Сергій Єфремов

Історія українського письменства

Розділ 9


Вернутися (Розділ 8) Зміст Далі (Розділ 10) ELUL logo

 

РОЗДІЛ IX

 

Шевченко

 

Оригінальність поетової постаті. — Впливи на Шевченка. —  Кирило-Мефодієвське братство. Перші поезії Шевченка. — На шляху до свідомості. — Стосунки з Україною і народом. — Шевченко і кріпацтво. —  Політичні й соціальні погляди Шевченка. — Етичний світогляд. — Вага Шевченка для України. — Наслідки Шевченкової діяльності. Шевченко та російське громадянство. — Шевченко й офіціальна Росія.

 

1. Геніальний поет, у промінні слави якого примеркло сяйво попередників — Тарас Шевченко (1814 — 1861) був продуктом зовсім іншої соціальної атмосфери і всіх взагалі громадських обставин, ніж ті письменники, що пройшли перед нами. Коли не рахувати 2 — 3 особи ,,разночинців", то були все панського коліна люди, — він був кріпак, що вийшов із самого споду соціальної піраміди й знав народне життя не тільки з гори на нього поглядаючи, а й на власній шиї перетерпівши все, що доля одважувала у нас кріпакові. То були знову ж мало не одним лицем люди з лівобережної України, де національні стосунки не так тяжко загострились і поплутались, — він був з правого боку Дніпра, де соціальна безодня між паном та кріпаком ще глибше й ширше розсунулась через національну та релігійну різницю між паном-поляком-католиком і кріпаком-українцем-православним. Та сама неволя кріпацька тут давніше вкорінилась і тяжче на народних масах одбивалась, ніж на лівому боці. За дитячих літ Шевченка ще живі були в його рідному селі з околицями спомини про події останнього повстання на правобережній Україні —  гайдамаччини і йому, малому, "не раз довелось за титаря плакать", слухаючи з свого куточка оповідь про старі часи, старі неправди. Такі сльози дитячі не присихають без сліду, а засівають перші зерна не дитячих вже питань про світ і людей та стосунки між людьми. Шевченко й сам опісля згадує ці моменти, коли постали не дитячі запити в малій голівці.

 

Давно те минуло, як мала дитина,
Сирота в ряднині — я колись блукав
Без свити, без хліба по тій Україні,
Де Залізняк, Гонта з свяченим гуляв.
Давно те минуло, як тими шляхами,
Де йшли гайдамаки, малими ногами
Ходив я та плакав, та людей шукав,
Щоб добру навчили ("Гайдамаки", епілог).

 

Людей у сироти не було — були кати: була люта мачуха, що знущалася з сироти; був дядько Павло — "великий катюга"; був дяк-учитель — перший деспот, що, як сам Шевченко в автобіографії пише, "поселилъ во мнjat на всю жизнь отвращеніе и презрjatніе ко всякому насилію одного человjatка надъ другимъ"; був другий учитель-маляр, що замість науки виварював тільки воду з хлопця тяжкою роботою; був ще один учитель-хіромантик, що не вагався прогнати цікавого хлопця, бо на його долоні не догледів кебети "ні до шевства, ані до бондарства"; був пан, що держав майбутнього поета за козачка в своїх горницях, ставив йому в повинність "только молчаніе и неподвижность в углу передней", караючи ляпасами й різками за всякий живий порух дитячої вдачі; був нарешті цеховий майстер Ширяєв, що в одній особі своїй зібрав до купи вдачу дяка-спартанця, диякона-маляра й дяка-хіромантика і вагою такого троїстого генія тим дужче гнітив безталанного хлопця... Легко зміркувати, що перетерпів він, шукаючи людей і натрапляючи на самі розкішні екземпляри двоногої звіроти, що засівали в його душі насіння огиди й протесту. Зате в душі у геніального хлопця разом з іскрою протесту була віра в людину і невиводне шукання правди і справжніх людей, і воно вивело кріпака-художника на добру путь, звело його з людьми, од яких уперше почув він людський голос, вложило перо в руки й підказало йому натхненні пісні.

Питання про особисті й літературні впливи на Шевченка належать до найбільш темних і не розроблених, хоча не бракує тут і дотепних часом гіпотез, які проте гіпотезами тільки й лишаються. Відомо, що живучи в Петербурзі по визволенні з кріпацтва, Шевченко близько стояв до гуртка Гребінки і був одним з найулюблених учнів Брюлова, отже вплив старшого українського і тодішнього російського письменства на світогляд молодого поета не викликає непевності. Так само до підвалин того світогляду треба покласти св. письмо, яке Шевченко змалечку знав, твори Сковороди, які він списував "ще в школі таки в учителя-дяка" разом з творами напівнародної музи, і особливо голосний памфлет псевдо-Кониського, оту "ИсторіюРусовъ", сліди якої знаходимо мало не в кожній історичній поемі молодого Шевченка. Разом ідуть і польські впливи, засновані на знайомстві молодого хлопця з польською мовою та на знайомствах, заведених під час перебування у Вільні й Варшаві. Через сучасну російську й особливо польську політичну, еміграційного часу, літературу доходили до Шевченка загально-європейські думки і змагання; товариство, в якому поет обертався, ті думки розгортало й витлумачувало; життя, що бачив він кругом себе, їх ставило на гранітний постамент життєвої правди незбитої. Весь цей різноманітний матеріал, що вбирала в себе спрагла без правди душа поетова, перетворював Шевченко в поривах творчого натхнення, часто лишаючи далеко позад себе те, що було йому за зразок, або ж викликало думки й образи. Це звичайний спосіб кожного генія, що невиразні натяки, уривок неясної думки, випадковий образ або порізнений факт із життя, все те, що носиться хаотично в повітрі, — виточує в справжні перли людської творчості, які стоять над первісними джерелами недосяжно.

Таку геніальну ходу виявив Шевченко відразу. Р. 1840 він був уже автором "Кобзаря", р. 1841 з'явились "Гайдамаки". На Україні заспівав соловейко, про якого пророкував Гребінка, тільки що у цього соловейка такий був широкий діапазон голосу й така сила геніального розмаху, що перші ж пісні його звернули на себе загальну увагу на Україні. Найкраще, може, висловив враження од дебюту Шевченкового старий Квітка, що в нього аж волосся на голові догори встало, коли почав читати "Кобзаря": "я його притулив до серця, — писав ветеран українського письменства до новака, — бо дуже шаную вас, і ваші думки кріпко лягають на душу". Коли Шевченко скінчив академію й р. 1845 поїхав на Україну, щоб оселитися в Києві та жити й працювати для рідного народу — він був уже першим і найбільш популярним серед українських поетів, великою надією всіх прихильників рідного слова, признаним ватажком рідного письменства, українським бардом, на якого дивились люди, як на свого національного, писав Куліш, пророка. В Києві знайшов Шевченко цілу вже громаду ентузіастичної молоді, між якою перед вели Костомаров та Куліш, і на якийсь — правда, дуже короткий — час Київ стає центром українського життя, тим живчиком, якого стук розноситься по всій Україні. Тут, серед згаданої громади, постають і перші свідомі зародки громадсько-політичної програми українства, яка своєю глибиною й широтою попередила де в чому ідеї навіть пізніших часів і наклала свою печать на все наступне українське письменство. Цей новий напрям українського громадського життя виявився в організації Кирило-Мефодієвського братства, а в письменстві найкращим його заступником став Шевченко.

Київ — історичний і натуральний центр України — був найзручнішим місцем, де б могли прокинутись серед українців нові думки. І давня історична традиція цього культурного вогнища, що нагадувала про діяльність старих братств і ними зв'язувала сучасне з першими початками культурного руху, і становище його географічне — в центрі української землі коло найбільшої її артерії, Дніпра — все це як найдужче тому сприяло. Тут, як писав близько того ж часу Гоголь, "дjatялись дjatла старины нашей"; тут стрічалися між собою аж три національності — корінна місцева українська, дужа своїм впливом польська й офіціальна російська, і одно вже це навівало думки про потребу якогось порозуміння між національностями, тобто ставило національну справу гостріше, ніж деінде на Україні. Тут, нарешті, незадовго до того часу засновано другий на території України університет, що стягав до себе найкультурніші сили з усього краю. Який добрий у Києві був ґрунт для громадських організацій і як він справляв їх до національного питання, бачимо з того, що ще в першій чверті XIX ст. постало тут, слідом за масонськими організаціями, одно з найцікавіших таємних товариств — "Общество Соединенныхъ Славянъ" з виразними ознаками федеративного принципу в основі своєї програми[1]. Самою природою Київ ніби призначений був сказати своє слово в українській національній справі, і опізнившись проти Полтави й Харкова, він зате вимовив його дужче й виразніше, поставив на новий шлях увесь український рух, надавши йому тих рис демократичного федералізму, які письменство наше пригорнуло й донесло аж до останніх часів.

Як згадано вже, в першій половині 40-х років у Києві зібралася громада української молоді (Гулак, Білозер-ський, Маркович, Пильчиков, Навроцький, Андрузький, Посяда й інші) і серед неї р. 1845 з'явився колишній кріпак Шевченко з ореолом величезного поетичного таланту, з кипучими планами роботи на користь рідного народу, з вогневими піснями про минулу й сучасну його недолю та голосним протестом проти всякої кривди. "Спів цей, — писав згодом у "Хуторній поезії" Куліш, — був для неї (молоді) воістину гуком воскресної труби архангела. Коли говорене коли-небудь по правді, що серце ожило, що очі загорілись, що над чолом у чоловіка засвітився полум'яний язик, то це було тоді в Києві". Цей високий настрій найкраще вилився в організації (братства під патронатом свв. першоучителів слов'янських Кирила та Мефодія з красномовним девізом: "и разумjatете истину и истина свободитjat вы". Ініціатором цього товариства, з якого починається нова доба в історії української свідомості й громадського руху, був, певне, Костомаров; постало воно р. 1846 і в момент арештів мало близько сотні членів. То було товариство не старих масонських лож, що поринали в туманних абстракціях та містичних формах. Братчики наші зійшли з високого неба на грішну землю і просто взялись думати, як би громадське лихо полагодити, даючи цим високе свідоцтво і своїм громадським ідеалам, і своєму політичному розвиткові. Мета братства була — ширити поміж слов'янами ідеї єднання й федерації на основі непорушної волі й автономності кожного народу, що пристане до загально-слов'янської федеративної спілки, —  братчики згадали в своєму статуті: великоросів, українців, поляків, чехів, словаків, лужичан, хорутан, ілліро-сербів та болгар. Кожен народ, як домагалися братчики, мав би жити на підставах народоправства, складаючи окрему республіку ("Річ-Посполиту... незмісимо з другими") і порядкуючи всіма своїми справами самостійно і незалежно від інших: "щоб кожен народ мав свій язик, свою літературу і свою справу общественну". За орган федерального уряду повинен був правити сойм ("Рада Слов'янська"), складений із послів од усіх народів, — до його компетенції належали б спільні справи. У кожній республіці на чолі екзекутивної влади мав стояти вибраний на час "правитель"; так само виборним і так само на час мав бути й "правитель" цілої федерації. Далі на прапорі братства стояли: загальна рівність і однакове для всіх громадян право, воля особи й віри, скасування всяких станових привілеїв, а надто "искорененіе рабства и всякаго униженія низшихъ классовъ"; загальна народна освіта, вселюдне право виборче, виборність чиновників і т. ін. Щодо способів на таке перебудування громадського ладу на свій ідеал, то найбільш відповідними вважали братчики — виховання молоді, розповсюдження серед народу освіти та літератури і взагалі мирну пропаганду своїх ідей "сообразно съ евангельскими правилами любви, кротости и терпjatнія", підкресливши спеціально, що єзуїтське правило:"цjatль освящаеть средство — общество признаетъ безбожнымъ". Гостріше, ніж статут, складені були прокламації, особливо — до "братьевъ великороссиянъ і поляковъ". І коли статут характеризував загальну політику братчиків з слов'янофільського боку їхньої програми, то прокламації цікаві з іншого погляду — як спроба конкретизації загальних принципів, прикладання їх до місцевого ґрунту, — значить, з національно-українського боку. Братчики виступають тут просто від імені України, "нищей сестры вашей, которую вы распяли и растерзали", і закликають великоросів та поляків прокинутись для справи "общаго спасенія", занехаяти обопільну ворожнечу й ненависть і збудувати спілку слов'янську на основі рівності, братерства й любові. В другій прокламації братчики звертаються до земляків і, переказавши головні пункти з статуту, кінчають так: "Оце вам, браття Українці обох сторон Дніпра, подаєм на увагу; прочитайте пильно і нехай кожен думає, як цього дійти і як би лучче воно було. Як багато голів, то багато розумів — кажуть. Коли ви об цім станете думати, то в той час, як прийде пора говорити об цім, вам Господь дарує смисл і уразумініє".

Це був видимий розмир з старим духом традиційної лояльності та байдужості до соціально-політичного ладу; братчики зважились викликати на герць сучасну систему темного деспотизму, і такий виклик міг би великий мати вплив на формування демократично-федералістичних думок для цілої Росії, якби такій роботі хоч трохи сприяли умови тодішнього життя. Та їх тоді й познаки ще не було і герць, як знаємо, скінчився для неоглядних ідеалістів дуже нещасливо: братство, що саме тільки починало зав'язуватись, розпорошено по світах, братчиків завдано до в'язниць та на заслання — і на тому й стала їхня робота... Але не зовсім: ідеї братства не загинули марно, не розпорошились у повітрі, а увійшли в письменство, і Шевченко був першим і найдужчим поетом нового напряму — отого свідомого демократизму й політичного радикалізму.

2. Перші поезії Шевченкові належать до кінця 30-х років і в них молодий поет платить ще велику подать художньому романтизму та оспівуванню минулого України під впливом загального напряму в тодішньому письменстві та специфічних обставин українського життя тих часів. Але і в цих перших спробах недосвідченого пера видно вже руку великого майстра слова, що на очах переростає умовні вимагання часу й здіймається над ним у височінь майже недосяжну. Разом з такими творами, як "Причинна" і "Тополя", з'являється цілком реальна щодо способу трактування теми "Катерина"; поруч яскравих колоритних малюнків історичних, як "Тарасова ніч", "Іван Підкова" з сумовитим їх жалем за славним минулим України — стоять такі перейняті високою свідомістю, принципові, скажу так, твори, як "На вічну пам'ять Котляревському", "До Основ'яненка", "Перебендя". Ще бринить у Шевченкових творах сумовита струна жалю за минулим — 

 

Була колись Гетьманщина,
Та вже не вернеться,
Було колись — панували,
Та більше не будем ("Тарасова ніч"),

 

але в тужливу цю мелодію вривається дужий поклик цілком сучасного вже протесту проти того, що "над дітьми козацькими поганці панують". Через те, може, й повертається поет до загорнутого в чарівний серпанок минулого, що дійсність занадто тяжко й цинічно топче всі сподівання.

 

Було колись добре жити
На тій Україні...
А згадаймо! Може, серце
Хоч трохи спочине ("Іван Підкова"), — 

 

каже поет, шукаючи в принадних малюнках минулого спочинку од сучасних злиднів. Цей мотив сучасності дедалі більше захоплює поета, поки аж зовсім запанував у його творах. Шевченко знає, що минуле не вернеться, хоч би яке гарне було воно та принадне, що не може знову пишним цвітом забуяти те, що вже одцвілося:

 

Не вернуться сподівані,
Не вернеться воля,
Не вернеться козаччина,
Не встануть гетьмани,
Не покриють Україну
Червоні жупани.

 

Ціла низка отих болючих "не" щодо минулого, суцільне нехтування його тим дужче розкриває поетові очі на сучасне і він бачить, що Україна

 

Обідрана, сиротою
Понад Дніпром плаче

 

на сміх ворогам. Гнів запалює серце поетові й він сміливо звертається до ворога:

 

Смійся, лютий враже,
Та не дуже! ("До Основ'яненка").

 

Незважаючи на свою формально невелику освіту, геніальною інтуїцією розбирає Шевченко і давні дії рідного народу, і його сучасні злидні; творчим рухом здіймається до оцінки ваги українського письменства в поезіях "На вічну пам'ять Котляревському" та "До Основ'яненка" і дає образ натхненного кобзаря-пророка в "Перебенді". По смерті Котляревського на Україні

 

Все сумує, — тільки слава
Сонцем засіяла.
Не вмре Кобзар, бо навіки
Його привітала ("На вічну пам'ять К —  му").

 

Слава минулого не вернеться як реальна дійсність — то правда, але й "не поляже" вона, а точним буде свідком того — 

 

Чия правда, чия кривда
І чиї ми діти,

 

і вже тим самим стає вона підвалиною нової сили, вже цілком сучасної —  великої й вільної творчості народної в слові.

 

Наша дума, наша пісня
Не вмре, не загине...
От де, люди, слава наша,
Слава України ("До Основ'яненка"). — 

 

могутньо-гучна слава, та сила, що підніме рідний народ з його теперішнього занепаду до нового життя культурною нацією.

Ось який шлях довгий пройшов Шевченко на першій же порі своєї діяльності, і пройшов його без чужої допомоги, майже самостійно, бо в обставинах його життя в Петербурзі ми нікого не знаємо, хто б глибше і ясніше дивився на минуле й сучасне; нічого, що порівнялось би з цими заявами, не маємо ми і в тодішньому письменстві. Схоплюючи бистрим розумом загально-літературні впливи, Шевченко переживає їх своїм потужним духом і переробляє в горні геніального натхнення до такої міри, що вони стають його власним добром, виявляються в самостійних формах. Правда, не все ще вияснилось у світогляді Шевченка. Поет поки що дивиться на світ божий широко розплющеними, допитливими очима; він бачить окремі факти лиха на землі, та не вміє ще зв'язати їх в одне велике ціле, не може вгадати за ними системи, на пагубу слабшим націленої, не може встановити залежності в тому ланцюзі причин і наслідків. На першій порі своєї діяльності Шевченко ще не дізнався був, що поодинокі прояви лиха мають своє коріння в загальних установах, у цілому складі людського життя. Навіть торкаючись конкретних форм того лиха, він усе ж приймає їх немов якісь абстракції, бо від того загального ґрунту одриває, в який вони глибоко вросли своїм корінням. Характерно, що в перших поезіях Шевченкових на всій причині лиха бувають "злії люде", або й просто "люде", — як от у цьому уривкові з " Катерини":

 

Люде б сонце заступили,
Якби мали силу.
Щоб сироті не світило,
Сльози не сушило.

 

І це звичайнісінька форма, в яку зодягав тоді Шевченко свої запальні ієреміади, і тільки хіба де-не-де блисне тут зародок того цілком реалістичного світогляду, що вже добачає, в конкретніші підстави лиха в соціальних умовах життя. Прокидаються вже,напр., подекуди нарікання на громадський нелад, національну боротьбу з Польщею закрашено вже соціальною барвою ("ляхи-пани"), але все це, знов кажу, не розгорнулось ще уповні. Думка поетова блукала ще в первісній невинності, не здужаючи зв'язати окремі факти в цілу систему і знайти загальні причини цікавих йому тоді подій.

Та прудко збігали літа, стрілою пролітали, забираючи з собою багато дечого у людини й додаючи натомість досвіду, — і я, каже Шевченко, "прозрівати став потроху" ("Три літа"). Найбільш прозрів він, коли вернувсь на Україну і знову став віч-на-віч із смертельним своїм ворогом — неволею, отим кріпацьким ладом, що мільйони жертв міцно держав у своїх цупких пазурях. З одного боку, картини кріпацького лиха, з другого — ті розмови щиро-дружні, на які потай миру сходились у Києві братчики, не одне досі темне питання освітили Шевченкові, не одній несвідомій думці певний шлях проказали, і вже воля поета була добрати їм блискучу поетичну форму, перелити в вогненне слово й послати стрілами у ворогів одвічних добра і правди. Муза Шевченка, говорив Куліш, "запротестувала з усією енергією своєю проти ледарства сильних мира цього"; з-під пера його, не лічучи дрібніших перлин високої лірики, один за одним виходять такі добірні з громадського боку твори, як "Чигирин", "Сон", "Єретик або Іван Гус", "До живих і мертвих", "Кавказ", "Невольник", "Наймичка", в яких надзвичайна краса форми тісно сплітається з глибоким змістом в одну неподільну цілість. Світогляд Шевченків шириться, міцнішає, переростає всякі умовні межі, і хтозна, де б спинилась була творча сила Шевченкова, якби не спіткала його відома катастрофа 1847 року. Шевченко став тоді вже тим Шевченком, на якого земляки почали дивитись не просто як на письменника, а як на пророка національного, що поруч із зразками натхненної громадянської поезії низав перлини найчистішої лірики, яка до всякого серця знаходить дорогу й скоряє його собі своєю красою. Поет переглянув свої попередні погляди й багато дечого поодміняв у них. Тепер він переконався, що наша давня слава, наша історія, яку за "поему вільного народу" вважали, поруч із високими діяннями, і чимало темного та ганебного показує: що багато з національних героїв не що інше, як

 

Раби, підніжки, грязь Москви,
Варшавське сміття,

що за чужі й далекі справи, або за егоїстичні вигоди особисті точили вони кров із рідного народу, "і нам, синам, передали свої кайдани" —  кайдани разом з своєю славою. Рішуче пориваючи з облудними фантомами колишнього, нові завдання ставить перед земляками поет: учитися добра з усякого чистого джерела, але не забувати й свого власного, не цуратись рідного краю та народу і — як останній акорд лунає:

 

Обніміте ж, брати мої,
Найменшого брата (..До живих і мертвих"...)

 

"Найменший брат", що практично й раніше сидів, скажу так, на покуті в світогляді Шевченка, тепер знаходить собі на підмогу вже цілу ідеологію. Ради "найменшого брата" Шевченко здіймає бунт проти соціального укладу, проти державних форм, проти релігійних установ —  проти самого Бога, що нібито потурає на кривди та знущання з народних мас. І ні тяжка неволя, ні муки самотності, ані літа не вгасили вже в Шевченкові того вогню, що ним запалав він, і раз у раз поет вертається до об'єкту своєї великої любові і з його погляду все і всіх судить.

3. Такий ото був шлях, що від перших неясних романтичних симпатій до народності привів Шевченка до активної любові до конкретного народу; що відповідальність за лихо з поодиноких людей переклав на соціальну систему й державні установи. Неясне почуття, інстинкт зросли до непереможного переконання, до готовності душу свою покласти за рідний край.

 

Я так її, я так люблю
Мою Україну убогу,
Що проклену святого Бога,
За неї душу погублю ("Сон"), — 

 

кров'ю серця пише Шевченко на чужині. Таку ж любов заповідує він і землякам своїм.

 

Свою Україну любіть,
Любіть її... во время люте,
В останню тяжкуюминуту
За неї Господа моліть ("Чи ми ще зійдемося знов?") — 

 

озивається Шевченко з-за ґрат Петропавловки. Рідний край та думки про нього тільки й піддержують великого страдника в неволі на чужині і навіть саме бажання смерті зникає перед надією ще раз свою рідну сторону побачити й

 

Хоча серце замучене,
Поточене горем
Принести і положити
На Дніпрових горах ("Сон").

 

І болем стискається, холоне серце у поета від самої думки,

 

Що не в Украйні поховають,
Що не в Украйні буду жить ("В неволі тяжко").

 

Але навіть свої гірші особисті муки, які завдає розлука з усім, що серцю любе, Шевченко забуває, коли хоч на думку спадеться якесь громадське лихо, якась небезпека для рідного краю. Тоді йому все байдуже, все однаково, — 

 

Та не однаково мені,
Як Україну злії люде
Присплять лукаві і в огні
її окраденую збудять, — 
Ох, не однаково мені! ("Мені однаково").

 

Не знаю, чи у всесвітній літературі пролунав коли-небудь ще один такий крик серця з безмірної туги та жалю за рідним краєм, чи знайдеться поет, що б так дуже любив свій край, побивався за ним і так до нього рвався. Правда, що взагалі не багато на світі таких великих душ, як у Шевченка, і не часто доводиться їм зазнавати такої долі важкої, якої він зазнав. І талант Шевченка, і його безталання — це надзвичайна трагедія виборної людської натури, що виходить сам-на-сам битися з убивчими обставинами околишнього життя й наостанку силою свого духа таки перемагає їх.

Вже згадано було, яке місце в світогляді Шевченка зайняв "найменший брат", особливо з того часу, як поет "прозрівати став потроху" й одкрились йому таємні суперечності сучасного громадського ладу. Отже ніяким світом не міг Шевченко спустити з думки оте найгірше за його часів лихо, що посіло "найменшого брата" — кріпацьку неволю, — не міг би, хоча б і сам не зазнав був його на власній спині. І нічого й говорити, що навіть власне лихо та своя неволя не згасили в Шевченкові того невгамовного обурення проти права однієї людини над життям, честю й совістю та й добром другої. З цього погляду Шевченко завжди однаковий був і ніколи не міг і згадувати про народну неволю без усієї глибини обурення, на яке тільки здатна була його велика душа.

 

Скрізь на славній Україні
Людей у ярма запрягли
Пани лукаві... Гинуть, гинуть
У ярмах лицарські сини ("І виріс я на чужині!").

 

І констатуючи ганебний факт, поет перейде зараз і до підстав його, з обуренням запитуючи:

 

По якому правдивому,
Святому закону
І землею всім данною,
І сердешним людом
Торгуєте? ("Холодний Яр").

 

Як одна була любов у Шевченка до рідного краю й народу так і одна була у нього непримиренна ненависть до кріпацтва і всякої взагалі неволі. На цьому пункті він ні на йоту не поступався, не розумів компромісів і всю силу зібрав, на яку тільки спромігся його великий талант, щоб дошкульнішого удару завдати системі людовладства. Я не наводитиму багато прикладів, бо треба б велику частку "Кобзаря" передрукувати, щоб показати уповні аболіціоністську поезію Шевченка. Він певен, що "історією-правдою" з сфери кріпацького права можна саме пекло перелякати, а людей, що всього на світі набачились, здивувати найзвичайнісіньким полупанком, яких тисячі сиділо на шиї у народу. Земля — прекрасна, чиста, — казав Шевченко, — рай, але що люди зробили з того раю!

 

Хіба ти не бачиш,
Хіба ти не чуєш людського плачу?
То глянь, подивися! А я полечу.
Високо-високо за синії хмари:
Немає там власти, немає там кари,
Там сміху людського і плачу не чуть.
Он глянь — у тім раї, що ти покидаєш,
Латану свитину з каліки здіймають,
З шкурою здіймають, бо нічим обуть
Панят недорослих. А он розпинають
Вдову за подушне, а сина кують.
Єдиного сина, єдину дитину,
Єдину надію в військо оддають,
Бо його, бач, трохи... А он-де під тином
Опухла дитина голодная мре,
А мати пшеницю на панщині жне ("Сон").

 

Скрізь "кров та сльози та хула — хула всьому". На праведній землі, у своїм раї, люди пекло розвели. "Занапастили божий рай" лихими вчинками своїми. І Шевченко показує нам цілу галерею тих, що коло цього діла ходять. Перед нашими очима пересовуються і неситі, що все бажали б собі загарбати; і тихі та тверезі-богобоязливі, що тільки й чигають на свого ближнього; і щедрі роскішинки-патріоти, що з рідного краю кров як воду точать; і ті, що людськими душами торгують, що важать на добро, працю, честь і щастя людські. Образи кріпацького лиха звичайно домінують у нашого поета, — та інакше й не могло бути: "по плоті й по духу син і рідний брат нашого безталанного народу", кажучи його власним словом, Шевченко не міг заспокоїтись доти, доки існувало те, що найбільше пекло й мучило рідний народ. Боротьба з кріпацтвом була завданням цілого життя у нашого Кобзаря й ніхто в Росії не завдав таких дужих ударів системі людовладства. На схилі віку свого Шевченко бачив уже й наслідки своєї боротьби: кріпацтво на його очах конало, і нетерпляче дожидає він дня, коли

 

Спочинуть невольничі
Утомлені руки
І коліна одпочинуть
Кайданами куті ("Подражаніє Ісаії").

 

Поет хитається між надією, що "останню" копу дожинають кріпаки на панщині ("Сон"), та зневір'ям проти нещирих заходів коло кріпацької реформи.

 

Болить і плаче і не спить,
Мов негодована дитина,

 

поетове серце в такі хвилини тяжкого зневір'я; йому здається, що вже нічого добра дожидати, що не прийде сподіване визволення:

 

Добра не жди,
Не жди сподіваної волі — 
Вона заснула: цар Микола
Її приспав ("Я не нездужаю"), — 

 

і він гострі подає рецепти на те, як "збудить хиренну волю". Маніфест про волю, як відомо, підписано за життя Шевченка, але не судилось йому дожити до того дня, коли цей маніфест оповіщено. Як Мойсей, помер великий борець за волю народну на порозі землі обітованної...

Бувши прихильником соціальної волі, рівності і братерства, спочиваючи на тих часах, коли

 

Братерськая наша воля
Без холопа і без пана
Сама собі у жупані
Розвернулася весела ("Чернець") — 

 

Шевченко був палким апостолом і волі політичної. Той лад царський-самодержавний, що попускає на гніт і неволю над мільйонами людей на втіху малої купки — він ненавидів однаково з кріпацтвом, бо розумів, що одна неволя другу родить і підсилює, одна з одної підпомогу має. В поезіях "Сон", "Кавказ", "Юродивий" та інших показує Шевченко те лихо, що з політичної неволі виникає, і знов таки трудно іншого знайти поета, щоб так умів вишукати дошкульне місце у супротивника й такого тяжкого удару завдати. Тонка іронія, безощадний сарказм, гнівне обурення — все пускає він у діло, щоб здискредитувати систему гніту й безправності. Кожна освічена людина знає, певне, Шевченків образ країни, де

 

Од Молдованина до Фінна
На всіх язиках все мовчить,
Бо — благоденствує ("Кавказ").

 

Кожне пам'ятає також повні гніву й великого обурення поклики до самодержавних владик, до "тихпомазанників божих", у "Сні", "Кавказі", "Царях" тощо. Оспівавши, напр., вольнії гори — "хмарами повиті", але "засіяні горем, кровію политі" — Шевченко незрівнянну дає картину боротьби між самодержавним хижацтвом та дикою тією волею первісної людини.

 

Оттам-то Милостиві Ми
Ненагодовану і голу
Застукали сердешну волю
Та й цькуємо... Лягло кістьми
Людей муштрованих чимало.
А сліз, а крові! Напоїть
Всіх імператорів би стало,
З дітьми і внуками втопить
В сльозах удових. А дівочих,
Пролитих нишком серед ночі,
А матерніх гарячих сліз,
А батьківських, старих, кривавих — 
Не ріки — море розлилось,
Огненне море!

 

І все це невичерпане море людського лиха розливається під гаслами любові, християнського закону та справедливості. Сміливою рукою здирає Шевченко ці гарні покривала з нелюдських учинків і показує їх справжню облудно-фарисейську природу:

 

Храми, каплиці і ікони,
І ставники, і мірри дим,
І перед образом Твоїм
Неутомленії поклони — 
За кражу, за війну, за кров:
Щоб братню кров пролити, просять,
А потім в дар тобі ж приносять
З пожару вкрадений покров ("Кавказ").

 

Навіть Бога свого люди-фарисеї зробили співучасником своїх злочинств, сотворивши його "по образу своєму й подобію", як мстивого та лукавого "візантійського Саваофа", — і Шевченко, хоч не поривав зовсім з релігією, обертається з незрівняно-потужним словом до "всевидящого ока":

 

Чи ти дивилося з-висока,
Як сотнями в кайданах гнали
В Сибір невольників святих,
Як мордували, розпинали
І вішали?! А ти не знало?
І ти дивилося на них
І не осліпло? Око, око!
Не дуже бачиш ти глибоко!
Ти спиш в кіоті, а царі...
Та цур їм тим царям поганим! ("Юродивий").

 

Навіть старі часи згадуючи, часи якого-небудь лютого Нерона, Шевченко кладе на свій малюнок фарби, які занадто болюче вражають наше серце, недавніх громадян російських XX ст. Хіба оця-ось картина — 

 

Нема сім'ї, немає хати,
Немає брата, ні сестри,
Що б не заплакані ходили,
Не катувалися в тюрмі,
Або в далекій стороні,
В британських, гальських легіонах
Не муштрувались ("Неофіти") — ,

 

хіба вона не є блискучим образом тієї самої лютої дійсності, якої ми оце свіжо тільки здихались, яка й самого запального провідника волі заслала "муштруватися" в далеких азіатських легіонах? Та повстаючи проти всякої неволі й кривди, караючи гнівним словом своїм кривдників, Шевченко ніколи не забував, що вони тільки через те силу мають, що їм самі невольники потурають з несвідомості своєї та полохливості. Раз-по-раз зривається у нього гнівне слово і до тих занадто терплячих та легкодухих людей, що, несучи тягар неволі, не посміють "за правду пресвятую стать і за свободу".

 

А ми дивились і мовчали
Та мовчки чухали чуби,
Німії, подлії раби, — 

 

так характеризує Шевченко стосунки німотної більшості, дужої числом, та безсилої через свою темноту, егоїзм, полохливість і нещирість маси. І часто тоном справді біблійного пророка поет звертається і до рідної землі, і до тієї сервілістичної маси:

 

Погибнеш, згинеш, Україно,
Не стане знаку на землі ("Осії глава XIV").

 

О роде суєтний, проклятий,
Коли ти видохнеш? Коли
Ми діждемося Вашингтона
З новим і праведним законом?
А діждемось таки колись! ("Юродивий").
 

Оце "а діждемось таки колись", що своїм лаконізмом нагадує Галілеєве "eppur si muove", ота надія невмируща на перемогу правди — ось де секрет Шевченкового впливу, що не тільки не зменшується, а зростає з роками. Цей здоровий оптимізм надає його поезії бадьорого, ясного вигляду і показує, як багато пережив і передумав цей чоловік, самою силою титанічного таланту винесений на вершок людської творчості. Він ніколи не кінчав на самих прокльонах, скаргах та жалях, але блиснувши могутнім образом лиха, раз-у-раз показує й ліки від нього, дає щось позитивне, і через те поезія його, незважаючи на темний фон, ясний світ пускає в душу читачеві, не кидає його знесиленим та зневіреним, а надихає свіжою думкою, вогнем протесту, бажанням жити всіма фібрами людської натури. Людина повинна жити, повинна боротись за чисте, за повне життя — такий висновок маємо з "Кобзаря".

 

Тяжко жить на світі, а хочеться жить:
Хочеться дивитись, як сонечко сяє.
Хочеться послухать, як море заграє,
Як пташка щебече, байрак гомонить,
Або чорнобрива в гаю заспіває...
О, Боже мій милий, як весело жить! ("Гайдамаки").

 

Так радів із життя Шевченко першої пори, коли, може, й не розумів ще всієї ваготи людського горя, — і вже те характерно, що цей радісний заклик до життя вирвався у нього саме тоді, коли він малював поневіряння сироти безродного, "попихача жидівського" Яреми. Але й опісля поет цього ясного настрою не згубив, —  навпаки, виросла і зміцніла в ньому ця жадоба живого життя, хоч багато причин було самому авторові зневіритись і скінчити на безсилій апатії та прокльонах. "Встане правда, встане воля" — такий був лейтмотив Шевченкової поезії, бо твердо вірив поет, що "раз добром налите серце в вік не прохолоне" і що єсть у людини те, чого ніяка на світі сила подужати не здолає.

 

Не вмирає правда наша,
Не вмирає воля,
І неситий не виоре
На дні моря — поля,
Не скує душі живої
І слова живого ("Кавказ").

 

Знову бачимо цілу низку рішучих "не", націлених тепер у саму, здавалося б, міцну силу сучасного ладу. Просто дивно, звідки набравсь того нездоланного духу Шевченко, де черпав він силу держатись так високо над людьми та обставинами й своєї голови перед ними не хилити. Здавалося б, чи ж подоба в найтемніші часи Миколаївської реакції говорити про перемогу світу над темрявою, про те, що є межа людській неситості та грубій силі, яка все ламала і трощила кругом. А отже у Шевченка знайшовся той бадьорий тон, знайшлася й сила проти сили: грубій фізичній силі кулачного права поставлено справжній "предjatлъ, егоже не прейдеши", знайдено непереможну перепону. Як неможливо загарбати, й виорати поле на дні морському, так не скувати й душі живої та слова, не знищити волі й поступу, що невпинно провадять до єдиної мети людського життя —  щастя загального, заснованого на щирих та справедливих стосунках, особистих і громадських, на братерстві й рівності всіх людей. Не дурно ж великий борець за ці вічні ідеали загадав справляти поминки йому "в сім'ї великій, в сім'ї вольній, новій", — не було в ньому зневіри, що вона буде, та сім'я велика, що єднає всіх людей; сім'я вільна, де немає місця насиллю, дужчого над беззахисним, де згинуть лютість і озвіріння людини; сім'я нова, оновлена й очищена від усяких злиднів, заснована на справедливості братерській. Шевченко ніколи не журиться про конечну перевагу добра над лихом. "Борітеся —  поборете", промовляв він усією своєю поезією і всім життям.

 

Чи буде суд, чи буде кара
Царям, царятам на землі,
Чи буде правда між людьми? — 

 

загадавсь якось був він і відповів зараз же так само просто, як і твердо:

 

Повинна буть! Бо сонце стане
І оскверненну землю спалить ("О люде, люде").

 

Шевченко фізично не може собі уявити іншого кінця нашим людським змаганням; перемога правди для нього аксіома, незважаючи на всі удари мерзенної дійсності. Він навіть передбачає той сподіваний час і знову тут проступають у нього щиро-біблійні фарби й тон натхненного пророка.

 

Тоді як. Господи, святая
На землю правда прилетить
Хоч на годиночку спочить — 
Прозрять незрячі, а кривії
Мов сарна з гаю помайнують,
Німим отверзуться уста,
Прорветься слово, як вода,
І дебрь-пустиня неполита,
Сцілющою водою вмита
Прокинеться("Подражаніє Ісаї").

 

Вимучена до краю земля, як дощу в спеку прагне оновлення, і поетові ввижається вже той ідеальний лад, коли справдяться найкращі мрії людські — 

 

І на оновленій землі
Врага не буде, супостата,
А буде син і буде мати
І будуть люди на землі ("І Архімед, і Галилей").

 

Просто люди, без того намулу соціальної "табели о рангахъ", що поналипав на них за довгу путь од темного животіння доісторичних часів до ясної долі в майбутньому царстві розуму та волі. Так просто і так надзвичайно гарно, справді по-людському, висловив Шевченко свій широкий ідеал життя, і це кревно єднає його з найбільшими діячами людськості і вводить до пантеону світових геніїв.

4. Як письменник, як діяч слова, великі надії щодо оновлення життя на землі покладав Шевченко на слово. Для душі своєї він бажає такої сили,

 

Щоб огненно заговорила,
Щоб словопламенем взялось,
Щоб людям серце розтопило ("Неофіти").

 

І Шевченко вірить у те вогненне слово, що гнівом картає кривдників та на силах скріпляє окривджених і знедолених, розкриваючи їм очі свідомістю, виховуючи їх морально й інтелектуально.

 

     Возвеличу
Малих отих рабів німих!
Я на сторожі коло них
Поставлю слово ("Подражаніє XI псалму").

 

З слова свого поет бажає викувати

 

До старого плуга;
Новий леміш і чересло ("Чигирин"),

 

щоб орати "свій переліг — убогу ниву" з надією, що "добрі жнива колись будуть" ("Не нарікаю я на Бога"). І ця зворушлива віра великого поета в живу силу рідного слова не тільки психологічно нам близька, але й фактично вже справдилася хоч почасти в історії українського письменства. Слово справді стало "на сторожі" інтересів рідного народу, письменство виясняє потреби його й сіє ті думки, що такі були дорогі Шевченкові. Він не помилився в своїй вірі, так широко означивши волю рідного слова в житті народу, і знов же своєю геніальною інтуїцією зрозумів той глибокий закон психічний, що поставив був слово "въ началjat" усього живущого, як символ свідомості, ознаку правди й справедливості. Але слово для Шевченка тільки через те й дороге таке, що воно служить за видимий знак правди, тієї бажаної основи всіх людських стосунків; ми бачимо, що скрізь у нього правда і слово стоять поруч, єднаються неподільно, як у тому благанні,

 

Щоб наша правда не вмирала,
Щоб наше слово не пропало ("Марку Вовчку").

 

У сфері етичних ідеалів нічого вищого не знав Шевченко над правду, її він шукає всюди невпинно, задля неї вийшов на боротьбу з світовим лихом, задля неї перетерпів усе, що спало на його голову і незломним прихильником правди дійшов до могили. "Ми не лукавили з тобою", — каже поет до своєї долі:

 

Ми просто йшли, — у нас нема
Зерна неправди за собою ("Доля").

 

Скрізь і завжди витай зо мною, — благає поет музу, — і учи,

 

Учи неложнимн устами
Сказати правду ("Муза").

 

Під час розцвіту своїх слов'янолюбних симпатій він усім слов'янам зичить стати "добрими братами і синами сонця правди" ("Іван Гус"); у "Молитвах" — правда, любов і братерство виставляються за найдорожче добро, якого благає собі поет і всім, до кого приязнь має:

 

Мені ж, о Господи, подай
Любити правду на землі.

 

Скрізь правда, сама правда. Оце шукання правди, якого ми вже мали щастя зазнати в творчості не одного українського письменника і в цілій народній поезії, особливо високим тоном лунає в поезії Шевченка, надаючи їй надзвичайної етичної краси. Правду Шевченко над усе ставить, до неї зводить усі пружини життя і навіть лихо для нього тільки через те огидне, що з його ідеалом правда розходиться. Вже на божій дорозі стоячи, перед лицем невблаганної смерті, він, з туги великої "голову схопивши в руки", дивується — "чому не йде апостол правди і науки?" І ця вічна жадоба правди, цей неодмінний примат її в творах і в усьому світогляді Шевченка дає нам право його самого поставити за того апостола правди, якого так виглядав він, з такою мукою й болем дожидався. Вже зазначено попереду той непохитний оптимізм Шевченків, який раз-у-раз підказував поетові, що "буде правда на землі" і що це так само натурально, як те, що "сонце йде і за собою день веде" ("І тут, і всюду — скрізь погано"). І ця правда, якої не обминути, немов у фокусі збирає в собі і волю, і любов, і братерство для Шевченка й стає для нього гаслом відродження. До України обертається він з таким запальним словом:

 

..Скажи, що правда оживе,
Натхне, накличе, нажене
Не ветхеє, не древлє слово
Ростліннеє, а слово нове
Між людьми криком пронесе
І люд окраденим спасе
Од ласки царської ("Осії глава XIV").

 

І рідко коли, хіба може в часи найбільшого обурення, з'явиться у Шевченка "правда-мста", що всюду знайде злочинців проти вищої правди на землі, — це у нашого поета немовби остання інстанція, до якої він апеллює на світове лихо.

Найпалкіше оця "правда-мста", власне пересторога перед нею, вилилась у Шевченка в громових словах "Посланія" — "схаменіться, будьте люде". Але здебільшого не з помстою, а з милосердям єднається правда у Шевченка, не грізною карательною з мечем у руці з'являється, а лагідною істотою з маслиновою гілкою всепрощення. В чистому незлобивому серці поетовому не жила довго помста; він умів ненавидіти, але вмів і любити і — головна річ — прощати. "Отак, люди, научайтесь ворогам прощати", — кінчає Шевченко одну з своїх сумних історій («Між скалами") і вже певно, що ніхто не дав таких осяяних духовною красою картин всепрощення, які знайдемо в "Кобзарі". Поет сумує й журиться над неправдою людською, картає її, але сам найбільш бажає, щоб хоч приснились безталанному

 

І люди добрі, і любов,
І все добро. І встане рано
Веселий і забуде знов
Свою недолю; і в неволі
Познає рай, познає волю
І всетворящую любов ("Відьма").

 

Шевченкова "відьма" "все забула", "всіх простила", — забула й простила навіть тому панові, що занапастив і її, й дітей: навіть йому знайшлося слово прощення. Хто знає, що для Шевченка означає материна любов —  згадаймо апофеоз материнства в "Марії" — і як він ненавидить усяку зневагу материнства, той зрозуміє, яку жертву принесла своїм учинком "відьма". Але Шевченко в пориві всепрощення підносився ще вище. В "Неофітах" знаходимо чудову картину — пророкування Неронові про його останній час:

 

     Припливуть
І прилетять зо всього світа
Святії мученики — діти
Святої волі; круг одра,
Круг смертного твого предстануть
В кайданах і... тебе простять.

 

Кара всепрощенням — це найвище, до чого може на даному пункті злинути думка людська, особливо взявши на увагу обставини життя Шевченкового, що не дуже-то сприяли навіть тому, щоб хоч спокійно ставитись до ворогів. Та для великого страдника безсилий ворог, скинутий з того місця, де він шкодить людям — вже не ворог; він може огиду і зневагу почувати до "людоїда", "деспота скаженого", але мстити йому не буде, як не мстились оті душі праведників над лютим своїм катом. У цій рисі виявилась така велич духа, до якої мало хто зможе піднятись.

Трудно, з Шевченком розлучитись, раз почавши про нього говорити; трудно вичерпати скарб його високих дум, трудно змалювати красу його натхненного слова, однаково дужого й вимовного і в тихих ідилічних картинках ясного людського щастя ("Вечір", "І досі сниться", "На Великдень на соломі", "За сонцем хмаронька пливе" і т. ін.), і в грізних драматичних переживаннях, зразки яких ми вже бачили; однаково глибокого і в розумінні людської психології, і в описах природи. Хоч і не дбає він про форму, але на палітрі у Шевченка таке невичерпне багатство фарб і такої сили, що й між геніальними заступниками людської думки він завжди вміє проказати власне слово, і так проказати, як тільки один він потрапить. Найкраще, може, буде його силу та його ж словом і виказати:

 

Неначе той Дніпро широкий
Слова його лились, текли
І в серце падали глибоко
І ніби тим огнем пекли
Холодні душі ("Пророк").

 

Справді, для України вага Шевченкового генія переходить ті межі, які поставлено навіть великим письменникам у їхній батьківщині: він сам був для неї тим сонцем, що "за собою день веде", — день нового народження на світ, як великого культурного народу; його поезія стала найкращим виразом національної самосвідомості на Україні, як його особисту долю можна вважати за символ долі всього українського народу. Геніальні люди всюди велике роблять діло, — всюди вони творять життя, розпускаючи паруси світла і тепла навкруги себе, повертають людей на нові шляхи, нові думки їм проказуючи. Але в Україні геній Шевченка зробив не тільки це. Адже ж тут ціла нація, живцем похована, конала, силкуючись прогнати смертельний холод од своїх задубілих членів. Результатом того силкування було нове письменство передшевченкової доби. Та воно не здужало ще скинути смертельні кайдани з рідного краю; добре на початок, воно все ж таки не мало стільки сили, щоб збудити національний організм і вивести його на спасенну путь оновлення. Це зробити міг тільки світової міри геній і таким генієм для України й став Шевченко. Понад 30 років оце минуло, як помер великий автор "Кобзаря", а його книга й досі свіжою сяє красою, служить невичерпною криницею глибоких думок. Це через те, що поезії Шевченка належать до тієї категорії творів, які не старіються й не пліснявіють, бо зворушують усяку людську душу, хоч би за яких часів вона жила: Люди цієї міри вічно дивляться вперед і мов віхами позначають собою ті шляхи, що проходить людство у своєму невпинному рухові до одвічних ідеалів правди, добpa і щастя. І коли б українське письменство було більш відоме за межами України, напевне Шевченкові давно визначено було б те місце, якого він заслужив і яке признала йому не тільки своя, українська, а й російська критика в особах кращих своїх заступників. "Гигантъ южно-русской поэзіи", писав Скабичевський, "послjatдній Кобзарь и первый великій поэтъ новой великой литературы славянскаго міра", як зве Шевченка А. Григорьев, "божество... живущее на своемъ особомъ солнцjat", як влучно зазначив академік Корш — Шевченко повинен бути в пантеоні всесвітнього письменства, і безперечно він там буде. Вже й тепер переклади творів Шевченка є не тільки на всіх слов'янських мовах, а й на багатьох інших європейських, і всюди вони роблять велике враження своєю оригінальною красою. В рідному ж письменстві, на Україні, ім'я Шевченка не тільки ім'я геніального письменника, а й запорука того, що не може без сліду зникнути народ, що таку силу від себе виставив; це національний стяг наш, на якому написано найкращий заповіт "живим і мертвим і ненарожденним землякам", як писав у своєму посланії Шевченко. Високі ідеали правди, добра і волі, рівності й братерства записано в тому заповіті, та ще так записано, як тільки вибрана особа може написати, —  а це такі ідеали, які ніколи не старіються. Бувши апостолом правди не тільки для свого рідного краю, а й для всього людства, не перестаючи сподіватись, що правда все переможе, Шевченко і в своєму "Заповіті" ще раз висловив ту свою невмирущу надію:

 

І мене в сім'ї великій,
В сім'ї вольній, новій
Не забудьте пом'янути
Не злим, тихим словом.

 

"Велика, вільна, нова сім'я" і для нас такий самий ще ідеал, як був і за часів Шевченка, проте й тепер не забуто співця того сподіваного ідеалу. Повною ж мірою віддячать і українці, і всі люди великому Кобзареві України справді тільки за нових обставин життя, до яких —  треба сподіватись — ми таки наближаємося з кожним днем, що відходить у минуле...

5. Діяльність Шевченка ввела українське письменство до гурту світових літератур і поставила його на новий шлях, давши свіжі мотиви й нові форми поезії. Генії не можуть з'явитися без попередньої роботи цілих поколінь, що прочищають дорогу одному вибранцеві; з другого боку, не можуть рядові робітники обійтись і без того синтезу їхньої роботи, який творить геніальна людина. З цього погляду Шевченко з'явився якраз у пору, коли треба було зміцнити роботу попередників і здобуті позиції так, щоб назад не було вже вороття, та разом покласти підвалини й на потомні часи. І як попередня література українська завершилась у своєму розвиткові Шевченком, так і вся подальша на ньому засновується, з нього виходить та часто до нього й вертається. Ставши в центрі нашого літературного розвитку, Шевченко й досі лишається центральною постаттю в українському письменстві, і хоч як піде наша історія надалі, а для XIX ст. такою центральною постаттю Шевченко в ній і залишиться.

Центральною залишиться він назавжди постаттю і з погляду громадського, як показник того перелому, що настав у стосунках до українського руху в громадських та урядових сферах. З нього починається і той мартиролог українського письменства, який стільки жертв поглинув, стільки живих сил змарнував і не зовсім до краю дописаний стоїть ще і за наших часів. З нього ж треба почати й нову сторінку в громадських стосунках до українства.

Вже попередники Шевченка викликали чимало розмов у російському письменстві про те, чи можлива й чи потрібна українська література окремо від російської, чи має вона право на існування й чим те право може виправдати. Розмови ці не здаватимуться нам, може, такими дивними, коли згадаємо, що письменство було тоді привілеєм вищих верств нації, —  тих, яких саме й не мав український народ. Чи потрібне письменство для кріпака, якого й за людину не мали? — ось яке, інакше кажучи, питання поставило наше письменство самим фактом свого народження, відповідаючи на нього категоричним — так, потрібне, і підіймаючи цим справу емансипації людини в кріпакові. Для чужого громадянства ця відповідь не здавалась певною, — звідси й ті розмови та змагання, що постали в російському письменстві про літературне відродження України. Теоретично розмови здебільшого крутились на тому пункті, якого рангу надати українській мові — чи це справді окрема, самостійна в Слов'янщині мова, чи тільки діалект якоїсь іншої російської або польської, мови; практично ж справа йшла про саме існування письменства цією мовою. По-різному питання те розв'язувалось. Одні, як Венелін, Павловський, Каченовський, Надеждін та ін. визнавали за українською мовою право на літературний розвиток; інші, як Греч та Сенковський, ставились легковажно, збуваючи питання жартами, за якими чутно було глибоку антипатію до українського відродження. З другого боку виступають українські вчені, як Максимович, Срезневський та Бодянський, з науковими доказами в оборону української мови та письменства. В усякому разі в 20 – 30-х роках питання ще не стояло гостро й українські письменники були бажаними й сподіваними гостями в російській, досить тоді вбогій, журналістиці, містячи в тодішньому "Вjatстникjat Европы", "Молвjat" та інших виданнях свої твори, навіть в українському оригіналі. Наші письменники полтавсько-харківської школи з своєю невиразністю в національних поглядах та політичним консерватизмом могли вживатися під одним дахом навіть із такими непевними людьми, як видавець обскурантного "Маяка" Бурачок. Діяльність Шевченка вивела справу з такого невиразного становища. Питання стало руба: маючи такі таланти, як Шевченко, українське письменство повинно буде йти своїм власним шляхом, розвиватися з себе і для себе і в процесі розвитку, видима річ, одтягати частину літературних сил од російського письменства, що звиклося вже було з думкою про свою універсальну в усій Росії вагу. Звідси нові напади на українців, що вони знесилюють одне спільне письменство, заводячи без потреби своє; звідси поради їм занехаяти свою "мертву" мову й піти слідом за Гоголем, який централістам узагалі здавався дуже влучним аргументом проти українського письменства. Добру відсіч на такі поради дав Шевченко вже в передмові до "Гайдамак", цьому цікавому документі з тодішніх літературних відозв:

 

Спасибі за раду!
Теплий кожух, тільки, шкода,
Не на мене шитий,
А розумне ваше слово
Брехнею підбите.

 

"Буде з мене, поки живу, і мертвого слова", "хоч і мужицький, аби поет", — одказував на глузування й поради Шевченко, свідомо ставлячись до питання про долю рідного письменства. А глузування того справді було через край багато: "появленіе "Кобзаря" въ печати, — каже біограф Шевченка М. Чалий, — встрjatчено россійскими критиками единодушнымъ глумленіемь надъ малорусскимъ языкомъ и народностью". На жаль, до того одностайного хору пристала навіть така ясна людина, як Бєлінський, що проговорився дикою, як на теперішні погляди, фразою: "хороша литература, которая только и дышетъ, что простоватостью крестьянскаго языка и дубоватостью крестьянскаго ума!" — фатальне резюме тодішніх поглядів на "мужицьке письменство". Стосунки Бєлінського до Шевченка взагалі дають приклад такої суто сектантської вузькості і навіть ворожої нетерпимості, що залишаються єдиною, може, темною плямою на благородній пам'яті "неистоваго Виссаріона". Не одстав од Бєлінського й другий "властитель думъ" тодішньої літератури, до того ж і земляк Шевченків —  Гоголь: йому од творів Кобзаря занадто "дьогтем несло"... Велика муза Шевченка очевидно переросла тогочасні літературні вимоги; груба, кажучи фігурально, свитка й неваксовані чоботи геніального мужика, з мужицькою мовою й мужицькими інтересами в основі всієї поезії, були занадто кричущим дисонансом до тієї салонної атмосфери, якою перейнялась була російська література на початку лютої Миколаївської реакції по нещасливій спробі декабристів та польському повстанні 1831 p. Аристократичні носи тодішніх літераторів (мужик Григоровича й Тургенева з'явивсь пізніше) негарно вражав здоровий реалізм Шевченкових творів, де без жодних прикрас виставлено на привселюдне позорище болячки сучасного громадського ладу. І духом своїм, і формою, і нарешті самою мовою поезія Шевченка була занадто, як на свій час, радикальною, і справедливо могло оцінити її тільки дальше покоління росіян, діячі тієї літератури, яку вже всю "заполнилъ и провонялъ мужикъ", як згорда говорили потім епігони старого аристократизму. Як бачимо, на особі Шевченка в 40-х роках вперше гостро позначилось непорозуміння між українцями та поступовими росіянами; одбулася перша сутичка, що стояла вже на іншому ґрунті, ніж давніший академічний "спорь южанъ и сjatверянъ". Заговорили різно заступники двох націй, а не провінціалізмів тільки, як було раніше; в голосах не було вже тих лагідних ноток, що бриніли колись... Щодо самого Шевченка, то ця перша серйозна сутичка не мала великих наслідків: вернувшись із заслання до Петербургу, він став любленим і шанованим членом літературних гуртків у столиці, — але беручи справу ширше, згадане непорозуміння не пройшло марно. З нього бере початок те напівпоблажливе, закрите почасти загальними фразами, почасти незнанням, нехтування української справи, яке й до цього часу не перевелось серед російського громадянства. Винятків було небагато: Герцен, Бакунін, Чернишевський, Добролюбов, Щапов, особливо Пипін та ще одно-два наймення — оце й усі, хто недвозначно виявив свою приязнь до українського письменства. Більшість загадково мовчала, тримаючись нейтралітету й тоді, коли на українське письменство рясно посипались такі репресії, що навіть призвичаєного до всього російського літератора мусіли б приглушити, як останній градус знущання з елементарної пристойності. Правда, мало хто навіть цікавився тоді в російському письменстві національною справою й питаннями децентралізації: на них ще не прийшла була своя черга...

В 40-х роках українство й українське письменство увійшли в перший конфлікт і з другого боку — з офіційною Росією, троїстою Росією "православія, самодержавія и народности", що саме доходила тоді зеніту тупої реакції. Попередники Шевченка з своєю лояльністю з державного боку та байдужістю до політичних справ такого конфлікту знов же викликати не могли. Працюючи практично на шкоду сучасному ладу вже тим одним, що високо ставили права людської особи, що бачили людину в кріпакові, вони не робили з цього всіх логічних висновків, не дійшли до теоретичного, принципового протесту проти того ладу й навіть дещо говорили іноді в тон йому. 40-ві роки й тут розбили цю надприродну гармонію між привідцями крайового демократичного руху та централістично-панською політикою урядових кругів. Процес Кирило-Мефодієвських братчиків і, особливо, люта кара на Шевченка за "стихи на малороссийскомъ языкjat самаго возмутительнаго содержанія", показали, що демократичне українство й офіційна "народність" ужитись разом не можуть. Шевченко був першим за нових часів мучеником українства, першим "політичним злочинцем" у сучасному розумінні і з нього починається довгий реєстр мучеників, з одного боку, та репресивних заходів огулом проти всього українського письменства, з другого. Звичайно, історію цензурних заходів над українським письменством у XIX ст. починають з 1863 р., коли пролунали знамениті слова Валуєвського циркуляру: "не было, нjatть и быть не можеть" ні мови української, ні літератури. Мені здається, що не справедливо віддавати першенство Валуєву й Олександрові II, забуваючи про Миколу І та Бенкендорфа з Дубельтом. Тією ж самою царською конфірмацією, що позасилала Шевченка, Куліша й Костомарова та інших, заборонено всю тодішню літературу українську, і не тільки нову, а і з раніше надрукованого мало не все, що оберталось тоді на книгарському ринку: "Кобзарь" Шевченка, "Українські балади" і "Вітку" Костомарова, "Україну", "Повjatсть объ украинскомъ народjat" та "Михайла Чарнишенка" Куліша і т. ін., не кажучи вже про те, що всім їм заборонено писати. Мало того: маємо слід загального наказу цензорам, щоб вони якнайпильніше додивлялись до таких книжок, у яких говориться про українську мову та національність, "не давая перевеса любви къ родинjat надъ любові ю къ отечеству". В зв'язку з цим на Україні заведено пильний догляд за всіма людьми, що так чи інак виявили українські симпатії; кілька разів роблено спроби розпочати нові масові процеси; такими спробами були, напр., комічна справа з київською прокламацією 1847 р., або трагічна подія р. 1850 з молодим ученим Головком, що збройною рукою стрів жандармів, коли прийшли його арештувати після нового трусу у Шевченка. За саму навіть приязнь до засланого поета та заступництво за його "ІІІ отдjatленіе" не від того було, щоб завдавати людей на кару. Так, княжні Рєпніній, що прохала пільги для Шевченка, звелено, щоб вона "не вмешивалась въ дjatла Малороссіи(!)", коли не хоче прикрих наслідків зазнати. Одне слово, в 40-ві роки українство пережило, скажу так, своє "боевое крещеніе" й побачило наочно, які перспективи готує йому централістично-бюрократичний лад у царській Росії.

Катастрофа 1847 року одбилась дуже тяжко на українському письменстві. Кращі, молоді, великонадійні й енергійні сили вирвано з середовища активних діячів, їхню працю припинено; інші ж самі замовкли... Почався перший в історії українського письменства XIX ст. антракт, та порожня діра, що під назвою 50-х років протяглась аж до початку нового царювання. Тільки випадком, одна-дві на рік, проскакують у світ українські книги, і між ними жодної, що мала б ширшу вагу й більші надії подавала. А тим часом Шевченко, конаючи на засланні, все-таки "мережить" тихо свою захалявну книжечку, щоб дати з першою ж оказією за кращих часів нові твори своєї незістарілої музи. Костомаров у Саратові працює над історією рідного краю й виношує ті федеративні ідеї, що позначилися вже в програмі Кирило-Мефодієвського братства. Куліш у Тулі готує свої етнографічні й літературні праці. А там десь, по невідомих кутках, підростають нові діячі рідного слова, які зараз же вийдуть на світ, скоро почнеться одлига в громадському житті.

Прошуміла кримська війна, упав Севастопіль — і реакція почала в своїй власній атмосфері душитися. Треба було прочинити кватирку, щоб хоч краплину впустити свіжого повітря в ту задушливу атмосферу. Прокидається громадський рух, ростуть і міцнішають чутки про селянську реформу. З першим подувом свіжого повітря скінчився й наш антракт. Починається новий розділ українського письменства — Петербурзький, з "Основою" й першими спробами ширшої праці літературної і просвітно-громадської.

 


 


Вернутися (Розділ 8) Зміст Далі (Розділ 10) ELUL logo

[1] 3 цією організацією, про яку вже була у нас мова, існували ідейні зв'язки у Кирило-Мефодієвського товариства. Відомо, що під час трусу у Костомарова р. 1847 у нього, між іншим, знайдено статут "Общества Coединенныхъ Славянъ».