:

— І не тільки цей факт! Він украв у лікаря Костенка револьвер. У одного студента позичив пальто його батька і не оддає. Я вже не кажу, що він у всіх "позича" гроші й не верта ніколи, він просто краде річі й продає їх. Я знаю історію, коли він "позичав" у одного чоловіка золоте "стільо", забув вернуть і потім йому ж самому продавав його. Я все можу документально, свідками довести! Годі вже цього! Я пропоную оповістить ці факти і заявить, що ми, соціалісти, ніяких шуб, револьверів, браслетів і т. п. в Британський музей не одправляємо. Цим займаються відроженці і їхні приятелі!

— Рація! — підтвердила Ріна.

— Ну, рації мало в словах товариша Соромця, хоч є багато і навіть занадто багато вогню, — сказав Гомункулюс з строгим лицем.

— Чому так? — різко повернувся в його бік Соромець.

— Тому, що ми не "поліція нравів", і боремось не з кишеньковими злодіями, а з політичною течією! Це особисте життя Водосвятського, і нам нема до того діла. Ми їхню брудну білизну будемо перетрусювать, вони нашу, — це до партійних, політичних справ не має відношеня.

— Нехай перетрусюють і нашу, — посміхнулась Ріна. — Нехай.

— А ви боїтесь, щоб чогось у вас не витрусили? — нестриманно бовкнув Кручений.

Гомункулюс чув його слова, але і оком не повів у його бік. Скрививши з гидливостю губи, він одповів Ріні:

— Е, товаришко, крім бруду і смороду такі перетрусювання нічого не дадуть...

— Ну, що ж? Нехай дають і бруд, і сморід! — якось дуже рівно і тихо, але уперто проговорила Ріна.

І тут Юрій помітив, як вона хутко озирнулась, знайшла його очима і одвернулась. Вигляд у неї немов говорив: "Ти тут? Добре. Я вам зараз дещо покажу".

Гомункулюс знехотя посміхнувся і потиснув плечима:

— Але навіщо? Яке нам діло до того, що робить Водосвятський у себе в хаті? І що то за спосіб так боротись з політичними противниками? Як собі хочете, я цього не розумію. Вони нам закидають, що ми утопісти, політичні діти, що ми національні безбатченки, що ми соціальне непорозуміння, а ми їм: а Водосвятський у когось там браслет украв. Це, знаєте, дійсно по-дитячому.

— Ну да, украв — а ми ні! — ще упертіше сказала Ріна і, не зводячи очей з Гомункулюса, витягнула руку до Соромця, спиняючи його. — І, власне, в цьому вся річ, що ми, соціалісти, не можемо вкрасти, а лакей може. І коли він краде браслет, то він може вкрасти і ідею, і заробітню плату, і саму Україну. Ну да, украв — і це дійсно, треба раз на все заявити, треба перетрусити нашу білизну. Треба!

Степун зовсім затурбувався, дивлячись на зблідле лице Ріни. Він теж підвівся і, поправляючи зморщений жілет на кругленькому животі, став між Гомункулюсом і Ріною. Немов не помічаючи підвишенного тону суперечки, неначе навіть зовсім нема ніякої суперечки, він веселенько і заклопотано сказав:

— Ну, товариші, прошу до порядку, нема часу на приватні балачки... Ще є, як кажуть, инчі справи, треба скінчить... Товаришко Ріно, прошу на місце...

Але товаришка Ріна подивилась на його надзвичайно блискучими, немов п'яними, очима і проговорила:

— Ні, товаришу, це не приватна балачка. Я прошу слова. Вибачте, що без спросу балакала, але... Я прошу слова.

— Я теж! — голосно сказали Соромець і Кручений. Степун бачив, що тут нічого не вдієш. Безпомічно розвівши руками, він проговорив:

— Прошу. Але, будь ласка, не довго і... без...

Без чого — він так і не сказав.

Юрій теж підійшов і, заклавши руки в кишені, зупинився проти Ріни; йому з його місця недобре було чути і, головне, не видно її лиця. Вона, помітивши його тут, немов у сні посміхнулась і повернулась до Гомункулюса. Той з нудьгуючим виглядом крутив тонкими довгими пальцями олівець.

— Позвольте вас спитать, —тихо промовила вона, — чи можна назвать того чоловіка соціалістом, який експлуатує, обманює, краде, бреше, насилує, зражує і своїм, і чужим? Можна?

Гомункулюс підвів голову, знехотя посміхнувся і мовчки потиснув плечима. Потім з тою ж усмішкою сказав:

— Право, товаришко, я зовсім не це кладу в основу опреділення цього поняття...

— А що?

Гомункулюс знов неохоче посміхнувся.

— Перш усього, товаришко, його соціально-політичні погляди і належність до певної кляси.

— Добре. Це само собою. Ну, ці його погляди — соціалістичні, а він все-таки робить всякі підлоти. Можна його назвать соціалістом?

— А що таке підлоти? — серйозно уже сказав Гомункулюс, — його, очевидно, почала дратувать ця балачка.

— Ну, це відомо кожному!

— Не рекомендую ручатись за кожного. Те, що на ваш погляд подло, на мій, може, тільки глупо. Та й не в цьому річ. Чистота нашої соціалістичности, товаришко, полягає не в тому, щоб слухать папу й маму, щоб бути благонравними, а в його світогляді і соціально-політичній діяльности. Щоб бути чистими морально, люди йдуть у манастирь, а не в політичну партію. Рекомендую це запам'ятать.

Ріна майже за кожним його словом помалу хитала головою.

— Так... — сказала вона. — Дякую за добру раду. Я, власне, инчого й не ждала від вас. Ні, я в манастирь не збіраюсь. Навпаки, я хочу бути в партії і буду. Але…

Вона на хвилину зупинилась.

Гомункулюс, видно, мимоволі підказав їй:

— Але партію хочете зробить манастирем?

Ріна весело хитнула головою.

— Так! Коли вам хочеться цього слова, хай буде — манастирем. Так, соціалістична партія повинна буть, мусить буть соціалістичним манастирем. Соціалістичним, добродію! В ній не повинно бути людей, які своїм особистим життям, своїми особистими вчинками обпльовують своє соціальне життя. В партії повинні буть люди, які кругом (Ріна сильно зробила рукою круг), з ніг до голови — соціалісти. Ніякий вчинок їхній не повинен бути в протиріччі з їхнім соціальним світоглядом. Так, добродію! Бо до сього часу що треба було? Сказать: я соціаліст. І годі. Ні, вибачайте, цього мало. Сказать, і навіть щиро, але тільки інтелектуально сказать "я соціаліст"— мало. Через те така маса і була, і є у нас провокаторів, що ми тільки інтелектуальні соціалісти, що нам нема діла до його особистого життя, до моралі. Він міг бути звичайним обивателем, буржуєм, навіть падлюкою в особистому життю, брудним, паршивеньким чоловіком, але міг красно говорити, міг усвоїть програму, міг написать ортодоксальну статтю, і він — діяльний, впливовий, визначний член партії. Я зовсім не дивуюсь тепер, коли старі товариші розказують, що за люди иноді були на чолі орґанізацій. Зовсім не дивуюсь, коли стрічаю деяких колишніх партійних генералів і простих "діячів" — і бачу, що це прості обивателі з обивательською, гнучкою, шаблоновою етикою, не дивуюсь, коли вони тепер лежать у порогів всяких казених інстітуцій, лижуть ноги чиновникам і випрохують шматочок казеного пиріжка! Чому їм того не робить? Деякі і тепер цілком щиро звуть себе соціалістами. Чому ні? Він щиро вірить у пануючий погляд, що соціалістичність — в його поглядах, а до особистого його життя нема ніякого нікому діла. Навпаки, він страшно образиться, коли хтось посміє залізать в його особисте життя. Як можна! Та яка ж, я вас питаю, ріжниця в тому, що ви залізаєте в його інтелектуальне чи моральне життя? Адже ви питаєте його сімвол віри політичний? Адже ви слідкуєте за кожним словом його? Адже ви називаєте не-соціалістами всяких оппортуністів? Влізаєте в їхнє життя? Чому ж в етичне не можна?

— Це і роблять гартованці, — єхидно кинув Гомункулюс.

Ріна пропустила ці слова повз вуха.

— Доки ж це буде? Яка гарантія, що хоч серед соціалістів можна знайти дійсно чесних, чистих людей? Я певна, що як би цей мерзотник Водосвятський раптом прилюдно ........... заявив, що він одрікається від відроженства і знов "вірить" в соціалізм, і захотів би бути нашим товаришем, не одмовляючись од свого особистого, власного тільки йому життя, ми його приняли б. Приняли б чи ні, Гомункулюс?

— Я, принаймні, приняв би, — твердо сказав Гомункулюс, але трохи почервонів.

— Ну, от! От ілюстрація до моїх слів.

— А коли б ви були консеквентні, товаришко, — раптом різко й крикливо додав Гомункулюс, — то й ви повинні принять.

— І я? — тихо спитала Ріна.

— Так! Ви, і всі ми. Бо у кожного свої підлоти. Всі ми — люди. У всякого можуть бути обставини, які силують робити підлоти, як ви називаєте.

Ріна була дуже бліда і дихала коротко й часто, але з вигляду була спокійна.

— Так, товаришу, ваша правда, я теж маю свої підлоти. Я вам дякую за щирість. Ні, ні, я серйозно це кажу, цілком, серйозно. Але я не хочу їх робити!! — раптом з вибухом гніву ударила вона кулаком об кулак. — Не хочу, всею істотою ненавижу себе за це. Я хочу, щоб ви помогли мені їх не робити, я хочу буть соціалісткою, всім життям своїм, а ви, навпаки, ви мене переконуєте, що я можу робити все, що роблять наші вороги, і все-таки з чистим серцем вважати себе за соціалістку. Ви мене переконуєте, що я можу красти... Красти, товаришу Юрію, красти! Не посміхайтесь. Що я можу признавать обман підлотою і обманювать; можу признавать брехню мерзотою і брехать; можу в душі не вірить в Бога і йти в церкву, можу... Але чого я не можу признавать? Усе. І так же, як ті, з якими ми боремось, признавать і не робить, лицемірить. Яка ж в мені гарантія, що я не можу бути провокатором? Яка гарантія, що я не обманюю, коли кажу, що я соціалістка? Яка?

— Лишається для гарантії вступить до гартованців, — з посмішкою сказав Гомункулюс.

Ось весь шарпнувся й глухо й одривисто сказав до Степуна:

— Прошу мені слова!

Ріна повела рукою до Осипа.

— Чекайте, Соромець. Що ж ви маєте проти гартованців? — звернулась вона до Гомункулюса. — Вони не партійні? Партійні. Не мають "поглядів"? Мають. Що вони вважають, що перший прінціп кожного соціаліста — це чесною працею утримувать себе? Це вам смішно? Чи те, що треба бути правдивим і справедливим? Чи те, що не можна іти в церкву вінчатись, та ще й з людиною инчого світогляду?

(Було відомо, що Гомункулюс як раз через кільки тижнів мав іменно так женитись.)

— Чи, може, вам не подобається, що вони найгостріще осужують, коли чоловік пише чудесні соціалістичні статті, ортодоксальні і запальні, а в той же час пише такі самі чудесні статті проти соціалістів? Га? Може, це не подобається? Чекайте: як ви поставитесь до такого "товариша", який одночасно бере участь в хозяйських органах підприємців і робітничих, професіональних? Як?

— Гомункулюс пильно й холодно дивився на Ріну.

— Участь в буржуазній пресі не забороняється... — сказав він.

— Ні, вибачайте, я не про це. Ми мусимо брати роботу у хазяїв. Але коли "товариш" пише в робітничій газеті під одним призвищем одне, а в хазяйській під другим друге, то це инча річ. Я, власне, про це питаю. Це морально, чи соціалістично, чи як? Ухвалюєте ви такі вчинки?

Степун застиг. Він вчував, до чого йдеться. Винявши свою газету-хустку, він машинально тер нею лице, не зводячи очей з Гомункулюса.

— Це, розуміється, негарно і... недопустимо... — спокійно проговорив Гомункулюс:

— Та-ак? — протягнула Ріна. — Добре. Товаришу предсідатель. Ми троє, — Ріна показала на Ося, Крученого і себе, — вносимо в організацію заяву. Серед нас єсть такий добродій, який визначається таким поводженням, про яке ми оце говорили. На днях ми матимемо документальні докази і тоді скажемо, хто саме цей... талановитий публіціст. Також матимемо докази про те, що він, так лаючи з нами відроженців, називаючи їх сволоччю, у той же час з ними співчуває. Але найпікантніще в цьому те, що товариш Гомункулюс знає про це і до сього часу не зібрався познайомити нас з діяльностю свого друга.

Степун широко розплющив очі: оскільки він міг схопити в собі випадково запалі раніще в мозок підозріння, справа йшла про Татаренка.

Гомункулюс підвівся й випроставсь.

— Я не знаю, про кого товаришка Ріна зволить говорити, і тому утримаюсь від дебатів, почекавши її документальних доказів. А поки що скажу, що, коли мені й відомі деякі подібні факти, то я ставлюсь до них трохи инакше, ніж наше строге тріо... — і на цьому він слабким рухом руки показав на Ріну та її однодумців.

— От, от! — скрикнула Ріна. — Ми це знаємо і про це, власне, й говоримо.

І ніби переходячи до другого питання, що стояло на черзі, вона хутко пішла до комоду і витягла з його невеличке пуделко, обтягнуте чорною шкурою. По дорозі виняла з- під подушки дарунок Юрія.

— А тепер, товариші, я хочу зробити ще одну заяву. Ось дарунки Юрія Микульського. Він купував їх за гроші, які не заробив. Значить, ці речі — ніби крадені. Я була і є настільки подла і мерзотна, що приймала ці дарунки. Коли б я була гартованкою, мені б на це зараз же показали б. Але я, на жаль, тільки поки що серед людей, яким нема ніякого діла до мого особистого життя. Я маю ще багато підлот, я це сама признаю, товаришу Юрій, але цю хочу виправити зараз же. Я вважаю справедливіш ці речі, украдені у робітників, селян, передати на страйк робітників городських. Товаришу Кручений, прошу взяти їх!

На всіх, крім Ося, це зробило тяжке, гнітюче вражіння. Навіть Кручений, який нічого в цім роді не сподівався, почервонів і з жалостю глянув на Юрія. А пуделко взяв якось ніяково. Про ці дарунки він знав. Знав, що Ріна мала їх дати на страйк, але вона йому сама казала, що поговорить про це з Юрієм. І раптом так вийшло.

А Юрій, як посміхнувся, коли Ріна ще тільки виймала пуделка, так і застиг з тою посмішкою на губах і засуненими в кишені руками. І ця забута на втомленому лиці посмішка, мовчання, жалько-тупий, немов нерозуміючий, погляд, машинальне, недбале похитування ногою — все ділало просто болюче.

— Тепер, принаймні, всьому кінець! — сказала Ріна й, одійшовши вбік, притулилась спиною до стіни.

— Ну, це... Це якась... Я не знаю! — гидливо й обурено сказав раптом Гомункулюс і, схопивши свого портфеля, вибіг із кімнати. Ось глухо спитав:

— Справи всі? Можна йти?

Йому ніхто нічого не одповів, і він також вийшов, ні на кого не дивлячись.

Степун сидів роздавлений, розтеряно дивлячись то на Ріну, то на Юрія.

Раптом Юрій якось зразу перестав посміхатись і так, ніби нікого з сторонніх в хаті не було, неголосно звернувся до Ріни:

— Ти, може, мала рацію, Ріно, але ти могла це инакше зробити.

Ріна дивилась в світло лямпи й нічого не одповідала. Високі груди її піднімались частіще й вище, ніж звичайно.

Степун, зачувши "ти", зараз же швидко підвівся й звернувся до Крученого:

— Ходімте, товаришу. Нам, здається, по дорозі?

Кручений згортав пуделка в газету. Не докінчивши, він узяв їх з газетою під пахву й проговорив:

— Так, так! Нам по дорозі...

Не прощаючись з Ріною та Юрієм, вони якось винувато вийшли з кімнати.

Ріна ворухнулась, глибоко зітхнула і перевела погляд на Юрія, немов говорячи ним: "Я знаю, що я зробила, ти маєш право навіть убить мене. Бий, я жду, я хочу, щоб ти бив".

Але Юрій в'яло провів долонею по лобі й по носі, як то роблять дуже п'яні, озирнувся і сів на місце Гомункулюса. Сперши голову на руку, він, нічого не кажучи, задушливо дивився кудись повз Рінині ноги. Нарешті так же в'яло і з усиллям проговорив:

— Скажи, ти... це зарані обдумала?

— Ні! — твердо одповіла Ріна. — Я не знала сама, що так вийде.

Юрій помовчав.

— Значить, ти хотіла... серйозно вінчатись?

— Про це не будем балакать. Все одно тепер кінець... Тепер всьому кінець!

І раптом, одвернувшись, вона припала головою до стіни, притулила руки до лиця і, підкидуючи плечима, гірко заплакала.

Юрій швидко повернувся всім тілом в її бік.

На лиці його одбивалось найщиріше здивовання. Він сидів так з хвилину, потім устав і підійшов до Ріни.

— Чого ти, Ріно! — обережно і ніжно спитав він. — Скажи, чого ти плачеш... Рінусь, га?

— Н... не знаю... — шопотом сказала вона і ще жагучіще заплакала.

Юрій машинально почав піддержувать її за лікоть, який підскакував з плачем її, і знов сказав:

— Скажи, Ріно... Мені треба знать, розумієш. Треба… Бо я так не можу піти... зовсім.

Ріна потрохи затихла, немов сама думаючи над тим, чого вона плакала.

— Не знаю, Юру... — нарешті, не повертаючись до його, але вже без сліз заговорила вона. — Може, того, що так... тебе образила, боляче тобі зробила... Може… що кінець...

— А чого ж кінець? — ледве чутно й посміхаючись, спитав Юрій.

Ріна подивилась на його почервонілими очима, які від мокрих повік здавались обтиканими чорними стрілками.

— Чого кінець? — здивовано спитала вона. — Ти думаєш, що тепер, після цього може не бути кінця?

Юрій боляче посміхався.

— Думаю.

— Ти це серйозно говориш? — похмурила брови Ріна.

— Серйозно. Я скажу більше, я згожуюсь на твою пропозіцію... себто на Херсон...

Ріна широко дивилась на його, помалу вся освітлюючись. Юрій, помітивши це, поспішно додав:

— Тільки не зараз, Ріно... Почекай... Я признаю рацію за тобою... Це нічого, що ти при всіх... Це, може, навпаки, якраз добре, так і треба... Тільки, ти чекай, я хотів щось сказать... Ну, так. Та не думай про образу... Образи нема. І не можна це. А от що... Я скажу тобі мою рішучу одповідь через місяць... Добре? Ти прости мені, що я хотів тебе присилувать вінчатись... Я знав, що ти згодишся. (А якби згодилась, було б ще гірше. Я б собі потім не простив.) Почекай, Ріно, я хочу все сказать. Ти все ж таки не думай, що я зовсім поганий. Я не через те... Але через місяць я тобі все скажу. Я скажу вже рішуче. Тільки так брати шлюб, як "я" хотів, я не буду... Коли хочеш, можем вінчатись, але не так, як я хотів... Себто не вінчатись, а жити... Власне, й не жити, бо я й не думав цього, я сподівався, що ти одмовишся... Ах, Ріно, я знаю, що ти не розумієш... Не можу тобі сказать. Тільки не думай, що не люблю. От через те, що люблю, от у цей вечір бачу це, от через це й хочу тобі через місяць тільки дать одповідь... А може, й раніше. Ні, через місяць, і навіть коли трохи більше, то це нічого, ти не турбуйся... Я, знаєш, виїду звідци на місяць. І писать не буду, і адреси не дам... Не, питай, Ріно, я не можу сказать... Ну, а тепер я піду, я дуже... змучений... Я мушу... Словом, через місяць. Ти віриш мені, що я не тікаю?

Ріна тихо сказала "вірю", хотіла спитать щось і, здержавши себе, повторила:

— Вірю, Юру.

— Ну, а тепер я піду... Прощай.

Він простягнув їй руку. Ріна взяла її обома руками, притулила собі до грудей і, подержавши, випустила.

— Ну, іди,— шопотом сказала вона.— Я буду чекать.

Юрій помалу пішов з хати. Але коли він був уже коло дверей, Ріна поспішно нагнала його, обхопила ззаду і, повернувши до себе, соромливо, благаюче, з мукою проговорила:

— Прощаєш мені? Прощаєш?

— Ріно, нема ж чого прощать... Тут гірше єсть... та... Ну, прощаю, коли ти хочеш...

Ріна взяла голову його в свої руки, довго дивилась йому в лице чудними очима і помалу промовила:

— А все ж таки ти мій муж. Правда?

Не ждучи відповіді, вона хутко, як крадучи, почала цілувати його. Потім одчинила двері і злегка штовхнула.

— Іди. Годі.

Юрій вийшов.