Сергій Єфремов

Історія українського письменства

Розділ 4

---

Вернутися (Розділ 3)

Зміст

Далі (Розділ 5)

 

  РОЗДІЛ IV

Історичні праці. Предтечі національного відродження

 

Праці історичні. — Самовидець. —  Величко. — "Исторія Русовъ". — Проблиски свідомості. — Сковорода. — Письменство змісту практичного. — Централізаційна політика. — Заходи проти письменства й освіти. — Реакція на Україні.

 

1. XVI-e й особливо XVIІ-е століття на Україні були часом великих народних рухів, що відбилися на внутрішньому житті не самого тільки українського народу, але рознеслись потужною хвилею далеко навкруги, перемалювавши наново політичну карту всієї східної Європи. Живі сили громадські, поназбирані в попередніх століттях, вилились тепер невмирущими подіями в нашій історії. Натурально, що таке життя кипуче повинно було сплодити й багате письменство на тему тих соціально-політичних перемін — з одного боку, одбиваючись у художніх творах, а з другого — даючи серію історичних праць, що поруч із фактичними оповідями про історичні події виявляли б і спроби тієї чи іншої оцінки тих подій. Тут мала себе показати ота, мовляв, ідеологія, що зводила до гурту порізнені події часу й давала їм відповідне пояснення на підставі певного світогляду. Про твори книжної поезії у нас уже була мова, а про найкращі і найхарактерніші народної поезії зразки — безіменні думи козацькі — скажемо далі. Тепер на черзі стоять якраз ці ідеологічні праці, а між ними в першій черзі історичні твори —  власне з тієї доби нашого письменства, що вже потроху наближається до моменту національного відродження. Саме проблиском національної свідомості вони й одрізняються од історичних творів першої половини цього періоду, що мали на увазі переважно фактичну сторону нашої історії. Боротьба з Польщею за волю України, потім змагання з московським централізмом за "старожитні вольности козацькі" — усе те, що найвиразніше виявилося в козаччині, найдужче й захоплює цих ідеологів нового ладу на Україні. Козаччина підчас найбільшого свого розквіту застує їм попередні події рідної бувальщини, і через те більшість із них Хмельниччину — оту кульмінаційну точку національних змагань — бере за вихідний пункт і початок для своїх історичних домислів. Це накладає на них печатку спільного настрою і дуже різнить од попередньої історіографії, завершаючись найпопулярнішою з усіх "Исторією Русовъ", що на довгий час полишила була свої сліди в нашому письменстві, бо свій вплив донесла аж до половини XIX ст.

Серед тих, що мають чималу й літературну вартість, історичних творів хронологічно першим стоїть літопис якогось Самовидця, — невідомого автора, новіший дослідник якого зве "таинственнымъ анонимомъ" (видання київської "Временной комиссіи для разбора древнихъ актовъ", Київ, 1878). Це, мабуть, був український шляхтич, що служив при військовій канцелярії й свої записи почав десь близько 70-х років XVII століття. Оповідає автор про події, як самовидець, особливо в другій половині своєї праці, доведеної до 1702 р., але разом він дуже добре вмів додержати й надзвичайно об'єктивного, просто епічного тону, скупого на деталі особистого характеру, зате багатого на цікаві громадські відомості. Ця об'єктивність робить з літопису Самовидця дуже цінне історичне джерело. Автор був, як на свій час, людиною досить освіченою, хоч, видно, й не дійшов був верхів тодішньої схоластичної освіти. Останнє, правда, вийшло навіть на користь літописові, бо тільки через це, треба думати, відзначається він простим стилем за складом і мовою, близькою до народної. Громадськими поглядами своїми Самовидець схилявся до шляхетських сфер, — звідси його роялізм, спершу польський, потім московський, неприхильність до демократичного Запоріжжя й досить виразна байдужість до народного елементу в подіях великого руху на Україні. Суто народне повстання — Хмельниччину Самовидець пояснює, напр., тим, "же (що) прошлого року збагатилися шарпаниною добр шляхетських і жидівських і иних людей, биваючих на преложенстві, же навіть де в городах були і прав Магдебурськії — і присяглії бурмистрове, і райці свої уряди покидали, і бороди голили, до того війська йшли: бо тії собі зневагу держали, которий би з бородою неголеною у війську бил. Так диявол учинил собі сміх з людей статечних!" — не забуває з моралі додати коректний автор. Але його специфічно класова тенденція урівноважується, як згадано вже, надзвичайною об'єктивністю. Як зразок мови й стилю, а також і для характеристики громадського світогляду Самовидця візьмемо початок його літопису — "О началвойни Хмельницкого".

 

Початок і причина війни Хмельницького єсть єдино от ляхів на православіє гоненіє і козакам отягощеніє: тогдя бо оним не хотячи, чого не звикли били (були) панщини робити на службу замковую обернено, которих з листами і в городі до хандоження коней старостове держали, в дворах грубу то єсть печі палити, псів хандожити, дворі змітати і до наших незносних діл приставляли. Знову зась (же) котрії зоставали козаками реєстровими, а над оними полковникове шляхта панове от гетьмана коронного насиланнії били, которіі б о їх вольностях би наймній не дбаючи, але, якомогучи, оних смиряли, легце поважаючи: плату, которая постановлена била на козаки от короля его милости і Peчі посполитої по золотих тридцять на рік, тоє на себе одбірали, з сотниками ділячися; бо сотників не козаки обірали і настановляли, але полковники кого хотіли з своєї руки, жеби (щоб) оним зичливими били. Так же полковникове козаків до всякої домової незвичайної роботи пристановляли; в поля зась пійшовши, любо (хоча) який козак достане у татар коня доброго, того отоймуть; з Запорожжа през поля дикії з рарогом, яструбом, орлом, албо з хортом козака бідного шле в городи, кому подарок шлючи, якому панові, не жалуючи козака, хоча й би згинул, як не трудно от татар. Знову зась, хоча й би якого язика татарського піймали козаки, то з язиком татарським, на кого ласкав полковник, якого жолніра своєго висилає до гетьмана коронного, а козацькую отвагу потлумляють. В городах зась от жидів тая била кривда, же не вольно козакові в дому своїм жадного напитку на потребу свою держати, не тілко меду, горілки, пива, але й браги. Которії зась на рибу хожували козаки за Пороги, то на Кодаку на комисара рибу десятую одбірали, а полковникам особливо треба дати і сотникам, і асаулові і цисареві, — аж до великого убозтва козацтво прийшло. А білше шести тисячей не повинно козаків бити (бути); хочай і син козацький, тую ж панщину мусіл робити і плату давати. Toє над козаками було. Над поспільством зась, любо во всім жили обфито — в збожах, в бидлах, в пасіках, але однак, чого не звикла била Україна терпіти, вимисли великії били (були) от старостів і от намістників і жидів; бо сами державці на Україні не мешкали, тілко уряд держали, і так о кривдах людей посполітних мало знали, албо любо і знали, тілько засліплені будучи подарками от старост і жидів-арандарей же того не могли узнати, же їх салом по їх же шкурі й мажуть: з їх підданних видравши, оним дарують, що і самому пану вольно би взяти у своєго підданного, і не так би жаловал підданний єго. А то леда шевлюга, леда жид богатиться, по кілко цугів коней справляє, вимишляючи чинші великії, поволовщини, дуди, осип, мірочки сухії, з жорнів плату і инноє, отнимання фолварків, — що натрафкли на чоловіка одного, у которого отняли пасіку, которая всій землі Польській начинила біди, а тим способом... (далі йде відоме оповідання про кривду, Хмельницькому заподіяну).

 

Отаким спокійним тоном і оповідає Самовидець про всі події на Україні до р.1702. Спершу оповідь його має характер прагматичний, а в останніх роках переходить на звичайні по літописах щорічні записи.

Слабший з літературного погляду літопис Григорія Гребінки, чи як він по-польськи себе змів — Грабянки (помер р. 1737), що був полковим суддею Гадяцьким і товаришував Полуботкові у петербурзській тюрмі. Грабянчині «Дйствія презльной и отъ начала Полякові трвавшой небывалой брани Богдана Хмельницкого, гетмана запорожского, съ Поляки" (1710) — цікаві тільки як історичне джерело, що зберегло дещо з старих затрачених літописів. Літературній стороні цієї праці дуже пошкодила тенденція писати високим стилем, тим-то мова у Грабянки далі одійшла од народної, ніж у Самовидця та у пізнішого літописця козацьких часів Самійла Величка (1690 – 1728), "канцеляристи негдись війска Запорожского", як він звичайно підписувався. Цей Величко, певно, найцікавіший з усіх козацьких літописців як літературна постать. Його "Сказаніє о войн козацкой зъ поляками черезъ Зновія Богдана Хмелницкого" (доведене до 1700 року, а написане р. 1720) ставить за мету не тільки дати фактичні відомості, а й зібрати документальний матеріал; опріч того, воно кидає промінь світла й на ту ідеологію, що нею захоплювались козацькі сфери XVII — XVIII ст. Перечитуючи історичні праці про інші народи, Величко рівняє їх до сучасної історіографії на Україні і зауважає тут багато огріхів: "наших же Сарматокозацьких продків подобнії иностранним в воїнських случаях давніх времен і віків бившії рицерскії отваги і богатирськії діянія, без описанія і об'ясненія чрез їх власних писарів оставленії і всегдашнего забвенія нікчемним ліности їх плащем увидіх покритії". І от малоосвічений, але цікавий зроду Величко пробує сам зняти отой "плащ ліности" з подій рідної старовини. Опріч такого патріотичного намислу, були у нього й інші причини, про які пише він у надзвичайно (з літературного боку) цікавій і зворушливій "Передмові до чительника":

 

...Проходя тогобочную іже от Корсуна і Білої Церкви Малоросійськую Україну, потім на Волинь в княженіе Рускоє ж до Львова, Замостя, Бродів і далі странствуя,видіх многії гради і замки безлюднії і пустії, вали негдись (колись) трудами людськими аки гори і холми висипанії і тілко звірем дикіїм прибіжищем і водворенієм сущії. Мури зась, яко то в Чолганськім, в Константінові, в Бердичеві, в Збаражі, в Соколю, що тілко на шляху нам в поході військовім лучилися, вихід єдні малолюднії, другії весьма пустії, розваленії к землі прилинувшії, зиліснялії, непотребним билієм зарослії і тілко гніздящихся в собі зміїв і розних гадів і червей содержащії. Поглянувши паки, видіх пространії тогобочнії Україно-малоросійські і поля і розлеглії долини, ліси і обширнії садове і краснії дуброви, ріки, стави, євера запустілії, мхом, тростієм і непотребною лядиною зарослії. І не всує Поляки, жаліючи утрати України оної тогобочної, раєм світа Полського в своїх універсалах єя нарчаху і провозглашаху; понеже оная пред війною Хмельницького бисть аки вторая земля обітованная, медом і млеком кипящая. Видіх же к тому на розних там місцях много костей чоловічеських, сухих і нагих, тілко небо покров собі имущих, і рекох во умі — кто суть сія? Тих всіх, єже ріх, пустих і мертвих насмотрівшеся, поболіх серцем і душею, яко красная і всякими благами изобиловавшая земля і отчизна наша Україно-малоросійськая во область пустині Богом оставлена, і населниці єя, славнії продки наші, безвістні явищася.

 

Коли Величко розпитував пропричини такого страшного спустошення рідної землі, то не в одно йому одказувано й от він удався до писаних джерел[1] і тільки тоді зрозумів долю "отчизни нашої", хоча й писані джерела так само не в одно пояснили цікаві йому питання. На підставі прочитаного і "понудихся для вигоди, твоей, любопитствующій чительнику Малоросійський, вивести простим стилем і нарічієм Козацьким, а частьми і розділами росположити гісторію о війні з Поляки Хмельницького і запустінії тогобочнім Україно-малоросійськім". Як бачимо, свідома любов до рідної землі водила пером цього "истинного Малія Росії сина і слуги", як він підписує себе під передмовами[2]. Україна для нього — "матка наша", "милая отчизна", "отчизна наша Українськая", скрізь він журиться незлагодою серед українців, скрізь виступає ідеологом і прихильником "народа нашого Козако-Руского", тобто переважно козацтва як громадської категорії: бачить-бо в ньому оборонця і борця "за древнії волноста свої". З цього погляду Величкова історія козацьких війн стоїть на зовсім інших підвалинах, ніж літопис Самовидця, і може бути переходом до таких витворів цілком свідомої вже думки, яким була знаменита "Исторія Русовъ". До неї ми й перейдемо, поминувши менш цікаві з літературного погляду історичні праці Степана Лукомського ("Собраніє историческое", 1770), Миколи Ханенка ("Діаріуш", 1722 – 1753), Якова Марковича ("Дневныя записки"), Петра Симоновського ("Краткое описаніє о козацкомъ малоросійскомъ народ", 1765), Василя Рубана ("Краткая лтопись Малыя Россіи", 1776), Григорія Винського ("Записки") та Олександра Ригельмана ("Лтописное повствованіе о Малой Россіи и ея народ, и козакахъ вообще», 1778) і т. ін.

 

2. "Исторія Русовъ или Малой Россіи" з популярним колись найменням Юрія (Георгія) Кониського, як автора, потьмила собою всі попередні праці, ставши на довгий час ніби програмовим виразом тих вільнолюбних традицій, що жили серед українського панства ще довго по тому, як Україна втратила всяку самостійність. Хоч вона, як і всі інші тодішні твори історичні (це дуже характерно!), друком появилася вже як пам'ятка колишнього (р. 1846), але про вплив її свідчить те, що вона розходилась по Україні в сотнях рукописів, що слідом за нею йдуть перші історики України Бантиш-Каменський та Маркевич, що до самої половини XIX ст. з неї тільки й знали історію України, що з неї ж беруть теми фальшовані козацькі думи ще в 30-х роках XIX ст., опубліковані в "Запорожской Старин" Срезневського, що вона, нарешті, вельми позначилася на світогляді найбільшого поета нашого Шевченка. Драгоманов і Кониський в один голос свідчать, що за їхньої ще пам'яті часто можна було зустріти на Україні серед людей різного стану й соціального становища рукописні примірники "Исторії"[3]. І хоча пізніші історики з деяким уже навіть роздратуванням згадують про "вымыслы", що пустила була в світ "Исторія Русовъ", то це все ж таки не зменшує її суто літературної вартості й громадської ваги, як дуже помітного етапу в розвитку політичної думки на Україні. Признаючи повну рацію за історичною критикою, що згадані вигадки викрила й осудила, ми повинні глянути на цей надзвичайний твір як на визначну літературну пам'ятку свого часу.

Хто був її автором — напевно не знаємо. Одно певно, що не Кониський, бо мало того, що в "Исторії Русовъ" зовсім не бачимо натурального для православного архиєрея церковного духу, але можемо спостерегти щось зовсім супротилежне —  поруч релігійної толерантності виразні зародки антицерковщини. Так, оповідаючи про здирства духовенства ще за часів Наливайка, автор додає: "оть сего то вышла извстная пословица народная: "жениться не страшно, а страшно єднать попа". Сей мерзостный обычай, съ тхъ поръ вкравшійся, продолжается по несчастію и до днесь, и попы сверхъ установленныхъ имъ доходовъ длаютъ свои безстыдныя вымогательства и мытничества по прежнему и полагають даже за требы Христіанскія, какъ то: Сорокоусты, Суботинки и другія, по своєму призволенію, и никто о томъ не проречетъ и не возопіетъ". Таким тоном могла говорити людина, зачеплена вже "волтерьянством" XVIII ст., але ніколи — православний владика. Автором "Исторіъ" міг бути хтось із освіченого на французькій літературі кінця XVIII в. українського панства, — найпевніше той самий "извстний ученостью и знатностью Депутать Шляхества Малоросійскаго, господинъ Полтыка", ім'я якого згадує передмова, що ніби-то він дістав був у Кониського текст "Исторії". Часом написання міг бути кінець 60-х років XVIII ст., хоч з'явилася вона й серед ширшої публіки, великої слави зажила далеко пізніше, коло 1820 р. Вказівки на той час маємо в самій "Исторії": двічі в ній цитується книжка "господина Вольтера" про Карла XII (вийшла р. 1731), згадується вже Андріївська церква в Києві (збудована р. 1749), але найголовніше свідчать про той час останні слова "Исторії": "въ начал 1769 года послдовалъ войскамъ всеобщій походъ и открылась дйствительная съ Турками война, которая чмь кончится Богъ всть". Як би автор писав уже по 1769 р., то безперечно знав би він, чим тая війна скінчилася й не мав би жодної потреби на божу волю здаватись. Таким чином в "Исторії Русовъ" маємо працю, написану під час найцікавішого громадсько-політичного процесу на Україні, — процесу останнього розпаду в її політичному житті, напередодні або й під час реформ, що поставили Україну на рівні з усіма російськими губерніями. Цікаво через те придивитись, як ті події одбились на свідомості автора.

Та хто б не був він — це насамперед непохитний український патріот, що історію України вважає за "единственную Исторію Россійскую", починаючи її з часів, коли слов'яне осадили свої оселі понад Дніпром. Український ("руский" по терминології автора) народ — народ "вольний"[4], одрубний і од поляків, і од великоросів ("царства Московскаго"), до яких він з власної волі прилучався "яко равные къ равнымъ и вольные къ вольнымъ". З цього погляду, погляду автономності й суверенітету українського народу, й освітлює автор усю історію України, особливо широко спиняючись на часах Хмельницького і далі, скрізь висовуючи наперед ідею боротьби "за древнія свои права и привилегіи". Натурально, що процес руйнування тих прав занадто тяжкий для автора і його історія, надто після Шведчини, доходить міри драматизму. Скрізь він підкреслює знущання з українців[5], зазначає боротьбу їх за волю, підіймаючись до величного пафосу надзвичайно (з літературного боку) гарною промовою Полуботка, або таким, напр., питанням: "ежели по словамъ самого Спасителя, в Євангелій описаннымъ, который суть непреложны и не мимо йдуть, ежели "всякая кровь, проливаемая на земли, взыщется отъ рода сего", то какое взыскание предлежить за кровь народа Рускаго, пролитую отъ крове гетмана Наливайка до сего дне и пролитую великими потоками за то единственно, что искалъ онъ свободы или лучшей жизни въ собственной земл своей и имлъ о томъ замыслы, всму человчеству свойственные?" Розповідаючи в іншому місці про вчинки так званої "Тайної канцелярії", автор додає, що "ежели бы перстомъ руки Божіей изрыть частицу земли на мст ономъ, то ударила бъ изъ него фонтаномъ кровь человческая, пролитая Министерскою рукою". Гарячий прихильник волі взагалі й незалежності України" "на древнихъ правахъ" на весь зріст стає перед нами. З другого боку, не обмежується він самою політичною волею: в "Исторії" позначаються досить виразно й основи справжнього демократизму та ганьбування вищих класів за те, що своєю корисливістю та зрадництвом, з XVI ст. почавши, вони доводили до занепаду рідний край і були причиною "всмъ замшательствамь, нестроеніямь і побоищамъ въ Малороссіи, посл Хмельницкаго происходившимъ", і "льстя себя надеждою содлаться на счетъ націи хорошими владльцами, оставили сію націю ожидать обетанія Отчасвыше". Не забуває автор і суто національних інтересів України. "Владичествующіе надъ нами чиновники Московскіе, — говориться в промові устами Полуботка — не знающіе правъ и обычаевъ нашихъ и почти безграмотные, знають только то, что они властны длать намъ все, не касаясь однихъ душъ нашихъ". "Все у нихъ, — читаємо про чиновників в іншому місці, — до послдней булавки значило интересъ Государевъ, и за него взыскания и придирки были безконечны". Що то були за "придирки", автор фактично пояснює прикладом величезної трати в людях українських полків під час пруської війни 1755 р.: "считая ихъ (українців) на ряду Лопарей и Камчадаловъ, (начальники) вгоняли ихъ въ чахотки или ипохондріи за одно свое нарчіе и что они не скоро понимали выговаривать тогдашнія преизящныя реченія: намнясь и намдни, и придомковъ ихъ — ушь и кабышь". На останніх сторінках своєї праці авторові доводиться констатувати все більший занепад рідного краю без жодних на кращі часи надій.

Такий був отой перший ясний промінь політичної думки на Україні, що яскраво виблиснув в "Исторії Русовъ" і мав величезний вплив на формування державно-автономістичноі ідеї серед тодішньої інтелігенції української. Звичайно, "Исторія Русовъ" не стояла цілком нарізно ні од письменства українського, в якому ми вже зазначили паралельні течії, ні од життя, коли можливий був такий учинок, як відома од гуртка однодумців висилка Капніста до Прусії, щоб шукати у чужоземців собі оборони. Можна тільки сказати, що "Исторія Русовъ" зібрала й сформулювала ті думки, які панували серед тодішньої інтелігенції на Україні, що автор її став ідеологом національної окремішності українського народу та його права на самостійне життя державне й культурно-національне. Хоч би яка мала була історична вартість цього надзвичайно талановитого памфлета політичного, але як документ з громадського життя, "Исторія" має вагу величезну: вона дає цікавий образ настрою на Україні, де була не тільки в момент свого написання, а й довго ще потім, однією з иайвільнодумніших книг. В історії розвитку української громадської думки їй можна таке саме місце приділити, яке в історії російського громадянства займає голосне "Путешествіе изъ Петербурга въ Москву" Радищева. Любов до рідного краю, автономізм, демократизм, ненависть до всякого поневолення — такі мав позитивні риси цей блискучий, палко і з захватом написаний памфлет. Серед українського громадянства будив він приспану думку про волю рідного краю; він першим виразно поставив ідею державності України, він зберіг автономістичний принцип і через голови недолугих зрадників та перекинчиків переніс його в пізніші часи, коли його можна було вже до нового дерева прищепити й на нових підвалинах заснувати. "Исторія Русовъ" була немов пророкуванням про близьке національне відродження України й оправданням її нового письменства, з якого те відродження почалося. Тим то, поминаючи її майже російську мову[6], ми повинні призначити цій пам'ятці визначне місце в історії нашого письменства.

 

3. Другим на присмерку вісником того, що "скоро світ буде", став Григорій Сковорода (1722 – 1794). Ім'я це й тепер широко відоме, але тільки ім'я, як самородного українського філософа, — а тим часом, колись цей філософ у сірій свиті мав величезний реальний вплив на українське громадянство своєю етичною наукою і може ще більший — своїм життям, своєю оригінальною особою. Щоб цей вплив оцінити, досить буде сказати, що сучасники бачили в ньому "мандровану академію" і його самого вважали вартим за цілий університет; досить згадати, що коли треба було тоді знайти на Україні ідейну, чесну та чисту людину —  шукали її між "сковородинцями", тобто учнями цього чудного чоловіка та прихильниками його науки. І навіть перший на території України університет Харківський не дарма постав на Слобідській Україні, де найбільше жив і навчав Сковорода. В цьому — безпосередній результат його діяльності, що розбуркувала людей, привчала їх думати, науки й знання прагнути. Жертви на новий університет після заклику і "драматичних жестів" Каразина (р. 1802) посипались головним чином од учнів Сковороди, знайомих та приятелів його, і тих жертв зразу ж набралось на велику, як на той час, суму — 400 000 карб. Впливу од Сковороди безперечно зазнав і батько нового українського письменства Котляревський, і батько української повісті Квітка. І це не здаватиметься дивним, коли зазначити, що ця надзвичайно впливова тоді людина, яка власними ногами сходила не тільки всю Україну, а й у західній Європі не мало виміряла просторів і виробила в собі "сердц гражданина всмірнаго" — що ця людина не цуралась проте свого рідного ґрунту, а навпаки власне на ньому сіяла свої зерна добра, правди і справжньої моралі.

За життя Сковороди ні один його твір не був надрукований, та й далеко пізніше (р. 1836) йоготвори забороняла цензура за "мысли противныя св. писанім і оскорбительный для монашества": чого кращого — навіть у близькі до нас часи другий том його творів з самого 1894 року не міг діждатись видання через... цензурні умови! Проте Сковороді не треба було самому шукати читачів — вони його шукали: в старовину у нього знаходились такі гарячі прихильники і пропагатори, що навіть через газети оповіщали, закликаючи до себе охочих читати твори українського філософа; мало того — твори ці заходили навіть під сільську стріху. Згадаймо Шевченкову згадку з дитячих літ:

 

          Зроблю
Маленьку книжечку, хрестами
І візерунками з квітками
Кругом листочки обведу
Та й списую "Сковороду"
Або "Три царіє со дари".

 

Як бачимо, Сковорода стоїть тут поруч із дуже популярними творами півнародної музи, і справді багато псалм його й тепер ще співають сліпці та лірники, не знаючи й не відаючи нічого про автора. Для сучасників ще більше, ніж своїми творами, досить важкою мовою написаними й через те не легкими для читання, він робив живим словом. "У простій свитці з відлогою й торбою за плечима, з сопілкою за поясом і патерицею в руках ходив Сковорода по селах, учив народ старовинним українським стилем", — пише один із істориків філософії в Росії. Вчив Сковорода скрізь — по ярмарках, під церквами, в селянських хатах —  усюди, де знаходив собі слухачів, і таке безпосереднє життя серед народу, на лоні природи, найбільше припадало йому до душі. "Мій жребій з голяками", — пише він у своїх віршах, часто вихваляючи перевагу простого життя, самотності, полів, діброви зеленої:

 

Не пойду в город багатий. Я буду на полях жить.
Буду вік мій коротати, де тихо время біжить.
О дубрава! о зелена! о мати моя рідна!
В тобі жизнь увеселенна, в тобі покій, тишина

("Садъ божественныхъ псней", пісня 12).

 

Всі міркування суєтливої буденщини та життєвих рахунків і славолюбства — далекі од філософа:

 

На что же мні замишляти,
Что в селі родила мати?
Нехай мозок у тих рветься,
Кто високо вгору дметься,
А я буду собі тихо
Коротати милий вік.
Так мине мене все лихо,
Щаслив буду чоловік (Пісня 18).

 

Оце шукання щастя, внутрішнього задоволення в правді і добрі, цей своєрідний і незмінний гедонізм — то, на мою думку, найхарактерніша риса Сковороди як філософа. Для нього нема нічого легшого в світі, як бути "благим", і він ніколи не перестає дякувати "блаженному Богу о томъ, что нужное сдлалъ не труднымъ, а трудное не нужнымъ". "Философ без системы" — бо його науку можна зближати з Сократом і з Епікуром, з пантеїзмом і з дуалізмом, з утилітаризмом і з ідеалізмом, з сучасними йому масонами і з пізнішим Толстим — Сковорода був сильний якраз отим ясним оптимізмом та моральною основою, що залягла на дні всієї його етичної науки. "Познай себе" — це була підвалина його світогляду, з якої Сковорода виводив і домагання допитливого розуму, і правила праведного життя, обертаючи це самопізнання в любов до правди й огиду до зла. "Нть важнее, сирчь полезне и величественне, какъ узнать самого себ и слышать въ нашемъ пепл погребенную искру блаженства", — писав він. — "Всхъ наукъ смена внутрь человка сокрываются". "Царствіє Божіє внутрь насъ". "Нужнйшее теб найдешь то самъ въ себ". З цього коріння і міри всіх речей для Сковороди самопізнання, виростають і етичні його вимагання, і погляд на натуру людську, як на втілення двох елементів, внутрішнього і зовнішнього. Звідси його містицизм, нехтування всього, що служить тільки зовнішній людині й не дає задоволення внутрішній. Підтягаючи під філософські терміни, науку Сковороди можна б назвати етичним гедонізмом, бо все кінець-кінцем зведено у нього до морального задоволення в сфері етичних стосунків. Всі його твори, як "Наркисъ или Разглаголъ о томъ: Узнай себ", "Книга Асхань, о познаніи самого себ"; "Разговоръ дружескій о душевномъ мир", "Алфавитъ или букварь мира", "Израильскій змій", "Жена Логова", "Брань архангела Михаила зъ сатаною", "Діалогь или разглаголъ о древнемт» мір", його нарешті лекції в Харьківському колегіумі і т. ін. — всі вони розгортають згадані основні тези його світогляду. До них він раз у раз звертається і в своїх літературних творах — байках, притчах та піснях, як от "Басни Харьковскія", "Убогій жайворонок" та "Садъ божественныхъ псней".

В практичному житті найвище ставив Сковорода гармонію між особистим життям та громадськими завданнями. "Щасливъ, —  каже він у байці "Кукушка и косикъ", — кто сопрягь сродную себ частную должность съ общею. Сі я есть истинная жизнь". У такому поєднанні знаходить людина, на думку Сковороди, те щастя й задоволення, які може їй дати тільки глибоке пересвідчення, що живеш по правді, які роблять її незалежною од обмеженої натури людської, —  мотив, що ми вже зустрічали в нашій вертепній драмі.

 

Смерте страшна, замашная косо!
Ти не щадиш і царських волосов!
Ти не глядиш, де мужик, а де царь — 
Все жереш так, як солому пожар.
Ктож на єя плюєт острую сталь? — 
Тот, чия совість — как чистий хрусталь

(Пісня 10).

 

Через те Сковорода свою філософію зумів зв'язати з життям і у нього знаходимо цікаві думки про такі питання, які й досі мають пекучий для нас інтерес. Так, цікаво зазначити його погляд на власність: "всякая секта, — переказує думки Сковороди його учень Ковалінський, — пахнеть собственностью, а гд собственно-мудріе, туть нть главной мудрости", — і в своєму особистому житті Сковорода порвав ланцюги власності. З політичного погляду він безперечно був великим прихильником волі, кажучи, що йому "вольность одна єсть нравна":

 

Что то за вольность? Добро въ ней какое?
Ины говорять, будто золотое.
Ахъ не златое: если сравнить злато — 
Противъ вольности еще оно блато.
О, когда бы же мн въ дурни не пошитись,
Дабы вольности не могъ какъ лишитись.
Будь славенъ во вкь, о муже избранне,
Вольности отче, герою Богдане!

 

Згадка про Хмельницького, та й самий заголовок цієї п'єски "De libertate" не лишає непевності, яку саме "вольность" розуміє тут Сковорода. На особистій моралі він, очевидно, не спинявся, а зв'язував її з громадським ладом, "сопрягаючи, як він казав, сродную себ частную должность съ общею". Ця риса кидає цікаве світло на всю особу нашого мандрованого філософа.

Проте не своєю філософією й не своїми літературними, до того ж досить з художнього погляду й не високої вартості, творами цікавий нам тепер найбільше Сковорода. В історії української самосвідомості й національної думки, а через те й літературного розвитку, найбільше важить те, як Сковорода ставився до рідного краю й народу. І з цього погляду нам любо зазначити високий ступінь його свідомості. Він любив свій край та народ, того ж словом і життям навчав і своїх учнів. "Мати моя Малоросія і тітка моя Україна", — говорив не раз і писав Сковорода, щоб означити свої стосунки до рідного краю. І, незважаючи на деяку невиразність, це не була фраза в устах цього ворога пишної фрази та пози, цієї людини, що ніколи своїми переконаннями не поступалась і над усе ненавиділа нещирість, фальш, компроміси. Рідний край для Сковороди був тією стихією, без якої він жити не міг: на чужині пропадав з туги за ним і вмерти бажав тільки там, де жив та добра навчав. Не абстрактну Україну любив цей самостійний філософ, а ту, яку так знав чудово — з її природою, мовою, звичаями, піснями, з її народом, якого він не цурався, зближаючись із ним усім життям своїм. Прийнявши на себе навіть зовнішній образ простої людини, не одрізняючись од народу ні одежею, ні життям, ні матеріальними потребами, перебуваючи повсякчас у близьких з ним зносинах. Сковорода і словом і ділом доводив, який дорогий йому той народ. І доводив саме тоді, коли вищі класи мали народ за робочу худобу, за спосіб наживи, коли на Україні в самому розпалі був процес покріпачення селянства. "Барская умность, —  писав своєю оригінальною, з академічних мурів винесеною мовою Сковорода, — будто простой народъ есть черный, видится мн смшная, какъ и умность тхъ названныхъ философовъ, что земля есть мертвая. Какъ мертвой матери рождать живыхъ дтей? И какъ изъ утробы чернаго народа вылонились блые господа? — запитує він не без іронії. — Мудрствують: простой народъ спитъ — пускай спить, и сномъ крпкимъ, богатырскимъ; но всякій сонъ есть пробудный, и кто спить, тоть не мертвечина и не трупищ околвшее. А когда выспится, такъ проснется; когда намечтается, такъ очутится и забодрствуеть", — пророкує Сковорода. "Надо мною, — зауважує він, — позоруются (глузують) — пускай позоруются; о мн баютъ, что я ношу свечу предъ слепцами, а безъ очей не узрть свточа — пускай баютъ; на меня острятъ, что я звонарь для глухихъ, а глухому не до гулу — пускай острятъ: они знають свое, а я знаю мое и длаю мое, какъ я знаю, и моя тяга мн успокоеніе". Ось де шукав задоволення той, хто вимагав вищої гармонії в людині, єднаючи "частную должность съ общею". Певна річ, що коли так Сковорода ставився до народу теоретично, то повинен був він робити й дальші практичні висновки. І він їх зробив — прикладом життя свого і насамперед щодо найголовнішої основи, як він думав, добробуту людського, тобто щодо науки. "Знаніе, — писав Сковорода, — не должно узить своего изліянія на однилъ жрецовъ науки, которые жруть и пресыщаются, но должно переходить на весь народъ, войти въ народъ и водвориться въ сердц человка и душ всхъ тхъ, кто иметъ право сказать: и я человкъ, и мн, что человческое, то не чуждо."

Таким величним у щиро-людській простоті своїй акордом закінчилося наше старе письменство. "И я человке, и мн, что человческое, то не чуждо" — в цих чудових словах не тільки криється увесь зміст практичної науки Сковороди та його особиста заслуга перед рідним краєм, але й синтез спільної роботи багатьох попередніх поколінь, що неясно прочували цей принцип, тягнулись до нього в своїй діяльності, хоч і не завжди могли його виразним словом сформулювати. Тут і вихідний пункт того глибокого демократизму, що став лозунгом нашому новітньому письменству та всьому українському рухові в боротьбі за право людини бути людиною всіма сторонами й чесно носити, говорив російський поет, оте "священное изъ званій" — ім'я людини. Дарма, що сам Сковорода, як вихованець схоластичної школи, не писав ще народною мовою, хоч і думав, що "малоросійського діялекту" вживає — за ним прийдуть нові люди, які вже й цю його помилку виправлять і понесуть світло письменства тим, "кто имъеть право сказать: и я человкъ, и мн, что человческое, то не чуждо". На українському ґрунті, де лишились були знову самі за себе кріпаки та прості люди, думка ця була дуже велика і творча: вона спонукала освічених людей спуститися з людською міркою до народу, відшукати людину під грубою свиткою кріпака й заходитись коло того, щоб ту людину витягти з обставин її нелюдського животіння. На цій думці збудовано власне все відродження українського народу і велика заслуга того, хто перший її промовив так виразно. "Мірь ловилъ меня, но не поймалъ", — такий звелів зробити напис Сковорода на своєму надгробкові. Це правда, але не зовсім. Не зовсім щодо одного власне пункту. Зерно правди, добра і любові до рідного краю та народу, яке засівав Сковорода по Україні прикладом свого життя й творами, не пішло марне, а знайшло добрий родючий ґрунт у серцях багатьох людей, а через них зійшло і дало вже рясний урожай в образі українського письменства з його гуманністю та демократизмом. І рідний край, прищепивши в своєму письменстві великі принципи Сковороди, може сказати, що таки "впіймав" свого незабутнього, гідно й досі ще не оціненого мандрованого філософа.

Такий ото був більш-менш образ письменства на Україні в надто критичний час її історії, коли доля кинула на терези її майбутність і поставила ребром питання — бути, чи не бути. Ми ще не знаємо до ладу всіх проявів духовного життя того часу, багато цікавого матеріалу з кожним роком виринає з усяких архівів; можна думати, що ще більше його до часу спочиває там, і тільки тоді, коли добре і всіма сторонами буде цей темний поки що час досліджено, можна буде дати повний образ тих інтересів, якими жило українське громадянство XVIII ст. Але вже навіть на підставі того, що нам відомо, напевне можемо сказати, що інтерес до свого письменства на Україні ніколи не пропадав, що літературна традиція, борсаючись у скрутних обставинах, все ж таки животіла, безупинно шукаючи нових форм для себе. Досі ми це спостерігали на красному письменстві, в сфері драми та вірша переважно; але те ж саме треба сказати й про інші парості духовних інтересів і практичного життя. Насамперед варто зазначити спробу досить уже пізнього часу поперекладати закони на українську мову. "Сим нашим об'являєм універсалом, — пише 16 травня 1721 р. гетьман Скоропадський, — іж (що) зайшол нас премощнійший царського священнійшого величества, государя нашого всемилостивішого, указ таковой, дабисмо повеліли правнії книги, з которих зде в Малоросії всякії справи судимі бивають, а іменно: Саксона, Статут великого князства литовського и Порядок — з польського діалекту на наше рускоє виложити нарічіє". Зроблено було навіть практичні заходи, визначено людей, що згадані "правнії книги" мали "перекладати на здешнее нарічіє", і хоча справа на тому й скінчилася, але вона показує нагальні потреби того часу в сфері юридичній. До того ж таки кругу практичних інтересів належить і спроба митр. Варлама Вонатовича (першої половини XVIII ст.) скласти збірку сіх прав та привілеїв української церкви; на жаль, і ці заходи нічим реальним не позначились і навіть сама збірка — десь, певно, новішими часами, — з бібліотеки св. Софії у Києві пропала. Та вже поза цими юридично-правними спробами таки рясненько було популярно-богословської літератури, особливо на Правобережжі, щоб привернути людей до унії: "Собраніє припадковъ краткое и духовнымъ особамъ потребное" (1722 р.), "Богословіє нравоучительное" (1751), "Смя слова Божія" (1781), всякі "Бесды парохіальные" та "Науки парохіальные", "Народовешаніє", казання Добриловського і т. ін. З'являються також деякі медичні, господарські і т. ін. книжки, як от "Книжица для господарства, указующая, як ратовати въ хоробахъ всякую скотину", для "поспільства" призначена й писана зовсім таки чистою народною мовою. Трапляються навіть такі химерні видання, як тодішній "хорошій тонъ" під заголовком "Полтика свцкая со Иностранныхъ Авторовъ вкратц собранная", надрукована в Почаєві 1770 р., а потім додатком до одного букваря львівського видання 1790 p. Вже не згадуватиму про шкільні книги, особливо букварі, про численні рукописні збірники, в яких трапляються твори всякого змісту, раховані на дуже різноманітні кола читачів. Між ними були, очевидно, і люди, що вживали народну мову без жодної тенденції, бо іншої не вміли. Деякі брали народну мову свідомо з причин практичних — "для латвішого простих людей і неуків вирозумленія і спасенного оних пожитку"[7]. Але вже позначаються і ті "любители малороссійскаго слова", яким присвятив "Енеїду" перший видавець її, сам, певне, з тієї категорії свідомих і напівсвідомих патріотів, що хоч інстинктом чули про свої обов'язки перед рідним краєм. Так, видно, не малий їх гурт був, не зважаючи на всі заходи офіційного "обрусенія", що під кінець XVIII ст. досягло вже свого зеніту. Все це показує, що саме в той час, коли зверху почались утиски на живе народне слово, коли частина інтелігенції знову зрадила свою національність — там, унизу, невпинно йде творчий процес, що силкувався власними силами задовольняти всі духовні потреби ще не зовсім спантеличених і забитих утисками людей. І цей процес сам собою, стихійно вів до відродження національного, яке безперечно і раніше, й дужче могло б виявитись, — краще сказати: і не припинятись — коли б не такі важкі були на Україні часи постали.

 

4. А часи були невимовне тяжкі. Починаючи з другої половини XVII і через усе XVIII ст. тягнеться процес укорочування "старожитних прав і вольностей" та денаціоналізація верхів українського громадянства. В громадському житті сталося дуже багато перемін, що цілком перевернули соціальну структуру, політичні стосунки і громадський лад на Україні. Од майже незалежної держави-республіки, якою була Україна за Хмельницького, і до звичайної провінції централізованого абсолютистського царства, якою зробилась Україна під кінець XVIII ст. — дистанція така величезна, що навіть думкою важко її здумати. І цілком натурально, що пройти таку путь довжелезну без напруження всіх сил народного організму було неможливо. І на цю путь таки й справді багато сил витрачалося: вищі класи, старшина козацька й духовенство, спершу боролися за політичну автономію, потім за особисті вигоди: народ, ні зразків кращого життя не бачивши, ні добрих проводирів не мавши, сам пробував змагатись проти нової тучі, що невпинно на нього насувалася — проти того соціально-економічного поневолення. Блискучі для Росії, як держави, царювання Петра І і Катерини II з погляду інтересів народних були для України найтяжчими. Відтягаючи українські культурні сили на загально-державні потреби, виснажуючи Україну економічно й повертаючи в кріпацтво народну масу, на переміну вони несли одно — непохитне й систематичне вкорочування отих "старожитних прав і вольностей", од прав політичних почавши (обмеження і скасування гетьманщини, зруйнування Січі, реформа місцевого урядування і т. ін.) і через економічні обмеження скінчивши на культурних утисках. Нам тепер якраз останні цікаві і через те на них ми й спинимось, щоб уявити становище України на той момент, коли починається її культурно-національне відродження, насамперед у письменстві.

Централізаційні заходи, "обрусеніє" — утиски проти місцевих форм українського життя почались давно й корінилися спершу в московській нетерпимості до всього чужого, потім у системі державного й економічного централізму, Коли Україна з'єдналася з Московським царством, там панували ще в повній і неторканій красі обскурантні погляди ва все несхоже з московськими звичками, як на єретицтво і зраду православія, та суто московська пиха, що чужоземців і за людей не мала, тільки за якихось істот нечистих, з якими в піст і розмовляти не годиться, щоб не поскоромитись. Відомо, що сам "тишайшій" Олексій Михайлович вимагав од українців у своєму маніфесті — "прежде нашого пришествія разделеніе съ поляками сотворите какъ верою,такъ и чиномъ: хохлы, которые у васъ на головахъ, постригите". І перші спіткання українців з москвитянами сповнені отаких зовсім не комічних — бо за ними були цілком серйозні претензії — причіпок, дріб'язкових вимагань тієї "волокиты московской", на яку в один голос нарікають усі, кому з Москвою доводилось яке-небудь діло провадити. Косим оком поглядали в Москві й на українське письменство, що навіть у своїй схоластичній одежі занадто було свіжим перед московською запліснявілістю, одрізняючись до того ж, і мовою. Я вже згадував про пригоди перших українців-письменників на московському ґрунті: про аутодафе "на пожархъ" творів Транквиліона-Ставровецького, про виловлювання книг "литовскія печати" і т. ін., і тут можу тільки одним прикладом обмежитись. Лаврентій Зизаній-Тустановський, переклавши свій катехізис на церковну мову, поїхав р. 1626 до Москви, щоб там свою працю видати. Але попереду довелось йому цікавих речей наслухатись од московських справщиків. "Написано у тебя, — казали вони Зизанію, — о кругахъ небесныхъ и о планетахъ, и о зодіак, и о затмніи солнца, о гром и молніи, о Перун, о кометахъ и о прочихъ звздахъ... Tе статьи изъ книги Астрологіи; а книга Астрологія взята оть волхвовъ еллинскихъ и отъ идолослужителей и съ правовріемь нашимъ не сходна". Коли книжка вийшла з друку ("Катихисисъ по литовски Оглашеніе, русскимъ же языкомъ нарицается Бесдословіе", 1627), то автор побачив, що вся його "астрологія" зникла без сліду. У Москві не тільки не розуміли добре "литовської" мови, але й не хотіли розуміти, чіплялись до всяких дрібниць (напр., до виразу "пригвоздили до креста", замісць, "ко кресту") і були певні, що скрізь одна мусить бути мова, інакше-бо, "когда будеть много яэыковъ, то пойдеть смута въ земл". Найтяжче цей погляд одбився на українському письменстві.

Після Переяславської унії українські письменники з академічних сфер сподівались, що їхні книги підуть і на Московщину, й почали через те свою мову ще більш ламати на церковне, виробляючи той "словено-русскій языкъ", що був справді "общеславянскими", тобто однаково чужим усім живим етнографічним паростям слов'янства. Знов одригнулась була стара болгарщина, вже й самим болгарам не дуже-то зрозуміла. Але в Москві й це мало допомагало. Патріарх Йоаким, видавши указ проти "польскіе и литовскіе печати книгь", заборонив р. 1690 мало не все тодішнє церковне письменство українське, не спиняючись навіть перед таким стовпом православія, яким був св. Димитрій Ростовський: перший том його "Четій-Миней" спалено, а дальші видання поправлено "по великороссійской граматик" так, що й не пізнати автора-українця. За Петра І московське духовенство почало було агітацію, щоб "на Москв не было игумена и архимандрита отъ козацкаго рода", і це ще можна зрозуміти; але агітація з наріканнями на "ляшенків" та "черкасишекъ" ("черкасишки — ни кь чему негодницы" ) на цьому не стала, перекинувшись у вимагання, щоб "Московитяне были и въ козацькой земл" на всяких церковних урядах, з якими зв'язана була тоді всяка культурна робота. Правда, без "черкасишекъ" обійтись поки що було ніяк: все ж таки вони були елементом далеко поступовішим і більш тямущим у просвітно-культурних справах, як рівняти до зацвілих в упертому неуцтві московських книжників, — тим-то й бачимо кругом Петра цілу громадку людей з України, вихованців Київської академії.

Спершу стосунки між українськими ученими та московським урядом виявлялись запобіганням ласки, з одного боку, і дріб'язковим недовір'ям та чадним меценатством, з другого. Власне це останнє було безмірно шкідливіше навіть од утисків, бо вносило розпусту в літературні звичаї, плодило без ліку облесних панегіристів, сіяло нещирість, підлизництво. Письменники навперейми забігають у Москву з голосними посвятами своїх творів та тріскучими панегіриками; Москва платить за це готовими грішми та соболями обдаровує. Так, митр. Сильвестр Косів одібрав 40 соболів; Гізель і Старушевич, опріч соболів, діставали ще й грошима дещо; Баранович, крім тих же соболів, мав з Москви 200 четвертей жита, 100 пудів солі і 50 пудів меду; Галятовський одібрав 50 рублів та інші дарунки. Це грубе меценатство доводило до одвертого жебрацтва. "Ти нарікаєш, — писав якось Баранович до Галятовського, — що грошей нема ані шеляга. Але бувши під царською державою, треба інакше й говорити і копійок шукати, а не шелягів". Галятовський охоче на таку пораду пристав і писав до царя Федора: "желаю отъ вашего царского величества, яко Феодора, Дара Божія — даровъ на друкованіє моей книги". За цими першими гастролерами протоптаною на московське меценатство стежкою потяглось з вищого українського духовенства багато до панської ласки охочих людей, без сліду пропадаючи для рідного краю.

Але притягаючи їх дарунками до себе на службу й використовуючи їх для держави, уряд московський не покинув без уваги своєї й того, що діялось між людьми, які лишалися на Україні. Книги з українських друкарень завжди викликали в Москві велику непевність і, передруковуючи їх, тут систематично виправляють мову та стиль. У передмові до московського видання "Бесдъ Іоанна Златоустаго" р. 1709 видавці зазначають, що вони додержували "орфографію, сирчь правописаніе и правовріе великороссійское, правильное по ученію грамматистовъ и любомудрецовъ, въ училищахъ издревле (!) и до нын обдержимому", — додаючи до цього: "а малороссийская примрачная рченія изъяснихомъ обыкновенными". Такий переклад "примрачних реченій", цілком натуральний і законний, поки справа йшла про книги для Великоросії призначені, незабаром набирає зовсім іншого значення, коли робиться обов'язковим для всіх книг, що виходили навіть на Україні та для українців і призначались. Офіційні підручники для українців "о произношеніи россійскихь букв и о исправномъ тхъ же употребленіи" були б ще досить невинним засобом обрусенія, якби користування ними полишено на волю охочих учитись російської мови, але можна й не згадувати, що їх силоміць запроваджувано в українських школах. Мало й того: р. 1720 видано наказ, щоб "вновь книгъ никакихъ, кроме церковныхъ прежнихъ изданій, не печатать; а и оныя церковныя старыя книги, — додає цей надзвичайний, але для нас ані трохи не дивний наказ, — сь такими же церковными книгами справливать, прежде печати, съ тими великороссийскими печатьми, дабы никакой розни и особаго нарчія въ нихъ не было". Крапку над і поставлено... Зараз же ту крапку ще й розвезено. 21 липня р. 1721 звелено всі книги з українських друкарень присилати в синодальну контору "исправленія ради и согласія съ великороссійскими". Для догляду за друкарнями настановлено од синоду особливого "протектора типографіи" (нашого ж таки земляка, звичайно, — Гаврила Бужинського), щоб він випускав тільки ті видання, які нічим не різняться од великоросійських, і з цього часу на українських виданнях завелась нова оздоба: "сія книга... въ контор типографской изслдованна, и по изслдованіи обртеся во всмъ съ великороссийскимъ сходна". Одне слово — "дозволено цензурою"...

Як бачимо, для українських видань цензуру заведено раніше, ніж постало в Росії саме "цензурное вдомство". Знаючи це, ми тепер і дивуватись не будемо, що кращі твори тодішнього письменства й не пробували потрапити під друкарський станок і дійшли до нас тільки як історичний матеріал, певна річ, вельми розгублюючись по дорозі. "Книгъ никакихъ не печатать" — ця фраза, наче з пізнішого акту 1876 р. взята, пояснить нам, чому занепадають і переводяться у нас друкарні, чому з того часу не маємо нічого друкованого, опріч панегіриків та церковних книг, чому Самовидець, Величко, автори всяких побутових віршів і т. ін. писали свої твори для "Кіевской Старины", "Записок Наукового Товариства" та всяких "Чтеній", чому взагалі українські письменники тогочасні так уперто "не хочуть" своїх творів друкувати, воліючи бути співробітниками майбутніх видань... Щодо розповсюдження творів письменства, то XVIII ст. рішуче повернуло назад, у часи до лихоліття татарського, коли "списаніє книжное" було таким спасенним і Богу милим ділом. Але все ж таки це було XVIII ст., коли друкарська вмілість, хвала Богові, вже була відома на Україні, і конкурувати "списателям" величезної, скажемо, історії Величка з друкарським верстатом було трохи ніби важкенько. Не було й звички тієї, та й люди вже ті перевелись, що задля душі спасіння цілі роки могли пересиджувати над одним рукописом. А тим часом починається російська література, виходять прилюдно Кантемір, Ломоносов, Херасков, Державін, Сумароков, що значною мірою спираються на українські зразки, але приоздоблюючи їх у столичні шати придворного "плетенія словесъ". Що ж дивного, що за ними на цю спокусу потяглися всі оті Рубани, Богдановичі, Капністи і т. ін., що цілком навіть забувають про свої рідні літературні традиції? Я не хочу, певна річ, цим сказати, що виключно для українських видань заведена цензура була на всій вині, —  зараз ми побачимо багато ще інших причин з громадського життя, але серед них не треба легковажити і ту коротеньку фразу: "книгъ никакихъ не печатать". Вона чимало дечого пояснює в тому занепаді й зверхньому розриві з стародавньою літературною традицією, що постали були в XVIII ст. на Україні...

Наказ 1720 р. не був порожньою фразою, цензура справді таки наложила важку свою руку на всі ознаки українського життя в письменстві. Кілька фактів з тогочасних літературних позвів дадуть нам незгіршу ілюстрацію до історії "обрусенія" України. Року 1724 накладено 1000 карбованців штрафу на архимандрита Печерської лаври за те, що з лаврської друкарні випущено Тріодь не "во всмъ съ великороссийськимъ сходную", а чернігівську друкарню, опріч такого ж самого штрафу, звелено перевезти в Москву, бо чернігівці уперто не хотіли посилати книги на цензуру. Року 1726 дозвіл на видання акафиста св. Варварі, що написав Йоасаф Кроковський, дано тільки з умовою, щоб видання те зроблено "на великороссийськомъ нарчіи". За митр. Рафаїла Заборовського звелено було поодбирати з усіх церков на Україні церковні книги старого друку й замість них позаводити московські видання; понищити українські видання звелено й митр. Тимофієві Щербацькому. Цензура, таким чином, не тільки за новими виданнями наглядала, а й старі нищила, і певне через це так мало й дійшло до нас зразків старого друку. Разом ставлено перешкоди й новим друкарням; так, при Софійському соборі в Києві дозволено завести друкарню, але тільки з умовою, щоб "противно печатаемыхъ въ московской типографіи книгъ несогласія отнюдь не было". Такі накази з синоду сиплються, як з мішка, один по одному, і коли р. 1769 лаврська друкарня прохала з Києва дозволу хоч на букварі не московські, бо тих ніхто тут купувати не хоче, то й на це дозволу не дано. В кінці XVIII ст., за митрополитів Самуїла Миславського та Єрофея Малицького звелено "присвоить немедленно академій Кіевской образь ученія, для всхъ училищъ въ Имперіи Всероссійской узаконенный", і насамперед, звичайно, завести російську мову. За Києвом те ж саме пішло й по всіх інших школах на Україні, до того ж заборонено й мандрованим дякам учити по школах, а по церквах звелено читати "голосомъ свойственнымъ россійскому нарчію", тобто вимовляти не по-українському, а по-московському. Синод втручався навіть до таких дрібних справ, як друкування так званих "конклюзій", тобто програм на учені диспути в Київській академії: їх звелено теж присилати на цензуру до синоду, "дабы въ такихъ конклюзіяхь благочестію нашему не было издано что противное". Одне слово, регламентація —  найшкідливіша, бо в справах духу — зробилась підвалиною всієї політики в тій сфері, що найдужче потребує волі та самодіяльності й громадської ініціативи. Друкарська справа й освіта, певна річ, не могли встояти під таким безупинним піклуванням начальницького ока. Друкарні, які раніше всякий, хто хотів, мав право безборонне ставити, переводяться на Україні; школи зникають, особливо після того, як р. 1782 заборонено дякам-учителям мандрувати, "чтобы не воспослдовало ни въ учителяхъ, ни въ книгахъ какого разврата ко вреду общей пользы", і тим позбавлено готового кадра вчителів ті народні школи, що позаводив був і власним коштом удержував сам народ. Казенна одномастність запанувала цілком, —  певна річ, тільки в офіціальних паперах та звідомленнях, що, мовляв, "науки въ школахъ преподаются въ означенномъ краю Россіи въ одно и тоже время и на томъ единообразномъ основаній, на какомъ преподаются оныя и въ самой столиц". Насправді вже ніяких наук і духу не було, бо разом з фантастичним "развратомъ" вигнано з України й освіту. Кілька безсторонніх цифр покажуть нам справу в справжньому світлі. Року 1740-48 на лівобічній Україні було 866 шкіл; минуло 60 років і вже на початку XIX ст. чернігівський архиєрей доводить до генерал-губернатора Малоросійського, кн. Куракіна, що "не находилъ при прозд моемъ нын по губерній заведенныхъ училищъ". Так само не було зовсім шкіл і на Полтавщині, як видно з рапорта тому ж кн. Куракіну од полтавського губернатора. Р. 1732 Слобожанщина рясно процвіла була школами, і тільки останніми часами просвітня діяльність Харківського земства наблизила народну освіту" до тієї міри, на якій вона стояла мало не два століття тому... Наслідком начальницького піклування, як бачимо, було те, що просвіта з України зникла цілком і народ, мало не поспіль письменний за Хмельнищини, робиться зразком безграмотності й темноти. Протягом XVIII ст., — того самого століття, що для Росії вважається століттям освіти, коли прорубано було, кажучи стилем панегіристів, офіціально-бюрократичне вікно в Європу — на Україні зачинено й забито навіть ту невеличку, але справді таки дуже просвіті й культурі потрібну кватирочку, що здавна завів був наш народ зносинами своїми з Заходом. Вже на порозі XIX ст., р. 1800, начальницьке око спинилось навіть на українських церквах з трьома банями й цар Павло І заборонив ставити церкви в українському стилі. "Єдинообразіе" по всіх усюдах святкувало свою перемогу...

Таким чином, протягом XVIII ст. бачимо систематичні заходи, щоб "Малую Россію къ рукамъ прибрать", як казав ще один з прибічників Петрових, і викорінити з українців, як додавала до цього цариця Катерина, "развратное мнніе, покоему поставляють себя народомъ оть здшняго (великоросійського тобто) совсмъ отличнымъ". Повсюдно на Україні розпочинається боротьба з українським "коварствомъ и своеволіемь", з "фальшивыми и имъ несвойственными (!?) республиканскими мыслями". Почавши з письменства, централізаційні заходи, як ми бачили, не минули навіть українського архітектурного стилю, не кажучи вже про друкарні та школи. Цілу програму "обрусенія", од якої тхне дуже єзуїтською думкою, сформулювала вже цариця Катерина. "Малая Россія, Лифляндія и Финляндія, — писала цариця до кн. Вяземського, — суть провинціи, который правятся конфирмованными имъ привилегиями; нарушить оныя отршеніемъ всхъ вдругъ весьма непристойно бъ было, однако жъ и называть ихъ чужестранными и обходиться съ ними на таковомъ же основаній есть большее, нежели ошибка, а можно назвать съ достоврностію глупостію. Сій провинціи, — додає цариця, — также Смоленскую, надлежитъ легчайшими способами привести къ тому, чтобъ они обрусли и перестали глядть, какъ волки въ лсу". Зазначена в цих словах політика панувала в Росії аж до перших днів березня 1917 року, з одним хіба винятком, що не завжди в ній і тієї навіть пристойності дотримувано, яка навіть цариці Катерині обов'язковою здавалась...

Як же на Україні реагували на ці невпинні й систематичні заходи централізаційно-обрусительної політики?

Звичайно, знаючи українське життя тогочасне, вже apriori можна сказати, що вони викликали тут незадоволення. Але незадоволення це ні глибоким не було, ні широко не розходилось поміж українським громадянством, не захоплювало самого ґрунту національного життя. Народ український, як відомо, напружував тоді всі сили свої, щоб вибитися з-під соціально-економічної залежності, аж поки опинивсь таки в кріпацьких лабетах. Обрусительна політика його найпекучіших інтересів безпосередньо не зачіпала — от він нічим майже й не озивався на неї, опріч пасивного опору своєю безмежною терпеливістю. Старшині козацькій, потім "благородному дворянству малороссийскому" теж не до протестів було з приводу якогось там "нарічія" або книг: вони спершу тішили и голубили автономістичні змагання, аж поки всією масою пішли показаною вже перевертнями XVI ст. стежкою туди, де була сила й воля роздавати "панство велике та лакомство нещасне". "Желаніе къ чинамъ, а особливо къ жалованію", як і сподівалась цариця Катерина, перемогло автономістичні мрії. Лишається міщанство й духовенство — ті стани, що колись, в XVI й XVII ст., виступили в першій лаві оборонців батьківщини та рідної національності. Але тепер міщанство втратило вже всяку вагу й само занепало серед нових громадських обставин, а духовенство не мало найпершого і найдужчого стимулу до боротьби — ворожих замахів на "давнє благочестіє", тобто віру православну. Віра тепер, хоч із деякими непорозуміннями, вважалась за однакову, свідомості національної бракувало, вихована в Київській академії літературна мова хоч і була з деякими ознаками мови народної, але все ж досить далеко од неї стояла, маючи корінням ту саму церковщину, що й у Московщині. Не диво, що за таких обставин окремі, досить мляві протести, напр., декого з професорів Київської академії проти великоруської вимови, потонули в морі загальної байдужості, полохливості й прислужництва. В масі українське духовенство було безперечно проти централізаційних отих заходів, як і залежності української церкви од московського патріарха та синоду або секуляризації монастирських маєтків. Але, коли не лічити все-таки хоч енергійної постаті Арсенія Мацієвича, духовенство XVIІІ ст. зважувалось на протести тільки по своїх келіях та хіба ще на обережливі зітхання за старими, і то більш особистими, вольностями в приватних листах: "сіє по прочет, — як писав колись новоявлений святий йоасаф Горленко, —  прошу сожечъ, а я, разсуждая теперь пребдное отечества, состояніє, плачу и воздыхаю: Господи, помилуй". Хто ж моторніший був, то ті навіть не плакали й не воздихали, а просто робили кар'єру, вгадуючи централістичні домагання уряду та підказуючи навіть нові для рідного краю обмеження. Таким був, напр., митрополит київський Самуїл Миславський, що в своєму обрусительному завзятті йшов попереду навіть домагань із центра. Нікому було стояти за інтереси культури й освіти рідного народу, зате занадто було багато таких, що "льстя себя, — як писав автор "Исторії Русовъ", надеждою содлаться на счеть націй хорошими владльцами, оставили сію націю ожидать обетанія Отчасвыше". Здатись на цю останню інстанцію —  означало вже навіки програти всю справу.

І здавалось, що Україна її безповоротно програла. Соціально-політичні реформи, що залили Україну, надто в другій половині XVIII ст., як скасування останків автономічного ладу, панщизняні порядки і т. ін. — повинні були докінчити справу. Освіта занепадає й переводиться цілком; безпросвітня темнота починає панувати в тому краєві, що перше через себе перепускав світло науки й культури і на Московщину. Тепер, коли з Петербурга було вже ніби прорубане вікно просто до Європи, минула, здавалось, потреба в тій кватирці, за яку досі служила Україна, а щоб не доходили крізь неї "развратный мысли", то кватирку просто забито. Україна повільно спадає на становище пустині з культурного погляду; національне життя, що бриніло досі, завмирає і вже, здавалося, навіть надія не тліла, що воскресне колись воно в нових формах.

І от саме під час найбільшого занепаду й безнадійності залунав нечуваний доти свіжий голос. То був голос нового українського письменства, що перейнявши кращі традиції своїх відомих і невідомих попередників — оту любов до рідної землі, виправило й помилки їхні, виразніше, на повний зріст, поставило ідею народності щодо змісту й щодо форми, літературних творів. Воно одкинуло непотрібні лахмани старої схоластики й, обернувшись просто лицем до народу, заговорило до нього — його ж таки живою мовою і про насущні його справи. Нові животворні сили вливаються до намученого національного організму.

Починається нова доба українського, вже щиронародного письменства.