Сергій Єфремов

Історія українського письменства

Розділ 3

Вернутися (Розділ 2) Зміст Далі (Розділ 4) ELUL logo

 

  РОЗДІЛ III

Письменство драматичне й віршове

 

Початки драми. — Шкільна драма: Димитрій Туптало і Семен Полоцький. — Трагедокомедія: Прокопович, —  "Милость Божія", Кониський та ін. — Інтермедії. Довгалевський. — Вертеп. — Віршове письменство. — Шкільні вірші. —  Еволюція вірша на Україні. — Панегірики і занепад шкільного вірша. Климентій Зиновієв. — Оновлення вірша з народних джерел. — Духовні вірші. — Сатиричні й історичні вірші. — Побутові й ліричні вірші.

 

1. В початках своїх драма й театр скрізь тісно зв'язані бувають з одправами релігійного культу. Деяка їх частина потроху одривається од своїх релігійних підстав та й емансипується в самостійну парость людської творчості. Релігійний культ наших предків-слов'ян не встиг розвинутись до того ступеня, щоб випустити з себе драму, як захопило його християнство; тому драма у нас виникла не з ґрунту, не з коріння, мовляв, виросла, а прищепилась як щось готовеньке вже через наслідування культурнішим народам Заходу. Отже драматичне письменство зайшло на Україну звичайним для культурного наслідування шляхом — з західної Європи через Польщу. На заході, де служба божа одправлялась латинською, незрозумілою простим людям мовою, постав був звичай, щоб важливіші події з св. історії, особливо з життя Христового, пояснити в дії, пантомімами, що спершу й одправлялись навіть духовенством і по церквах. Згодом до пантомім додано ще й діалог, спершу латинською мовою; потім з церкви ці діалоги перейшли на цвинтар, далі на вулицю і з них витворились релігійні сценічні вистави під різдво, Великдень та інші свята, — так звані містерії (лат. misterium — таємниця), що з латинської переходили потроху й на народні мови. З містерій виробилися вже й інші сценічні вистави: міраклі (miracleplays), коли темою такої містерії були чудеса якого-небудь популярного святого, і моралі (moralites), коли виступали в п'єсі алегоричні істоти, вживлені в особах моральні розуміння, як Правда, Милость, Віра, Надія і т. ін. Таким чином первісна драма виникла з церковної служби, зміст брала з церковних подій і довгий час навіть тоді, коли вже втратила свій виключно церковний характер, тримала зв'язок з церквою, ділячи сцену трьома ярусами на рай, землю та пекло. Розвиткові драми допомогло відродження класицизму, коли знов появилися на сцені забуті латинські п'єси й писані за їх зразком нові. Найчастіше вистави практиковано в школах, які взагалі тоді, дуже близько стояли до церкви, — звідси постає зв'язана вже умовними правилами так звана шкільна драма, яку складали і виставляли школярі під доглядом учителів. І реформація, й католицтво в боротьбі між собою скористалися з шкільної драми для релігійної полеміки; особливо пильно брались до вистав єзуїти в своїх школах: раз на те, щоб боротися з реформацією, друге — щоб принаджувати учнів до себе, вони уряджають усякі ефектні вистави, пишні процесії, одправи, пасії, свята. А як тодішні п'єси іноді були дуже великі —  напр., Домінікальний діалог виставлявся в Краківському монастирі аж цілих три дні й мав більше сотні дій,[1] — то між діями, щоб розважити слухачів, почали актори вставляти коротенькі сценки комічного характеру, взяті просто з життя і з життєвою ж таки, буденною мовою. Так витворились інтермедії та інтерлюдії на побутові теми.

В таких готових формах європейський театр перейшов і на Україну, де взагалі дуже уважно додивлялись до того, що робилося в Польщі, і переймали чи то з звичайного зацікавлення, чи навіть на те, щоб на своєму ґрунті робити конкуренцію полонізації та покатоличенню, борячись із дужим ворогом його власною зброєю. Шкільна драма, викохана в єзуїтських школах, доступається і до шкіл православних і найвищого ступеню доходить звичайно, в огнищі тодішньої освіти на Україні — в Київській академії.

Одну з перших вказівок про те, що вистави у нас у школах досить широко практиковано вже при кінці XVI ст., маємо в Івана Вишенського, що не раз гірко нарікає на занепад православних звичаїв у школах, картаючи "латинських басней учениці, зовемії казнодії", за те, що вони "трудитися в церкві не хочуть, тільки комедії строють і грають". Непримиренному аскетові, прихильникові старосвітського православія, дуже не до душі був отой новий звичай, занесений до того ж із ворожого табору, але життя було дужче од моралістичної науки і таки брало своє. Особливо велику вагу для розвитку драматичного письменства мали у нас інтермедії та інтерлюдії — оті "междувброшенныя забавныя игралища", тобто живі сценки між актами релігійної драми. Ці сценки подавали суто побутові малюнки з життя, та й сама мова їх була мовою живих людей, народною мовою, — отже цілком натурально було на Україні матеріалу для інтермедій шукати серед українського народу й звернутись до його мови. Як це було справді натурально, бачимо з того, що перші відомі нам інтермедії належать католицькому священикові Якубові Гаватовичу (1598 – 1679), входячи часткою в його драму "Tragedia albo Wizerunek Smierci Przeświętego Jana Chrzciciela", опубліковану й виставлену p. 1619 на ярмарку в Камінці (тепер Камінна Струмилова в Галичині), де автор був тоді вчителем. Зміст обох інтермедій Гаватовича взято з світових мандрованих переказів про штукарство, тільки переложених на українські обставини та звичаї. В першій інтермедії штукар, Клим на ім'я, штуками продає заможному господареві Стецькові кота в мішку замість лисиці, а потім ще й призводить до того, що одурений Стецько зганяє злість на власних горшках; у другій Денис з'їдає пиріг, на якого було аж три голодні претенденти, що змовились віддати пиріг тому з них, кому кращий присниться сон. Мова в цих інтермедіях західно-українська, трохи забарвлена польськими та слов'янськими словами.

Перші відомі нам з тих часів драми належать: одна — друкареві Андрієві Скульському і має назву "Вjatршjat зъ Трагодіи Хрістосъ пасхонъ" (Львів, 1630), а друга — львівському ченцеві Іоаникієві Волковичу з назвою "Розмышляне о муцjat Христа Спасителя нашого. При тымъ веселая радость з триумфалного єго Воскресенія" (Львів, 1631). Остання — це пасійна драма, написана віршем "грубо і неумjatєстне", як з авторської скромності, але зовсім справедливо признається сам Волкович; р. 1631 на великодні свята виставляли її у Львові школярі з братської школи. До тієї ж категорії пасійних драм належать: "Містерія страстей Христовыхъ" та "Слово о збуреню пекла", засноване на апокрифічній євангелії Никодима. Надто цікава остання драма своїм віршованим складом, що нагадує подекуди думи козацькі, справжнім драматизмом деяких ситуацій та суто побутовими відносинами в пеклі, де відбувається дія. Драматизм у "Слові" наростає, досягаючи найвищої міри, коли приходить Христос визволяти грішні душі з пекла. Люципер пробує спершу кінчити справу добрим ладом:

 

Прошу тя, Христе, в добрий обичай
Дав мні покій і більше мі не докучай, — 

 

але тут Христос б'є своєю корогвою по брамі і вона розпадається; Христос вступає до пекла й "освіщає ясним своїм промінем і освящає всі місця пекельнії і кропить водою і Духом святим". "Слово" кінчиться звичайним у апокрифах комічним епізодом з Соломоном, що лякає чортів другим приходом Христа вже спеціально за ним; чорти, щоб не мати нової напасті, самі вигонять мудрого царя з пекла.

Коли центром освіти на Україні став Київ з своєю академією —  "россійскою Афиною", як звисока любили величати свою alma mater її вихованці, то тут зосередилась драматична продукція, що лишила нам кілька зразків шкільної драми. Старим звичаєм, усякі "дjatйства" повинні були складати професори піїтики, а "спудеї" їх святочно виставляли перед цілою академією та запрошеними гостями. Звичай цей додержався аж до кінця XVIII ст., коли складені за старим шаблоном твори драматичні стали вже кричущим анахронізмом. З шкільних драм першою була виставлена в академії якась трагедія проЙосифа-прекрасного в 1630-х роках, але до нас вона не дійшла; з інших відомі: "Алексjatй человjatкъ Божій" (1673), "Дjatйствіє на страсти Христовы", "Царство натурjat людской" (1698), "Свобода оть вjatковъ вожделjatнная натурjat людской" (1701) і "Мудрость предвjatчная"(1703). Схоластичний дух академії дуже позначився на них абстрактним, од життя одірваним змістом (і це саме тоді, коли на Україні, як у горшку, клекотіло!) та важкою формою; такі риси гарантували їм повну непопулярність серед ширших кіл громадянства. Коли вони й мали яке значення, то хіба тільки своїми інтермедіями та ще тим, що хоч в академічних сферах популяризували саму ідею драматичних вистав. З мурів академії спудеї несли цю ідею вже в ширші маси, користуючись для вистав не з тієї тяжкої академічної артилерії, а з творів більш доступних масам. З таких творів безперечно популярнішими були декламації та діалоги або "розмови" на всякі теми, ширшим колом ближчі й цікавіші ("Розмова вкратцjat о душь грjatшной", "Банкеть духовный" і інші). Ці "розмови" й "діалоги" здебільшого мали на меті яку-небудь практичну справу, близьку і зрозумілу не тільки високого коліна слухачам, але й простій сільській громаді. Так, напр., "Банкеть духовный" в епілозі звертається до слухачів з такою наукою:

 

А свої діти до школи давайте,
Би ся учили в школі шанувати
Родичів своїх, як теж і Бога знаття.
Не допущайте дітям своеї волі,
Не поблажайте, хоч виб'ють в школі.
Сльози то чистії очі витискають,
Гди капость у школі діти приймають.
Але, як бачу, всі ходять по волі,
Аж хиба сотий дасть хлопця до школи.
Для того віра в Росії угасає,
Же справу дати, як вірить, не знає.
През що підданство строґоє настало,
Чим панство нашей Росії упало.

 

Як бачимо, наука просто торкається справ, що важливі були тоді для широких кіл людності, і ставить їх у зв'язок з загальним занепадом у житті. Такі "розмови" були не важкі для виставляння і не складні: звичайно, це одна сценка без великої театральності, з мінімальним числом дійових людей. Вже через це вони не вимагали, й таких технічних засобів, як виплоди офіціального академічного натхнення[2].

Серед кіл, що мали зв'язки з київською академією, шкільна драма була дуже популярною формою письменства. Мало який з тодішніх письменників київської школи не пробував себе в драматичному письменстві. А як учені з Києва розходились по всій Росії, то з собою розносили вони скрізь і київські звичаї, і через те сліди шкільних вистав знайдемо не тільки в Москві, Новгороді, Ростові, а навіть у далекому Сибірі, в якому-небудь Тобольську чи то Іркутську. Треба ще зазначити, що на ґрунті шкільної драми виросли досить численні панегіричні драми, які особливо в ужитку були на півночі, поблизу трона. Ці драми здебільшого вихваляли царів з приводу всяких "викторій" чи інших "високоторжественних" подій.

Зразки шкільної драми дійшли до нас здебільшого анонімно. Це були твори тієї, мовляти б, збірної дружини, що імення свого не виписує на фронтонах життя, підлягаючи тільки певного роду традиції, шаблонам або практичній потребі, що шукає задоволення недорогим, мовляв, коштом, без великих заходів та клопоту і через те й сліду по собі значного не лишає. Але маємо разом і кількох індивідуальних заступників того напряму, і вони вже особисті свої риси виявляють на загальному тлі безіменної творчості. На першому тут місці треба поставити згаданого вже в попередньому розділі св. Димитрія Ростовського (Данило Туптало, 1651 – 1709), од якого дійшло до нас зо три драми цілих і кілька в переказах чи конспектах. "Успенская драма" і "Грjatшникъ кающійся" св. Димитрія розробляють одну власне тему, а саме — про боротьбу грішної людини, задля душі спасіння, з власними ж гріхами через каяття щире. В першій з пойменованих драм боротьбі цій сприяє Пречистої Діви заступництво і драма показати має,

 

Како Діва безсмертна на небі царствует
І како спасеніє нам ходатайствует.

 

Другу драму збудовано більше на психологічних підставах, бо звертає вона увагу вже на процес внутрішньої у самого грішника боротьби. "Рождественская драма" показує в дії обставини народження Христового, змальовані почасти на підставі євангельської оповіді, а більше в дусі тієї шкільної традиції, що згаданим подіям надала реальних рис української дійсності і незабаром розгорнулася в так званій вертепній драмі. Виставлена в Ростові (р. 1702-го), ця драма, звичайно, мусіла бути на великоруський штиб перероблена, та все ж не згубила і свого первісного колориту. Так, напр., пастухи навіть з великоруськими йменнями ("Афоня" й інші), у великоруському вбранні, серед великоруських обставин і з великоруською вимовою — лишились проте типовими українськими чабанами. Драми св. Димитрія, маючи загальний вигляд київської шкільної драми, вже стають ближче до життя і, незважаючи на дуже вцерковлену мову, все ж пробують давати постаті живих людей, як от чабани різдвяної драми, зародки суто психологічного аналізу, як у боротьбі грішника, деякі натяки на становище рідного краю і т. ін. Симпатична, гуманна самого автора вдача одбилась на цих творах виразним елементом людяності й спочуття до людини, а також щирістю й безпосередністю релігійного настрою — всіма тими рисами, що індивідуальний твір вирізняють з гущі анонімної шкільної творчості.

Далі в розвитку драматичної форми пішов ієромонах, Семен Полоцький (1629 – 1680), білорус із роду, але вихованням, настроями й літературною манерою зв'язаний з київською академією. Од нього маємо дві "комедії" — "О Навуходоносорjat, о тjatлjat златjat и о трієх отроцехъ въ пещи не сожженныхъ" та "Комедія притчи о блудном синjat", —  обидві написані в Москві, куди автора взято вчителем до царського двору. Біблійними сюжетами, як бачимо, Полоцький ще обома ногами стоїть на ґрунті попереднього драматичного письменства, так само й формою, але в розробці тих сюжетів і в деталях форми він пробує вже намацати нові підпори. У Полоцького вже не стрінемо алегоричних постатей, що переобтяжували шкільну драму і всій будові її надавали якогось ірреального вигляду; дійових людей виведено на історично-реальному ґрунті й з уст їх чуються сентенції сучасного авторові віку, коли саме почала вже прокидатись навіть у Москві хіть до освіти, коли боротьба за науку починає робитись головним нервом духовного життя.

 

Познах бо нині юність дурність бити (бути),
Аще кто хощет без науки жити,

 

мовив в останньому своєму монолозі, як мораль цілої комедії, блудний син. Та навіть і сама постать блудного сина могла бути навіяна авторові тими реальними подіями з московського тогочасного життя, коли серед московців прокинулося вже бажання звідати чужі землі, як реакцію проти давнішого відчуження.

 

Что стяжу в дому, чему ізучуся?
Лучче в странствії умом збогащуся, — 

 

відповідає син на всі умовляння старого батька послухатись його й зостатись дома.

 

Бог дал волю, і птиці літають,
І звірі в лісах вольно пребивають.
І ти мні, отче, ізволь волю дати
Розумну сущу ввесь мир посіщати.

 

Катастрофа в замірах синових пояснюється не мандрами по чужих землях, а єдино молодим розумом мандрівця та недосвідом. Драми Полоцького, звичайно, повинні були багато втратити на своїй безпосередності через те, що написано їх на чужині й для чужої московської публіки; та навіть і в такому знезкровленому вигляді вони становлять цікавий етап хоч у формальному розвитку української драми.

2. Дальшим ступенем у її розвитку була так звана трагедокомедія, що відповідає теперішній драмі в тіснішому розумінні, й даючи вже чергування "високих" подій з "низькими", трагічного з комічним. Хоч трагедокомедія все ще дотримується знаменитого класичного "триєдинства, але вона хоч почасти наважилася спуститись з надхмарних високостей шкільної драми і хоч трохи наблизитись до життя, не цураючись побутових та буденних постатей. Тим-то в трагедокомедіях і рельєфніше вже виступають інтермедії, що потроху перше собі одвойовують місце й дають початок побутовій комедії. Взагалі драма, не зважаючи на весь тиск шкільних приписів і скам'янілих форм, пробує розірвати це тісне кільце та й вийти на широке й вільне плесо життя і реальних людей поставити в центрі своєї уваги. Допомагало цьому те, що все ж драма мусіла шукати публіки, оберталась до ширшої громади, "поспільства", і через те саме не могла вже нехтувати того, чим тая публіка жила і цікавилась. Найпомітніше місце в цьому процесі займає Феофан Прокопович (1681 — 1736), що дав теорію трагедокомедії в своїй поетиці і найкращий зразок цієї категорії творів п'єсою ще з київських свого життя часів — "Владимірь славеноросійскихь странь князь і повелитель" (1705), присвяченою, як показує один з новознайдених списків, гетьманові Мазепі, як "добродію і ктитору" київської академії.

Все в тій трагедокомедії, писав проф. Архангельський, було як для свого часу новиною. Вже сам її сюжет, з рідної взятий старовини, ламав традицію, що приділяла поважним драматичним творам біблійні або хоч житійні теми. Правда, і тут бачимо героя з святих, а зміст — поширення христової віри в Києві, але не тільки і, можна сказати, не стільки це захоплює автора, як боротьба між старим і новим, між застоєм і поступом, між темнотою й освітою, між грубим матеріалізмом і вимогами духа — між поганськими жерцями та грецьким філософом. Це типова драма епохи, що просвіту поставила була за найперше завдання часу. В постатях жерців з характерними прізвищами — Жеривіл, Курояд, Піяр — бачимо вже безпосередню спробу ввести в драму сатирично-побутовий елемент, взятий просто з життя, а це, знову ж таки, робило зайвими спеціальні побутові додатка в формі інтермедій і надавало архітектониці драми доброго і на той час незвичайного вигляду. Вже-бо не в механічно притулених інтермедіях, а в самій п'єсі бачила громада тих обскурантних, темних людців, які тільки нарікати могли на новий дух, що враз повіяв од розумного князя:

 

Даде вчера єдиного козла тако худа,
Тако престарілого, тако безтілесна,
Тако ізнуренного, ізсохша, безчестна,
Тонка, лиха, немодна, безкровна, безплотна — 
Єіде ножа не пріях, а смерть самохотна
Постиже його.

 

Новиною був і психологічний момент внутрішнього розвитку, зародки якого теж спостерігаємо на драмі Прокоповича. Володимир-князь не просто ухвалив перейти у нову віру: в душі у нього теж відбувається велика боротьба, що наочно показує наростання й розвиток дії. І тут автор стає щодо психології свого героя на новий шлях, даючи замість шаблонових алегорій та абстрактних формул правдиве внутрішнє життя Володимирове, виявлене монологом. Нарешті останній акт трагедокомедії — хор з апостола Андрія та ангелів, з пророкуванням про майбутню долю Києва —  зв'язує староруські часи з сучасністю, аж до останнього моменту: "зді... виждеться дім ученій" (академія). "Трагедо-комедія Феофана Прокоповича, — каже Тихонравов, — одійшла з багатьох поглядів од того типу шкільної драми, що виробився був і панував в єзуїтських школах у Західній Європі; смак, вихований на читанні класиків, та уважне студіювання Арістотелевої поетики одвели Теофана од схоластичних форм єзуїтської шкільної драми". Ті ж таки обставини, та ще добре ознайомлення з сучасною європейською літературою, привели його до нового джерела літературної творчості. На Прокоповичу можна спостерегти й безпосередні впливи тогочасної європейської драми, що саме під пером Корнеля та Расі на досягала вже вершків свого розвитку: їх автор "Владиміра" безперечно знав, і це відбилось ие тільки на загальній конструкції трагедокомедії, а й деякими деталями. Цікаво, напр., що постаті Жеривола й інших жерців у Прокоповича нагадують ваалових жерців, Матала й Навала, з Расінової трагедії "Аталія" (інакше — "Гофолія"), Написана р. 1691-го, ця трагедія, мабуть, не лишилась поза увагою такої літературно освіченої людини, як Прокопович, і могла подіяти на творення його літературних образів, не кажучи вже про композицію його драми. Взагалі щодо композиції "Владиміра", то наша стара література драматична не знає нічого, що б порівнялося з твором Прокоповича, і не диво, що найновіший дослідник, розглянувши "Владиміра" з усіх боків, доходить до висновку, що ця перша у нас і назвою трагедокомедія "творить епоху в розвитку української драми" (Я. Гординський).

Впливи класичного письменства, зразки якого з творів Арістотеля, Сенеки, Плавта, Теренція, Лукіана Самосатського й ін. вихваляє Прокопович у своїй поетиці, ще дужче одбилися на двох пізнішого часу, біля 1716 р. написаних, діалогах Прокоповича: "Разглагольствіє тектона, си єсть древодела съ купцеме" та "Разговоръ гражданина съ селяниномъ да съ певцемь или съ дьячкомъ церковнымъ". Крамар та городянин обороняють науку й освіту, тектон і селянин обстоюють старовину ("Отці наші не вміли письма, но хліб довольний їли, і хліб тогда лучче родил Бог, нежели нині, когда писменнії і латинники умножилися"); дяк церковний спершу вагається, але згодом пристає до городянина. Цими діалогами Прокопович заплатив ще більшу данину просвітним змаганням часу і входить ними також в історію російського письменства як безпосередній предтеча національно-просвітнього напрямку перших сатириків, на зразок Кантеміра. В нашому ж письменстві драматичні твори Прокоповича являють собою в повному розцвіті щепи псевдокласицизму, на український ґрунт пересадженого.

Ще далі в розвитку драматичної дії й техніки пішла драма "Милость Божія, Україну оть неудобь носимыхъ обидъ лядскихъ черезь Богдана Зjatновія Хмельницкого... свободившая", виставлена в Києві р. 1728-го. Один із найяскравіших, коли не найкращий серед творів старого нашого письменства, стоїть ця драма дуже близько до тих джерел, од яких воно взагалі могло обновитись, здобувши свіжих фарб і прилучившись до життєвих інтересів. Про автора цієї драми певних відомостей не маємо: Максимович приписував її самому Прокоповичеві, але можна пристати на думку проф. М. Петрова, що належить вона перу Феофана Трофимовича, професора на той час поетики в київській академії. "Милость Божія" бере тему ще ближчу за дією, ніж трагедокомедія Прокоповича, а саме — повстання Хмельницького; що надавало їй глибокого сучасного інтересу. Далі — цю тему вона розробляє, з одного боку, суто реальним способом, з другого — в широко-демократичному напрямі. В багатьох пунктах її можна зблизити з козацькими думами та сучасними політичними віршами, що вийшли з тих самих козацьких кіл. Ось як, напр., малює становище України Хмельницького промова перед запорожцями

 

....Коль тяжко угнітили
Бідную Україну тими очковими.
 Поємщизнамн тими, також роговими;
Повимишляли к тому уже і ставщизни,
А при иних поборах і сухомельщизни.
Власнеє наше добро в очах перед нами
Арендують і в своїм невольні ми сами.
І уже по времени ані дітей рідних,
Ні жен власних наших не будет свобідних.
Что ж говорить о иних бідах наших більших?
Что о безчестіях і укоризнах гірших?
Козака і за жида не важать: миліший
Їм жид, нежелі русин, і вєсьма честніший:
З жидом вони їдять, п'ють, бенькети справляють,
А козака бідного за ні за що мають.

 

Становище України змальовано тут так само, як подають і інші з того часу джерела, починаючи з літописів і думами та віршами скінчивши.[3] Герой драми — Хмельницький. І його теж зображено з усіма реальними рисами. Він розуміє причини занепаду рідного краю, отой "слави нашої упадок послідній", але і те знає, що "не умерла козацькая матка", і що єдиний спосіб на лихо — це збройною стати рукою на гнобителя. І закликаючи до повстання, Хмельницький каже, що від самих козаків залежить, чи мають "при козацьких вольностях" стародавніх жити, а чи "вічними рабами" бути. Всю драму прошиває червоною ниткою козаколюбний настрій та український патріотизм, що тоді й виявлявся саме в симпатіях до козацького ладу. З цього погляду цікаво зазначити жах персоніфікованої України перед самим ім'ям Петра І-го (згадується Шевченкове: "Це той Первий, що розпинав нашу Україну"), а також надії на поновлену в особі Данила Апостола гетьманщину. Та й інші обставини тодішнього життя виразно одбилися в драмі, аж до ідеології того наївного обрусительства, що коріннями своїми сидить глибоко в минувшині. Вороги твої, — звертається до України "Смотрjatніє Божіє" — 

 

Оружжям не можа острим воювати,
Язиком много начнуть на тебе щекати,
Аки грубу в народі тебе поносяще,
Аки наук чуждую тебе обносяще.

 

Не проминув автор і соціальних стосунків свого часу, вклавши в уста Хмельницькому надто влучну відповідь на привітання, хоч вона характеризує більше становище вже у XVIІІ-м а не в XVIІ-м столітті. Згоду і "друголюбіє" славний гетьман ставить найпершою умовою добра рідному краєві:

 

Не обидіте нічим братії своєї:
Кто лісок добрий или хуторець порядний,
> Кто став, кто луку, кто сад імієть ізрядний — 
P> Боліть или завидіть тому не хотіте,
Як би його привлащать к собі не іщете.
Ібо когда козаки уже обнищають,
То не довго остатки ваші потривають.

 

Це було, може, перше в нашому письменстві memento morі козацькій старшині, що за всіма своїми автономістичними й державницькими симпатіями саме тоді кинулась була "привлащати" хуторці, луки й ланки своїх бідніших сусідів та загортати поспільство в кріпацтво. На жаль, чи не було воно для того періоду й останнім, бо вже пізніше письменники майже не торкаються в драматичній формі сучасних пекучих справ, —  звісно, коли не лічити панегіричних творів "на високоторжественные случаи». Обставини часу, поступова ліквідація українських вольностей і цензурні заходи центрального уряду збивають увагу наших письменників на інші проблеми.

Так, уже знаменитий архиєпископ білоруський Юрій (Георгій) Кониський (1718 – 1795) у трагедокомедіі "Воскресеніє мертвыхъ" (1746 р.) звертається знову до теми абстрактно-богословської, хоча збагачує її побутовими малюнками з української дійсності. Ідею своєї драми Кониський ще замолоду виложив був у вірші про воскресіння мертвих, рівняючи його до весни, до оновлення усього життя по зимовому сні. Хлібороб з драми Кониського проказує цю саму думку, споглядаючи вкрите зеленими врунами поле.

 

Слава Богу, не дармо весну працювали, — 
І долини, і горби пашні порівняли:
Не умерло, знать, в землі зерно ані мало,
Ба умерло все, да все ж і поживало.

 

І думка селянина далі проводить аналогії між зерном у ріллі та людським тілом, що "по смерти, як зерно, на страшний суд встане". По такому вступі драма показує життя богатиря Діоктика та його заходами зрабованого Гіпомена. Не знайшов цей на суді правди, бо богатир сміливий на все, знаючи, що судитимуть його свої ж люди, приятелі, і що зрештою:

 

Нехай тільки кто схощет правду защишати,
А сей мій Юда малий (капшуком трусить) может доказати:
Осліплю очі дарми, руці пліню мздою, — 
Хотя би він і святий, потягне за мною.

 

З своєї користуючись безсудності, Діоктит ще й помстився своєму супротивникові, набивши його до схочу, і покаліченому Гіпоменові Одрада може обіцяти нагороду аж на тім хіба світі: Бог там

 

За лісок воздасть прекрасний рай цілий,
За млинок — превиспреннії круги со світили,
За пляцик узький, за дімок убогий
Одведеть в небеснії жилища чертоги.

 

І от прийшов час — помирає бідолашний Гіпомен. Помирає в муках неймовірних і дука Діоктит. А за гробом і приходить розплата, як у тій євангельській притчі про богатиря та вбогого Лазаря. Під покривалом моралістичної філософії Кониський влучно торкнувся тієї самої страшної болячки в українському житті XVIII ст., з якою ми вже стрілися були в драмі «Милость Божія» в формі перестороги. Саме тоді-бо, як знаємо, старшина козацька і загалом заможніші люди доводили вже до краю процес грабування поспільства і загорнули до себе всі оті ліски, млинки, ланки і луки з хуторцями, що за них лив кров свою народ, тепер на кріпаків та «підсусідків» перетворений. Таким чином, ніби й не торкаючись політичних мотивів, трагедокомедія Кониського входить у саму їх середину й показує справді жахливу картину соціально-громадського розкладу на Україні, черпаючи ознаки його з дійсного життя. «Воскресеніє мертвыхъ" — це літературне свідчення занепаду у громадському житті, типовий твір доби упадку, повен песимістичного настрою перед непереможними фактами громадянського здичавіння. З цього погляду сам отой, напр., «Юда малий» символізує собою дуже багато, як і виявляє ті реалістично-сатиричні способи, якими користується письменник. Ці способи Кониського ще виразніше виступають у світлі доданих до кожного акту драми інтермедій, що своїм паралелізмом як саму ідею підкреслюють, так і зразкову того часу форму цієї трагедокомедії.

Окривдженим зостається правди дожидати тільки на страшному суді — таку невідрадну міг потіху подати Кониський, спостерігаючи життєві стосунки свого часу. Цю думку пояснює і ставить на природний ґрунт другий письменник Варлаам Лащевський (помер 1774 p.) "Tpaгедокомедією о тщетjat міра сего" (1742); Лащевський теж показує реальну картину гріхів та вад свого часу, але вже в сфері більш особистій, підводячи тільки під неї загальний фундамент, а саме — занепад віри на верхах тогочасного громадянства. Втіхи світу цього перемогли в людині духовну істоту, і через те світ буквально в "грісі лежить". Як зразок такої гріховності виводить у згаданій трагедокомедії Лащевський двох рідних сестер на тім уже світі, Агафію та Фавлю. Агафія чесно жила на цім світі і тепер у раю раює. Фавля ж тільки й знала, що грища водити, співи та музики з танцями по всяких перезвах справляти та ще ті делікатні грішки, про які голосно не говориться, хоча б і всі про них знали.

 

Вимивахся по всяк час, не ступих без мила,
Благовоннії краски, драгії білила
У страївах на тварі, очерня все цвіти,
Приліплях зловоннії мушки на ланити, — 

 

згадує сама Фавля про веселе своє життя за живоття. А тепер от у пеклі доводиться видихати ту світову втіху, підставляючи на муки тіло, що свого часу тільки й шукало розкошів та розваги. Філософську ідею драми висловлює один із юнаків, що чули розмову сестер:

 

Видіть без сліз не мощно, что глаголи жизни
Нинішній вік приведе в кінець укоризни.

 

Отже, нарікання на "нинішній вік", на його розумовий та моральний занепад — це головний зміст драми Лащевського; сатира на звичаї — його завдання. Незважаючи на тяжку мову та моралізаторські способи, у нього стрічаємо цікаві побутові риси, як отой автопортрет веселої панни або блюзнірські, на думку автора, пародії та жарти літературні:

 

Єлико кощунствують кощуни безстудні,
Где канти, компліменти слагаються блудні, — 
Матерія з писаній кощуном готова,
В кантах студних начало од Божія слова.

 

Коли у Лащевського, та й у декого з його товаришів, моралізатор опановує сатирика, то для пояснення цього не треба забувати, що життя тогочасне, його невиразні перехідні форми, несло письменникам саму гризоту. Каламутному часові тому як не можна краще відповідають і перехідні, незґрабні форми письменства, що шукало і не завжди знаходило поки що відповідні засоби для освітлення проклятущих питань часу.

Перед нами пройшли визначніші драматурги середнього періоду нашого письменства. Певна річ, ними драматична продукція не обмежувалась і можна назвати ще кількох письменників, що додавали й свого матеріалу до тих тенденцій, які силкувалось одбити в собі драматичне письменство. Згадаємо тут — Лаврентія Горку, Филофея Лещинського ("славнії і багатії комедії ділал"), Михайла Козачинського, Юрія Щербацького, Мануіла Базилевича й інших. З них звертає на себе увагу Михайло Козачинськнй, а саме тим, що був одним із піонерів українського впливу в слов'янських землях. Викликаний для поширення освіти до Сербії, Козачинський пише трагедію на сюжет із сербської історії ("Трагедія сирjatчъ печальная повjatсть о смерти послjatдняго царя Сербскаго Уроша V и о паденіи Сербскаго царства" 1733 р.) і тим прищеплює на сербському ґрунті літературну манеру, в київській академії викохану. Взагалі до академічної науки тим або іншим чином причетні були всі згадані тут письменники і в своїх творах, можна сказати, до краю вичерпали розвиток шкільної драми з усіма її кращими й гіршими рисами. Ця залежність од академії виявлялась насамперед у важких схоластичних формах, у які заковувано драму того часу, та в поцерковленій макаронічній мові, що придбала собі, як знаємо, й назву словено-руської. І те, і друге ставало тогочасній драмі на заваді до того, щоб справжнім зробитись дзеркалом часу та ідейним його керівником. Власне драма у нас не розвивалась, а занепадала, гинула, вироджувалась. Дійшовши найвищого свого розвитку у Прокоповича та Трофимовича, після них вона поступово падає вниз, не маючи, мабуть, сили впоратися з вимогами, які ставив перед нею час і той широкий форум, що розлягався поза мурами школи. Треба було шукати нових шляхів для творчості, і на них щасливіше набігли були інші парості письменства.

3. Значно свіжішим духом віє од української комедії того часу, отих інтермедій та інтерлюдій, що спершу були тільки додатком до драм і трагедокомедій, але в останніх зразках своїх показують дедалі виразнішу тенденцію відокремитися в самостійну форму драматичного письменства. Як відомо, спершу ті "междувброшенныя игралища" вставлялись тільки для того, щоб — кажучи, може, трохи вульгарно —  слухачі не поснули од високих та пишних трагедій. Роль інтермедії тут ще суто службова, їх використано для того, що вважалося головним центром вистави: кажучи влучним російським словом, вони тільки "состоять при" трагедії. Як службова та другорядна частина, інтермедії не притягали до себе надто великої уваги учених авторів і це вийшло їм тільки на користь, бо не заковувало в тяжкі форми старомодної поетики та схоластичної умовності, давало змогу торкатись справжнього життя. Тоді як трагедія, кажучи словами поетики Кониського, "поелику содержить въ ceбjat великіе и высокіе предметы и лица, нуждается въ важномъ и высокомъ слогjat и должна составляться искуснымъ и способнымъ авторомъ... должна быть полна потрясеній, важныхъ мыслей, звучныхъ словъ и почти царственнаго перифраза" — комедія мала інші, але з теперішнього нашого погляду безмірно важливіші завдання.

 

Комjatковъ свойственная должность сицевая:
Єже учить, въ обществе нравы представляя — 

 

такі рямці для комедії визначає той самий Кониський, а через те "комедія должна писаться словами шуточными, низкими, обыденными, слогомъ простымъ, деревенскимъ, мужицкимъ". "Въ комедіи, — пише инша стара поетика, — выводятся лица легкія, какъто: господарь, литвиніъ, цыганъ, козакъ, єврей, полякъ, скифъ (татарин?), турокъ, грекъ, италіянецъ" (Довгалевський), — "во вкусе площадномъ, во вкусе Плавтовомъ", якдодав би ще Лобисевич. Незважаючи на таке нехтування комедії вченими, самі автори не могли, певне, не зауважити, що властиво центром вистави були якраз оті нехтувані покидьки, і от потроху інтермедії все розростаються, ставляться вже після кожного акту драми, пояснюючи високі і — треба думати — нудні для слухача абстракції життєвими прикладами. Для того, щоб оправдати таку профанацію драматичного мистецтва й як уступку "подлой черни", і вигадано оту третю, опріч трагедій і драм, категорію драматичних творів — трагедокомедію. Зазначений паралелізм інтермедії з актами головної драми — явище надзвичайної ваги в розвитку у нас драматичної форми письменства: іще один ступінь у розкладі трагедокомедії — і головні акти одпали б і ми мали б чисту комедію. Це справді й сталось, але вже пізніше.

Між інтермедіями XVIII ст. особливо популярні були побутові сцени Митрофана Довгалевського в його різдвяній та великодній драмах "Комическое дjatйствіє" (1736) і "Властотворній образъ человjatколюбія Божія" (1737). Властиво у Довгалевського інтермедії вже так розрослися, що на задній план одсунули й саму драму; у цього автора драма тільки форма, з якою він ще не зважується зовсім порвати, а центр ваги перенесено вже цілком на інтермедії. Вони не стоять осторонь од драми, а служать за побутову, скажу так, ілюстрацію, за конкретний образ до її абстрактного змісту. Інтермедії Довгалевського — це побутові картинки з життя усякого стану людей; автор, видимо, тягне руку за простий народ і особливо за козаків, що в інтермедіях стають повсякчас оборонцями покривдженого люду. Постать козака Довгалевський залюбки вимальовує й не раз до неї повертається, виставляючи козацтво героєм свого часу. Ось, напр., пісенька козака, що вернувся з неволі турецької й застав дома "ліси, поля спустошені, луги, сіна покошені":

 

Піду знову на Січ-мати, піду долі вниз шукати, — 
Козацькая доле!
Ачей буду потугою, а в москаля заслугою, — 
Мати ж моя Оле!
Спитаю, чи не буде хоч на Низу добра,
Чи не трапиться де піймати лиса або бобра.
Буду турків воювати, мечем слави добувати,
Буду воювати;
Кармазини з луданами, шати драти з султанами,
Зовсім буду брати, з очей не спускати.
Егей, коли б впять, як була, козацькая слава
Щоб розпустилась всюди як пірами пава
І щоб зацвіла знову, як рожа у літі,
Як Бог поволить побрать турецькії діти,
Або ляхів на той час трапиться піймати
І сим києм козацьким по ребесах дати (3-тя різдвяна інтермедія).

 

Кінцеві, прикрі для турків та ляхів, речі козака цілком добре мотивовані у Довгалевського. Не забуваймо, що його козак щойно повернувся з неволі турецької, застав дома руїну, і тут же на очах у нього пан б'є людей, примовляючи:

 

Цо ж то за диво до мнє і яка причина,
Хлопа забіць, убіць, як скурвеґо сина?

 

Ще виразніше поставлено питання про соціально-національні утиски в іншій (5-тій великодній) інтермедії Довгалевського. Козак тут бачить чоловіка, що посадив його лях у клітку, і висловлює своє обурення.

Що б то се за причина, і як розважати,
Що ляхи-шилихвости людей продавати
Почали? Да не знаю, що то з того вийде,
Як на ляха година нещаслива прийде
За те, що хрестянську кров жидам орендують, — 
Десь то на себе лихо якеє віщують.
Да ще буде їм лихо, нехай пождуть трохи!
Бо ми вже взнали добре ляховецькі здохи:
Тільки їх помаленьку будемо нуздати,
То вони заречуться хрестян продавати.

 

В малюванні таких побутових сценок у Довгалевського бачимо справжній хист: деякі з них ще й тепер можна залюбки читати, напр., сцену на торгу в 3-ій великодній інтермедії, або штукарство дяків-пиворізів у 4-ій. Постать пиворіза, — 

 

Іже в Претиській школі криласа правитель
Лівого, горілиці і бражки любитель — 

 

справді-таки майстерно змальовано. Це промітний чоловічина, що бував у бувальцях і на всі штуки майстер:

 

Не тільки ж ми умієм кліром управляти,
Но можем іще куншти разнії писати, — 

 

одно слово — дійсний прототип Шкварковського і Мичков ського з Карпенкових "Чумаків". Дійові особи у Довгалевського завжди виведені з їх типовими, характерними рисами. Так, напр., його москаль так само ревниво ставиться до питання "о рубежах", як і тепер деякі його нащадки до так званого "сепаратизму", і першим ділом, як і личить верховодові, запитує: "што здjatсь за шумъ, што за крикъ? да нjatть ли раздіоровь?"

Інтермедії Довгалевського були, як на свій час, зразковими драматичними сценами. Видно, що вони робили велике враження на сучасників, бо маємо цілу низку інших письменників, не минаючи навіть таких, як Кониський, що не тільки манеру, але навіть зміст для своїх інтермедії позичають у Довгалевського. Уламки інтермедій дожили в народі до наших часів у тих різдвяних виставах з козою, царем Максимиліаном, тощо, які й тепер ще можна почути по селах. Та вони мали й далеко глибші наслідки, притягаючи увагу своєю талановитістю, принциповим демократизмом та досить чистою народною мовою. Безперечно, з одного боку, такий популярний до недавнього часу на Україні вертеп немало взяв од інтермедій Довгалевського, як і з другого боку — не може ніякої непевності викликати й близьку спорідненість з ними якщо не самого Котляревського, то хоч тих настроїв, що дали в результаті першу народною мовою поему. На інтермедіях ще раз буквально справдилось прислів'я про камінь, "єгоже не брегоша зиздущії": для авторів величних трагедокомедій інтермедії були тільки пустенькими жартами, не вартими великої уваги, що вся затрачувалась на холодні й надуті "важныя мысли, звучныя слова и почти царственный перифразъ". А тим часом, якщо й має що справжню ціну з старого нашого драматичного письменства, то якраз оці жартівливі інтермедії, а не величні драми. Звідси бо виходить частиною наше нове письменство з його демократизмом, реалізмом та народною мовою.

Поруч із старою різдвяною драмою та інтермедією стоїть так званий вертеп, де замість акторів грали на сцені ляльки, а розмови за них вів схований за вертепом чоловік. Вертепом звалась легенька, щоб можна було переносити, ятка на два яруси: верхній — Віфлеєм, тут відбувалась поважна подія Христового народження, а в спідньому — комічні сценки з народного життя, тут же стояв і трон іродів. Ляльки ходять по дротинках, якими порядкує вертепник. У старовину без вертепу різдвяні святки майже не обходились; вертепну драму виставляли ті самі особи, що й взагалі тоді дбали про вистави, тобто — "спудеї", школярі, дяки, мандровані пиворізи і такий інший причетний до школи та церкви люд, що волочився в школах та вмів "куншти разнії писати". В пиворізному "Правилjat увjatщательному пьяницамь" 1779 р. між иншим читаємо:

"Радуйтеся, пиворізи, і паки реку — радуйтеся! Се радости день приспіваєт, день — глаголю — праздника Рождественського зближається. Возстаніте убо от ложей своїх і восприміте всяк по своєму художеству орудія, соділайте вертепи, склейте звізду, составте партеси! Єгда же станете по улицях со звуком бродить, ищуще сивухи, приймуть вас казни (?) во крови своя". Це вже відгук професіонального погляду як на вертеп, так і взагалі на всякі вистави, що ними заробляли на хліба шматок невдахи духовного стану. Перша частина вертепної драми має змістом народження Христа, поклонєніє волхвів та пастухів, лютість Ірода, і його кривавий учинок, а кінчається смертю лютого царя. Розмови — як до стану дійових осіб: то провадяться звисока, книжною мовою, то цілком попросту, народною. Ось як розмовляють і вітають нарожденного Христа пастухи:

 

Пастух 1-й. Грицьку!
Пастух 2-й. А що, Прицьку?
Пастух 1-й. Вставай хутенько, вибери ягня маленьке, та підем ген-ген на гору, — може іде й ми поспіємо в пору.
Хор за сценою співає: "Слава буди в вишніх Богу", а тим часом приходять пастухи з ягням.
Пастух 1-й.
Оце ж і ми. Паничу, до вашой таки мосці,
Але ж, Грицько з Прицьком приплелися в гості;
Ось і ягня вам принесли із сільського стада, — Нехай буде да здорова вся наша громада.
Пастух 2-й.
Да годі лиш, Грицьку, тобі тут блеяти,
Да нум проздравляти, — 
Може кому чи не час і до стада чухрати.
Пастух 1-й. Як так, то бувай же, Паничу, здоров;
Да й нам дай, щоб і ми таки були здорові
Да із сих чижмачків обулись в сап'янові.
Благослови ж сей подарок від нас приняти,
А нам дозволь погуляти.
Скрипка за сценою грає дудочку. Обидва пастухи танцюють і примовляють:
Зуба, зуба на сопілку!
Пастух 2-й. Спасибі ж вам! Ми б довше тут гуляли,
Дак хліба з дому не брали.

 

До більшої міри не можна вже довести простоту й безпосередність щиронародного погляду на Віфлеємську подію. Друга частина складається з побутових сценок, де дійовими людьми виступають: дід, баба, солдат, циган, венгерець, поляк, запорожець і т. ін. За справжнього героя цієї частини вважати треба запорожця, якого й духу бояться вороги, ховаючись, як тільки голос його пісні зачують:

 

Да не буде лучче, да не буде краще,
Як у нас да на Україні...

 

Запорожець рекомендує себе степовим гультяєм, якому байдуже про славу-ймення і який цурається тільки дрібноти життєвої:

 

Хоть дивись на мене, та ба — не вгадаєш:
Відкіль родом і як звуть — нічичирк не знаєш!
Кому траплялось коли у степах бувати,
То той може прізвище моє угадати...
А в мене ім'я не одно, а єсть їх до ката, — 
Так зовуть, як набіжиш на якого свата:
Жид, з біди, за рідного батька почитає,
Милостивим добродієм ляхва називає,
А ти — як хоч назови, на все позволяю,
Аби лиш не назвав крамарем, за те пополаю.

 

Як бачимо з початкової пісні запорожця та з кінцевих слів його монолога ("козак — душа правдивая"...), вертепна драма просто вже черпає матеріал з тих народних і напівнародних утворів, які мали велику популярність серед мас, а це засвідчує особливо тісні зв'язки її з життям. І справді, незважаючи на всю примітивність і наївність вертепної комедії, цього театру ляльок, якимсь здоровим духом віє од неї, сцени йдуть живо, сповнені справжнього гумору. Ідею всієї п'єси вкладено в уста смерті.

 

Слава і багатство пройдуть!
Сей коси довольно взмаху
І мертв уж чоловік од страху.
...Всього світа я сильній нахожуся;
Ізначала віка нікому не клонюся;
Аз єсмь монархиня, всього світа пані,
Я цариця суша на всякії страни.
Князіє і царіє під властю моєю,
Усіх вас я посічу косою своєю.

 

Гіркий гумор бринить у цьому ідеалі рівності... перед смертю, сміхом крізь сльози оддають гумористичні сценки вертепної комедії, цієї справжньої попередниці нашого сучасного театру.

Вертеп на Україні зародився, певне, ще в XVIІ ст. й додержався до самого XIX ст., а в Галичині існує й досі; останню звістку про нього маємо з р. 1884-го, коли вертеп з'явився був у Купянському повіті на Харківщині. Характерно, ця звістка кінчається скаргою, що релігійну частину забороняє виставляти місцеве начальство... Який популярний колись був у нас вертеп, видно з того факту, що хтось із архиєреїв-українців, доля якого занесла у XVIII ст. на кафедру аж у Сибір, завіз туди й наш вертеп; у Сибірі досить часто можна було зустріти вертепну драму, поки її й тут не заборонено, аж до половини XIX ст., коли на Україні вертеп мало вже не цілком перевівся, лишившись тільки

як пам'ятка минулого (списки Маркевича, Ґалаґана та ін.). Але ще перед тим він виконав добру службу, вносячи в свідомість своєї численної публіки принципи рівності й демократизму, — ті принципи, яким почало неподільно служити вже наше нове письменство.

4. Тісні зв'язки з драматичним письменством, яке ми побіжно розглянули, були у письменства віршового. Вже самі драми писано мало не виключно віршем, а до того ще драма часто переходила в діалог, у розмову, а то й монолог і таким способом просто вже розкладалася на звичайний вірш. Можна сказати, що драма й вірш XVII — XVIII ст. не зовсім ще були розмежувалися між собою і хіба аж в останніх перед Котляревським часах постала вже виразна між ними диференціація. Вірші, до того ж здебільшого публічно декламовані, бували звичайно основою для драми, і багато драматизованих потім сюжетів розроблювано спершу в формі віршовій і вже згодом тільки розгорнулись вони у самостійні драматичні твори, що мали до того ж, як зазначено, і склад віршований. Так, з вірша постали мало не всі різдвяні та пасійні драми: драматичні сюжети, віршем викладені, так звані орації й монологи легко переходять у діалог, початкову форму драми. З другого спостерігаємо боку й протилежний процес: коли якийсь драматичний твір не по силах виконавцям, їхні технічні засоби переходить, то його скорочувано або спрощувано, і він розпорошується, скажу так, у декламацію, у вірш, у ту ж таки орацію. Але й поза цими спеціальними зв'язками між драмою та віршем поле для останнього все ж лишалось ще дуже широке. Не забуваймо, що середні віки взагалі слабували на свого роду пошесть віршоманії, що про все на світі силкувались тоді писати не інакше, як віршем. У нас це трохи пізніше, ніж на Заході, позначилось, але так само гостро і в таких самих мало не патологічних формах виявилось.

Літературний вірш на Україні розпочався й витворився під впливом вірша польського, той був теж запозичений з латинського, а це одбилось як на першій, так і на другій копії оригіналу. Через те й на Україні до загального входить ужитку силабічне віршування, духові нашої мови цілком невідповідне і тим самим нездатне ні до розвитку художніх форм та образів, ні до оплодотворення думки. В історії перших часів нашого віршового письменства надто одбивається ця невдатна форма, що сковувала вільний порух смаку художнього й думки, путала письменникам крила творчої фантазії й не давала навіть талановитішим з них розгорнутися на повну свого хисту й уміння міру. Колодою на ногах у письменників віршування було аж доти, доки натура не переборола накинутої форми й не вернула письменство до тієї, що здавна викохувалася поруч — у народній поезії. З такою реформою вірша тісно злучено відродження й самого письменства, що позначається в другій половині XVIII ст.

Перші в нашому письменстві вірші маємо з XVI ст., надто з другої його половини, хоча й не багато дійшло їх з того часу. Найдавніша — це віршована похвала князеві Острозькому-старшому, що нею кінчається повість про литовсько-московську війну 1515 р. в Супральському літописі:

 

Великославному государю королю Жиґмонту Казимировичу
Буде честь і слава на-віки, — 
Побідившему недруга свойого великого князя Василія Московського,
А гетьману його, вдатному князю Константину Івановичу Острозському,
Дай, Боже, здоров'я і щастя вперед ліпшеє
Как нині побил силу великую московськую, Аби так побивал сильную рать татарськую,
Проливаючи кров їх бессурменськую.

 

Далеко рясніше на вірші робиться в нашому письменстві з кінця XVI ст. Так, у передмові до Острозської Біблії (1581 р.) маємо аж два вірші Герасима Смотрицького на герб Острозьких; коротеньким віршем кінчається і його "Ключъ царства небесного" (1587 р.), а опріч того він мав ще написати якусь сатиру на реформу календаря. Андрієві Римші належить так звана "Хронологія" (1581 р.), тобто тлумачення віршем, чому кожен місяць зветься так, а не інакше; оду його на герб Сапіги стрічаємо в Статуті 1588 р., а також і в інших того часу виданнях віршовані посвяти. Без передмов, посвят та вставок "мовою богів" —  віршем не обходилося взагалі, мабуть, жодне з тогочасних видань, навіть такі од красного письменства далекі видання мають їх, як граматики або згаданий щойно "Ключъ царства небесного" чи солідний "Апокрисис" М. Броневського. Ось як, напр., говорить про вагу науки граматичної згадана вже на своїм місці "граматіка доброглаголивого еллинословенського языка", р. 1591-го під назвою видана:

 

Граматика письма всіх научает,
Чотирма частьми латво уразумляєт:
Орфографією і просодією
Синтаксисом і етимологією,
А предуреченноє їй опаство
Подаєт певноє іскуство,
Которії прагнуть бити досконалі
В письмі і словах — аби не партали,
Але ізвістно все познавали
І чого ся учили — аби добре знали,
Ключем бо єсть отворяючи всім ум
К познанію в преправий розум,
По котрий власне як по всході пойдет
Кождий, єсть ли хочет, всіх наук дойдет.

 

Цікавіші од наведених ті "вjatрши прикладныи", що появилися додатком до відомого "Посланія долатинъ изъ их же книгь" (1582 р.), — півсилабічні півтонічні, з римою:

 

З якою пильністю бжола мед збіраєт,
Же у борті ледве ся затворяет — 
З такою ж у тії книжки наношено
З письма римських докторів
Проти фальші одпорів.
Буди ж того вдячен кождій,
А проси Бога о оборону завждм
І писаря тих книжок не забивай,
Аби його долже Бог ховал
І за працю тую йому живот вічний даровал.

 

Вірш, як бачимо, а надто в першому зразку, досить ще примітивний і важкий — борсається в кайданах чужої форми й штучного натягання на неприродний копил. Це звичайнісенька собі проза, тільки що з співзвучними кінцівками, римами. Те ж саме бачимо і в інших тогочасних віршах, — так, напр., в "Апокрисисі" сама ніби книжка докірливо "до минаючих мовить" так само важким і незграбним віршем:

 

Почто нових вещей видіти желаєте,
Нову вещь — мене імія, презираєте?

 

І далі прохання од книги — щоб її люди купували, читали й міркували над змістом цього "отвіта к римляном православних". Вірші служили, таким чином, тій же таки полеміці, що точилася завзято між ворожими відламами християнської релігії, але з літературного боку не завжди вони грали саму службову роль, ніби от додатки до творів іншої форми, як теє бачимо з наведених зразків. З того ж таки часу маємо і цілу самостійну — правда, свого часу не видану — збірку віршів, як таких: це полемічні вірші "на аріян" невідомого автора, мабуть, якоїсь духовної особи. Небезпека вірі православній у формі поширюваного на Україні так званого социніанства викликала не тільки, сказати б, наукову полеміку, але й почуттям сплоджену, де автор не так розумом, як почуттям воює проти того, на його погляд, "шаленства" єретиків, з яким

 

Уста їх високії слова розширяють,
P> А язики долі, як змії, плазають.

 

При оказії автор взагалі подає свої думки про всякі релігійні справи, незалежно од єретицького на них погляду. Так, стрічаємо вже тут вірша на популярний у старовину сюжет про Ірода, прототип пізніших на цю тему віршів, що становлять антитезу між нечестивим царем та людьми, які од нього кривду терпіли.

 

О Ироде безумний! Де нині царствуєш.
Еще ли ся на Христа злосливе готуєш,
З незлобивих діток кровпроливая
І немилостиво смерти предавая.
Горіє бо диявола такое убийство
Зготувало тобі нічноє проклятство.
Царство земноє хотяше хранити,
І сласть гріховную дерзаєш творити.
Главу Предтечеву мечем усікаєш
І кров пророчую з нього проливаєш.
Той же живе в радости в віки у Христа,
А тобі вздана праведная помста.

 

Поза своїми суто літературними прикметами, вірш цей ще й тим цікавий, що виходить немов би першим нарисом тих різдвяних віршів та драм, що згодом великої набувають собі популярності й пізніше; через такі збірки, як "Богогласник", переходять у народ, де й досі обертаються у численних колядкових варіаціях.

Далеко буйніше пробивається віршова продукція вже в XVII ст. З цього часу маємо цілу низку всяких, але переважно панегіричних віршів і так званих "ляментів" (планів), цих ніби елегій, що оповідають про всякі жалісні події. Хронологічно першим з них відомий "Ламенть дому Княжать Острозскихъ" (1603 р.) над труною кн. Олександра Острозького — пророче вболівання над долею главного князівського роду, який із заступників предківського "благочестія" почав уже був переводитись на його ворогів; далі йдуть вірші ігумена Віталія в книзі "Діоптра альбо Зерцало" (1612 р.) Олександер Митура дебютував панегіриком на честь Єлисея Плетенецького "Вjatзерункъ цноть" з додатком коляди на Різдво Христове (1618 р.). Панегірик Митурин досить типовий для численних тоді панегіриків, що виходили й анонімно, і за підписами більш або менш відомих авторів. Різдвяній темі присвячено ще вірш відомого Памви Бериндн (1616 р.). Касіян Сакович, ректор на той час братської школи в Києві, видав "Вjatршjat на жалосный погребъ Зацного Рыцера Петра Конашевича Сагайдачного" (1622 р.), колективну працю свою й своєї школи "спудеїв", повну цікавих історичних та побутових подробиць, ще й оздоблену ілюстраціями з життя славного гетьмана. Найменням Тараса Земки (помер 1632 p.) підписані деякі віршовані передмови до київських видань 20 — 30-х років XVIIст. Земка ж таки, до речі сказавши, хоча слов'янську мову вважав за "діялєкт пространний і всякої благодати і сладости преисполненний", один з перших дав спроби перекладу церковних книг на мову народну (синаксарі в "Тріоді Постній" 1627 р.). Треба згадати ще пасійні вірші відомого вже нам Іоанникія Волковича, "Ляментъ" з приводу голосної острозької трагедії 1636 року, "Ляментъ людей побожныхъ" (1638 р.) низку панегіриків та привітань Петрові Могилі ("… веселобрмячая" та інші). Відомий Транквиліон-Ставровецький надрукував "Перло многоцjatнное" (1646 р.), зразки віршів на всякі оказії, змісту переважно духовного. Од Йосифа Шумлянського (1643 – 1707) дійшла до нас записана у Величка частина думи "О войнjat Вjatденской" (1683 р.), Івана Максимовича (помер 1715 p.) варто згадати як автора одного літературного страховища — віршованого твору "Богородице дjatво, радуйся", що складався не більше й не менше, як з 25 000 силабічних віршів і навіть для спантеличених на віршовництві сучасників був посміховиськом, як ознака дивовижної графоманії. Саме цього твору стосується саркастична рецензія Димитрія Ростовського, що "мало кому потрібні речі на світ приходять": навіть цю лагідну людину занудило від того питва, що бралися готувати тодішні непомірковані піїти.

Вірші цієї доби в нашому письменстві торкаються або конкретних подій із життя, або ж тих справ, до яких найбільш навертались тоді думки сучасної людини — справ релігійних і з релігією зв'язаних переважно. Ось для прикладу уривок з вірша Саковича, прочитаного на похороні Сагайдачного:

 

О Запорозськім війську хто письма читает,
Тот їм мензство і славу, хоть не рад, признает,
Бо завше в ній такії рицері бивали (бувале),
Што менжне неприятелей ойчистих бивали,
І жадное рицерство в нас не єсть так славно,
Як Запорозськоє, і неприятелям страшно.

 

Зразком другої категорії може бути вірш на популярну теж в старовину тему про смерть у "пjatснjat вдячной" Транквиліон-Ставровецького. Роскошникам цього світу і на тім минулі згадуються втіхи та роскоші:

Де мої нині замки коштовне мурованії,
І палаци мої світне і слічне мальованії,
А шкатули злотом нафасованії,
Візники під злотом цугованії?
Де мої пресвітлії злототканнії шати,
Рисі, соболі слічнії, кармазини і дорогії шкарлати?

 

Та за тим усім скороминущим добром доводиться хиба зітхати тільки способом Еклезіаста:

 

О смерте! все твоїм приходом од мене забрано
І на віки од очей моїхво тьмі сховано.

 

Мотив смерті, а особливо рівності перед смертю, взагалі належить до найпопулярніших сюжетів у нашому давньому письменстві.

Спершу такі от віршовані спроби були у нас тільки аматорською даниною занесеній з Заходу потужній моді, отому, мовляв, духові віршовницького часу: "не отъ суєсловія піитическа или новосхолястики" дістають натхнення своє автори перших віршів. Та згодом прийшла їм на допомогу й теорія. Коли центром літературного життя став Київ, а в Києві Могилянська академія, то вона й стала немов офіціальним розсадником і своїх "піїтів". До головних наук в академії належала так звана поетика, власне теорія поезії; викладали її за Арістотелем, — згадаймо неприхильність до нього консервативного Івана Вишенського; панували тут неподільно "закони", установлені ще за класичних часів з тими незначними додатками та варіаціями, до яких дійшла була схоластична думка в Західній Європі протягом середніх віків. До наших поетик, — а маємо їх з XVIII ст. кілька: Т. Прокоповича, Юрія Кониського та інших, — звідти перейшла і теорія віршування, що досить докладно подавала науку про вірш, про всякі категорії та назви віршів, закони версифікації й, нарешті, саму теорію поезії взагалі. Що до вірша спеціально, то до класичної теорії прищепилась і незабаром запанувала середньовічна наука про так званий "забавний" або "кур'єзний" вірш, хоча на Заході він саме тоді вже почав був хилитись до занепаду і вживано його справді тільки на жарт і забаву й хоча проти нього протестував дехто і з наших авторитетних теоретиків, напр. Прокопович. З цих "кур'єзних" віршів у нас досить поширені були так звані "раки", тобто вірші, які можна було однаково читати як з лівої, так і з правої руки. Були навіть свого роду знаменитості, що вславились такими химерними віршами, напр., Лаврентій Величковський (помер 1673 р.) з такими ось творами:

 

 

Анна ми мати и та ми манна,
Анна пита мя, я мати панна.
Анна дар и мні сінь мира данна.

 

Ще більш були популярні в академічних письменницьких сферах "акростихи" — вірші в формі якої небудь речі: герба, хреста, чаші, яйця і т. ін. Взагалі щодо напряму, змісту та способів віршування, то наше письменство виявило в собі з деяким, може, запізненням проти Заходу, зате з величезним проти Сходу поступом, усі головні загальноєвропейські течії й напрями. Дух псевдокласицизму цілком запанував у нас ще, можна сказати, з першої половини XVII ст., а надто — в віршуванні. Вже сама найбільш розповсюджена форма віршованих творів —  панегірик, ода — з їх високими сюжетами та напушистим стилем як не можна пасувала до псевдокласичної теорії й практики, їм відповідали і літературні способи — усі оті поклики до Муз, неодмінні Гелікони, Парнаси, Феби, Аполони та Мінерви й інші такі аксесуари класичної старовини, якими забито виплоди української музи того часу. Навіть коли, звертались тодішні поети до життя, то й тоді з-під їхніх струн злітали солоденькі акорди, що так нагадують пізніші пасторалі:

 

Світлий промінь сонечний всіх увеселяє,
Гди на землю бляск ясний з Олимпу спущає:
Тоді стада в широких полях дознавають
Обфитої радости і утіху мають,
А пастушок убогий під листям буковим
Простих пісней складає Ритм в тіню здоровім.
Аркадськії бидлята наставляють уха,
Гди співає, він зась дме, поки стає духа, — 

 

безжурно виспівує якийсь Василь Устрицький, один з авторів спільного панегірика Петрові Могилі "Парнас". Умовність і тут бере гору, бо ж властиво форма тоді значила все, зміст одходив на другий план, обертаючись у колі певного шаблону, а безпосередність почуття й зовсім зникла. У форму й пішли всі зусилля, проблиски щирішого почування, іскри літературного таланту. Поетами, наперекір давньому прислів'ю, не родились, а ставали, і поетики на все подавали раду й спосіб. Були, як зараз побачимо, поети з професії, з обов'язку, і нема нічого дивного, що їм зрозуміла була й доступна тільки формальна сторона письменницьких творів і вони один поперед одного забігали, щоб вигадати якусь ефектнішу на невибагливий смак, ексцентричнішу штуку, якийсь віршовий фокус. Віршування було тоді справді забавкою, хоча іноді через нього творились і в ньому поставали зовсім не забавні речі. Звідси й походить та величезна у тодішніх письменників охота до вигравання формою, до всіх отих "раків", акровіршів та інших "кур'єзних" творів.

Але з "кур'єзних"' зовсім поважну в історії нашого вірша вагу мав позичений у Вергілія та Овідія вірш леонінський, у якому кінець кожного рядка римувався з серединою його: з цього бо вірша веде свій початок і розвиток сама рима, а в дальшій еволюції — то й тонічний вірш, особливо після реформи, яку провів з леонінським віршем Юрій Кониський. Кониський розбив на дві частини ще й першу половину леонінського вірша і таким способом на два рядки стало аж шість співзвучних кінцівок. Ось який вигляд має такий вірш у Кониського:

 

Чиста птиця      голубиця      таков нрав імієт
Буде місто      де нечисто,      тамо не почієт
Но де трави      і дубрави      і тінь єсть од зноя
То прилично,      то обично      місто їй покоя

 

І хоч навіть Прокоповичеві такий вірш видававсь тільки хлоп'ячою виграшкою, але ясно, що звідси вже зовсім недалеко і до тонічного віршування.

Професори поетики не тільки викладали теорію поезії, але давали, як ми вже знаємо, і зразки її в формі драм та віршів на всякі більш або менш урочисті оказії. Так само і спудеї академії для практики в науці поетики повинні були писати вірші; вміння скласти при оказії "медоточивий вірш" вважалося за ознаку доброї освіти й гладенького виховання. З'являються навіть збірки зразкових віршів на всякі потреби, — напр., згадане вже "Перло многоцjatнное" К. Транквиліона-Ставровецького: "В школах, — читаємо в передмові, — будучії студенти могуть собі з тої книги святої вибірати вірші на свою потребу і творити з них ораціі розмаїтії часу потреби своєї, хоч і на комедіях духовних". Розвивається в академічних сферах потроху справжня віршоманія; цілі фоліанти, як у Барановича, Максимовича та інших, заповнюються важкими, незґрабними силабічними віршами. Своє знайомство з музами силкуються промітні поети використати практично, розміняти на відповідний матеріальний еквівалент, — звідси пішли всі ті панегіричні писання до сильних світу цього, посвяти книг віршем, описи гербів і т. ін., що дійшли були буквально аж по саме нікуди, бо навіть Господу Богові самому приділено відповідного герба й описано його віршем (Галятовський). Не бракує й професіоналів-панегіристів, "жеби до смаку вдячного припадаючи, опера свої розторопне і мудро написано княжатам і монархом офіровали", як хвалиться якийсь із невідомих майстрів цього віршування. Знайшовся й такий один надто розторопний автор " Малоросійской пjatсни объ измjatнjat,Мазепы", що береться стати до послуг на цьому полі оптом і "всіх ізмінників овіршописати по імени на вічную їх до всього народа злую пам'ять і пагубу". Кожний новий гетьман, кожен митрополит і всяка взагалі висока особа підпадали під цілі зливи панегіричних віршів; конфуз, та й не малий, вийшов був тільки з бідолашним Мазепою, якого недавні панегіристи почали враз "овіршописувати" в такому, напр., стилі:

 

Ізми мя, Боже — вопієт Росія — 
Од ядовита і лукава змія,
Єгоже ждаша адскія заклепи — 
Бивша вожда Івашки Мазепи.

 

Та дарма: в подвійній ролі панегіристів, а потім осудників "бивша" — в цьому й була власне вся сила — гетьмана, виступали навіть такі солідні й "лавроносні" особи, як Степан Яворський або Феофан Прокопович. Поезії, звичайно, й не доколупатися в таких віршах. Це просто офіціальне "славословіє", як у відомому вірші "на жалосний погреб Сагайдачного", як у більшості численних панегіриків Могилі, або так само офіціальна хула, як у всіх отих прокльонах на "мерзского (sic!) Мазепу". Схоластична школа без ліку наплодила була "піїтів", але вони жодного впливу не мали на розвиток рідного письменства і здебільшого пішли усі в непам'ять. Коли ж випадком і донесе до нас історична хвиля кого-небудь з таких віршописців, то з жахом і здивуванням дивишся на цього зайду з такого далекого й незнаного світу. Такими чудними зайдами "з того світу" тепер показуються нам, напр., Климентій Зиновієв, ієромонах часів Мазепи, або Заруцький, і страшне свідчення дають вони про ту віршову літературу з учених кіл. Напр., всечестний отець Климентій, виставивши тезу, що "і кат — потреба всюди свого часу", впадає чисто в канібальський раж і спокійним тоном немовляти неповинного отакі подає поради катам:

 

Чвертуйте і паліте і бийте і стинайте,
А єсли когда кого вішати будете,
То примучіть перш добре — нехай не забудеть!
 

У своєму людожерному захваті забув автор навіть про те, що важити на пам'ять повішеного — означає, принаймні, простої вже розторопності не виявляти. У "піїтів" такого типу все пішло на умовну форму, все витрачено на штучні риторичні фокуси; ні одного живого враження, ні одного свіжого почування, а чи думки людської. Все, що бачить такий "піїта" перед собою, те й описує, голою фразою брак щирого почування надолужуючи, — аж тобі дивно робиться: як мало справжньої творчості на таку велику енергію рухів. З іншого боку, такі письменники з високостей своєї "науки" дивляться з призирством на народ, бо "в простого мужика простий есть обичай", мовить Климентій, тим часом як у письменного мав бути "особний політичний звичай", хоч їх власні твори дуже невигідно рекомендують оту ніби вищу політичність. Для характеристики тогочасного віршовництва спинимось докладніше на одному з типових його заступників, а саме — на згаданому щойно Климентієві.

Рідко взагалі кому з старих наших письменників так пощастило, як цьому мандрованому ченцеві. Щасливий випадок доховав збірку його віршів аж до того часу, як знайшлося кому з учених людей коло неї походити, — і от, починаючи з 50-х років минулого століття постать звичайнісінького собі пиворіза притягає до себе увагу дослідників старого нашого письменства. Спершу Куліш аж двома нападами (в "Русской бесjatдjat" та в "Основі") подав був його характеристику з досить рясними виписками з віршів. Потім В. Доманицький поробив до тих виписок додатки з копії, що стала була замість оригіналу, про який була навіть думка, що його загублено. Нарешті вийшло в світ і повне видання віршів з одшуканого в бібліотеці Київського університету ориґіналу за редакцією і з широкими коментарями акад. В. Перетца. Над усяку, як бачимо, міру пощастило чудному отому письменникові... Пощастило, насамперед, незаслужено. Літературна-бо спадщина Климентієва показує, що в його особі маємо типового графомана того віку, і коли б невблаганний час не так завзято був нищив пам'ятки старого літературного матеріалу, то ледве чи притягав би так нашу увагу цей Рябошапка XVII століття. Акад. В. Перетц оцінює Климентія, як "типову звичайну людину свого часу" — "середніх здібностей, з великим хистом до спостережень, але без уміння використати свої знання на практиці". Мабуть, з цієї оцінки доведеться дещо скинути, перечитавши збірку Климентієвих віршів, про яку автор сам каже, що "перескоком... сію всю книгу писано". Більш по правді, мабуть, буде сказати, що людина це — нижча за середню, що його письменницька завзятість — сама за себе графоманія без ознаки навіть іскри літературного хисту, не кажучи вже про справжнє поетичне натхнення. Справді, маємо щось близько чотирьох сотень Климентієвих віршів — і хоч би в одному, хоч випадком промайнуло щире почуття, хоч би десь зрідка зблиснуло було гостре дотепне слівце або якась виразніша характеристика. Сіра велеречивість без кінця і краю, монотонне моралізаторство, вбоге міркування — ото і все, на що здобувся Климентій протягом сотень сторінок своїх віршів. Буває, що він починає перекладати у вірш окремі слова, як от у тій "Рахубі древамъ рознымъ" — 

 

Дубина. Грабина. Рябина. Вербина.
Соснина. Кленина. Тернина. Вишнина.
Ялина. Малина. Калина. В'язина. Лозина. Бузина. Бзина.
Ольшина. (Грушина). Шепшина. Грушина. Крушина.

 

і так далі — аж поки перелічив, "скільки знав і чував". Це тим дивніше, що і тем нашому авторові не бракувало й між ними живі трапляються та цікаві, і арсенал його спостереження та досвіду життєвого, як видко, не такий то вже справді вбогий. Але бракує йому справжньої спостережливості: багато бачив, та мало вкметив; про що візьметься він писати — а береться за все, що в око спаде — про все пише однаковими нудними словами, не одводячи голосу, млявим, неживим стилем і неодмінно кінець-кінцем таки з'їде на вбоге моралізаторство, справді якесь "чернече харамаркання". Вражає дивна, як на середню навіть людину, вбогість думки й стилю: фарб, опріч безнадійно сірої, не знайдете у Климентія, сама вода наскрізь поняла його численні вірші. А скільки б могла цікавого дати й середня людина, що стільки волочилася по світах, аби тільки вміла щось бачити поза зверхніми обрисами речей! Напр., у Климентія здибаємо безліч віршів про всяких ремісників; не скінчивши про них одразу "за скудостю напірною", автор ще раз потім вертається до цієї надто йому, як видно, цікавої теми і аж радіє, коли "єще одного видрав ремісника". Скільки хоч побутового матеріалу тут можна було б зібрати, коли вже художнього хисту біг-дав. А тим часом у Климентія всі такі вірші скидаються на голий реєстр усяких ремесел із неодмінною при кінці ремаркою, що такий, а чи такий ремісник — "потрібен" або навіть "похвали достойний", а надто коли хоч аби чим може церкві або духовним людям прислужитись. Оцей нахил всюди і завжди шукати користи для церкви доводить автора до неймовірних курйозів. Ось, напр., вірш "О гребенниках, що гребінці з рогів (скотських або теж бидлячих) роблять до чесання голів":

 

І гребеннники людям потрібні бивають,
Же ремеслом з глав людських нечистість зчищають.
І рукодільність їх всяк стан ганить не маєть,
Бо всякий народ в себе гребені приймаєть.
А барзій в духовенстві оних заживають.
Іж онії особи власи запущають.
А так із гребенницьких діл єсть всім вигоди:
І гребенників храни, Боже, од пригоди:
Іменно з православних душ християнських
Заступай і од неволь оних басурманських
І многолітно з нами й їм дай здравствовать
І в Тебе совершенної ласки заслуговать.

 

Ото й по всьому, чого ми довідались од Климентія про гребенників, — і так само буває здебільшого і з іншими речами, що дістались до обрію Климентієвої уваги. На всьому-бо лежить у нього тавро безнадійного туподумства й сірої нікчемності, велеречивості й обскурантизму. Навіть побутові деталі живосилом доводиться виловлювати з цього замуленого джерела, хоча пихи письменницької та презирства до нижчих станом ("дурні мужики" тощо) у нього хоч одбавляй. І коли б усеньке наше старе письменство віршове скидалося на ці зразки, то, певне, що не варт воно було б і слова доброго.

5. На щастя, циніками-панегіристами тодішня творчість не обмежувалась. Поруч з офіційною літературою з нетрів академічних, увесь час пробивалось значно чистіше джерело справжньої поезії, — тієї, що в досить гарних іноді образах висловлювало то наївну віру тодішнього громадянства й стосунки його до тих надприродніх явищ, про які вчила, та не давала поживи почуванням, релігія; то погляд на сучасні історичні події, то ущіпливу сатиру на громадський нелад, то нарешті суто ліричні п'єси, ці коштовні документи з сфери почувань, першим ділом, звичайно, про таке завжди свіже і невмируще почування людське, яким було і кохання. Авторами цих віршів, на яких і досі видно печать живого життя, були, певне, люди ще не зіпсовані вкрай схоластичними мудрощами, що зберегли звичайні людські почування, не заморозили їх академічними формами. В сфері віршованої літератури це було навіть легше, ніж у драмі — вже через одно те, що для вірша не так багато було тих убивчих схоластичних та псевдокласичних ознак, що посіли драму цілком, а з другого боку, вірш дуже близько підходив і до народної творчості і в ній мала не замулене джерело одвічних свіжих форм і змісту, які постійно обмивало й оновляло життя. Вплив народної поезії на вірш видно з першого погляду; з другого боку, часто й самі твори окремих авторів увіходили в сферу народної творчості, обтирались там, розгублювали разом з найменням автора свої індивідуальні риси й набували тієї типової форми, яка так характеризує колективну творчість. Цей процес обтирання й ународовлення, коли можна так сказати, вірша ми можемо навіть фактично спостерігати, рівняючи перші, з духом ще окремих творців, тексти відомих тепер пісень до тієї редакції, в якій вони записані були вже з уст народу. Вірш, таким чином, був у вигідніших умовах, ніж драма; тут уже всякий, хто не втратив зв'язків з життям і мав не приголомшені схоластикою хист, розум і почуття, міг бути творцем відповідно до сили і снаги своєї. Такими творцями були ті посередні між високовченими головами та простим народом люди з козацтва й міщанства, невдахи-спудеї, що "убояшеся бездны премудрости", не кінчали шкільної науки й мусіли жити близько до народу, переймаючись його інтересами, розмовляючи його мовою, міняючи шаблю на ремесло й навпаки; всі ті "бакаляри", "дяки пиворізи", що, навчившись по школах "куншти разнії писати" та "компліменти блудні" складати, волочились по Україні, шукаючи притулку дяками, вчителями, священиками і т. ін.; знайдемо тут декого й з старшини козацької, що не зовсім ще була запаніла і чужим м'ясом обросла; і з тих письменних людей, що займали уряди по козацьких канцеляріях, тощо. Навіть наймення декого з тих творців донесла до нас традиція. Так, якась "піснетворка" Маруся Чураївна ніби склала пісню "Ой не ходи, Грицю"; так, гетьманові Мазепі приписують вірші: "Бідна моя голівонько" та "Всі покою щиро прагнуть", а сучасникові Мазепи, козакові Семенові Климовському — пісню "їхав козак за Дунай", "которую поють наши любезныя дамы", як галантно казав Карамзин, вважаючи Климовського за талановитого "ученика природы, къ сожалjatнію не доученнаго искуствомъ", — треба либонь сказати: на щастя не доученого... Можна згадати ще Якова Семержинського з його "Пjatснею свjatтовою", Захара Дзюбаревича з його піснями з чужини, Лобисевича з його перекладом "Буколік" Вергілія; сюди належать — і "славный", як характеризували сучасники, Танський, "природный стихотворецъ во вкусе площадномъ, во вкусь Плавтовомъ", і Антін Головатий, і священник Некрашевич тощо. З цих кіл, що однією стороною підходили до джерела освіти, а другою до ширших мас народних, і повиходили всякі духовні вірші і "псальми" та пісні "свjatцкія", ті канти й "компліменти блудні", що так обурювали сучасного мораліста. Багато з цих творів цілком перейшли до народу, й обертаючись серед його, стали народними піснями, інші навіть у записаній од народу редакції ясно зберігають прикмети свого індивідуального походження.

З духовних віршів XVII — XVIII ст. маємо цілий збірник, що —  правда, в дуже поправленій видавцями й підчищеній формі — зберіг нам багато зразків тогочасного вірша і прізвища деяких авторів. То відомий уніатський "Богогласникъ", ця надзвичайно цінна, писав В. Щурат, антологія нашого релігійного стихотворства, надрукована вперше р. 1790 в Почаєві. Видавці "Богогласника" поставили собі завдання боротися зо всякими, на їхню думку, "худо и неискусно составленними" піснями, переробивши їх на лад побожний. Книжний характер цих віршів та пісень проте не зовсім став багатьом із них на заваді перейти в народ, де й досі вони додержались то як побожні колядки, то як професіональні старцівські й лірницькі пісні. Маючи своїм джерелом давню християнську лірику церковного походження, "Богогласник" разом з тим є останнім етапом у розвитку на Україні суто літературного вірша на релігійні сюжети. Стан цей сягає аж до наших часів, підновлюючись останніми виданнями своїми вже в XX ст. та одбиваючи на собі релігійні тенденції тих кругів, з яких виходив: були-бо уніатські і православні видання "Богогласника". Таким чином, цей збірник дає ніби офіційну поезію церковних, клерикальних кіл, і цим до певної міри обмежується його вплив та поширення, як і глибша літературна вартість. З деякого погляду, а саме через свій неофіційний характер та безпосередність цікавіший той цикл різдвяних і великодних віршів, які безперечно вийшли з духовних кіл, але своєю живістю, реалізмом і цілком світським поглядом на речі потрапили на народний смак і залюбки ширилися в народі. Надзвичайно вражає вільний тон у розмовах про побожні речі, що панує в цих віршах; мову богів тут переведено цілком на людські звичаї, на буденні обставини, реальне життя того часу. Ось як, напр., у різдвяному вірші промовляє Бог до перших людей після гріха їхнього:

 

Пішов же вон, Адаме, з раю!
Об'ївся яблук, аж сопеш!
Це так ти доглядаєш гаю — 
Без попиту, що хоч, і рвеш?
І ти іди, небого, прясти!
Адам тебе щоб наглядав,
А щоб не сміла яблук красти,
Адаму я нагайку дав.

 

В такому ж тоні описано всі події народження й воскресіння Христового, радість усіх святих, що гуляють на радощах цілком по-людському, тріумф усього хрещеного миру. І треба сказати, що люди того часу зовсім не жахались такого вільного тону в побожних справах: один вірш просто обертається доархиерея: "Не дивуй, святий владико", а це показує, звідки вийшли і де переважно оберталися ці жарти, в яких теперішні книжники і фарисеї неодмінно побачили б глум над святими. Тоді простіше дивились на справу й не боялися свіжого дотепу і гострого слова, аби до ладу було та до прикладу. Особливо великої зажили популярності великодні вірші —  "Кажуть, будьте молодиці" та "Христос воскрес, рад мир увесь", — з останньою запорожці ніби ходили навіть вітати всесильного Потьомкіна. Обидва вірші леонінським складом, досить гарним, малюють визволення людей од пекла та од чортів. До Христа їм

 

Була воля: хоть і кроля у рай не пускали;
Хоть би й святих, вони і тих у пекло таскали
На всіх трактах по болотах сторожі стояли,
Серед шляху і туряху до пекла хватали.
Того святці, поки й ченці не минали страху,
Филозопи, крутопопи набірались жаху.

 

Та от прийшов Христос — "ад розорив, чорта стребив", "пекло одпер і шлях простер до раю свободний". У другому вірші докладно описано, як це саме й сталось:

 

Аж Христос був на роботі,
Попалив зовсім чоботи,
Покуль пекло погасив
І Адама воскресив.

 

Вся манера й деталі цих віршів показують, звідки Котляревський брав фарби для своєї невмирущої поеми: празникові вірші невідомих авторів —  це безпосередні попередники "Енеїди", попередники навіть з ідейного погляду, бо у великодних віршах знаходимо ті бажання, що, певне, не одну сушили тоді просту голову на Україні. Визволення не тільки тогосвітнє показують нам ці бажання, але й цілком реальне, земне визволення од усякого тутешнього лиха. Ось як розказує наш вірш про наслідки Христового воскресіння:

 

Зараз тая серед рая свобода засіла,
Тут тишина, вся старшина не має к ним діла.
Тут сіпуга, війт-п'янюга нам не докучає,
І в підводу тут ізроду ніхто не хапав.
Всі подубли, що нас скубли, сільськії нахали,
Подеречі, колотнечі всі уже пропали…
Утік кураж, здирства нема ж, пропали всі драчі,
Щезло лихо, живуть тихо, не дають подачі.
Погибла власть, і вся на рясть вилізла голота;
Війт не ворчить і не стучить десятчик в ворота.

 

Звичайно, заступникові голоти, що своїх доклав думок до цього вірша, видно було, як далеко стоїть цей "райський" ідеал од земної дійсності, і через те свою райську утопію кінчає автор благанням до Бога — «щоб більше нас хоть у той час сіпаки не брали».

Од такого погляду на дійсність один тільки крок до громадської сатири. І справді, український вірш широко використовує сатиричну форму та засоби, ніби надолужуючи за ті тріскучі панегірики, що лунали на верхах, в офіціальній літературі того часу. Це дуже характерний факт —  отой одночасний розвиток з одного боку панегірика, з другого — сатири. Він показує той громадський розпад, ту диференціацію інтересів, що виразно позначилася в українському громадянстві після Хмельниччини й особливо в другій половині XVIII ст., коли не тільки старшина козацька і поспільство, а навіть просте козацтво і кріпаки опинилися були в протилежних таборах. Однією з перших на Україні сатир була відома промова, ніби каштеляна смоленського Івана Мелешка на соймі в Варшаві. Це просто політичний памфлет або сатира на польські порядки XVI ст. — на захоплення німецькими модами, на розкішне та розпусне життя панське. Невідомий автор, зв'язавши свою сатиру з найменням якогось Мелешка, тільки надав їй форму промови й зумів справді доказати яскраву картину тогочасного життя.

 

Тепер світ великої зради.
Нема тепер на всім світі правди, — 

 

таким проречистим словом зазначив свій погляд на сучасний світ другий невідомий автор і, певна річ, що "велика зрада" давала для сатири занадто багато добірного матеріалу. Сатира входить в обсяг історичних віршів, що, з одного боку, розгорнулися в козацькі думи, а з другого —  дали чималу літературу сучасних відгуків на цікаві ширшим масам події. І коли про них мовчать на верхах письменства, в духовних колах, то тим натуральніше було говорити про події самим учасникам їх. Безліч історичних віршів сплодили всякі пригоди козацьких повстань, особливо Хмельниччина. Сюди належать вірші: "Висипався Хміль із міха", "Глянь обернися" (проти Потоцького), "О Берестечскомь звыченствjat 1661 г.", "Плачъ Малой Россіи о ляхолюбцахъ", про Палія іМазепу, про зруйнування Січі, пропанщину на Україні, про осаду запорозького коша на Чорноморії і т. ін. Останній вірш або "Пjatсня Черноморскаго войска, по полученіи на землю Высочайшихъ грамоть сочиненная", належить відомому Антонові Головатому й була першим (р. 1792) чистою народною мовою друкованим твором:

 

Ей годі нам журитися, пора перестати:
Діждалися од цариці за службу заплати.

 

Історичні й сатиричні вірші вносять у письменство мотиви високого громадянського змісту й підіймаються часом до потужного пафосу.

 

Ляхолюбці лихолюбці
Тії мої тії згубці!
Як саранча налетіла,
Доми й церкви посквернила, — 

 

так скаржиться, напр., Україна в плачі "о ляхолюбцяхъ", нагадуючи вже Шевченкове "гірше ляха свої діти її розпинають". Вірші вже добре орієнтуються в сучасних подіях та громадських з'явищах, зазначаючи дуже виразно оту соціальну нерівність, що особливо загострилася була в XVIII ст.

 

Глянеш — на однім сорочки пусто,
На другім свити шовкової густо;
Один і хліба крошки не має,
Другий пироги проч одкидає, — 

 

констатує тодішнє лихоліття один вірш з початку XVIII ст. Але, певна річ, найбільше відгуків сплодила в тогочасному віршовому письменстві така голосна подія якою було покріпачення народних мас. Ось один такий сучасний вірш про початок панщини:

 

Що настало тепер в світі, трудно спогадати.
Не маш за чим, а відробляй, хоч би умірати.
Наші діди і прадіди того не зазнали,
Чого ж ми ся із батьками тепер дочекали.
Ніхто ж тому так невинен, як пани зробили:
Запродали душі наші, а свій край згубили...
Пан Потоцький і Браницький — тих то рада стала,
Щоби Польска в руках Москви на завше зістала.
Пан Ржевуський і Пулавський ради додавали,
Щоб нас бідних із душами на завше продали.
Катерина тому рада, вірне присягає,
Щоб край взяти без війни од них зажелає (sic!).
Як тут разом беруть край, беруть враги наші ляхи.
Зачиняють як собак нас, як у клітку птахи.
Ми ж все бідні нещасливі на те ся вродили,
Щоб в неволі, як віл в ярмі, щоденне робили.
Ви, прокляті, спогадайте, що ся з вами стане:
Ми в роботі не погинем, а вас всіх не стане.

 

Разом з сильним протестом проти кріпацтва вірш цей виявляє й багато політичного розуміння та національної свідомості, вболівання за весь "свій край". Так само виразне поставлено політично-національне питання і в відомому "Разговорjat Великороссіи сь Малороссієй" (1762) перекладача військової канцелярії генеральної Семена Дівовича. Автор, уже мовою російською, обороняє рідний край перед централізаційними заходами й обстоює право його жити своїм життям. Україна нагадує Великоросії:

 

Не думай, чтобы ты сама была мнjat властитель,
Но государь твой и мой — общій й повелитель, — 
А разность наша есть въ приложенныхъ именахъ:
Ты Великая, а я Малая, — живемъ в смежныхъ странахъ.
Такъ мы съ тобою равны и одно составляемъ,
Одному, а не двумь государямъ присягаемъ.

 

Маємо з тих часів навіть спроби цілої історії козацтва віршем: "Героични стихи о славнихъ военнихъ дjatйствіяхъвойскъ запорожскихъ, вкратцjat зъ разнихъ гисторій просторjatчно сочиненны" (1784) якогось ченця Івана. Автор усе нещастя нашої минувшини бачить у тому, що Польща почала "людем чинити незносні обиди" й тим і себе й Україну занапастила. Козацький патріотизм автора виявився в оцих віршах: запорожці — 

 

Не в залізні зброї, но в храбрость убрані,
Силою кріпкою свиш препоясані,
З чого всі до бою просто серце міли,
К отмщенію врагів, як пламень, горіли;
Страшні, як льви против звірей боязливих,
Всяк з них смілий гонить ляхів полохливих.

 

Це писано тоді, коли Запоріжжя вже сконало, але така епітафія може служити дуже виразною характеристикою політично-національних поглядів тодішніх людей. З другого боку, ті погляди вимальовуються і в таких побутових сатирах, як "Суплика або замыслъ на попа", вірш "про отця Негребецького", сатира на слобожан з приводу скасування в Слобожанщині козацького ладу, сатира на посполитих, що шукали дворянства("Доказательства Хама Данилея Куксы потомственны") з відповідним гербом і т. ін. Сюди підходять і суто вже побутові малюнки на зразок отих, що дав священик Некрашевич отим своїм:

 

Отець Іван, Петро й Степан, з своїми жінками!
 Просим до нас хотя на час приїхать святками.

 

Нарешті віршова література тих часів зберегла нам зразки й суто ліричної поезії. Треба зазначити, що в розвитку вірша на Україні XVIII ст. більше сприяло навіть якраз ліричній поезії. Дедалі примовкають усе більше громадські мотиви під тиском обставин, і натомість голосніше бренять томи особистої лірики, особливо з циклу віршів про кохання. Останніми часами надруковано чимало старих співаників, а в них між іншим знаходимо багато й "пісень" або "псальм свjatцких", — того, що Лащевський називав "компліменти блудні" або "канти студні" — сороміцькі пісні. Звичайно, не всі вони справді такі сороміцькі, як здавалось сором'язливому ченцеві, хоча — треба правду сказати — межі дозволеного з цього боку колись були ген-ген ширші і справді деякі з тих "компліментів блудних" тепер не зовсім зручно цитувати (напр., пісенька про дякове женихання). Такі пісеньки і романси, здебільшого без прізвища авторів, переходять у ширші кола і популярністю взагалі української пісні розносяться навіть поза Україною, по Московщині та Польщі, і входять у перші друковані пісенники; багато з них обертається серед народу й досі і записані вже з народних уст, як народні пісні. Взагалі стара наша, здебільшого анонімна, література віршова, ні одного не давши визначного творця-поета, все ж таки справляла добру службу тим, що задовольняла хоч невисокі потреби в художньому слові й прочищала шлях-дорогу новому українському письменству. Та й воно опісля не однією темою, не одним образом од цієї анонімної літератури покористувалось.

 


 

Вернутися (Розділ 2) Зміст Далі (Розділ 4) ELUL logo

[1] Цікавий уламок такої середньовічної вистави в одному місці дожив аж до нашого часу. В містечку Обер-Аммергау (Горішня Баварія) кожні десять літ місцеві люди власними силами виставляють пасійну драму ("Страстей Христових") на спомин про чудовне вибавлення від чуми 1634 р. Драма має кілька десятків актів і вистава тягнеться цілий день, зранку до вечора. Живий цієї оригінальної вистави опис зробив відомий англійський письменник-гуморист Джером К. Джером("Щоденник паломника").

 

[2] На початку XVIII ст. до Шилова заблукав був якийсь Турчинський, один з тих, що "волочились по школах для повиданія боліє світа і ученія". Тут із двома студентами з Києва на Великдень вони "виправили діялог з інтермедією, на якій многолюдствіе благочестивих собралось, і римлян, і самих єзовитів, і доміникан, і жидів. І всі тому удивлялись, яко там, в тих краях, той вещі не видали". Див. "Автобіографія южно-русскаго священника 1-ой пол. XVIII ст." в "Кіевской Старинjat", 1885р., кн. II. — С. 326.

[3] Порівн. з думи уривок про жидів-рандарів:

Іще ж то жиди-рандарі у тому не перестали:
На славній Україні всі козацькі торги заорендували.
Да брали мито-промито:
Од возового
По пів-золотого,
Од пішого пішаниці по три денежки мита брали,
Од небораки старця
Брали кури да яйця.

"Над поспільством, — читаємо про початок повстання Хмельницького у Самовидця, — ... чого не звикла била Україна терпіти, вимисли великії били (були) од старостів і од намісників і жидів... Леда шевлюга, леда жид багатить ся, по кілька цугів коней справляєт, вимишляючи чинші великії, поволовщини, дуди, осип, мірочки сухії, з жорнів плату і инноє, отнимання фольварків." "Лjatтопись Самовидца". —  Київ, 1878. — С. 5.