Володимир Винниченко. Записки Кирпатого Мефістофеля

[Відтинок 6]

А, нарешті!

"Прости, що так довго не давала про себе звісток, — була дуже хвора, мало не померла. Операція вдалась, хоча це мені коштувало дуже дорого, ще й досі не очутилась як-слід. Тепер Ти можеш бути спокійний. В сих днях виїжджаю звідси, більше не пиши мені! Куди їду, й де буду, Тобі, звичайно, нецікаво. Прощай, будь щасливий!"

Підпис, і більше нічого. Це навіть несхоже на її листи. Так може писати тільки дуже втомлена людина, якій усе байдуже.

Але ні суму, ні жалю, ні докорів сумління немає в мене. Одне почуття полегкости, визволення, вдячности, широти круг себе, чудного захвату.

І тільки в сю мить я бачу, як дуже турбувало й непокоїло мене довге мовчання Клавдії Петрівни. В мене зараз такий стан, який був тоді, коли присяжні винесли виправдуючий присуд у справі, яку я боронив невдало, погано. І все ж таки я виграв! Шапочко, я виграв!

Не можу сидіти в хаті. Йду на вулицю.

Початок серпня. Пахне таксамо, як тоді, коли я вперше приїхав до Київа в новенькому, студенському кашкеті. Якийсь теплий, солодкавий запах! Не знаю від чого. Може, від садовини, якою торгують на кожному розі вулиць.

За університетом заходить величезне, розпалене сонце. Каміння тротуарів пече в підошви, асфальт угинається, неначе він з ґуми; листя акацій скрутилось у сухі, спіральні трубочки і кришиться під ногами, як шкаралупка з яйця. Чоловіки йдуть із капелюхами в руках, а пані навіть у холодку тримають розчинені парасольки. Шапочко, я вільний!

Суха спека викликає легкий, забезпечуючий піт.

У тілі ніжні лінощі. Повітря густе, насичене спекою. Неначе йдеш дном теплого, прозорого моря. Чудово!

Сідаю на Бібіковськім Бульварі, проти університету. Сонце палає й кипить угорі в вершечках тополь. Там справжнє пекло, а тут — довгі тіні, дух политої вулиці, розпареного каміння.

Біля будочки з зельтерською водою, циґарками та садовиною, на синьовато-сірій скриньці, забравшись на ній з ногами, сидить парубчак літ п'ятнацяти й уминає кавуна. Кавун пречудесний, астраханський, крівавого коліру, з маленьким жовтим насінням, схожим на кузочок, і з морозцем у його ямочках. Бестія, так смачно їсть, що я почуваю в роті смак кавуна, Цей хлопчина нагадує мені малпу, яку я десь бачив. Вона сиділа таксамо з ногами на столі й їла ґранат, тримаючи його обома руками, й уважно, серйозно та бистро позираючи на публику, що оточувала її. Хлопець розбиває об коліно великий шматок кавуна і вгризається в його соковите, мокре м'ясо, роблячи ротом "хл-хл-хл", і теж серйозно, бистро поглядає на хлопчаків, що заздрісною купкою стоять тут же. Я завтра розкажу про його Шапочці.

Біля моїх ніг вовтузиться маленька, крихітна дівчинка у стоптаних черевичках, з голими, пухкими й рудявими від сонця колінками. Вона пихкає й малесенькою лопаткою насипає в бляшаний кухлик пісок. По дорозі пісок розсипається, й це затягає справу. Але в заклопотано-випнутій губці почувається непохитність.

Так, це добре, що операція вдалась... Дуже добре! Чудовий вечір!

Я обережно беру дівчинку за атласисту ручку й усміхаюсь до неї. Вона здивовано закочує до мене чорні оченята й деякий мент дивиться так, не зовсім виразно розуміючи звязок між лопаточкою, кухликом і цею великою волохатою рукою, яка спустилася звідкись згори. Потім вона визволяє свою ручку, забірає в оберемок лопатку, кухлик, притуляє їх до грудей і, похитуючись, біжить на другий кінець лави. Там вона спірається спиною на коліно няні й, почуваючи себе безпечною, з великою увагою здалека приглядається до мене.

В цей час я бачу біля будочки Олександру Михайлівну. Вона щось купує, короткозоре риючись у маленькім гаманці. Коли вона, відходячи, дивиться в мій бік, я здіймаю капелюха і вклоняюсь їй. Але вона не відповідає й похапцем, як мені здається, відходить од будочки. Не помітила, чи не схотіла помітити?

Мені хочеться довідатись од неї щонебудь про Панаса Павловича. Але, підвівшись, біля своїх ніг я знаходжу чорнооку крихітку. Вона простягає мені лопаточку й каже:

— На!

Личко в дівчинки, як і раніще, здивоване. Вона кінець-кінцем догадалася, чого мені було треба від неї.

— Ах, ти дитинча моє!

Я беру її за ручку, кажу старенькій няні, яка з усмішкою дивиться на нас, що зараз приведу назад дівчинку, і простую з нею до будочки. Там я купую цукорків, усипаю їх у червоний кухлик, і ми йдемо до няні.

— Подякуй дяді, Нюсю! — каже няня. Але Нюся висипає цукорки на лаву, бере одного і простягає старенькій:

— На!

Від ручки й серйозного доброго личка в мене в душі таке почування, немов я полежав на весняній, свіжій, атласистій травичці.

Зате я трохи не гублю Олександру Михайлівну. Вона переходить вулицю і простує до Миколаївського Скверу. На ній простенький, немодний, солом'яний капелюх, на ногах черевики на низьких підборах, — через це вона ступає так, немов одкидає зпід ніг траву, — в одній руці шкурятяна торбиночка, у другій два пакуночки, один на мотузочку.

Я наганяю її вже у сквері й тільки наміряюсь надати ходи, як помічаю, що до неї біжить юрба дітей. Вони оточують її, хапають за руки, приглядаються до пакуночків, штовхають одне одного, стрибають. Инші діти стоять оддалік і, видко, через щось не відважуються підійти.

Олександра Михайлівна йде з дітьми в бічну алєйку й сідає на лаву. З того, як вона кілька разів озирається навкруги, я догадуюсь, що їй не хотілось би, щоб її тут хтонебудь бачив. Тому я сідаю на розі цеї алєйки, але так, що вона не бачить мене. Часом я обережно зазираю й бачу, як діти, обліпивши її неначе комашня грудочку цукру, вовтузяться, розгортають папірці від цукорків, показують їх одні одним, простягають до неї руки. Олександра Михайлівна помалу виймає ласощі з торбинки й роздає їх по одній. Часом вона чогось сміється й, узявши голівку якоїсь дитини в обидві руки, гаряче цілує її. Хлопчиків вона гладить по голівці; дівчаткам доправляє стьожечки-метелички, суконки. Вона щось при тім оповідає їм. І її лице здається мені таким же оживленим і безтурботним, як і в дітей.

Мабуть, це ґрупа її давніх знайомих. Остання дітвора бігає круг пам'ятника, стрибає, бавиться в піску, сповнюючи сквер, як пташки і бджоли в саду, веселим щебетанням, дзвоном, шелестом. Маленькі тільця ріжного віку вкрили ввесь плацик. Зараз їм треба йти додому. Від університету через усю вулицю лягає величезна передвечірня тінь. Няні та мамки збірають опуки, обручі, струшують пісок з суконок, ловлять непосидливих.

Я встаю й переходжу на инше місце, де Олександра Михайлівна, виходячи, не зможе побачити мене. Сиджу, так довго, що аж починаю думати, чи не пішла вона иншим шляхом. Аж ось вона йде. Вже сама й без жадного пакуночка. В воротях вона зупиняється й робить комусь прощальний рух рукою. У відповідь чуються веселі дитячі голоси.

Коли я наздоганяю її, вона щиро дивується нашій зустрічі, й на її лиці не помітно ніякого замішання. Значить, вона не помітила мене ні біля будочки, ні у сквері.

Тепер нема вже ні оживлення, ні безтурботности в її лиці: воно байдуже, втомлене, з жовтизною біля носа, неначе пригорілий на лямпі папір, із буровато-фіолєтовими западинами довкола очей; воно здається сухим, нудним. Вона без корсета, й це видко по трохи сутулій і все ж таки гарній спині та занадто м'ягкій повноті клубів.

Розмову вона підтримує з серйозною ввічливостю, точно та коротко відповідаючи на питання, але якось дуже байдуже й безбарвно.

— Ну, а як Панас Павлович? Діма?

Вона злегка дивується цьому питанню і спокійно каже:

— Хиба ви не знаєте? Він живе тепер з жінкою.

Від здивовання та несподіванки я аж зупиняюсь.

— Як то з жінкою?! З Варварою Хведорівною?!

— Атож! Тижнів два вже.

Вона говорить про це так, неначе він перебрався на инше помешкання, та й годі.

Ми стоїмо серед тротуару й заваджаємо проходити людям. Я схвильовано дивлюсь на Олександру Михайлівну, а вона відходить до стіни, щоб уступитись комусь із дороги.

До самого її будинку я не можу очутитись і завдаю їй ріжні питання. Вона відповідає з байдужою, точною чемностю.

— Зайдете? — зупинившись біля ґанку, питає вона.

Я приймаю її запрошення.

Та сама маленька, сумирненька кімнатка. Я сідаю в низенький, округлий, немов дитячий фотельчик із короткою спинкою й оглядаю знайому, простеньку обстанову. І тепер мені здається, що я все розумію. Мене проймає ущіплива досада й образа, немов хто вчинив мені кривду.

— Слабодуха, паршивенька людина та й годі! — різько кажу я.

— Ні, це невірно, — спокійно й обдумано каже Олександра Михайлівна й ретельно змітає довгим віничком порох із поличок етажерки. Я з досадою стежу за нею й думаю: через що це старі парубки та дівки такі хоробливо охайні? От, од неї пішов коханий чоловік, їй зруйновано останню надію на людське життя, а вона, прийшовши додому, насамперед кидається змітати порох, обдмухувати якісь нікому непотрібні, паршивенькі статуетки. І робить це з таким заклопотаним виглядом та ввагою, ніби, не знати, яке важне діло робить.

— Ні, це вірно, Олександре Михайлівно. Безвільна, слабка людина.

— Ні, Якове Василевичу, він зробив, як сильна людина, мужньо і з самопожертвою.

— Е, дайте спокій, їй-Богу! Яка тут самопожертва? Та, коли хочете, може, й самопожертва: принести себе, дитину й вас у жертву злій, ледачій, нікчемній бабі. Це, справді, жертва! Так, це не кожний може зробити, ви маєте рацію. А ви, вибачте мені, виправдовуєте його тільки через те, що вже більш нічого не маєте сказати.

Олександра Михайлівна здивовано повертається до мене з віничком у руці й каже:

— Простіть, Якове Василевичу, я ввесь час не похваляла його вчинків і стояла на тому, щоб він вернувся у свою родину.

— Так, і можете бути задоволені: ви туди направили його.

— Коли так, то я задоволена.

Я дивлюся на неї й милуюся нею. Фіолетові западини роблять її очі глибшими, більше строгими. Жовтизна її носа нагадує мені старі ікони. Точність, виточена правильність ліній викликає в мене чуття дивної радости, хвилювання й туги. Коли б зігнати з її обличчя вираз закостенілої незайманости, дати фарби цьому прекрасному обличчю й руху ще молодому тілу, яка ж тоді була б з неї гарна жінка!

— Ех, Олександро Михайлівно, Олександро Михайлівно! Що ви робите?

— Що саме?

— На віщо ви губите себе? Для чого? Кому це потрібне?

Вона розгортає пакуночок. У йому трошки шинки, корнішони, булочка. Олександра Михайлівна кладе шинку на одну тарілку, корнішони на другу, а булочку в кошичок, замотаний у серветку. На мої слова вона знову повертає до мене своє непорушно-байдуже лице.

— Я вас не розумію. Чим же я гублю себе?

В мене знову з'являється бажання струснути цю застиглу незайманість, занепокоїти самовпевнену святість, внести нелад у ці точні рухи, слова, мисочки, статуетки.

— Чим себе губите?... Собою!

— Ви неясно висловлюєтесь.

— Добре! Я Висловлюсь ясніше. Ви губите себе тим, що нарушуєте закони природи. Наскільки мені відомо, ви робите це в ім'я духової сторони людини, в ім'я заповідей моралі й ще чогось там. Але хиба ви не бачите, що нарушуєте дійсну мораль?

Олександра Михайлівна обережно відсуває набік тарілочки, ніби прохаючи їх почекати, поки вона побалакає зо мною, сідає на стілець і каже:

— Яка ж ця дійсна мораль?

— Така, Олександре Михайлівно, яка не потребує ні заповідей, ні людських законів, ні тюрем, ні панів адвокатів; така, на підставі якої мати любить своїх дітей, мужчину тягне до женщини, і навпаки; на підставі якої ми живемо громадою, а не поодиноко, на підставі якої революціонер іде на смертну кару... Хиба є заповідь: "Мати хай любить свою дитину"?! Або: "Забороняється жити поодиноко"?! В таких заповідях немає ніякої потреби, бо це є вищі заповіді, яких нарушення далеко краще, ніж у людських, передбачив вищий закон природи. Там немає присудів "по снисхожденію". Винен і край!

Я почуваю, що мої слова занадто тхнуть судовою салею, й я зміняю стиль.

— Иншими словами, Олександре Михайлівно, ви самі робите своє життя трудним, блідим, одноманітним і шкідливим для вас. Простіть мені, але я хочу побалакати з вами отверто. Можна?

— Будь ласка, — відповідає вона чемно, але з тим самим непорозумінням, що раніще, і прикриває від мух тарілочки серветкою.

— Дякую! Я говоритиму без церемоній, тому зарані прохаю вибачення.

— Прошу, прошу!

— Добре!

Я почуваю знайомий холодок хвилювання, як перед промовою. Мені навіть хочеться підвестись і говорити стоячи.

— Так от, Олександро Михайлівно... Насамперед дозвольте вам сказати, що я завсіди, як бачу вас, почуваю собі самому незрозуміле чуття якоїсь невиразної сумної радости, чи що, зворушення і... бажання бути до вас ближче. Я знаю, що, може, ображу вас тим, що скажу, але ви самі дозволили. Ці почуття, Олександро Михайлівно, ви викликаєте не своїми духовими якостями... Мене хвилює ваша краса...

Олександра Михайлівна робить рух, немов збіраючись підвестися; в її лиці з'являється такий вираз, ніби я наступив їй на ногу.

— Ах, Господи! — з досадою кривиться вона.

— Простіть, Олександро Михайлівно, але дозвольте мені договорити! Потерпіть!

— Та на віщо це? Ви ж мені все-одно нічого не...

— Я знаю, я знаю! Але все-таки дозвольте! Хоч ради Панаса Павловича.

— А він при чому тут? — І вона витягає на колінах руки, худі, з синіми жилками, виточені.

— Він, Олександре Михайлівно, при тому, що тепер його життя пропаще. Так, він людина слабосила, але тим паче слід би було підтримати його, а не відпихати. Ви пишаєтесь тим, що він повернувся в родину. Але через що він повернувся, Олександре Михайлівно? Гадаєте, переконали його, заразили своєю моральностю? Ні! Він утомився, йому треба було вчасно їсти, вчасно спати, працювати, думати про щонебудь инше, а не тільки про те, щоб якось не вкрали Діму. Та, нарешті, Олександро Михайлівно, йому треба було родини. Якої-будь, аби родини. А до того, він, як і всякий чоловік, має певні потреби, й ці потреби він мусів задовольняти...

При сих словах Олександра Михайлівна помітно червоніє.

— Ви не могли, не хотіли нічого цього дати йому й... він був змушений взяти хоч щонебудь. От і повернувся. Але що коштуватиме йому, вам і Дімі це повернення, це инше питаня. І от я вас питаю: на віщо, в ім'я чого ці страждання, жертви? В ім'я чого ви, така гарна, розумна, чула, молода, живете так самотньо, так, вибачте, без користи? Навіть моторошно, їй-Богу, моторошно, Олександро Михайлівно! Та ви ж стільки могли б дати другим, стільки гарної, теплої, хвилюючої радости, коли б у вас не було цеї проклятої рабської моралі! Уявіть, от уявіть на хвилинку себе такою: от ви відкинули вашу пуританську святість, ви трошечки грішні, так, знаєте, з фарбою на лиці, з мокрим блиском у цих прекрасних очах, одягнені, як личить вашій красі, веселі, схвильовані, — та сам оцей ваш вигляд дав би кожному з нас у тисячу раз більше, ніж ваша вперта, жорстока моральність. Скільки чистої радости, Олександре Михайлівно, чистої, естетичної, зворушеної радости дали б ви собою! А ви самі? Та ви б виросли, розцвіли б, як чудова квітка, від самої свідомости своєї сили, цінности, краси.

Олександра Михайлівна слухає мене з непорозумілою усмішкою, але рум'янець не сходить їй з лиця.

— А потім... материнська любов, наприклад. На якій підставі ви берете на себе право нарушення цього великого закону життя? Ради чого? Ради маленьких, дурних, часових і лицемірних людських законів? Та подумайте ж тільки: якась Варвара, якісь деґенератки мають право родити дітей, мають право давати людськости злих, дрібних кретенів; вони міліонами плодять їх, засмічують життя, а ви не можете, ви, від якої були б гарні, чесні, непохитні люде? Олександре Михайлівно, чи це морально, справедливо? Подумайте, які хороші, рідкі діти були б од вас і Панаса Павловича, яке чудесне сполучення в вас із ним, як ви доповнюєте одне одного! Га?

Олександра Михайлівна раптом кладе руки на стіл і схиляє на них голову, її очі, я помічаю, справді, блищать мокро, обличчя горить. Тоді я підводжусь і, не боячись уже деякого патосу, кажу далі:

— Уявіть: ви мати, ви маєте діти, частинки вашої істоти, що таємним, дивним способом продовжують ваше життя. Та не тільки ваше, а всього людства. Та це ж непохитний, абсолютний закон природи! Хай загинуть усі людські закони, всі правила, заповіді; хай щезне культура, слово, думка, а цей закон існуватиме, поки буде на світі хоч одна пара людей! І бійтесь нарушити цей закон, Олександро Михайлівно! Життя багато прощає, але цього не прощає ніколи. І ви мусите його виконати! Так, мусите, Олександре Михайлівно! Мусите відкинути дурні моралі і сказати собі: хочу бути матіррю, хочу передати в будуче переданий мені з минулого тисячеліттями святий вогонь. Чи "законний", чи "незаконний", свій, чи чужий, але в мене мусить бути чоловік, вільно вибраний мною, батько моїх дітей, стародавній, споконвічний приятель і товариш мій. От як вам треба говорити! І власне, вам, бо ви можете вибірати, бо ви гарні, розумні, незалежні. Та не може ж бути, щоб ви ніколи не думали про це, щоб ви не мали цеї плачучої туги матері, щоб ви не любили цею чудною, незрозумілою, прекрасною любов'ю ці крихітні руки, голівки, ці здивовано розплющені на світ оченята. Та не каліка ж ви! Подивіться, що найтісніще, найдужче в'яже людей! Ідеї? Наука? Професія? Ні! Родина, діти, — от ця незрозуміла, могутня сила, яка часто ламає всі закони нашої лоґіки, всі розуміння розумного, цільного, гарного. Боже мій, як ви не розумієте цього?!

Я щиро схвильований. Олександра Михайлівна сидить, не рухаючись. Під рукою частіще й дужче, ніж нормально, здіймається й опускається м'ягка заокругленість грудей. Чи не плаче вона? Це було б непогано!

— Кавуно-о-ов, кавуно-о-ов! — вигукує на вулиці густий чоловічий голос. Таким голосом прикащики, їдучи вулицею, викликають на роботу в економію.

— Що ж я маю робити? — раптом чується глухий голос Олександри Михайлівни, й я вчуваю в йому сльози.

— Що? Покликати Панаса Павловича, стати його жінкою й жити разом.

— Тепер неможливо!

— Через що?

Олександра Михайлівна, не підводячи голови, шукає за поясом хустку, витирає лице й тоді сідає рівно. Очі в неї червоні, вії мокрі. Вона не дивиться на мене.

— Через те, що Варвара не віддасть Діми. А без Діми він не згодиться.

Я закурюю й кидаю сірник за вікно в палісадник, де лазять кури.

— Поперше, Діму можна знов украсти. Але припустімо, що тепер це більше важко й неприємно. Тоді йому треба зовсім одмовитись од Діми й улаштувати нову родину, з новими Дімами. Так, це тяжко, але ще тяжче лишатися в цьому становищі. Треба зібрати всю волю й мужність.

— Ні, він не зможе... — широко, не кліпаючи очима, дивиться вона в вікно й помалу крутить головою.

— Ні, зможе, Олександре Михайлівно. Зможе! Инакше він не стерпить зневаги до самого себе. Тільки треба, щоб ви це рішили твердо й так, як ви вмієте рішати.

Олександра Михайлівна мовчить, потім тихо кидає:

— Я сама вже думала таксамо.

— Так?! У такому разі, Олександре Михайлівно, дозвольте привітати вас з... з "незаконним", але гарним, міцним шлюбом. Шукайте кватиру, мостіть гніздечко! Завтра Панас Павлович іде від Варвари. З Дімою, чи без його, але він піде, за це я вам ручусь, я, Яків Василевич Михайлюк! Шукайте кватиру! Коли грошей треба, то я... Автім, про це я з ним побалакаю. Заявляйте хазяям, що виїжджаєте! Ні, серйозно!

Олександра Михайлівна якось по-новому, замішано, лагідно дивиться на мене і сміється, їй, видко, й радісно, й соромно, і страшно те, що вона зрадила себе, й ніяково переді мною, й тисячі переживань хвилюють її. Але я не даю їй замислюватись, — балакаю, жартую, планую, і ввесь час поводжусь так, ніби з цим питанням докінчено рішуче, й навіть ніяких сумнівів не може бути. Олександра Михайлівна часто, як Клавдія Петрівна, прикладає руки до щок, які не перестають палати; трудно, глибоко зітхає, розгублено усміхається, стає такою хвилююче гарною, що я, нарешті, не видержую, беру з комоди дзеркало й підношу до неї:

— Подивіться на себе! Ні, подивіться! Та ви ж божественно-гарні! І Панас Павлович посміє вагатись?! Та вам треба тільки моргнути, й коло вас будуть тисячі Панасів Павловичів! Вибірайте тільки!

Олександра Михайлівна крадькома зиркає в дзеркало, ніяковіє і сміється грудним, тремким сміхом.

— Зараз же йду додому, викликаю Панаса Павловича і присилаю його до вас. Ні, ні, ніяких суперечок! Край! Ну, до швидкого, радісного побачення! Дякую, Олександре Михайлівно, дякую!

Я покидаю її в такому стані, коли людина блукає з непорозумілою, дурноватою, не то щасливою, не то болючою усмішкою по хаті; береться то за те, то за се, забуває, що треба; сідає, схоплюється, знову никає по всіх кутках, а очі в неї застиглі, блискучі, лице в червоних плямах, в голові: карусель із оркестріоном, вогнями, миготливими фіґурами.

- - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - -

— Хто біля телефону?

— А вам кого треба?

— Мені треба негайно Панаса Павловича. Хто говорить?

— Галя! А хто питає?

— Яків Василевич. Добридень, Галю! Дуже прошу зараз покликати тата підійти до телефону. Дуже важна справа.

— Добре! Зараз!

Голосок холодний, ворожий, — я ж злий ґеній їхнього дому, Мефістофель, і навіть не кирпатий.

Панасові Павловичеві буде, розуміється, трошки ніяково й тяжко балакати зо мною. Але ж яка слабовільна людина з нього: сховався й гадає, що відкараскався від мене!

— Яків Василевич? — чується у трубці гугнявий, як усі голоси в телефоні, жіночий голос: сама Варвара.

— Так, це я, Варваро Хведорівно. Мені треба на одну хвилинку Панаса Павловича.

— Панас Павлович прохає мене переказати вам, що він дуже занятй. А я, з свого боку, прохала б вас, добродію Михайлюк, дати Панасові Павловичеві й нашому домові спокій. Наші відносини повинні бути перервані раз на все.

— Виконаю ваше бажання неодмінно, Варваро Хведорівно. Але все ж таки прохаю Панаса Павловича підійти до телефону, справа торкається вашої родини й усієї кар'єри вашого чоловіка, добродійко.

Слово "кар'єра" робить відповідне вражіння.

— Панас Павлович у сю хвилину занятий. Чи не можете ви через мене переказати?

— Це ускладнить справу. Треба поспішати. Коли можете, перекажіть йому, хай негайно їде до мене. Негайно.

Мене починає потішати роля, яка припадає Варварі Хведорівні. І я хочу, щоб вона сама послала його до мене.

— Але хоч приближно ж скажіть, у чому річ!

— Варваро Хведорівно, кожна хвилина дорога! Я вам сказав, уся його кар'єра залежить од цього. Довідаєтесь сьогодні ж, я думаю. А зараз присилайте його до мене!

Декілька секунд мовчання.

— Добре! Підождіть хвилинку!

Половину зроблено! Чи сказати йому, на віщо я кличу його, чи теж притягти його кар'єрою?

— Слухаю!

Т еж холодний, але трошки занепокоєний голос Панаса Павловича.

— Панасе Павловичу! Негайно приїжджайте до мене! Страшенно важна справа, на ціле ваше життя! Виясняти нічого не можу... Нема часу! Швидче!

— Дозвольте, Якове Василевичу...

— А, Панасе Павловичу! Справа торкається вас, а не мене. Я рішуче ні при чому тут. Чи їдете, чи ні, мені треба це знати зараз же. Відповідайте!

— Добре, я поїду, але...

— Чудесно! Чекаю. Беріть автомобіль! До побачення!

Я кладу трубку. Біля його, розуміється, з величним, розумним і строгим лицем стоїть Варвара. Кар'єра — річ серйозна й дуже близько торкається тепер і її. Засіб перемоги і влади, Діма — в неї в руках. Суперницю зломлено й переможено. "Злий ґеній" лишився в дурнях. Отже, боятись ніби нема чого. І я бачу, як вона "інтеліґентним", поважним жестом кладе руки на плечі Панаса Павловича й каже:

"Ти, Панасе, цілком вільний у своїх учинках. Ради Бога, не роби собі з того нічого! Цей Михайлюк, то, правда, не до душі мені, але ти не в'яжи себе цим. Моя ж думка, коли вона тебе цікавить, така, що тобі треба поїхати до його. Михайлюк ставиться до тебе безумовно гарно, хоч не завсіди добре розуміє гарне відношення. Але в даному випадку, я гадаю, варто довідатись, у чому річ".

І вона сама подає йому капелюх, палицю, відчиняє двері. Сама!

Через п'ятнацять-двацять хвилини входить до мене в кабінет Панас Павлович. Іде незалежною ходою просто до столу, дивиться на мене крізь своє пенсне, злегка задравши голову догори, усміхається звичайною, але тепер трохи силуваною насмішкувато-вибачливою усмішкою, витирає піт із чола, розвязло здоровкається й, загалом, видко, почуває себе поганенько.

— Ну, серденько, що за страхіття в вас? А ви помолодчали, стали гарним, молодцем! Ну, голубе? Що ж загрожує мойому життю? Де ховається моя загибіль? Га?

Я не посміхаюсь і сиджу за столом, як при принятті своїх клієнтів.

— Я тільки-що бачився з Олександрою Михайлівною, Панасе Павловичу, — з притиском і тихо кажу я.

— А-а? — не без ніяковости, недбало висловлює він своє здивовання й бере з стола сірничницю. — Як же вона там? Давненько не бачивсь я з нею. Між иншим, серденько, план наш не здійснився. Як бачите, я знов на лоні сім'ї.

— Так, мені оповідала про це Олександра Михайлівна. І в нас із цього приводу була серйозна розмова. Результат сеї розмови, Панасе Павловичу, той, що...

Я роблю строгу, холодну павзу.

—... що вона згоджується бути вашою жінкою, не вінчаючись, і відмовляється від попередніх своїх поглядів на цю справу...

Панас Павлович мовчки, поспішно й розгублено становить сірничницю на стіл.

— Це жарт, Якове Василевичу!

— Ані трішки! Я розумію, коли й як можна жартувати. З Дімою чи без його, вона чекає вас, як ваша жінка.

Він потрохи стає жовто-блідим і таксамо не зводить із мене переляканих очей.

— Це цілком несподівано... — тихо вимовляє він. — Через що? Яким способом?

Я коротко переказую розмову з Олександрою Михайлівною, а він напружено стежить за нею, машинально покивуючи головою. Потім він підводиться, прудко, дрібно ходить по хаті, похиливши голову.

— Та вона ж Діму не віддасть! — одразу зупинившися проти мене, каже він. — Значить, ізнову красти? Знову це все? Стерегти, труситись, бути прикутим до його? Це тяжко. Це, знаєте, так нестерпно-тяжко, так образливо, так гидко й так безпотрібно, що... я не знаю... Я не знаю... Ви перевернули мене всього Якове Василевичу, цим повідомленням, у мене трусяться коліна...

Він сідає й починає витирати скла пенсне, близько тримаючи його коло очей. А руки тремтять у нього, як у алькоголіків.

— Ну, що ж!... — стримано, неголосно кажу я. — Можна лишити Діму Варварі Хведорівні, відмовитись од його, нову, родину утворити...

Панас Павлович швиденько зиркає на мене без пенсне; потім, хапаючись, надіває його і злякано застигає.

— Себто, як залишити? Зовсім? На завсіди?

— Ні, на віщо на завсіди. Коли Діма підросте, він, нема сумніву, сам перейде до вас...

— Ні, але тепер, тепер?

— А тепер, так, звичайно! Я знаю, це важко, але не забувайте, що в вас із Олександрою Михайлівною будуть також діти. І те, що...

— Ні, це неможливо, це неможливо!

— Через що?

— Не можу. Не можу цього. Цього я не можу!...

Він швидко крутить головою й, неначе замовляючи, злякано проказує своє "не можу".

Я, не звертаючи уваги на його страх, починаю доводити йому необхідність пірвати з Варварою й жити з Олександрою Михайлівною.

— Та почекайте, Якове Василевичу! — пручається він. — Через що раптом у неї таке відношення? Це мене просто... Я не можу вірити, щоб людина від одної розмови могла все змінити. Це було б дуже приємно для вашої красномовности, але...

— Маєте цілковиту рацію, Панасу Павловичу, цілковиту рацію. Але річ не в моїй красномовности, а в тому, що Олександра Михайлівна вже давно, очевидячки, змінилась. Вона була вже готова, а я тільки, ну... скинув покривало, подібно, як це робить прислуга при відкриттю скульптури мисця. Тут життя міняло. І ви могли скинути це покривало, але ви, вибачте мені, тюхтій, боягуз і не психолоґ. Ви далі свого носа нічого не помічаєте. Але цю красу, якою вона тепер зассяла, сподіваюсь, і ви побачите. І коли ви хоч хвилину будете вагатись, я...

— Добре! Дозвольте, Якове Василевичу...

І Панас Павлович, заклавши руки за спину, ходить важко, помалу по кабінеті взад і вперед. Він нагадує мені вчителя, що диктує учням диктат. Нарешті, він зупиняється й не то жалібно, не то насмішкувато говорить:

— А всі вже вітали з улаштуванням конфлікту. Навіть ректор прислав листа з села. Тепер, значить, знов розмови, пересуди, дурне становище?...

— Хай трохи почухають язики!

— Так, але я рискую неприємностями у службі. Коли я помирився з жінкою, мені один мій товариш оповідав, що мені щось таке вже загрожувало. А Шуру теж можуть скинути з посади! Не просто, а причепляться... Але це, звичайно, той... Гм! Потім, я саме розпочав тепер роботу. З Варварою Хведорівною в нас вироблена конституція й, я вже, так би мовити, можу бути ґарантований, що... Так, усе це, розуміється... Але знов ці вияснення відносин, лайки, сварки, образи, плач дітей, — ой, усе віддаси, щоб тільки не мати цього! Та й яка рація: все-одно всі через яких двацять-трицять років будемо гнити в землі.

Так несподівано закінчивши, він махає рукою й сідає в фотель, стомлено звісивши голову на груди.

— Ну, Панасе Павловичу, всі ці резони, геть аж до загального гниття, мають певну цінність, але не настільки вже, щоб через них губити себе, Олександру Михайлівну, Діму, та й саму Варвару Хведорівну.

— Ні, Якове Василевичу, куди нам уже про кохання думати та про всякі перебудови. Та й не можу я без Діми.

Що ж це він хоче посадити мене в дурне, смішне становище перед Олександрою Михайлівною?

— Ну, знаєте, Панасе Павловичу, я не мав вас за дуже сильну людину, але тепер, простіть мені, мені сором за вас. "Та де вже нам, та куди вже нам, усі ми згинемо!" Так на якого ж біса ви морочили голову дівчині на протязі стількох років?... Ну, і гнийте собі на здоров'я самі! А на віщо ж ви їй псували життя? І, головне, дивіться, коли ви всю вимучили її, коли ви перевернули її ввесь світогляд, коли ви жалощами прив'язали її до себе на віки, тоді ви робите собі з другою конституцію? Добре, добре! Та вам Варвара Хведорівна покаже таку конституцію, таку чисто-російську загилить вам конституцію, таку вам ґарантію дасть, що через два роки від вас лишаться тільки ґудзики від ваших черевиків! І подумати, що цього чоловіка любить така красуня, така глибока, чесна, прекрасна женщина! Йому дають рай, а він...

— Дозвольте, Якове Василевичу, ви не маєте, нарешті, ніякого права...

— Е, дайте ви мені спокій з вашими правами! А ви маєте право калічити дівчині життя?

— Та хто калічить?! Хто калічить?! — раптом схопившись на ноги, пронизливо, трохи не з вереском, тоненьким голоском кричить Панас Павлович і червоніє так, що аж сльози йому виступають на очах.

— Хто калічить?! Як ви смієте мені це казати? Коли ви, коли я...

— Заспокойтесь, Панасе Павловичу!

— Ви не смієте! Ви не розумієте! Я, може, через це все був на волосинку від смерти! Я не можу більше! Розумієте?... Я, може, в сто раз більше покалічений, я — мертвяк, я тільки спокою хочу! Тільки спокою! Нічого мені не треба! Ради Бога, нічого! Робіть, що хочете!...

Він сідає в фотель і несподівано ридає, поклавши голову на поручень фотеля й одвернувши її вбік. Пенсне падає на підлогу, і я кидаюсь підіймати його. Це трохи втишує його. Він сидить довго, дугою зігнувшись у фотелю й, нарешті, випростовуєгься. Я ходжу по кабінеті.

— Простіть, Якове Василевичу, страшенно нерви попсувались у мене за цей час! Я подумаю ще про це... Занадто рішучий крок... Це, дійсно, може змінити все життя...

— Тут думати нема про що,— похмуро відповідаю я — Так, чи ні, от і все! Все вже обдумане, треба рішати. Ні, так ні! Будьте спокійні, Олександра Михайлівна багато на цьому не стратить! Хиба що тільки виграє. З її красою, розумом, характером вона знайде гідного себе. За це можна не турбуватись! Головне, виразно й точно відповідайте!

Панас Павлович здивовано кліпає очима.

— Вона сама сказала, що знайде... иншого?

— Цього не кажуть, це роблять. І будьте певні, що я перший постараюсь, щоб вона це зробила.

На губах Панаса Павловича закисає розгублена усмішка.

— Я ж не сказав, що не хочу! Це треба обміркувати.

— А я вам кажу, що міркувати нема чого. Так, чи ні? Більш од вас нічого не вимагається. Може, ще з Варварою Хведорівною бажаєте порадитись?

— А з Шурою можна побалакати?

— Прошу дуже! Але негайно.

Панас Павлович дивиться на годинника, потім заклопотано поглядає на телефон, знову на годинник і миттю каже рішуче:

— Ну, їдьмо!

— От так би й давно!

Я підвожу його до дому Олександри Михайлівни, прощаюсь, і пішки вертаюсь назад. Без мене вони краще збалакаються. Я потираю руки й весело усміхаюсь, уявляючи собі величну Варварочку.

- - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - -

Вечір темний, задумливо-тихий, притомлений. Небо, як густо-синій шовк; на йому хтось розсипав живе срібло, й воно розбилось на безліч дрібних, тремких крапельок, що відбивають блакитним, зеленим і жовтяво-червоним світлом. Затишно й мирно під цим темним покровом.

І що ближче я підходжу до дому Шапочки, то тепліще й журніще стає моє почування звязку з небом, будинками, розчиненими вікнами. Мені здається, що я можу ввійти в кожний з цих домів, заговорити з тими людьми, що миготять у вікнах, і вони відповідатимуть мені просто, привітно, трохи сумовито.

От і дім Шапочки, її вікно темне; темно й у вітальні, — мабуть, усі сидять у їдальні. Он червоне вікно, яке було мені таким близьким та хвилюючим у "ніч стояння". До Шапочки не можна йти сьогодні, — я вже був у неї свої два рази цього тижня.

Я сідаю на лаву біля воріт якогось будинку. Паркани палісадників із двох боків утворюють темний коридор з зеленим дахом дерев. По освітленому тротуарі на десять кроків од мене проходять люде; їм мене не видко, а я стежу за ними, поки вони не ховаються за палісадниками. Брук блищить од світла ліхтарів. Десь грають на басолі, й її згуки подібні до грудного, низького жіночого голосу.

Я думаю про Шуру, Панаса Павловича, Варвару, але вже нема ні зловтіхи, ні задоволення, неначе я виїхав з міста кудись далеко й на довго.

По тротуарі цокають чиїсь кроки, міркуючи по згуку, жіночі.

Постукують нехапливо, ліниво. З'являється біла сукня, знайома торбинка, нарешті, вся Шапочка в білому, мережаному капелюсі. Я притьмом устаю й мимохіть гукаю голосно:

— Ганно Пилипівно!

Шапочка повертає голову й зупиняється, вдивляючись у мене. Я похапцем підходжу до неї.

— А, це ви? — каже вона протягом. — Знову блукаєте?

В голосі незвична, невластива їй утома й повільність.

— Ви там сиділи? Я теж хочу посидіти.

І простує до воріт.

— Сідайте й мовчіть! Я не хочу балакать.

Сердиті, тужні нотки; рухи мляві, знеможені, як у п'яної. Торбинку вона кидає на лаву і спиною спірається на стіну. Зпід капелюха в півтьмі мені видно тільки шматочок щоки, вуста й підборіддя. Губи заломлені гидливо і здаються спухлими. Від неї йде теплий, молочний запах, як од дітей. Я почуваю зворушення, жалощі, й мені хочеться всадовити її зручніще, прикрити чимнебудь, погладити по стомлено-кинених на коліна руках і спитати: "Що з моєю Шапочкою? Що з моєю маленькою дитинкою?"

— Розкисла я! — раптом жалібно й сердито каже вона. — Казала ж, не треба йти на музику!

Я мовчу й обережно беру торбинку, почуваючи до неї рідну ніжність. Срібне плетіння м'ягко, податливо гнеться в моїх руках. Намацується щось тверде, мабуть, дзеркальце, портмоне і щось м'ягке, мабуть, хустка.

— Що ж ви мовчите?

— Ви ж заборонили мені балакать.

— Будь ласка, не робіть із мене панночки! "Заборонила!" Яка слухняність і покора!

Вона мовчить, не рухаючись і безживно тримаючи руки на колінах.

— "Заборонила!" Всі "ухажори" страшенно люблять удавати з себе покірних рабів. "Ах, скажи мені кинутись униз головою!" І бреше ж, дурень, не кинеться! Яка йому користь? Він же жде за це нагороди. А як він її матиме, коли вб'ється? І бреше!

Дивно, чого я в присутности сеї дівчини раз-у-раз почуваю таку несмілість, наче несу в руках щось дуже тендітне і що-хвилини боюсь упустити. Це, кінець-кінцем, стає невигідним для мене.

— А прекрасна дама так і тане: от любов! Униз головою готов! Через щось раз-у-раз униз головою. Як жаба з високого берега.

Шапочка раптом сама сміється, мабуть, виразно в'явивши собі постать "ухажора" в образі жаби, що плигає з берега.

— А потім цей лицар хляпає пантофлями, бурмоситься за пересмажену курку, пропадає ночами і вважає, що він нещасна жертва і страдник. Що ви мовчите?

— Я слухаю.

— На віщо взяли торбинку?

— Щоб не забули.

— Яка дбайливість! А чому ви не приносите мені в гарненьких коробочках цукерків? Дивно, їй-Богу! В мене був один "ухажор", приятель Семена Семеновича, — теж служить у банку, — так той раз-у-раз, неодмінно, з чимнебудь являвся. От такі потім напевне намотують косу на руку й б'ють передками чобіт у живіт. Правда?

— Через що ж такі?

Так мені здається. Ну, чого ви робите з себе такого тихого та божого? Ну, чого?

— Невже я роблю таке вражіння?

Шапочка довго й чудно вдивляється в мене. Нарешті, помалу говорить:

— Коли я читала в ґазетах про якийнебудь судовий процес, у якому фіґурує очевидний мерзотник, то я завжди дивувалась: що то за адвокати, що боронять його? Як можна боронити очевидного для всіх мерзотника? Ну, як?

Гм! Чого такий несподіваний вистриб?

— Це питання складне, Ганно Пилипівно. Насамперед не завсіди можна сказати, що це мерзотник.

— Ну, а коли можна? Коли це ясно, як два рази два?

— Коли навіть ясно, то адвокат — не суддя; він не судить, а боронить, полегчує силу кари; він у міру сил виправляє недоскональність наших соціяльних відносин. Відомо, що кара не досягає своєї мети, і що, коли та кара буде менша, краще буде для всіх. От через що можна боронити й найбільшого мерзотника.

— А чи можна боронити його так, щоб він виграв справу на шкоду другого, невинного?

— Це знову инше питання.

— На яке теж знайдеться відповідь? Знаєте, коли я читала про такі процеси, то я в'являла собі адвокатів, що ведуть грабіжницькі справи, якимись бузувірами, — моральними, звичайно, — страшенно жорстокими й тупими. Та й яка, власне, ріжниця між якимсь грабіжником, шахраєм і адвокатом, який старається виграти справу на шкоду тому, кого обшахраєно? Адже він, адвокат, знає, що коли його клієнт виграє справу, то цим він ограбує противника, чоловіка чесного і правого. Так? Знає ж! І все ж таки боронить, помагає грабувати. А коли він помагає грабувати, то й сам, як трапиться добрий випадок, може те саме зробити. Правда? Адже правда?

Ця розмова непроста. В мене таке почування, як у людини, в якої одежа не в порядку, й якій здається, що всі це бачать.

— Ну, знаєте, — кажу я з усмішкою: — це занадто рискований висновок. Насамперед...

— Ну, от, так я знала! Скажіть, ви ведете справу якоїсь Кубешки?

Я чую, як одразу червонію, й по мені розливається тяжке почування сорому.

— Так, я...

— Адже вона шантажистка!

Я мовчу й силкуюсь усміхатись вибачливо та насмішкувато.

— Ну, відповідайте!

— Звідки ви набрались таких відомостей?

— Не ваше діло! Відповідайте!

— Так, шантажистка! — кажу я жорстко й твердо. Сором миттю зникає, замісць його з'являється дивна злість.

— І ви це знаєте?

— Так, знаю! Але Суботович, якого вона обдурює, отвертий "мерзотник і грабіжник", як ви кажете. Кубешка проти його все-одно, що маленька, злодійкувата собачка проти вовка. Перше, ніж судити, Ганно Пилипівно...

— Я не суджу, а питаю. Не хапайтесь лаятись!. Я сама боронила вас, і не хотіла вірити. Але ви з цим Суботовичем були раніще в гарних відносднах. В карти грали раз-у-раз. Бували в його. Так?

— Що це, допит, Ганно Пилипівно?

— Чого допит? Хиба тут якась тайна? Мені просто цікаво вияснити. Коли він грабіжник і мерзотник, то чого ж ви приятелювали з ним? Як можна приятелювати з такими? І правда, що ця жінка хоче зідрати з його сто тисяч?

— Так, правда!

— І ви матимете за те великий гонорар?

— Великий.

— Ну, мені треба вже йти.

Яка відчуженість, холодність у цій тихости й несмілости!

— Кінець, Ганно Пилипівно? Значить, і я шантажист? Грабіжник?

Вона підводиться і з ніяковістю відповідає:

— Не будемо про це більш балакати. Прощайте! Я поспішаю.

І, не подавши мені навіть руки, хитнувши тільки головою, вона відходить. Мені хочеться схопитись, наздогнати її, взяти за плечі й сильно повернути до себе. Як ти смієш так іти?! Як ти смієш?!

Але я не ворушусь і, криво посміхаючись, дивлюсь їй у слід.

Що ж це: кінець? Так несподівано, безглуздо, неможливо? Та ще ж пів години тому я йшов повз її дім і думав, що завтра прийду, сидітиму в неї в кімнаті, дивитимусь, як збіраються горбочками брови, як вона жмурить очі й витягає трубочкою губи, ніяковіючи й сердячись! І ніколи, значить, вона вже не буде сердитись на мене, кидати мені відривчастих наказів підчас співу? "Шантажист і мерзотник!"

Я з усієї сили б'ю палицею по лаві, встаю, і швидко йду звідти.

— Зво-ощик!...

Мій крик розлягається по вулиці, мабуть, не один здригнувся від його. Згори з грюкотом наввипередки женуть візники.

— Смали в "Шато!" На ввесь дух! Карбованця на водку!

Дурна, вузька, простолінійна моралістка! Дівча, яке береться судити про те, чого не розуміє! І плювать, коли так! "Прекрасна дама!" Подумаєш, моральність!

В "Шато" я знаходжу млявого й мовчазного Кригу-Зальотного в товаристві двох шансонетних співачок. Моя поява має на його такий вплив, як у казках жива вода на мертвого царевича.

— Криго! Треба здорово напитись! Чуєш?

— Напитись? Зробимо! Коли треба, зробимо! І ми "робимо".