Сергій Єфремов

Історія українського письменства

Розділ 11

---

Вернутися (Розділ 10)

Зміст

Далі (Розділ 12)

 

РОЗДІЛ XI

 

Національне відродження й первістки літературного руху в Галичині.

 

Історична доля Галичини. — Національний занепад. — Перші спроби відродження. — М. Шашкевич. — "Руська трійця." — Доля першого почину. —  Цензура. — ;1848-й рік. — 50-ті й 60-ті роки. — Федькович. —  Впливз України. — Москвофіли й народовці. — Письменники 60-х років.

 

1. Галичина не вперше в XIX ст. виступає в ролі захисного куточка або, писав проф. М. Грушевський, того резервуара, де могли собі знайти притулок на якийсь час культурні й громадські сили з усієї України, пригнічені в центрі української землі, на Подніпрянщині. Таким резервуаром для України була Галичина в XIII ст., захистивши перед татарами недогарки старої нашої культури; перед вела вона серед українських земель і в кінці XVI ст., коли знов довелось обороняти рідну національність — цим разом од полонізації; стала вона для українства притулком і в XIX ст., щоб могло тут сховатись бідолашне українське письменство од натиску російського централізму. Але перше, ніж дійти до того становища, коли могла вже дати захист усій українській культурі останнього часу, Галичина й сама перебула цілі віки занепаду, з якого тільки недавніми часами піднялась, та й то не одразу, а довго й дуже переболівши на ті слабості, що беруться незміцнілого організму. Найдужчою силою, що будила Галичину до нового життя, було почування своїх зв'язків з Україною, — впливи з України не тільки дали перший стимул до національного відродження Галичини, а вони ж та ще спільна робота з українцями, що перенесли свою діяльність сюди під час національного лихоліття у себе дома, надали Галичині ту першість, яку вона до останніх часів мала в літературно-громадському рухові українському.

З українських земель Галичина жила найдовше в тісному зв'язку політичному й культурному з Польщею. З XIV ст., коли забрали її поляки й під назвою воєводства Руського прилучили до земель польської корони, і аж до р. 1772-го, коли добрі сусіди частками розібрали нещасну, хатніми чварами та іншими болячками розбиту Річ Посполиту — Галичина весь час перебувала під польськими порядками. Зазнала вона, певна річ, усього лиха, що посіло було в Польщі простий народ, утратила верхні класи і, як українська земля, лишилась тільки з поспільством, до того ж більше, ніж деінде на Україні, придушеним панською сваволею. Навіть великі народні рухи XVII ст., що стрясли цілою Польщею, тільки легенькою озвались тут луною і після визволу України од шляхетське-польської неволі Галичина все ж таки зосталася під Польщею. Коли року 1772 дісталась вона під Австрію, як "королівство Галичина і Лодомерія", то не було вже в ній аж ніяких познак свідомого українського життя: українцями, "народом руським", самі за себе були "хлопи", невольники, що тяжку робили панщину на "нашій, не своїй землі". Все, що хоч трохи вибивалося вгору шляхетство, почасти міщанство, навіть духовенство уніатське — бо унія таки перемогла тут —  уважало себе поляками, горнулось до польської культури, силкувалось переймати польські форми життя, говорило по-польському. Письменство ще більше тут занепало, ніж по інших сторонах на Україні, просвіта згасла. На священиків для Галичини в Луцькому та Холмі висвячувано з принципу: "всякеє дыханіє да хвалить Господа" — так званих "Луцаків", тобто всяких неуків, аби тільки вони букваря трохи вміли слебезувати та — головна річ —  заплатили архиєреєві за посвячення. Неуцтво дійшло Геркулесових стовпів, бо "сотый ієрей єдва славенскій сразуметъ языкъ", як нарікає одна з сучасних пам'яток. Зайва річ і згадувати, чого могли навчити темний народ отакі сліпі проводирі, — та вони й не пробували навчати, задовольняючись самою вовною з духовних овець і не дбаючи, щоб якось поліпшити їм життя. Та й самі ці "пастирі" нічим майже не одрізнялись од своєї "пастви" і так само робити мусіли панщину на панів. Новим світлом сяйнуло Галичині аж під Австрією.

Австрійський уряд, бажаючи знесилити шляхетський елемент у Галичині, зараз же (р. 1781) полегшив панщину й завів школи для виховання уніатського духовенства — спершу у Відні так звану Barbaraeum, a р. 1783 духовну семінарію у Львові; р. 1784 засновано і львівський університет для русинів, бо вже з р. 1787 наука там ішла "рускою" мовою. Початок науки нібито рідною мовою привітали освітніші русини великим ентузіазмом та надіями. "День перший місяця листопада 1787 p., — писав один із сучасників, — є і буде завжди пам'ятним в житті народнім кожного галицького русина; в той-бо день збулося найвище рішення; на любомудрію і богословію одізвалися учителі народно-церковно-руським язиком... Се було істинним захопленням слухати, як молоді таланти своє бистроуміє в політичних (sic) вправах на своїм родимім язиці із'ясняли і як превосходно в так многоважнім ділі освітипоступали" (Гарасевич). А "поступали" вони так, що р. 1808 ту великонадійну науку вже зовсім скасовано — з ініціативи самих же "бистроумннх політиків". Темні, зденаціоналізовані, мертвою церковщиною забиті русини не вміли, та й не хотіли, покористуватись для національної справи з доброї оказії, щоб назавжди вдержати за собою науку в університеті. Хоча мову тієї науки й звали вони не без пихи "народно-рускою", ба навіть "россійскою", але вона ні тією не була, ні другою. Це було страшливе "язичіє", несказанна мішанина мертвої церковщини з польщизною та народною мовою — той "словено-русскій языкъ", що перед тим і на Україні панував по вищих школах, як київська академія, та в письменстві серед вихованців тих шкіл. Народну стихію в мові, що на Україні тоді вже подужала макаронічні виплоди академічних письменників, галицькі вчені свідомо обмежують, зводячи до minimum'a; поділ на "високий" та "подлий" стиль панує ще тут неподільно. Коли хто з прославлених Гарасевичем молодих талантів і прохопиться іноді "простим вираженієм", то неодмінно сховається за "ползу юношества руского галиціянского" й попрохає "у благосклонного читателя" пробачення: "да не почудится простымъ иногда выраженіямъ» (Лодій), або — "сего да не кто мн отъ иностранныхъ (!) во зло вмняетъ" (Захаріясевич). Певна річ, що така наука не світила нікому й не гріла, а лиш чаділа, і, як знаємо, самі русини починають прохати, щоб науку їм польською давали мовою, бо — між іншим — священикам з польськими дипломами плачено на 150 гульденів більше, ніж тим, що слухали в університеті науку "въ народно-церковно-рускомъ язык". Перед спокусою мати на 150 гульденів річної платні більше не встояв високий патріотизм реальних політиків...

Після такої пікантної пригоди Галичина з національного погляду завмирає цілком. Німецький уряд, заспокоївшись щодо сепаратистичних замірів польського елементу, покинув дбати й про його антагоністів; до того ж, він і сам до ладу не розбирав, яких то русинів, чи "рутенів", чи "русняків" послала йому доля після поділу Польщі. Перші три десятиліття XIX ст., коли на Україні покладено вже міцні підвалини власного народного письменства, в Галичині були цілком мертвим і глухим часом; народ по-старому робив панщину, а інтелігентні русини, самі за себе духовні, говорили польською мовою і з "подлим народом" нічого спільного, опріч віри, мати не хотіли. Коли й виходили які книжечки, то це були церковні книги, букварі та ще хіба тріскучі оди й панегірики усяким особам "славено-росскою", на зразок Семена Полоцького та Ломоносова, мовою, дарма що автори іноді наліплювали на неї етикетку з написом, що то має бути мова "мало-русская". Та й виходило тих творів стільки, що власне нема чого й рахувати. Напр., за 18 років (з 1796 р. до 1814) в Галичині вийшло аж цілих... чотири публікації "въ рускомъ язиц". З інших народно-просвітніх заходів можемо згадати хіба спробу Ів. Могильницького заснувати р. 1816 в Перемишлі просвітнє товариство, але воно нічим себе не виявило; були коло того ж часу змагання про те, якою мовою вчити в народних школах. Місцева влада у цій справі стояла на тому, що найкраще вчити польською мовою, щоб "не плодити сепаратизму між людьми однієї місцевості", а церковні книги коли не перекласти на польську мову, то хоч друкувати латинським шрифтом, "бо не годиться, мовляв, для хлопа множити нарічія і письма". Хоч у Відні не згодились на такий спрощений погляд і цісар дозволив учити народною мовою, проте це право лишилось на папері, бо нікому було навіть дбати, щоб його не ламано: самі русини ще не могли дати собі ради з тим, яку саме мову вважати їм за народну. Гурток письменників, що зібрався був коло перемиського єпископа Снігурського, писав якою хочте мовою (частіше німецькою або польською), тільки не народною. Коли хто з них обертався до "руської" мови, то з цього виходило щось нечуване й ні на якій живій мові неможливе. Року 1822 у Відні видав Осип Левицький переклад з німецької — "Домоболіє (це так Heimweh перекладено!) проклятыхъ" з такою посвятою "учащемуся младенчеству народа словено-русскаго":

 

Пускай везд писать искусство совершенно,
Ты знаешь, что языкъ нашъ лучше несравненно,
Не собранъ изъ другихъ, онъ древнійкоренной,
Исполненъ всхъ красоть, богатый самъ собой;
Въ немъ птичьихъ посвистовъ, протяжныхъ нть напвовъ,
Ни звуковъ немилыхъ, ни дикихъ уху ревовъ,
Какія слышатся въ чужихъ языкахъ намъ,
Затмъ, что нашъ языкъ отъ нихъ свободенъ самъ.

 

Ці наївні хвастощі можна б за гірку вважати іронію та глум з усяких "домоболій", якби автор зовсім серйозно не давав таких чудових перлів у своєму перекладі:

 

Чую съ далекихъ ликовъ
Бреньканье и пвчиковъ!
Могбысь я тамъ вопхати,
Бога вразъ воспвати.
Могбы я взлетти.
На самъ верхъ вступити.
Но мене держить при дн
Тяжесть, что лежить при мн.
Какъ подслухую,
Же шепчуть чую
Чорныя души
Мен во уши.
Молчи глухій дуракъ!
Молчи нмой глупакъ!

 

І такою от справді "исполненною всхъ красотъ" мовою писали в Галичині не тільки в 20 роках XIX ст., а й довго ще потім письменники, що з головою пірнули в XVII ст. не тільки мовою, а й літературною манерою та думками. Помилуйтесь,напр., ще з такого утвору,"въ малорусскомъ языку изображенного":

 

Ахъ для Бога! ктожъ бы ся не содрагалъ,
Да тутъ съ ужасомъ все пропадаетъ;
И ктожъ, уважаючи то, не дрожалъ,
Аще видитъ, якъ все исчезаетъ.
Здсь буграми изъ льда наношенны
Горы; тамъ изъ каменевъ могилы;
Въ той то стран холмы возвышенны;
Волны тимже града жизнь покрыли.

 

Мовиться про повінь на Дунаї або, як надписав сам автор, було це " Воззрніє Страшилища въ Пест и Буд наступшаго мсяцемъ Мартомъ 1838 года во время разлитія Дуная Симеономъ Фоефил. Лисенецкимъ Галиціяниномъ… въ Мало-Русскомъ языку изображенное". Не диво, що отаке й інші "страшилища" великим жах навели були навіть на такого поміркованого, але з непопсованнм чуттям народної мови українця, як Максимович, і він з незвичайною для себе уразливістю оцінив оті віршовані покручі, "Желая Лисенецкому и всмъ товарищамъ его всевозможныхъ успховъ на поприщ стихотворномъ, — так писав Максимович у своїм "Кіевлянин", —  мы замтимъ одно: зачмъ на его "Воззрніи" надписано, будто оно изображено языкомъ Малорусскимъ? Ни одинъ Малороссиянинъ не назоветь этого языка своимъ, да это и не Великорусскій и не Блорусскій языкъ: это искусственное Словенорусское словосочиненіе, которымъ лтъ за сто писали наши Русскіе стихотворцы, и oтъ того ихъ произведенія состарились преждевременно." Показавши різницю мови на невмирущих зразках народної пісні й на нікчемному штучному "словосочиненіи" старих письменників і зазначивши поворот до народної стихії в російському письменстві, Максимович кінчає такими дуже до діла сказаними порадами: "Вковой опытъ нашего Русскаго стихотворства долженъ послужить въ урокъ для писателей Червонорусскихъ. Пусть они избгаютъ искусственнаго словосочиненія и стихосложенія! Живая литература у нихъ можетъ процвести только на ихъ народномъ, живомъ язык: пусть они изучаютъ его въ народныхъ пословицахъ, поговоркахъ, сказкахъ и еще боле въ псняхъ Малороссийскихъ, особенно Украинскихъ, гднародное выражение процвло съ наибольшею силою и красотою. Тмъ боле это прилично Червонорусской муз, которая возрождается въ средоточіи Словенскаго міра, и въ ту именно пору, когда почти всСловены сознали цну своей народности и такъ горячо за нее ухватились". Ці влучні слова Максимовича до речі було б проказати не тільки в 40-х роках, а й далеко пізніше, майже до останніх літ, адресуючи їх тому літературно-громадському напряму в Галичині, що зве себе староруським. До XX ст. донесли заступники того напряму дяківсько-бурсацький зміст і "словенорусское словосочиненіе" в своїх "страшилищах" і тим поставили себе, як письменників, поза межами всякого живого письменства. Не може їхніх творів прийняти як своє добро ні українське письменство, од якого вони свідомо одстали й одмежувались, ні навіть російське, до якого вони пристати бажали, але й трохи не наблизились, бо не зрозуміли ні духу його, ні вимагань. Староруські письменники — ці ні пави, ні ворони —  задубіли на старих, давно пережитих формах і лишились поза межами всякого розвитку й еволюції, ставши довічним пам'ятником тому, як помщається живе життя на людях, що заплющують очі на його вимоги.

2. Та вже тоді, коли Максимович слав свої поради галицьким українцям, серед них саме почався національний рух, що в основу свою поклав був якраз оті підвалини, на яких скрізь постало народне письменство. Під впливом європейського романтичного руху та загального інтересу до народу і його національних форм життя, за приводом борців слов'янського відродження й особливо українського письменства, що доходило потроху й до Галичини, зарисовується й тут поворот до народу, оживає інтерес до його життя, мови й духової творчості і разом перші постають спроби щиронародного письменства народною мовою. Сталося це вже в середині 30-х років XIX ст. і йшло поруч запальної полеміки про народну мову та найкращий для неї правопис і навіть азбуку, викликаної статтею Осипа Лозинського "О wprowadzeniu abecadla polskiego do pismiennictwa ruskiego". Хоч як це дивно, але азбучне питання, гостро поставлене у праці Лозинського, розбуркало серед галицьких українців загальний інтерес до свого письменства і, як згадував опісля сам ініціатор азбучної війни, після його виступу "русини як би із сна обудилися і досвоего самосознанія приходили". Під час цієї війни вперше прилюдно виступає й Шашкевич, справжній піонер національного відродження наших галицьких земляків, що на проект Лозинського обізвався брошурою "Азбука і abecadlo" (1836).

Ще на шкільній лаві Маркіян Шашкевич (1811 — ;1843) зацікавився справою слов'янського національного відродження, вчитуючись у твори "апостолів слов'янства", як Добровський, Шафарик, Караджич, Копітар і інші. Твори Котляревського та видання українських пісень Максимовича й Вацлава з Олеська довершили той вплив, показавши Шашкевичеві скарби народної поезії та зразки письменства народною мовою; він пориває, з мертвою й облудною церковщиною і звертається до мови свого народу. В духовній семінарії, де вчився Шашкевич, за його приводом гуртується незабаром громадка таких само ентузіастичних прихильників рідного народу й письменства; поруч Шашкевича особливо визначались Іван Вагилевич та Яків Головацький, і ця, як звали їх товариші, "руська трійця" стала на чолі всього національного відродження галицьких українців. Спільну думку всіх товаришів своїх висловив Шашкевич оцими словами:

 

Руська мати нас родила,
Руська мати нас повила,
Руська мати нас любила, — 
Чому ж мова єй не мила?
Чом ся нев встидати маєм?
Чом чужую полюбляєм?

 

Перший раз на галицькій Україні поставлено питання руба, й молоді студенти під градом ворожих нападів, урядових репресій та цензурних заборон починають перші заходи коло того, щоб підняти рідне слово з занепаду й протоптати йому стежку до письменства... Року 1833 Шашкевич з товаришами складає перший збірничок віршів народною мовою — "Син Русі", в якому звертається з бадьорим словом заохоти до всіх прихильників народного письменства:

 

Разом, разом хто сил має — 
Гоніть з Русі мраки тьмаві!
Зависть най нас не спиняє,
Разом к світлу, други жваві!

 

Збірничок цей друком не з'явився, але Шашкевич усе ж таки прилюдно заманіфестував свої погляди, намовивши товаришів казання по церквах промовляти українською мовою. Року 1835 надруковано у Львові перший твір Шашкевича "Голос Галичан" — власне з категорії таких модних тоді в Галичині од. Незважаючи на досить ординарний, як на оду, зміст, "Голос Галичан" зробив величезне враження на земляків своєю мовою: це було для них тим vivos voco, якого досі бракувало, щоб оформити невиразне почуття любові до рідної землі й показати йому вихід. Заохочений цікавістю земляків, Шашкевич збирається видавати український часопис, а поки що упорядковує з Вагилевичем та Головацьким "Зорю, писемце присвященноє рускому язику"; збірник цей складався з народних пісень та поезій і наукових розвідок "руської трійці". Цим разом товариству не пощастило: цензорВенедикт Левицький заборонив "Зорю" друкувати, перелякавшись напівфонетичного правопису та отаких, напр., віршів:

 

Заспіваю, що минуло,
Передвіцький згану час:
Як весело колись було,
А як сумно нині в нас.

 

Сумувати рішуче заборонялось, і не думаючи довго, цензор перекреслив увесь збірник. Та історія з забороною "Зорі" завдала молодим авторам і поза цим багато клопоту з поліцією, — їх потрушено, мало з семінарії не викинуто, але навіть це не охолодило ентузіастів: р. 1837 вони таки надрукували свій збірник під заголовком "Русалка Днстровая", але щоб обминути галицьку цензуру — в Будапешті, де Головацький мав знайомих. Митарства видавців не скінчились і тепер: з наказу цензури львівська поліція конфіскувала невинну книжечку, коли її привезено до Львова, так що розійшлось її тоді щось тільки з сотня примірників; над видавцями розпочато слідство (між іншим митрополит Мих. Левицький закидав Шашкевичеві москвофільство за псевдонім Руслан, що його митрополит перекрутив на Russland!); поставлено їх під догляд поліції й потім довго ще всякі чинено прикрості. Офіціальний погляд на всю цю справу влучно висловив тоді директор львівської поліції: "Ми, — казав він з приводу "Русалки", — досить маємо клопоту й з однією національністю (польською тобто), а тут оці божевільні (Tollkоpfe) хочуть ще вернути з гроба мертву українську (ruthenische) національність". Багато теж і земляків, коли з'явилась "Русалка Днстровая" — бісом на неї дивилися, не розуміючи, як можна "хахольською, хлопською" мовою книжки писати.

Проте почин зроблено. Серед слов'янських народів, що прокинулись до нового життя, "судилось нам послідніми бути" — писав Шашкевич у передмові до "Русалки Днстрової", але він вірив, що народне письменство в Галичині в тісному єднанні з Україною вб'ється в силу й послужить "простодушному і добросердному" народові. І справді — "Русалка" стала вістункою нового письменства в Галичині, а Шашкевич першим письменником отого нового письменства, тим живим мотором, що прилучив закордонну Україну до всеукраїнського національного руху. Ідеї Шашкевича, то пригашаючи, то новим полум'ям розгоряючись, стали підвалиною всього громадського життя для наших земляків закордонних.

Маркіян Шашкевич — це був Станкевич українського відродження в Галичині, тільки присилуваний працювати в клерикальному осередку галицької духовної школи, серед національних суперечностей галицького життя. Організаторський талант Шашкевича і принадно чиста вдача так подіяли на його товаришів, що він став для них кумиром і світочем часто на ціле життя. "О безсмертний Маркіяне, — до його загробної тіні звертається один з товаришів, — ти зажег єси огонь в моїй груді, котрий лише гробова персть загасити зможе." Цьому впливу на товаришів допомагали особливо його ясні погляди й уміння схопити і спопуляризувати справжні потреби часу, зрозуміти дух його і тенденції. Надто вражають погляди на письменство, які висловив 22-літній юнак. "Письменство у кожного народу — це його життя, його способу думати, його душі образ; воно повинно заклюнутись і вирости серед народу і розквітнути на його ж таки ниві, щоб не скидатись на того райського птаха, про якого розповідають, що не має ніг, а через те мусить до віку в повітрі виснути. Письменство — найперша потреба всього народу. Завдання його й мета найголовніша — сіяти просвіту поміж усіма членами всього народу, і поодиноких людей не виймаючи". І літературна діяльність самого Шашкевича була висновком з цих його поглядів, почавши з мови і кінчаючи змістом його творів.

Письменницький хист Шашкевича не виявивсь повною мірою через прикрі обставини його особистого життя та дочасну смерть, але все ж таки його невеличка суто літературна спадщина показує, що це був симпатичний талант, що складав він свої пісеньки щиро, від серця. Незважаючи на свою енергійну боротьбу за народне письменство, була це натура наскрізь лірична, з мрійними почуваннями, з нахилом до романтизму. Особливо гарно виходили у Шашкевича ліричні, на зразок народної пісні, поезії, як «Веснівка", "Дністрованка", "Туга за милою" й інші, — ;вони показують, що в особі автора змарнувався визначний лірик, якому нещаслива доля не дала розгорнутись на повну силу. Задуманим поглядом дивиться навкруги себе поет, маючи відраду тільки в надіях, що "свободоньки сонічко заблисне", та в розвитку рідного письменства, що живим дихало тоді духом з України. Посилаючи Миколі Устияновичеві твори українських письменників, писав Шашкевич:

 

Оттак, Николаю, вкраїнські вірлята
І веселять душу, й серце загрівають;
Оттак, Николаю, руські соколята
То в голос, то стиха матері співають.
Аж мило згадати, як то серце б'ється,
Коли з України руськая пісенька
Так мило, солодко вколо серця в'ється.
Як коло милого дівка русявенька ("Побратимові").

 

То були твори Гребінки, Метлинського, Квітки, Шевченка — голоси нової вже поезії української. Вони й нові надихнули надії батькові національного відродження в Галичині. З тією вірою в розвиток рідного народу працює він над просвітньою літературою ("Читанка"), над перекладом євангелії та слов'янських поетів на рідну мову і ту віру поніс із собою в могилу, ставши зразком ідейності й видержаності для потомних поколінь.

Інша спіткала доля його найближчих товаришів, двох останніх членів "руської трійці". Іван Вагилевич (1811 — ;1866) свою літературну діяльність почав віршованими творами ("Мадей" та "Жулин і Калина"), але згодом занехаяв поезію, до якої й хист мав не великий. Це вдачею й нахилом своїм був більше вчений, та лиха його була доля, що працював він за тих часів, коли українці в Галичині не могли вдержати при собі людей такого типу, не спроможні були створити обставини для наукової роботи. І талант Вагилевича засвітився і став з нього тільки дилетант, що за все хапався і ніде не зміг полишити глибоких по собі слідів. З наукових його творів відомі: "Замітки о руській літературі", "Передговір к народнім пісням" та лихенька "Граматика української мови" (по-польськи). Нещасливий в особистому житті, загнаний, як заєць хортами, адміністрацією, збаламучений панеславістичними мріями — Вагилевич забув незабаром благородні мрії молодого віку свого й перейшов до польського табору, хоч і це не врятувало його від поневіряння до самої смерті. В другий бік, але так само з рідного ґрунту зійшовши, попростував Яків Головацький (1814 — ;1888), найвизначніший після Шашкевича член гуртка, велика надія земляків, духовний привідця, якому доля судила опісля зробитись лихим генієм для рідного краю. Головацький теж почав свою літературну діяльність ліричними поезіями та перекладами сербських народних пісень, але найбільше вславився цінними, як на свій час, науковими працями: "Розправа о язиці южно-руськім і його нарічіях" (з ентузіастичним поглядом на рідну мову), "Три вступительнії преподаванія о руській словесності", "Граматика руського язика" і т. ін., а надто величезна, в Москві заходами Бодянського видана етнографічна збірка "Народныя псни Галицкой и Угорской Руси". Стоячи в практичному житті на принципі: "всмъ вся быхъ, да всяческая пріобрящу", або: "де не можеш перескочити, там підлізь, а йди дальше" — Головацький після своїх голосних виступів на з'їзді "руських учених" та перших університетських лекцій р. 1848, вже з р. 1851 починає писати мертвим "язичієм", спорадично то вертаючись до народної мови (лист в "Основі") то вгрузаючи в макаронізм та мертвоту. Найвизначніший працівник національного відродження р. 1848, Головацький вже тоді почував деяку непевність, яку силкується пишними обіцянками замазати. "Я лиш боюся, —  писав він до одного з приятелів, — чи не треба би припадком... зрадити тій хоругві, котрій присягав-єм... перед совістю, перед Богом, перед судом роду свого, — тої барви я боюся зрадити, і тої барви не скину ні за що, не продам за ніякі почесті. Волію вічне мовчати... як бим мав зрадити або скривити стремління народне".

Проте не надовго вистачило такого завзяття у Головацького. Незабаром він робиться ренегатом, хоча надзвичайно обережним та обачним, і потай, ховаючись, він провадить уперто лінію обрусительства, позначаючи на всіх обрусительних заходах свою м'яку, але разом і деспотичну руку. Хисткий і перше та схильчивий перед сильними світу сього, здеморалізований до того ж впливом Погодіна, Головацький після етнографічної вистави в Москві (1867 р.) вже зовсім пустивсь берега. Він переходить тоді на службу в Росію (не професором, як сподівався, а "предсдателемъ археографической комиссіи" у Вільні) і з колишнього ентузіаста народного відродження робиться "истинно-русскимъ патріотомъ" і запеклим українофобом, задля кар'єри зрадивши переконання молодих літ і забувши свої ефектні обіцянки. Так безславно скінчив свої дні цей великонадійний колись діяч, що виробився тільки на талановитого трансформіста, якому всякий хамелеон міг би позаздрити.

З інших письменників, що близько стояли до "руської трійці", варто згадати Миколу Устияновича (1811 — ;1885), поета і повістяра, та Антона Могильницького (1811 — ;1873), відомого найбільше своєю епічною поемою "Скит Манявський". У обох під грубою корою шаблону і фрази хоч зрідка проблискує іскорка щирішого почування, хоча обидва не були втіленням звичайної долі перших письменників Галицької України і хиталися од народних основ письменства замолоду до ідеї "єдиного народа" на старості літ. Опріч Шашкевича, всі вони були жертвами сумної історії Галичини, відбиваючи її на своїй особистій долі.

 

3. Трагічна доля "руської трійці" стала ніби грізним пророкуванням чи символом для українського руху в Галичині: три товариші ясно зарисували власними особами три напрями громадянства й ті хитання, яким підлягало громадське життя в Галичині аж по останні дні — між основами народної стихії (Шашкевич), споляченням (Вагилевич) та москвофільством (Головацький). І мало не всі старшого покоління русини, що з Шашкевичем раділи з національного відродження рідного краю, що р. 1848 почували свою єдність з Україною й мали себе за народ і од поляків, і од великоросів окремий — опісля забували свої колишні ідеали й хилились то в той, то в той бік, — частіше всього до тієї фантастичної Москви, що утворило їхнє незнання, а часто й корисливі обрахунки. Таким був, ям згадано, Микола Устиянович, таким був Антін Могильницький, Богдан Дідицький, Іван Головацький, Іван Гушалевич, Антін Петрушевич, Северин Шехович, Іван Наумович і багато, багато інших, що міняли свої переконня не раз протягом одного-двох років, мов зношений одяг. Це не великого були хисту люди, до того ж вкрай зіпсовані і своїм вихованням серед осередку, що додержувався здебільшого золотої поради Головацького: "де не можеш перескочити, там підлізь", і загальним нерозумом та несвідомістю громадянства, і одсталістю та середньовічними забобонами, і політичними обставинами, в яких "проводирі і батьки народа" хотіли грати велику роль — "їздити на коні високої політики", хоч до неї зовсім не були підготовлені, хоч навіть азбуки її не розуміли. І кидаються вони від ентузіастичних надій до зневір'я, від пишних фраз до порожніх справ, од свого народу до чужого, від ідолопоклонства перед "національними святощами" до їх прокльонів, од високої політики до полагодження політичним шляхом своїх особистих дрібних справ. Опублікована недавно заходами проф. Студинського величезна кореспонденція Головацького добре виставляє не тільки роботу цього злого духа Галичини, особливо в 50-х роках, а й фізіономію всього того гуртка, якого Головацький був центральною фігурою. Трудно інакше схарактеризувати їхні змагання, як словами — моральна гидота. Недавні ентузіасти народного відродження, що публічно стояли за народну справу, в приватному листуванні зовсім порозперізувались і на кожному ступені бризкають ненавистю проти народу ("хахловъ" і "хахольства"!); обскурантизм, кар'єризм, запобігання ласки у сильних, невимовна злість, нещирість та лукавство — б'є в вічі з кожного рядка цих надзвичайно цікавих документів, разом з комічним силкуванням писати "образованною" російською мовою. Враження од цієї кореспонденції можна прирівняти хіба до враження од тих солдацьких листів до рідні, що таку анекдотично-сумну популярність здобули на Україні, — але не забуваймо ж, що ці люди мали претензії себе за цвіт інтелігенції вважати, за проводирів народніх! Сліпа доля поставила цих людей на чолі народного руху, щоб вони вперед вели народ — тим часом вони самі жили в минулому й силкувались через те йти назад; маючи раз у раз народ на язиці, під народом вони розуміли власне не трудящих людей — то "чернь" була — а тих, хто стояв над ними, тобто духовенство, що за старих часів єдиним було заступником інтелігенції української в Галичині. Звідси клерикалізм галицьких проводирів, мертвотний дух семінарської схоластики, вузькоглядство, нетерпимість, прихильність до букви, до мертвих справ азбуки, правопису, обряду і занебдання живого народного життя та справжніх потреб народу. Звідси й ті вічні компроміси, шукання високих меценатів, раптові скоки од свого до чужого, хитання од думок про власне письменство до рецептів, як "въ одинъ часъ (!) научитися малорусину порусски"[1]. Звідси й ті прояви жахливого обскурантизму, що найкраще може вилився в оцих класичних словах "отамана Погодинської колонії" в Галичині, відомого Дениса Зубрицького: "есть мрачные изступленники, или скоре низкіе невежды, въ лни досел проживавшіе, пренебрегавшіе всякую науку собственнаго языка (?), употреблявшіе чуждое нарчіе (?), прислушавшіеся только простонародному разговору своихъ слугъ и работниковъ и желавшіе теперь, чтобы мы писали свою Исторію на областномъ нарчіи Галичской черни. Странное и смшное требованіе! — обурюється доморослий аристократ. — ;Исторіи пишутся для образованнаго и образующагося класса народа. Для простолюдина довольно молитвенника, катехизиса и псалтиря". Більшого запаморочення й темноти, як у цьому дикому викрикові, не можна, здається, й уявити, а це ж не одного Зубрицького була улюблена думка, а більшості галицького громадянства, з-поміж якого тільки проблисками визначалися світліші одиниці, що до кінця встояли на народній позиції (Осип Лозинський). Здебільшого громадянство в Галичині, аж поки виступило в 60-х і особливо в 70-х роках молоде покоління, тільки формально стояло на національному ґрунті, бо ніякісенької не звертало уваги на те, що становить душу національності — народ, і його інтереси заступало інтересами уніатського кліра. Наука і приклад польської шляхти для нього дурно не пройшли і з "плебанії" з таким же презирством дивились на "хлопа", як і з "двора"; націоналізм галицьких патріотів не був скроплений демократизмом і виродився в формальну пошану перед "національними святощами", під якими кожному була воля розуміти, що на думку спадеться. Під час рішучого моменту, коли важилась доля народу, коли падали кайдани кріпацтва й неволі, коли маси шукали поради й допомоги, коли народ оплутувано пропинацією, індемнизацієкз та сервитутами й іншими пережитками галицького феодалізму, коли селянство один по одному програвало процеси за "ліси і пасовиська" й новій підпадало панщині — пан-отці патріоти й "батьки Русі" завзято гризлись за алфавіт, за правопис та інші такі "національні святощі", за церковний обряд, за букву і форму, покинувши тих, во ім'я кого це все нібито робилось, на ласку божу та отих в'юнких істот, що раз у раз коло чужої біди зуміють добре погріти руки. В письменстві запанував високий стиль та "прарусскій языкъ", вихвалювано княжі часи, витворювано небувалих героїв ad majorem gloriam абстрактної Русі і для більшого приниження "галичской черни". І поки патріоти отак бавились своїми князями та робили "високу політику" — народ лишився без лісів та пасовиськ, заплутався в тисячах аграрних процесів, борсаючись у міцних сільцях дворів та мандаторів, п'явок своєї й чужої породи.

Не краще тоді було з письменством і на Буковині, де брати Продани, Ферлеєвич, Коморошан і ін. ще в першій половині XIX ст. писали голосні оди складом і мовою Полоцького та Державіна. Не краще й на Угорщині, де Духновичі, Кралицькі та Павловичі й по цей день не вийшли з манери Полоцьких та Державіних і плодять усякі "новыя оды къ старой реверенд" вже якимсь "панрусскимъ языкомъ". На закордонній Україні найдужче справдилась влучна увага Копітара: "це ваше нещастя, що маєте дві мови — одну церковну, другу про звичайний ужиток".

Письменство з України, що навіть у початках своїх, було стихійно-демократичним, спершу робило в Галичині враження тільки своєю мовою, — зміст його й дух незрозумілий був для таких панів, як Зубрицький. Через те і вплив його тут довго був формальним і, стоячи ніби на народному ґрунті, письменники галицькі усилковуються творити панську літературу для "образованнаго класса", якого й познаки не було; через те й галицьке письменство довгий час нічим власне не було зв'язане з письменством українським, і тільки в 60-х та 70-х роках, коли на галицькому ґрунті зійшло насіння справжнього демократизму, прилучається воно до всеукраїнського літературного руху.

Після перших маніфестацій Шашкевичевого гуртка якийсь час галицьке громадянство було цілком тероризоване урядовими репресіями. До Метерніхової системи, що панувала тоді в Австрії, долучилося ще специфічне галицьке обскурантство заступниками якого були згадані вже митрополит Михайло Левицький ("Ирод" на прізвище) та "навиженний" цензор Венедикт Левицький. Важко й зміряти, скільки лиха накоїла в Галичині й як її національному відродженню пошкодила оця добрана пара Левицьких, "облеченныхъ всею полнотою власти" над нещасним письменством. Вони душили кожне свіже слово, бо на їхню думку всяким новаторствам "противиться основна вдача Русинів — консервативний принцип"; вони знищили всі літературні заходи, керуючись навіть не принциповими, а суто особистими мотивами (заборона праць О. Левицького та Лозинського); вони забороняли навіть молитовники, навіть переклад австрійського гімну, не кажучи вже про Основ'яненкову "Марусю", яку спіткала кара за "правописаніє та украинскіи слова,намъ непонятни". Анекдотами про тодішню галицьку цензуру можна б величезні томи сповнити, та біда лиш у тому, що ця анекдотична діяльність занадто важко на письменстві одбивалась, на його живому тілі практикуючи болючу вівісекцію... Напр., р. 1839 Антін Могильницький видав у Львові"Радостное привитаніє" ерц-герцогові франц-Карлові; цей архіблагонадійний панегірик митрополит звелів конфіскувати вже після цензурного дозволу, бо — "jak można tak prostym językiem takiego dostojnika witac!" Як бачимо, тодішня галицька цензура не поступиться першенством навіть перед російською цензурою часів Бірукова та Красовського: тут хоч "вольный духъ" викурювали, а там просто вже до слів та мови чіплялись.

Проте хоч як стероризоване було громадянство в Галичині, але події в 40-х роках прудко йшли по висхідній.

Починаються заколоти, мов грім ударила різня 1846 р. Напередодні 1848 р. Метерніх у своєму щоденнику записує; "ніколи ще не починався рік так тихо і спокійно; ніколи ще так міцно й твердо не стояв громадський лад, як тепер", — а вже у березні кепський пророк мусів п'ятами накивати з Австрії. Прийшла знаменита "весна народів", що принесла з собою знесення панщини в Галичині, скасування цензури й перші публічні маніфестації галицьких русинів як нації. Десять літ тому директор поліції говорив про "руську трійцю" як про божевільних, що силкуються вернути з гроба мертву національність; тепер сама влада, в особі галицького губернатора гр. Стадіона, "вигадує русинів", щоб їхніми силами здушити польське повстання. Русини, ці "вірні тирольці сходу", дуже добре справдили надії німецького уряду, своїми руками жар його вигортаючи. Але спочатку, під час загального розворушення, вони нібито прокинулись були й самі до національної роботи. Р. 1848 заснувалась у Львові "Головна Рада Руска", що зараз же видала маніфест до народу. "Ми русини галицькі, — ;стояло в тому маніфесті, — належимо до великого руського народу, котрий одним говорить язиком і 15 мільйонів виносить, с котрого півтретя мільйона землю галицьку замешкує. Той народ був колись самодільний, рівнявся в славі найможнішим народам Європи, мав свій письменний язик, своїх власних князів, — одним словом був в добрім буттю, заможним і сильним»... Розповівши про обставини, що довели народне життя до занепаду, і загрівши народ надією на добро від нового конституційного ладу, маніфест кінчиться дужим покликом, може, найкращим з того, на що здобулась тоді галицька свідомість: "А ми ж, браття, сини так великої руської родини, малибисьмо сами одні на світі позістати на далі в тім нещаснім замертвінні? Ні! Пробудився вже й наш лев Руський і красну нам ворожить пришлість... Вставайте ж, браття, вставайте з довгого сну вашого, бо вже час! Встаньте, але не до звади і незгоди, но двигнімся разом, щоби піднести народність нашу і забезпечити дані нам свободи. Пожиткуймо з тої нагоди, аби-сьмо не покрилися ганьбою перед світом і не стягнули на себе нарікання наступних поколінь. Поступаймо з иншими народами в любві і згоді. Будьмо тим, чим бути можемо і повинні-сьмо. Будьмо народом"!

Оце прекрасне — "будьмо народом" — показує, до якого пафосу знеслася була національна думка галицьких українців у момент визволення. Заклики до згоди й порозуміння свідчать, що не бракувало й громадського розуміння. Та не надовго вистачило і тієї висоти захоплення, і того розуміння. Зараз же почалась і звада, бо такий самий маніфест видав і "Руский Собор", що його для конкуренції "Головній Раді" заснували світські особи, переважно з польських кругів: і він обіцяв так само "занятися потребами руського народу". Але одночасне існування двох конкурентних органів привело до самої сварки, до розполовинення національних сил, а згодом і до запаморочення та затемнення такого простого і разом ясного гасла — "будьмо народом"...

І "Головна Рада Руска", і "Руский Собор" між іншими своїми завданнями ставлять і заходи коло розвитку народньої мови та письменства; постають органи: "Ради" — "Зоря Галицька" (1848 — ;1857) та "Собору" — "Дневникъ Рускій" (за редакцією Вагилевича). "Дневника Руского" вийшло, правда, всього кільканадцять чисел і незабаром він припинився, та й сам "Собор" зник, не знайшовши собі спочуття й прихильності між русинами. Того ж р. 1848 ухвалено завести українською мовою науку в гімназіях та у львівському університеті, — у гімназіях, коли знайдеться досить учителів, що могли б цією мовою вчити, а в університеті зразу ж утворено кілька кафедр, між якими найбільшу вагу мала кафедра української мови й літератури; за професора на цю кафедру настановлено Я. Головацького. Щоб обміркувати справи мови й письменства та організувати наукову й літературну роботу, зібрався того ж року у Львові "Собор руских учених", який між іншим, ухвалив заснувати "Галицько-руську Матицю", науково-просвітну інституцію, що мала піклуватись про науку й письменство. Всі національні інституції здобули собі притулок у "Народному Домі", який збудовано р. 1849 на подарованому "русинам міста Львова" місці старого університету, зруйнованого канонадою під час революції 1848 р.

Такі були практичні здобутки русинів на "весні народів". Невеличкі самі собі, вони звелись незабаром ні на що через зазначену вже темноту, безпорадність та політичну нетямущість тих, хто брався бути "проводирями Галицької Русі". Темні, бідні на інтелектуальні сили, дріб'язковими незгодами поділені й роздерті, вони не здужали поставити національну роботу на потрібну височінь і надати їй широкого розмаху; кволі політичне, не могли присилувати центральну та місцеву владу з своїми домаганнями рахуватись і замість конституційних способів боротьби звикали ходити "до високого трону" простішим шляхом широких петицій, які там збували щедрими обіцянками й нічим реальним. Поки русинів годовано обіцянками, вся влада у Галичині перейшла до рук дужчого елементу — поляків і незабаром вони виступлять з програмою: "niema Rusi", тим часом як національна робота самих русинів провадилась, як мокре горить. Усі справи національні неодмінно починались і кінчались усе тим же азбучним питанням: чи друкувати книжки кирилицею, чи гражданкою, чи прийняти латинку і який правопис уживати — "исторический" чи зреформований, і якою мовою писати — народною, чи "образованною", чи навіть церковною. "Матиця" не виявляла ніяких ознак життя, зрідка видаючи нікому не потрібні публікації мертвим язичієм; а "Народний Дім" зробився аж по день одхода російського війська зі Львова р. 1915 твердинею найзапеклішого обскурантизму, попавши до рук жмені москвофілів, що зовсім не підпускала "русинів міста Львова" до їх номінальної власності.

Важко було розвиватись письменству на цьому неродючому ґрунті, і справді й тут ми бачимо ту саму мертвоту, що і в політиці та в громадському житті. Ще попервах, під свіжим вражінням подій 1848 р., були якісь надії, і в єдиному тоді літературному органі, "Зорі Галицькій", лунали веселі голоси:

 

Гей, кто русин — веселися
Покинь смуток,
Отри сльози, — 
Не журися!

 

Або.:

 

Де є тепер тая сила,
Щоб Русина повалила?

 

Але всі такі наївні хвастощі та вигуки не виявляли ні літературного розуміння, ні смаку художнього, ні таланту. Покоління, що виступило на публіку р. 1848, показало себе дивно безплідним і нікчемним; ні одного свіжого таланту, ні одного показнішого утвору не можемо назвати за цей час аж до нового припливу громадських сил. Всі оті "стишки" та "повстки", що з'являються протягом 50-х років нарізно і в часописах ("Зоря Галицька", "Галичо-рускій Встникъ", "Новины", "Пчола", "Встникъ", "Лада", "Семейная Бібліотека" і ін.), свідчили тільки про надзвичайний занепад літературного життя, а всякі тодішні славні піїти, "диктатори грамматикальні і герої азбучні", дають такий образ убожества художнього й інтелектуального, що до красного письменства їх прилучати можна хіба з непорозуміння. Дрібні мотиви, недолуга форма, дивовижна мова, реакційний, обскурантний зміст — оце риси тодішнього галицького письменства. І прихильники народної мови в письменстві, і вороги її писали майже однаково неможливою мовою, немилосердно калічили й плутали народні форми і слова з церковними, російськими та польськими. 50-ті роки в Галичині — це період макаронізму в мові, що вже сам один міг убити який хочете літературний талант і позбавити його всякої ваги. Уславлені тоді твори — однаково і "Скит Манявський" Могильницького, і "Конюшій" Дідицького, хоч сучасники рівняли авторів до Байрона та Міцкевича — лежать тепер мертвим капіталом, ніхто не шукатиме тут не то естетичної втіхи, а навіть простої цікавості не задовольнятиме. Жодного наймення не дала тодішня література, коло якого спиняться нащадки; вже за життя то були ходячі здебільшого трупи, од яких далеко несло розпадом і цвіллю їхні літературні твори, цікаві як ознака часу для історика громадського життя, цілком непотрібні історикові письменства: з цим добром йому нема чого робити іншого, як тільки полишити бібліографії та статистиці. Література тодішня одцуралась коріння й джерела всякої живої творчості — народних мас, заходилась "двигать языкъ изъ порока сльской грубости", щоб "не утопати въ грязи фразеологіи мужиковъ", отієї "болтовни какого-либо простолюдина, пасечника Грицка или пастуха Панька" — й історична Немезіда тяжко за це її скарала...

4. Новим повіяло духом у Галичині аж на початку 60-х років. По нещасливій війні з Італією Австрія знову вертається до конституції, фактично знищеної під час реакції 50-х років, і громадське життя набирає жвавішого темпу. З другого боку, з України доходять звістки про літературно-просвітні заходи, що прокинулись після Кримської кампанії; по Галичині розходяться твори Шевченка, Марка Вовчка, Куліша, доходить сюди й "Основа". Чи ж до них було рівнятись "грамматикальним диктаторам" та "героям азбучним", що встигли вже всім набриднути своїми нескінченними війнами за дрібниці та хитаннями на всі боки? Особливе враження зробила тут на молоде покоління Шевченкова муза. "Наче нова зоря, віщунка великих подій, — пише згодом один з молодих галицьких письменників, — появилася невелика книжка "Кобзар", що дивне диво сподіяла, її читали й не начитались, переписували, напам'ять вчили, з рук до рук подавали, а скрізь лишала вона свої незатерті сліди в молодих серцях, в свіжих умах. Се повіяв перший вітерець із далекої України новим весняним духом; се ринула на галицьку ниву нова живуща й сцілюща вода, що зрошала й оживляла і зсушені поля, повалені первоцвіти, — і після несталої, хоч іноді дуже блискучої марновиці, розпочиналась тепер правдива весна — весела, сонячна, животворна. І розкрилось замулене джерело споконвічної сили нашої — ожила громада" (Вол. Барвінський). Навіть дехто з старших, вже скомпрометованих дезертирством русинів, пробує знову примазатись до народного руху: Я. Головацький пише ентузіастичні листи до редакції "Основи", Дідицький видає народною мовою і з похвальним словом перші поезії Федьковича, Шехович редагує вже українські видання замість своїх "письмъ поучительныхъ русскимъ двицамъ и молодицамъ въ забаву и поученіе", що друкував в 50-х роках "въ общерусскомъ язык". Та ці перелітні птахи швидко зникнуть і не на них сперся новий рух, а на молоде покоління. Галицьке покоління 60-х років пробує вже органічніше засвоїти демократичні ідеї українського письменства, писати не для "образованнаго класса", якого було в Галичини, мов кіт наплакав, а для народу. Постає цілий ряд нових видань, як "Вечерниці", "Мета", "Нива", "Русалка", з р. 1867 — "Правда", в яких після смерти "Основи" та Валуєвського циркуляру вже не спорадично, але систематично починають працювати письменники з України. Поміж дрібнішими письменниками, що виступили тепер на літературне поле, як Володимир Шашкевич, Климкович, Воробкевич (Млака), Згарський, Свєнцицький (Павло Свій) та інші, з'являється врешті й перший дужий талант всеукраїнської ваги в особі Федьковича.

Осип-Юрій Федькович (1834 — ;1888), буковинець з роду, замолоду служив у війську, одбуваючи криваві походи в Італію. Це поклало виразну ознаку на його поезію, і твори на "жовнярські" теми належать до найкращих серед літературного надбання "буковинського соловія". Весь побут жовняра (солдата) та пригоди військового життя знайшли відгомін у його колоритних, сумовитих малюнках: і тугу за рідним краєм ("Дезертир", "Рекрут", "Святий вечір"), і тяжку службу ("В арешті", "Під Кастанедолов"), і участь у баталіях ("Товариші") та смерть жовняра ("Трупарня", "В церкві") — все оспівав Федькович у м'яких та ніжних тонах. Після тріскучої порожнечі попереднього періоду з її князями, боярами та"красавицами" Федьковичів простий "жовняр" з своїми щиролюдськими переживаннями був явищем епохальним, як поворот до живих тем. Гуманна думка проймає і скрашує ті пісні з їх колоритними буковинськими народними зворотами й формами; поет не може подарувати отій "цісарській славі" те, що вона

 

Красить наші китаєчки
Кроваво, кроваво ("Думки").

 

І найбільше тепер Федькович спиняється на неповинних діячах мілітаризму, отих непомітних, нікому непотрібних і ніким не віджалуваних жертвах війни.

 

Молод жовнар в домовині мертвий спочиває;
Ні сестричка не голосить, ненька не змліває,
Лиш там свічка воском плаче, а за нев ікони ("В церкві").

 

Бо "то жовняр, сиротина — хто тужити буде?" — закінчує свій малюнок Федькович. Правда, за тим одним трупом виступає раз у раз ціла зграя розбитих надій, людського лиха та злиднів:

 

Не видиш, милий брате, — он-де на підлозі,
Де кров вмерлому з груди капле в дві дорозі,
Сидять діточок двоє, видко сиротині
Головков б'ють до лави, аж ослони сині?
А за тими діточками повдовіла мати
Хиляє біднуголов, ніби хоче спати;
Ні плаче, ні голосить, бо відай не може,
Лиш часом, часом йойкне: "Боже, милий Боже!" ("Трупарня").

 

Обставини військового життя і психологія одірваної від рідної сторони людини навівають Федьковичеві такі розкішні поезії, як "Рекрут", "Святий вечір", особливо "Дезертир", граціозне, повне трагізму оповіданнячко про те, як одбились на жовнярові вістки з дому. Замислився вій тяжко, прочитавши "писаннячко дрібнесеньке":

 

Ой, ненечка старенькая
Ми пише водно,
Що там зима тяженькая,
А їй студено;
Нема, нема її кому
Врубати дрівець,
Бо їй синок, один в дому — ;
Цісарський стрілець.

 

І не видержало враз синівське серце:

 

І схопився як поломінь,
Полетів як птак,
А вітер з ним не йде в догін,
Бо годі 'му так;
Бо він летить до Матінки
Старої домів,
Дрівець її врубатоньки,
Би хатку нагрів.

 

Окремі малюнки горя людського зводить поет в одну загальну картину в гарній поезіі "Пречиста Діво, радуйся Маріє", в якій спокій ясної природи ставиться поруч темної безодні людського бідування. Поет не може зносити всього лиха, що діється кругом його, — проте, каже він — ;

 

     я маю душу,
І чути мушу, і дивити мушу,
Що тутки на світі, ах, тутки ся діє.

 

Це ж загальне, світове лихо добуває йому з грудей розпачливий поклик:

 

А де ж я піду, де то той притулок
На світа крузі, би людей не було?
На синє море, чи на білі гори?
І вздовж і на-хрест люде все спороли
І все лиш люде, люде все та люде!
Коли вже раз кінець вам буде? ("Неділя завтра").

 

Так само виходять гарно у Федьковича поезії, на зразок народних пісень складені, як "Поклін", "Вечером", "Сестра", — і там теж сумовитий настрій поета знаходить собі чудові образи, повні щирого чуття, грації та краси.

Неабияким художником виступає і в своїх оповіданнях. Це майстерні малюнки на зразок оповідань Марка Вовчка, якого Федькович дуже високо ставив, але зовсім оригінальне скомпоновані вони і незнаний до того світ розкривають читачеві. Не дарма ж, прочитавши Федьковичеві оповідання, такий майстер слова, як Тургенев, писав до Драгоманова: "тутъ только и бьетъ ключъ живой воды, а все остальное (тобто галицьке "обще-русское" письменство) — либо призракъ, либо трупь". І в своїх оповіданнях Федькович малює життя жовнярське та селянське, — найбільше отих гуцулів, яких він першим вивів у літературний світ. "Безталанне закохання", "Три як рідні брати", "Люба-згуба", "Сафат Зінич", "Побратим" та інші оповідання талановитого буковинця повні тієї теплоти сердечної та щирості, що роблять із цих простеньких, безпретензійних, історійок дорогий матеріал для пізнання людської душі. Федькович першим на всю закордонну Україну звернувся безпосередньо до народу, черпаючи у нього мотиви й зміст для своїх творів, — принаймні кращих, — і цим зайняв в історії українського письменства помітне місце. З закордонних письменників твори першого Федьковича розійшлися по всій Україні (київське видання Драгоманова) і були перекладені навіть, заходами Златовратського, на російську мову.

Та, на жаль, є на цьому сонці закордонної України й темні плями. Федьковича закрутила і згубила та рутинність і мертвотність, що були ознакою тогочасного галицького лихоліття. Не тямив своєї ваги та сили ні сам поет, ні тим більше люди, з якими йому доводилось у житті стрічатись, тобто майже все закордонне громадянство українське. З Федьковича був, буквально розуміючи, незужитий капітал, що невпинно, але марно розвіювавсь протягом усього життя поетового, аж поки зовсім вичерпався, до останнього шеляга. В літературній діяльності "буковинського соловія" мішма стоять — велика талановитість з повним занепадом, оригінальність з безвартним наслідуванням, гострий розум з абсолютною безкритичністю, знання реального життя з містичними нахилами — справжнє поетичне натхнення на градусі, до божевілля близькому... Перші твори "буковинського Кобзаря", справді свіжі й талановиті, викликали великі надії в Галичині: поета захвалювали, рівняли до Шевченка. Людина малої науки, з досить обмеженим світоглядом і без тієї геніальної інтуїції, що слугувала повсякчас Шевченкові — Федькович силкується справдити таку високу репутацію, силкується і... починає переспівувати по-рабському Шевченка та самого себе. Занехаявши те, до чого справжню мав силу, тобто ліричні відгуки на відомі йому обставини і події, надягає він тогу навчителя і пророка:

 

Зорю свою Буковину,
Як наш Тарас, як мій тато
Научив мене орати;
І віру, любов, надію
Буковинов скрізь посію ("Нива").

 

Але не личила Федьковичеві пишна тога і з-під пера його з'являються такі дивовижні вірші "під Шевченка", як от "Мертвець", де читаємо на початку правдиву нісенітницю:

 

Кохайтеся, чорнобриві,
Та не з умерлими (!).

 

Вже цілком поза межі літератури виходять його "дивоглядії" (драматичні писання), — справді дивоглядні твори, в яких поміж дійовими особами знайдемо навіть… образи святих, що промовляють із стін несосвітенні речі. Так само нелітературою одгонять усі оті житія святих, що їх чимало понаписував Федькович, і нарешті "Пісні жовнярські", повні такого рутено-австрійського патріотизму та лояльності, що й трохи не нагадують його ж таки жовнярських малюнків з молодого віку. Тут Федькович кличе вже до бою й обіцяє цісареві такі перспективи "на враговъ побды и одолнія":

 

А твоїх врагів
Заженем у хлів (!):
Нехай собі рохкочуть.
Коли всістись (?) не хочуть.
Коли чорт їх нагрів!
І-гі вороги!
Вигинете до ноги!
Не велика робота:
Хлопці вміють колоти!
Гура-га! ураги! ("До бою").

 

Щаслива Австрія може безпечно спати, бо надійного має собі сторожа в тих вірних "тирольцях сходу", що за всяку ціну хочуть лояльними бути:

 

 

По від Дунаю аж по Збруч,
Від Татрів аж по Сави ключ
Зарув австрійський наш орел:
"Хто край мій буде сокотив?"
О орле наш! без нужди будь,
Бо твоя страж єсть руська грудь ("Страж Австрії")

 

Це було вже конання дужого, але несвідомого й невиробленого та недисциплінованого таланту, який цілком очевидно завмирав, зійшовши на такі страшні для талановитої людини ноти, заскочивши в невилазні нетрі ідейних суперечностей і там заблукавшись серед містики, ворожбитства, страху перед людьми. Це була жертва не тільки нещасливого свого темпераменту й завичок, але й тієї громадської темноти, безпорадності та байдужості, що панували тоді на закордонній Україні. Дорого, бо ціною власної репутації, заплатив Федькович за гріхи всього громадянства, що не тільки не вміло своїх кращих людей оберігати, а ще само пхало їх на бездоріжжя.

Але заплативши, він проказав іншим стежку, якою власне не треба йти, і дальше покоління галицької інтелігенції, покоління 70-х років, під дужчими вже впливами з України, вперше стало на цілком європейський ґрунт і дає вже продукти письменства, варті цього ймення. З того часу галицький паросток робиться вже органічною частиною єдиного українського письменства, входить до нього складовим елементом, якого вже не можна вирізняти з історії літературних течій і напрямів. Коли писання старшої генерації галицьких письменників можна здебільшого без усякої вади для розвитку нашого письменства поминути, коли ймення таких "диктаторів" на літературному полі Галичини, як Зубрицький, Дідицький, Наумович і ін., можна преспокійно облишити на здобич бібліографам, бо на розвиток українського письменства не мали вони аж ніякого впливу і життя просто обійшло їх, — то твори Івана Франка заповнюють одну з кращих сторінок нашої спільної історії. Поміж цими двома поколіннями середню, переступну, позицію займає покоління 60-х років з Федьковичем на чолі; воно вже твердо стало на національному ґрунті, але мусить ще платити за опортунізм та безпринципність своїх попередників. Цим поколінням ми закінчимо період галицького відродження й далі розглядатимемо вже письменників-галичан поруч з українцями, не вилучаючи їх окремо. Маючи деякі одміни в мові та манері, вони духом своїм цілком відповідають уже всьому попередньому розвиткові українського письменства і становлять одне кільце в спільній літературній еволюції.

 

5. Сприяло цьому, як ми вже знаємо, те, що письменники з України через репресії у себе дома мусіли з своїми працями податись за кордон, щоб хоч на меншій, зате вільнішій частині спільної батьківщини свою творчу діяльність виявляти, їм самим і разом українському письменству це стало питанням "бути чи не бути", а певне, що ніяка справді жива істота не згодиться живцем лягати в домовину, не випробувавши всі заходи, щоб таки задержатись при житті. Репресії погнали українських письменників за кордон і тут вони починають систематично працювати. Вплив цієї праці ближчих стосунків України з Галичиною зараз же виявився на галицькому ґрунті. Насамперед загострив він тут національне питання і, розбивши тутешнє громадянство на два ворожі табори, сприяв національному самовизначенню без того хитання та уклонів то в один, то в другий бік —  то в бік "15-мілійонового народу", то в бік "литературы для образованнаго класса", як було досі. Українські письменники, що у себе дома питання національної природи давно вже вирішили, тут, на галицькому ґрунті, могли ставити його навіть радикальніше, ніж на Україні. Навіть помірковані "южноруссы" робились на галицькому ґрунті непохитними і консеквентними українцями. Той самий старої школи опортуніст Максимович, що думав, ніби на Україні не може бути цілої літератури "южно русскимъ языкомъ", хоч можуть бути поодинокі твори, тією мовою писані — ;цей самий Максимович рішуче і без жодних компромісів, як ми вже бачили, домагається, щоб галицькі письменники писали тільки народною мовою, бо тільки в цьому й бачив він рятунок для галицьких українців як нації: "пораязыка польскаго, — писав він до Зубрицького, — для нихї давно прошла, пора великорусскаго языка для нихъ еще не наступила". Що ж про інших українців говорити, які й на Україні свідомо вже працювали, щоб високо поставити рідне письменство?

І от першим наслідком напливу в Галичину українських праць була глибока внутрішня розколина, що пройшла вертикально по галицькому громадянству й розбила його на дві ворожі частини, що з цього часу не могли вже поєднатись ніколи, не одмовившись од самих підвалин свого існування. По один бік стали прихильники "литературы для образованнаго класса", — усі ті, кому смердів мужицький піт "галичской черни" і кому тепер яснішим став "Владимірскій путь" до Москви; по другий — ;прихильники рідного народу та його письменства мовою галицького "хлопа". Так постали москвофіли й українофіли чи народовці. Власне третьої позиції вже не могло бути, хоч і пробувала була організуватися ще одна група, що взагалі вмивала руки од усяких ширших питань і знала тільки "рутенську націю", однаково одмежовуючись і од України, й од Москви і знати нічого не бажаючи "поза чорно-жовтими, мовляв Франко, стовпами, що відмежовують Галичину від Росії". Але така гібридна позиція вела, очевидно, не до розв'язання справи, а тільки до тимчасового її затушковування, — це була, може, остання спроба боязко одмахнутись од пекучих питань, і, як така, зразу ж приречена була на загибель. Ще в 50-х роках один із галицьких редакторів писав до автора, що згадав у своєму вірші Україну: "не могу в уступі позоставити "України", аби нас не посужано о переморгування з Росією". Україна з вірша зникла, але, раз почавшись, концесії на цьому пункті кінця-краю не мали: признавши право чіплятись до "переморгування з Росією" через Україну, довелося й далі йти тим же шляхом. Принаймні тому ж таки обережливому рутенцеві зараз же довелось оминати й слово "Русь", бо "тоє слово нам всегда закидують", а замість того писати вже просто — "ми". "Рутенська" позиція вела, як бачимо, до повної затрати навіть національного ймення і певна річ, що "рутенці" не могли існувати й повинні були йти в один, чи в другий з ворожих таборів і — справді таки пішли. Таким чином, систематична праця письменників з України найперше смертельного удару завдала "рутенству" і зробила його існування неможливим. Далі прийшла черга на москвофільство.

Багато причин склалось на те, щоб на галицькому ґрунті дати поживу цій бридкій квітці народного лихоліття, і певна річ, що заважила тут не сама панславістична агітація та своєкористливі заміри й бажання коштом зради народній справі свої власні "длишки обдлать". Призвела до москвофільства ціла амальгама громадсько-політичних причин: були тут — і утрата серед лояльних рутенців усяких ілюзій та надій на австрійський уряд, що після короткого роману з "тирольцями сходу" живцем віддав їх на з'їдень полякам; і бажання знайти потужного оборонця в східному сусідові, що імпонував своєю показною державною силою; й сподівання, що після погрому 1866 р. під Садовою Австрія розвалиться й, як державний організм, не животітиме. Все це неминуче вело до великого розбрату між галицькими українцями, що мусіли загадувати наперед, рішати про свою майбутню долю й вибирати шляхи для свого національного існування: розбрат вперше заманіфестовано отверто в "Слові" 1866 р. статтею "Поглядъ на будучность", де категорично заявлено про один, од Карпат до Камчатки, народ, "одинъ языкъ и два выговора". Правдаод цього виступу характер москвофільства не змінився: нові "русскіе" по-старому не знали й знати не хотіли справжнього російського життя і письменства[2], прихилялись тільки до офіціальної Росії, хоч це не заважало їм у себе дома бути найсмирнішими рутенцями та чорно-жовтими австрійськими патріотами. Надзвичайна-бо, справді, річ: популяризували російське письменство і взагалі правдиві відомості про Росію давали в Галичині саме "українофіли", а надто Драгоманов, яких "москвофіли" раз у раз виставляли фанатичними ворогами усього "русскаго". Вплив українського письменства й участь письменників з України в галицьких справах сприяли тому, що глибоко схований і затаєний антагонізм виявився нарешті одверто й набрав гостріших форм. Або праворуч ідіть, або ліворуч, а не топчіться на одному місці, удаючи, що йдете разом на обидва боки, — так ніби проказали українські письменники до галичан і всією діяльністю своєю кликали на певно-означений шлях — до народу, до праці на його користь. Демократизм українського письменства прищеплено, таким чином, і в Галичині й насіння його починає прийматись і пробиватись навіть середклерикально-феодальної ідеології старого рутенства.

Молодь, як і скрізь чуткіша та одзивніша, і тут перша пішла за новим накликом українського письменства. "Вихопившись із школи, — пише згаданий вже В. Барвінський, — збиралася потай миру тиха, молода громада мов у другу школу, щоб почути свого вчителя і батька"... Українське письменство, а найбільше "Кобзар" — "це була та друга школа молодого ідеалізму. Звідтіля виходили проповідники Кобзаревих ідей, сміло здіймали свій голос про нові ідеї перед старшими людьми на забавах, празниках, серед народу і серед приснітілих братів і сестер своїх". "Новий, нечуваний світ створився нам із "Кобзаря", — пише другий свідок тих часів О. Терлецький, — і молоде, свіже, незіпсоване серце відразу полюбило його. Зовсім інакшим показався нам тепер мужик. Погорджений і зневажений донедавна, він нараз піднісся на висоту народного ідеалу і став в очах молоді німим, довготерпеливим мучеником, якого всі били, катували, надуживали, а який своєю довговіковою боротьбою за свободу, за віру і правду урятував перед судом історії честь українського імені. Не мужик нам, а ми мужикові повинні були служити; не мужик, а ми заслуговували на погорду і зневагу... Всіх голосна муза великого поета як кліщами тягла до себе і всі ми тоді поробилися гарячими хлопоманами. Аж дивно згадати, — кінчає Терлецький, — як одна газета і кілька книжечок у короткім часі перевернули весь наш світогляд догори ногами і зробили формальну революцію в наших головах". Під впливом цих нових ідей з'являються серед молоді нові люде, що пробують поновити роботу на народному полі. Вони починають видавати книги й часописи народною мовою; замість сном праведним почивших і до народу ворожих "Матиці" та "Народного Дому" засновують "Просвіту" (1868) й "Товариство імені Шевченка" (1873), пробують організовано виступити проти старого духу й старої закваски. Звичайно, з першими спробами не скрізь їм щастило, старий дух клерикалізму й феодалізму ще озивається досить часто навіть у молодих своїх супротивників. Так, літературні спроби їхні одна по одній занепадають, і аж журнал "Правда" (1867 — ;1884) став уже міцніше і на твердому ґрунті, ставши на якийсь час єдиним літературним органом на всю Україну; од демократизму одгонить іноді просто козаколюбством та маскарадною манірністю; "Товариство ім. Шевченка" довгий час не може здобутись ні на яку роботу, а "Просвіта" — взяти певний тон у своїх виданнях; у громадському житті панацеєю проти всякого лиха по-старому виставляється проповідь тверезості та моральності разом з наріканнями на "ледачого хлопа", що "як дати йому землю та лишити самого, то він ляже під грушкою, та й спатиме і нічого не робитиме", як переказує думки одного визначного народовця Драгоманов. Це важка була спадщина, якої (проти волі) занадто напозичались у батьків навіть перші народовці в Галичині, що не могли ще до останку позбутись рутинерства та цвілі. Але головна річ у тому, що напрям вони вибрали правдивий і раніше чи пізніше, а він повинен був їх довести до справжнього демократизму, по дорозі обірвавши й поскидавши начеплені на них реп'яхи старого духу й зробивши з молодого покоління дійсних демократів-народовців. Сталося це вже в 70-х роках, коли могутній розум Драгоманова поставив перед галицькою молоддю навіч і руба страшну загадку життя — кудою йти і де тії правди шукати?

Не виблискує талантами галицьке письменство цього переступного, більш організаційного часу, та й не могло, як ми бачили, виблискувати серед отого хаосу громадських стосунків та обставин, що мертвили всякий свіжіший почин, усяку думку живішу, заводячи їх у тісні суточки шаблону та манірності, вбиваючи енергію поодиноких людей загальною байдужістю. Тільки дуже великий, геніальний талант міг би піти проти того мертвущого духу й вийти з боротьби, подужавши його. Менші, як бачили ми на прикладі навіть Федьковича, просто марнували свої сили, часто не даючи собі ради з клубком поплутаних обставин. Згадаємо коротенько письменників, що починали, а часто й кінчали свою літературну діяльність на світанні справжнього життя.

Євген Згарський (1833 — ;1892), автор поеми "Маруся Богуславка" й критичних праць, рано зійшов з літературного поля, перейшовши до москвофільства. За ким пішов і Ксенофонт Климкович (1835 — ;1881), визначний публіцист свого часу, що перший спробував був (у "Меті") дати нарис теоретичної програми молодого руху. Його програмові статті, як напр., "Становище Русі супроти лядсько-московської боротьби" (1863р.) й ін., великий мали вплив на формування національних поглядів серед молоді. Так само і Данило Танячкевич, що тоді ж писав під псевдонімом Грицько Будеволя ("Письмо до громад", 1863 р.), зумів знайти шлях до молодих сердець і послужити заснуванню перших національних організацій у Галичині. Разом з сином Маркіяна, поетом Володимиром Шашкевичем (1839 — ;1885), не були перші народовці на галицькому ґрунті, організатори народних видань і піонери тіснішого єднання всього українського народу на основі єдиної культури.

Федір Заревич (1835 — ;1879) лишив по собі кілька оповідань та повістей, між якими за кращі вважаються "Хлопська дитина" (з життя 1848 р.) й "Син опришка", та драму на сюжет народної пісні "Бондарівна". Буковинець Ісидор Воробкевич (1836 — ;1903), відомий під псевдонімом Данило Млака, дав багато ліричних поезій (збірка "Над Прутом", балад та поем ("Гостинець з Боснії", "Нечай", "Мурашка"), оповідань ("Хто винен?", "Месть Чорногорця") та драматичних творів. Брат його Григорій Воробкевич (1838 — ;1884) лишив по собі кілька історичних дум ("Берестечко"), Корнило Устиянович (1839 — ;1903) придбав був між земляками славу місцевого Шекспіра своїми трагедіями на історичні теми ("Олег Святославович Овруцький", "Ярополк"), але було б до правди ближче бачити в ньому наслідника псевдо-класиків, що щире чуття й натхнення заступив холодною, надутою декламацією. Кращі за драми його поезії; спомини з пережитого — "М. О. Раєвський і російський панславізм" (1884) дають чимало цікавих документів з того панславістичного запаморочення, на яке не сам автор тільки переболів у Галичині. Василь Ільницький (1823 – 1895) надрукував чимало оповідань та подорожніх згадок.

Цікаву літературну постать являє собою Павлин Свєнцицький (Павло Свій, 1841 — ;1876), польський хлопоман, що емігрував з України. Оселившись у Галичині, Свєнцицький видавав журнал "Sioło», присвячений українським справам, писав по-українському повісті й поезії ("Байки"), драматичні твори й наукові розвідки. Його ентузіастична праця "Вік XIX в діях літератури української" належить до перших оглядів нашого письменства.

Анатоль Вахняний (1841 — ;1907), перший голова "Просвіти", композитор і політичний діяч, рідко звертавсь до красного письменства; з белетристичних його творів відзначаються "Три недолі", "Женщина", "Отець Александер"; цікаві його спомини, написані вже на схилі віку. До того ж покоління галицьких діячів належать Євген Желехівський (1844 — ;1885), редактор українсько-німецького словника; Омелян Партицький (1840 – 1895), автор кількох літературно-критичних праць ("Провідні ідеї в письмах Т. Шевченка" тощо) та редактор багатьох видань ("Зоря"); Омелян Огоновський (1833 — ;1894), автор великої й фактичним матеріалом цінної "Історії літератури руської", про яку була вже у нас на своїм місці згадка; Юліан Романчук (народ. 1842), опісля редактор популярної "Батьківщини", а останніми часами — бібліотеки українських класиків, що під назвою "Руська письменність" видає тепер "Просвіта"; Олександр Барвінський (народ. 1847 р.), автор кількох історично-літературних праць, між іншим — шкільного огляду історії українського письменства, редактор "Правди" з 1888 р. й багатьох інших видань; надруковані р. 1912 — ;1913 Барвінського "Спомини з моєго життя" дають чимало цікавих фактів з історії національного руху в Галичині. Деякі праці літературні дали Олександр Борковський, пізніше редактор "Зорі", та Іван Верхратський, найбільш відомий філологічними дослідами.

Надто помітною літературною постаттю серед цього покоління був Володимир Барвінський (1850 – 1883), жвавий публіцист, осадчий часопису "Діло" (1880), ініціатор народних віч у Галичині (перше одбулося р. 1880), енергійна, ворушка, працьовита людина. З белетристичних творів Барвінського (псевд. Василь Барвінок) чималу свого часу популярність мали оповідання "Скошений цвіт", "Сонні мари молодого питомця" і "Безталанне сватання". Правда, і в оповіданнях виступав автор більш публіцистом, ніж художником, але для того часу вони безперечно давали цінні спостереження з життя. Це чи не перша у наших закордонних земляків спроба зафотографувати ті громадські течії, що проходили на галицькому ґрунті. Значний також слід по собі лишив талановитий публіцист і економіст Володимир Навроцький (1847 — ;1882), якого діяльність так само перепинила дочасна смерть. Гострий критичний розум Навроцького й аналітичний талант спричинились до того, що його праці стали немовби практичною школою для нового покоління. Деякі з тих праць, напр., "Що нам коштує пропінація" й особливо "Руська народність в школах галицьких", і досі не втратили своєї ваги завдяки доброму методові й багатому фактичному матеріалу. Вол. Барвінського, а ще більше Навроцького, можна вважати провісниками того напряму, що поєднав духовні інтереси українців і галичан в одному спільному письменстві.

Таким чином — ще раз зазначимо — літературний сепаратизм Галичини од України скінчився в 60-х роках, і з того часу зв'язки між цими поділеними кордоном частками єдиної землі української міцнішають, незважаючи на тяжкі обставини того єднання. Спершу несміливо, потім — у 70-х роках — голосніше думають ідеї літературної спільності й провадиться практично спільна робота, аж поки, після 1876 р., майже вся літературна продукція була вже перенесена до Галичини. "Виганяй природу в двері — ;вона влетить у вікно". Галичина зробилась вікном для цілої України, звідти доходили сюди звістки про національні здобутки й окриляли надіями на кращі часи. І таку історичну роль справляла Галичина неподільно до 1906 р., а великою мірою й потім, до самого початку світової війни року 1914.

 

 

---

Вернутися (Розділ 10)

Зміст

Далі (Розділ 12)

---