Сергій Єфремов

Історія українського письменства

Розділ 13

Вернутися (Розділ 12) Зміст Далі (Розділ 14) ELUL logo

 

РОЗДІЛ XIII

 

80-ті роки

 

Загальне становище. — Грінченко. — Зіньківський. —  Д. Маркович. — Н. Кобринська та інші письменниці. — С. Ковалів. — Бордуляк. — Цеглинський. — Побутові письменники. — Історична повість. — Ор. Левицький. — Самійленко. — Грабовський. — Леся Українка. — А. Кримський. — Л. Василевська.

 

1. З сумними наслідками вступає українське письменство в 80-ті роки. Акт 1876 р. своєю категоричною непохитністю, здавалось, не кидав місця письменству не то для розвитку, а навіть для аби-якого животіння, бо припинив усяку змогу щось робити, виявляти хоч яку-небудь літературну продукцію. Пізніші додатки до указу 1876 р. та цензурна практика довели це якнайкраще, стуливши рямці дозволеного так, що між ними нічого не могло зміститися. Твори красного письменства принципово заборонені не були, але все позначене печаттю таланту й самостійності безнадійно пропадало в цензурних архівах і крізь цензурні ґрати проходили самі тільки самородні вироби безталанних піїтів — ніби на те, щоб офіційним публіцистам зручніше було на них посилатись, як на зразок убожества й нікчемності всього українського письменства. Так само на практиці під забороною опинилась уся дитяча література, бо, мовляв, "дjatти должны учиться по-русски". На дозволених рукописах конче пишається додаток, що друкувати можна "подъ условіемъ соблюденія русскаго правописанія", фактично неможливого в українській вимові. Вишукуються сакраментальні слова, як "Україна", "козак", "Січ", які заборонено вживати й які цензура ретельно вимазує. Догляд до того дійшов, що нарешті цензура перестала сама собі вірити, і кожен український рукопис з місцевих цензурних комітетів мусів мандрувати ще й до "Главнаго управленія по дjatламъ печати", яке звичайно ще на густіше пересівало сито твори українського письменства. Кінець-кінцем ніхто не знав, що можна, чого не можна, цілковитий хаос запанував у цензурній практиці; сьогодні заборонилось те, що було дозволено вчора, і навпаки. Одна тільки тенденція виразно з того хаосу проступала — це змертвити українське письменство так, щоб не тільки не мало воно ніякого впливу на громадянство, але позбулось і внутрішніх відстав для свого існування.

Така була думка, та не так на ділі склалося. Після недовгого часу зневір'я та апатії знов прокидаються приспані сили й завзято беруться до роботи, до упертої боротьби за існування. Невеличку одлигу на початку 80-х років зараз же відзначено заснуванням постійного українського театру, і з естради, з якої перед тим доводилось на голос української народньої пісні виспівувати:

 

La pluie, la pluie,
Qui tombe doucement...
Je pensais, je pensais, — 
C'est un Zaporogue, maman! — 

 

знов залунало українське слово. Театр зробився з того часу потужним помічником письменству, бо сам спускався назустріч публіці, вишукував її та йшов туди, куди не могла книга дістатись. З'являються такі поважні літературні видання, як "Рада" Старицького, робляться спроби відновити популярне письменство, постає в Києві "Кіевская Старина" (з 1882 p.) що поза зверхнім своїм антикварним характером дає силу живого матеріалу і на цілих 25 років робиться тим резервуаром, у якому не тільки наукові праці про Україну знаходили притулок, а й красне письменство та публіцистика, надто в останніх річниках. Коли ж реакція знов пригнітила все в Росії, українські письменники все частіше, систематичніше й з більшою видержкою вдаються до Галичини й там засівають своє насіння, сподіваючись, що з нього колись матиме пожиток уся Україна. Галицькі видання, як заснована на початку 80-х р. "Зоря", позбуваються потроху свого локального характеру й через співробітництво українців набирають всеукраїнського інтересу; те ж саме треба сказати і про поновлену "Правду" (з 1888 р.) та пізніші "Буковину", "Народ", "Житє і слово", "Л.-Н. Вістник". Галицькі справи все ширші й голосніші знаходять відгуки на Україні, зв'язки стають глибшими й більш органічними.

Все це сприяє тому, що, незважаючи на повсюдний морок у Росії і на тяжкий зосібна антракт у громадській та літературній роботі на Україні, українство з часів реакції не тільки не вийшло цілком розбитим, а навпаки — зберегло свої позиції, навіть підсилилось новими, свіжими елементами, що йшли на ту ж роботу національного освідомлювання, одкидаючи потроху все хитке й непевне та витворюючи ґрунт для свідомого громадянства. Характерний справді-бо факт: покоління українських вісімдесятників не дуже, правда, численне — анітрохи не нагадує собою хирного, млявого, та кволого покоління загально-російської інтелігенціі того ж часу. Українці-вісімдесятники відзначаються, навпаки, бадьорим духом, рухливістю, завзяттям, з якими невпинно йдуть до своєї мети, хоч несуть на собі подвійний гніт — і політичної реакції, і національних утисків. Справедливо зазначив був Франко, що історик повинен проте "бачити в тій добі політичної реакції пору тихого сіяння і повільного росту нового українства, пору отверезіння українців од шуму загально-російських широких фраз і повороту, так сказати, під рідну стріху". Наперекір занадто тяжким обставинам того подвійного гніту, потай провадиться неустанна робота коло надбання матеріалу на самі основи українського руху, а разом і формування громадських сил та національно-політичного світогляду; на літературну ниву виступають такі характерні постаті, як Грінченко, що сам один може стати прапором і найкращою ознакою часу. Не багато встояло тоді активних працівників коло українства, але хто встояв — то була вже випробувана сила: тісним гуртком вони високо держали свій стяг і зневір'я не чутно в їхніх голосах, — навпаки, надія раз у раз пробивається серед сумних відгуків темної сучасності. І заковане в залізні обручі письменство працею тих людей незабаром переросте призначену йому мірку, і вона все роздаватиметься потроху, аж поки прийде пора їй зовсім тріснути.

 

2. Раніше згадано, що найхарактернішою й найвизначнішою постаттю серед літературного покоління 80-х років був у нас Борис Грінченко (1863 – 1910), — не тільки як особа, як громадський діяч і як письменник, але й як символ цілої епохи — безмежного гніту з одного боку і дужого відпору та громадської одсічі, з другого. Такі люди, як Грінченко, несли з собою перемогу живого духа над зверхніми обставинами, проти зверхньої сили репресій поставивши внутрішню силу активної любові до рідного краю. Десь по глухих закутках, майже самостійно, під впливом випадкової розмови, случаєм прочитаної української книжки або спектаклю української трупи — закльовується зерно української свідомості; уперто шукає воно собі поживи, збираючи ті окрушини старшої літератури, які чудом встигли переховатись під час нечуваних репресій. Люди самотужки виробляють собі ясний світогляд і завзято стають проти утисків, які тільки збільшують і окриляють енергію їхню та завзяття. Самотужки, крок за кроком ідуть ці люди далі по шляху української самосвідомості, працюють серед найгірших громадських, а часто й особистих обставин, щоб кінець-кінцем зібрати кругом себе порізнене громадянство й рушити в дальшу путь — не самотніми вже одиницями, а тісно згуртованою, компактною, до гурту збитою масою. Не багато спершу цих людей з нового покоління було, але тим вищий їх подвиг і тим більша заслуга їхня, що вони не подались назад і не покинули рідного народу під найбільш критичний час національного існування.

Такий був Борис Грінченко.

Не тільки як талановитий письменник та визначний громадський діяч дорогий він нам, але й як зразок непохитності, громадської самодіяльності, боротьби з тяжкими обставинами. "Fiat nox, — хай згине світ, хай буде тьма!" владно промовила дійсність. "Ні", — відповів Грінченко цілим життям своїм, прекрасним, гармонійним, викінченим життям:

 

Не вмирає душа наша,
Не вмирає воля,
І неситий не виоре
На дні моря поля.

 

І од цього спокійного, впевненого голосу захиталась пітьма й одступила, показавши через свої проломи пасма ясного світла в будуччині. Ось через що ім'я Грінченка для нас стало тим стягом, на якому сяє написане давнє — "симъ побjatдиши", —  тим самим, чим переміг і Грінченко: працею, енергією й завзяттям, на одну мету націленими, раз у раз в одну точку направленими. Цією одною точкою, що її ніколи не спускав він ні з очей, ні з серця, ні з думки —  було для Грінченка добро рідного народу. І як письменник, і як діяч, і просто як людина, він вічно грів у себе в серці "одну, но пламенную страсть" і цьому почуванню віддав ціле життя своє.

Що бачив навкруги себе Грінченко, коли якась непереможна сила його, 17-літнього юнака, потягла на працю для рідного народу?

 

Убогії ниви, убогії села,
Убогий, обшарпаний люд, — 
Смутнії картини, смутні-невеселі,
А інших не знайдеш ти тут. ("Смутнії картини").

 

Здавалося б — що натуральнішого могло бути, як одвернути очі од того лиха бездонного, забути його і коли совість не пускає йти "въ стань ликующих», праздно болтающихъ", то хоч скласти "ненужныя руки на пустой груди" й заплутатися в гамлетовських питаннях, закопатися в безнадійне рефлексування. Як багато людей тоді й справді пішло цим шляхом і скільки народилось було тоді повітових Гамлетів, що скиглили по своїх кутках, сіючи кругом себе отруту зневір'я! Отже, з Грінченком так не сталось. Раптом лунає з його уст бадьоре: "Годі лякатись!... Ну-мо до праці мерщій", бо

 

Хоч у недолі й нещасті звікуєм,
Долю онукам дамо, — 
Ми на роботу на світ народились,
Ми для борні живемо! ("До праці").

 

Смутнії картини хоч як пригнічують душу, але не безнадію, не жалі порожні, не скарги та нарікання плодять у Грінченковій душі, — навпаки, повстає там протест, зростає свідомість своєї повинності перед рідним краєм:

 

То ріднії села, то ріднії люди,
Та наша Вкраїна сама ("Смутнії картини").

 

Повинність працювати на рідних людей робиться провідною зорею Грінченкові. Це — лицар обов'язку громадського, людина повинності в найкращому цього слова розумінні; повинність стає йому за сторожову вежу, за маяк, що освічував йому його трудовий шлях. "Повинність, —  каже Грінченко, — я над все ушанував".

 

Я зрікся мрій. Поважний і спокійний, class="verses" Собі сказав: мені не треба їх.
Повинність — ось той владар добродійний,
Що вбереже мене від мук і лих.

 

У цих словах увесь вилився Грінченко: "поважний і спокійний" стоїть він у нашому письменстві, весь час держачи руку на пульсі життя; "поважний і спокійний" стоїть він і на громадській роботі, живий образ енергії, праці та саможертви, сахаючись навіть слова "зроблю" і скрізь ставлячи замість його довершені вчинки — оту, як він казав, "потужних мову". За цією поважністю й супокоєм ви чуєте проте здержливу силу, що вірить у себе, тямить вагу свою й ніколи не схилиться перед обставинами, не схибнеться на непевній дорозі. Образ цієї спокійної й поважної, певної себе сили всюду стоїть у нас перед очима; слід її позначається у нас скрізь, куди ми тільки глянемо: в письменстві художньому й популярному; в шкільному питанні, в науці, в формуванні політичної думки, в практичній роботі. Один з псевдонімів Грінченкових був — "Вартовий", і трудно добрати інше слово, яке так влучне схарактеризувала б-його роль в історії рідного краю. Справді, він був вартовим, що цілі десятиліття не сходив з свого важкого й відповідального місця. І не через те не сходив, що його, як у відомій легенді, забули змінити, — ні, він сам не хотів сходити, сам не хотів кидати важкої роботи, поки потрібні були його руки, його розум і серце для рідного краю. Може, ніхто, як Грінченко, не почував так потреби в тихій, спокійній роботі кабінетного вченого; може, ніхто не тужив так і не рвався за тим життям, що дає змогу викристалізовувати чисту думку; може, ніхто не розумів так принади й чистої краси і не бажав упитись нею. Але всього цього йому для себе треба було і він, не вагаючись, відкидає власні потреби: "згнітивши всі до щастя поривання", він робить те, що потрібно рідному народові та невиробленому ще, молодому українському громадянству. Він, що чудово розумів принаду й чари краси — своїм власним поезіям уділяє тільки окрушини свого часу і таланту, як "робітницькому одночинкові". Він, що завжди тужив за спокійною працею вченого — стає вартовим на сторожі інтересів життя, —  а ми ж знаємо, що на вартових падають звичайно перші удари, сиплються з усіх боків ворожі кулі. З широкими планами наукової роботи в голові сідав він за популяризацію відомостей "про грім та блискавку", з неспокійними образами в серці брався до вияснювання національних потреб українства, до складання політичної платформи, до розгляду стосунків між націоналізмом та соціалізмом. З думами про вічність він прикував себе до біжучого моменту, можна сказати — розп'яв себе на ньому. Навіщо? Задля чого?

Відповідь на це раз-у-раз одна і та сама була у Грінченка і складалася вона з двох тільки слів: "рідний край". Задля рідного краю Грінченко насамперед почав боротьбу з самим собою — з власними нахилами, замірами, особистими надіями. Страшна це боротьба і не багато людей може тим похвалитись, що самих себе перемогли: більше їх так таки й повік лишаються невольниками у своєї натури. Згадаймо тільки жахливе признання другого велетня нашого недавнього життя — Івана Франка:

 

Я боротись за правду готов,
Рад за волю пролить свою кров;
Та з собою самим у війні
Не простояти довго мені.

 

І так буває з кожним живим чоловіком, зітканим з кісток і крові; тільки бездушним колодам не страшно тієї важкої боротьби з собою.

 

А щастя так хотілося мені,
І сонечка й блакиті весняно! ("Я не скажу"), — 

 

признається й той надзвичайно живий чоловік, що звався Грінченком; і що перемога над самим собою нелегко йому обійшлася — про це лишилися сліди в його літературній спадщині. Прочитайте лишень цикл "У недузі" з епіграфом з Леопарді; згадайте муки одного з героїв Грінченкових —  Раденка, то й побачите, як навіть цій натурі важко було перебороти себе "згнітивши всі до щастя поривання": і бажання особистого щастя, й віковічні загадки людського існування, і потреби тіла та духа — все голосно ставило свої вимоги, все добивалось задоволення. Ось одна тільки рисочка з цієї боротьби, що показує, який конфлікт великий одбувавсь у цьому серці.

 

Прагне і розум, і серце великої праці такої,
Щоб і вікам тим, що будуть, зосталась вона дорогою,
Щоб і потомки далекі добра зазнавали від неї,
Звали того невмирущим, хто силу зробить її мав.
Прагну... а праця щоденна дрібна мене гнітить і гнітить,
Дух од високого неба вона одвертає щочасно
І до землі прихиляє — нудної, дрібної землі... ("Навіщо").

 

Прикладіть тільки оце бажання великої праці до нашої тодішньої мізерії, де не було навіть простору, щоб розгорнутись, — і ви побачите, яка трагедія повинна була в душі Грінченковій одбуватись. І не зломилась міцна його воля: "Як то? — запитує він під час душевного вагання і борні, — віддамсь я чомусь? силі якійсь невідомій? Я — той, що розумом зорь, далеких світів досягає, хто перводжерело знать над силами сили змагався? Мушу я силі сліпій скоритись, як раб той? Ніколи!" ("Вагання"). Це горде "ніколи" ясно показує, що "з собою самим у війні" Грінченко встояв і скінчив перемогою. Це був перший рішучий момент у духовному житті нашого письменника. За ним іде немалої ваги й другий.

За першою перемогою, краще сказати — поруч боротьби з самим собою, йшла нова боротьба — з тими обставинами, що гнітили й принижували всякого українського робітника, що виривали йому найпотрібнішу зброю з рук —  рідне слово, що вимагали скрізь і всюди навіть не компромісів, а повного зацурання всяких надій на будуччину рідного краю. Ми вже знаємо, що то за страшні були часи і як вони не минали й не милували нікого. Грінченко став до бою з обставинами. Як одбувалась ця боротьба — не треба нагадувати, бо одбувалась вона що прилюдно, на наших очах, а іншого результати бачимо тепер на кожному кроці. Знаємо ми теж, хто в боротьбі подужав — чи грізна система з своїми перетиками та перешкодами, чи гурт людей з голими руками, але взброєних найдужчою на світі зброєю — величчю духа та непохитною вірою в своє діло. Система мусіла податися, в мурах її повно було пороблено проломів і вже сам Грінченко міг за життя переконатись, що як хоч латай їх — а колишнього не вернути цілого...

Таку боротьбу велику на два фронти підняв на свої плечі Грінченко задля рідного краю, задля повинності йому, і тільки йому, служити. Результатом боротьби було чисте, прекрасне життя, повне хоч не подвигів блискучих, то упертої, невпинної, щоденної праці. А втім така праця —  далеко важча від подвигів. Блиснути величним учинком, усе навкруги осяйнувши одразу — не важко тому, хто має на це силу: досить на це одного тільки пориву, одного великого творчого розмаху. Але згнітити навіть бажання такого вчинку, але з дня на день тягнути ярмо буденної праці, але не бачити ні в минулому, ні в майбутньому нічого, опріч довгої низки таких само гнітючих сірих днів — це справжній героїзм, це незмірний подвиг, бо ціле життя зводить на один суцільний подвиг. І не впасти під вагою такого подвигу — то найвищий ступінь, до якого тільки може піднятись людина, бо вимагає це майже надлюдської сили. Непохитну залізну вдачу, велику силу духа, незломну віру в себе і в своє діло треба мати для цього — і їх у високій мірі посідав Грінченко, червоною ниткою позначивши ці риси в своїй діяльності.

Через обставини часу Грінченко найбільше сили своєї віддав письменству; він був, можна сказати, першим професіональним письменником на Україні. Результати його праці на цьому полі у нас перед очима: чотири великі повісті ("Соняшний промінь", "На роспутті", "Серед темної ночі", "Під тихими вербами"), кілька драматичних творів ("Ясні зорі", "Серед бурі", "Арсен Яворенко" й ін.), кілька десятків оповідань, том поезій і незчисленна сила публіцистичних, критичних, історично-літературних та популярно-наукових праць, саме перелічування яких зайняло б дуже багато місця. Це зовнішня, показна сторона його невтомної діяльності на ниві письменства. Перед нею не подається і внутрішня вартість тих творів. Ідею, яка завжди стояла перед Грінченком-письменником, він висловив такою коротенькою формулою: "Багато є людей, нема людей-братів" ("Свято"), додавши до цього в своїй повісті "Соняшний промінь" устами Кравченка, що "народ та інтелігенція — два ворожі табори в його ріднім краї" і треба всі сили напружити, щоб звести до одного гурту ці два ворожі табори й "людей-братів" витворити. Цьому завданню й присвятив Грінченко свою літературну діяльність. Він знає, що народ, темний і затурканий, багато справедливих жалів може поставити в рахунок інтелігенції, яка ще не зовсім скинула з себе пана. Персоніфікований народ у Грінченка не дарма ж ось як промовляє до заступника інтелігенції:

 

     думка у мене така,
Що зробившися паном в цій хаті,
Ти б запріг мене в плуг та й ізнову почав
Так, як батько твій, мною орати ("Хома Макогін").

 

І хоч як високо ставив Грінченко національну справу, а нею не обмежував себе, ставлячи поруч і завдання широкого демократизму, повної емансипації трудящих людей, за якої "не буде ні експлуататорів, ні експлуатованих". "Справа національна українська, — писав Грінченко на початку 90-х років, — мусить нам бути справою українського робочого простолюду". Задля цього він з одного боку, не перестаючи кличе інтелігенцію на шлях активної любові до рідного краю, до праці для рідного народу: з другого — народ освітою підіймає до того ступеня, на якому б він міг користуватися з усіх здобутків людського розуму й культури. Свідомі українські народолюбці повинні, на думку Грінченка, почати з цієї обопільно-примиренної роботи, "силкуючися освіту, літературу та вмілості зробити цілонародним, а не панським тільки добром, силкуючися, щоб зникли ганебні назвища "пан" та "мужик", а щоб виробилася з української нації одна національно-самосвідома освічена громада" ("Листи з України Наддніпрянської"). В своїх белетристичних творах Грінченко віч-на-віч зводить заступників тих "ворожих таборів" і заставляє їх подати один одному руки на полі спільної праці. По один бік стоять у нього такі щирі робітники народного поступу, як Марко Кравченко ("Соняшний промінь"), Демид Гайденко ("На роспутті") та інші; по другий — встають такі постаті, як Зінько Сиваш ("Серед темної ночі", "Під тихими вербами"). Особливо характерна постать Зінька. Він "думає по-простому, по мужицькому, але його думки займають зглибока те, що не дає спокою всім чесним душам, усім благородним серцям, намученим загадкою людського життя, натомленим працею задля того, щоб здійснити людське щастя". "Людей-братів" хоче бачити Зінько на землі, правди шукає він, як і Марко з Гордієм, як і сам автор. "За правду стояти" Зінько заприсягся, за це на муки йшов, з лозунгом "добувайтеся правди" він і помирає. І тепер ми знаємо, що не вигадка, не фікція — Грінченків Зінько: багато їх, отаких Зіньків, проявилось було останніми часами, наповняючи тюрми, йдучи на заслання, вмираючи з заповітом "добуватись правди" на устах — і, скажемо, дочасно перетлілий на вогні переступного часу Архип Тесленко був тільки найголоснішим заступником цього типу людей, які по Грінченковому рецепту доходили правди в житті. Твори Грінченкові можуть бути взагалі чудовою ілюстрацією до цього "добування правди", що одне тільки й може дати людині щастя — щастя в виконанні взятої на себе з власної волі повинності. Адже не дарма Грінченків Марко висловлює такий символ віри: "людина живе не самим тільки власним, персональним життям... Є у кожної людини святиня, вища од власних почувань, од власного щастя". В житті бачив, звичайно, Грінченко й людей, які не мають тієї святині в душі, він і сам малював нам таких людей, як Раденко, — людей у всьому зневірених, що боязко чіпляються за життя та за його втіхи й жахаються смерті. Можна сказати навіть, що письменник звів тих людей навіч з обставинами, які вимагали жертв, самоотвержения, посвячення задля вищої мети, щоб тим більшу ціну підкреслити оцим прикметам справжніх людей повинності. "Україна! — каже гірко Раденко, стративши вже колишній ідеал правди. — І я колись любив її, молився на неї. Але ж слухай: ти вмреш — і що тоді тобі Україна? Хіба ти її понесеш із собою в труну? Не кажи мені, що вмирають одиниці, а народ живе... Що мені, тій одиниці, з того, що народ житиме і тоді, як мене їстиме хробаччя?" ("На роспутті"). І от на цю саму тему ось що сам Грінченко писав у листі до товариша: "Як саме житиме наше "я" після того, як зникне тіло — не відаю, але відаю певне, що на цій землі можна й після того жити тільки одним: зробленим во ім'я світа і правди ділом. І через те все життя людини, достойної зватись людиною, мусить іти на те, щоб це діло зробити — по своїй спромозі". Брак цієї віри й діл "во ім'я світа і правди" згубив Раденка. І навпаки — віра, жива й могуча віра, та праця "во ім'я світа і правди" дала нам Грінченка, — того Грінченка, що не боявся смерті і безсмертя шукав у тій безмірній силі всякої роботи, що за свій вік переробив він на користь рідному краю.

З тієї роботи окремо треба ще спинитись на просвітній діяльності Грінченка, бо й вона тісно зв'язана з його літературно-громадськими поглядами. Практично працювавши на полі народної освіти й до останніх днів свого віку з ним не пориваючи, Грінченко свої спостереження списав у книзі "Перед широким світом": там він висловив і погляди свої на цю справу. І тут знову стоїть Грінченко на позиції примирення двох ворожих таборів, які "розділя мало не безодня — саме та, що ділить несвідомий патріархальний світогляд від логічної думки, яка будує науку, та від громадської самосвідомості"; і тут найдужче постає він проти поділу письменства на панське та мужицьке. Як одна мусить бути правда про всіх людей, так і одна просвіта повинна всім однаково слугувати. Грінченко певен, що всі твори світового письменства можуть припасти до тямку народові, аби тільки їх подавати йому в приступній мовою формі. "Народові треба давати все те, що читає й інтелігенція", — цей лейтмотив бринить у всій книзі Грінченка, повній цікавих фактів і спостережень із народного життя. "Історія, — пише він ще в іншому місці, — не знає ніяких "підлітератур", ніяких "литературъ для домашняго обихода", ніяких літератур спеціально про пана або спеціально про мужика, а знає просто літератури, що суть виявами розумового життя того чи іншого народу цілком, і з панами, й мужиками" ("Листи з України Наддніпрянської"). І в своїй популяризаторській діяльності Грінченко не обмежувавсь ніколи вузько-практичними, грубо-утилітарними рямцями й подавав, тільки в справді приступній формі, все, що його, як письменника і людину, цікавило. Популяризаторська діяльність Грінченка була, можна сказати, практичним виконанням формули попереднього десятиліття про "космополітизм в ідеях і цілях, і національність в ґрунті і формах", і не дарма історична полеміка між Грінченком та Драгомановим у 90-х роках закінчилась — а це так рідко буває — тим, що опоненти мало не у всьому, опріч другорядних подробиць, погодились. Це тому, що, як і Драгоманов, до загально-людського ідеалу правди, щастя і волі йшов Грінченко національним шляхом, — тим шляхом, яким могли б за ним піти й мільйони його земляків, що всі інші шляхи мають перед собою зачинені. Це той логічний, консеквентний націоналізм, що в кінцевих висновках провадить до загально-людського, що не ділить, а об'єднує людей усіх націй на спільних ідеалах, даючи кожній повну волю йти до них своїм окремим, найзручнішим кожній шляхом.

 

3. Разом з Грінченком до тих світових ідеалів своїм національним шляхом іде цілий гурт письменників, яких головним нервом літературної діяльності була перевага громадських обов'язків над особистими, індивідуальними почуваннями. Сюди належать: Зіньківський, Маркович, Кобринська (першої половини своєї літературної діяльності), Шнайдер, Ковалів, Самійленко, Грабовський, Бобенко, Кононенко, Шелухин (С. Павленко), Коцовський (В. Корженко) і багато інших. І в поезії, і в белетристиці вони не обмежують себе ніякими формальними рямцями й торкаються всіх тем людського існування з погляду кращих традицій нашого письменства — того інтересу до народу, його життя й потреб, яким воно одразу завоювало собі симпатії народолюбних кіл громадянства. Беручи зглибока народне життя, письменство розходиться й завширшки, одягається в нові форми й потроху стає справжнім вартовим життя, пильним дослідником його, висвітлюючи всі ті питання, якими цікавиться світова література. По черзі ми розглянемо визначніших письменників із цього періоду нашої літератури.

Другою поруч із Грінченком характерною для 80-х років постаттю в нашому письменстві був талановитий, на лихо дочасно померлий публіцист Трохим Зіньківський (1861 – 1891). В своїх публіцистичних творах ("Молода Україна, її становище і шлях", "Національне питання в Росії", "Шевченко в світлі європейської критики" тощо) він був виразником того настрою, що вперше поставився критично до утрированого "українофільства", яке особливо визначилося було в громадському житті в 80-х роках. Разом з Грінченком, Дикаревим (Крамаренко) та ін. він ставив перед українським громадянством нові завдання свідомого українства, замість опортуністичного українофільства, в яке виродився етнографічно-культурницький напрям попереднього десятиліття. Характерно, що до цього свідомого українства, з одного боку, пристають люди старшого покоління, як Кониський, з другого — воно само потроху підходить до Драгоманівської течії, з якою опісля зіллється, перебувши попереду фазу гострих сутичок і полеміки між народовцями й радикалами в Галичині наприкінці 80-х і на початку 90-х років, — про один епізод з неї ми згадували вже, характеризуючи Грінченкову діяльність. Ця полеміка, з якої ідейними переможцями вийшли радикали, бо несли свіжий дух оновлення, багато нових питань поставила перед громадянством по обидва боки "історичної прірви", і незважаючи на деякі, звичайні в полемічному запалі крайності, рішуче перевела українство на європейський ґрунт, який уже попереду показав був Драгоманов. Зіньківський зійшов зі сцени на самому початку згаданої полеміки, але вже у його писаннях видно той шлях, на який неминуче ступало українство. Шляхом тим був цілковитий розмир з "безпо-літичним" культурництвом та поглиблення політичної сторони в українській справі. Слідом за цим ішла й консеквентна, безкомпромісна постановка українського питання, що тільки одна могла наблизити його правдиве розв'язання. "Молода Україна", яка справді почувала себе Україною і на українському тільки ґрунті ставила й розв'язувала всі справи людського існування, вперше виявила себе в публіцистичних працях Зіньківського, що показав себе неабиякою публіцистичною силою. Менше ваги мають поетичні й белетристичні спроби Зіньківського ("Малюнки справжнього життя", "Моншер-козаче", "Сон", "Кудою йти?" ін.). Це переважно сатиричні нариси, теж перейняті дуже публіцистичною жилкою.

Димитрій Маркович (народ. 1848 р.), талановитий, на жаль не дуже на літературні твори щедрий белетрист, скрізь шукає щиролюдського в людині. Характерна риса його — це вистежування тієї іскри добра, що десь глибоко, під попелом черствості й байдужості, під намулом життя, тліє в серці у кожної людини, дожидаючись тільки-слушного часу, щоб ясним полум'ям спалахнути. Всі герої Марковича — звичайнісінькі люди, часто-густо з тієї сфери, яку вважають за формально злочинну, але під маскою звичайності, за формальним злочинством проти правових норм криється у них такий багатющий запас внутрішньої правди й любові, що просто заздрити можна письменникові з таким ясним світоглядом, з такими надіями на людину, на її потенціальну здатність до добра. Маркович любить брати своїх героїв під ту хвилину, коли в душі у них прокидається людина, виявляючись незвичайними вчинками, далекими од її буденного животіння; він залюбки підстерігає кожний щирий порух серця і показує вам учорашнього душогуба, злодія з лагідною усмішкою на устах, "з піднятою головою". Таким виступає у Марковича Іван з Буджака — "цей звір, ця пика, цей запеклий злочинець", на спільну думку і товаришів і начальства, який несподівано для всіх виявляє проте здатність до високого в його становищі подвигу саможертви, віддаючись безпосередньому почуванню жалю до страждання людини ("Іван з Буджака"). Такою показується й баба Ковалиха, що пригріла й дала притулок злодієві, хоч він попереду зневажив був її в най-святіших почуваннях, забравши те, що вона на смерть собі придбала ("Два платечки"); такі всі хуторяни з Вовчого хутора з самим суворим, непохитним Вовком на чолі, що зглянулись на благання маленької Оленки й помилували найзапеклішого ворога хліборобського — конокрада ("На Вовчому хуторі"); такими були і Мусієнко, й Савродим, кожен по-своєму ("Він присягав"), аж до слідчого Івана Петровича, що раптом почув холодну порожнечу в душі од свідомості, що він нікого не любить і його ніхто не любить, і зважився перевернути своє життя ("На свят-вечір"). Навіть там, де обставини життя забивають людське в людині, автор-гуманіст любовно розгорне всю накидану зверху купу пересудів, темноти й покаже вам живе людське серце, як воно тріпочеться від болю та лиха ("Шматок", "У найми", "Бразиліяне" й ін.). Всі оці оповідання, зібрані в книжці "По степах та хуторах" — то прегарні студії над людською душею, скупі на зовнішні подробиці, зате на внутрішній зміст багаті, повні віри в людину й надії на перемогу добра. Не диво, що російська реакція по 1905 році, з її чисто звірячою лютістю надто вразила автора, ніби руйнуючи найкращі його надії на людину, і породила "Final", палкий і великий у своїй щирості протест проти подій недавнього втихомирювання. В окремих, нашвидку накиданих картинах і паралелях, автор виявляє таку силу горя свого перед несподіваним вибухом жорстокості, що серце письменника, повне любові й надії на людину, не може його змістити, — перо, його єдина зброя, падає з рук. "Як же я писатиму, — запитує в тузі письменник, — коли моє серце розірване на шматки, коли душа моя вигоріла од безмірного жалю?" ("Final"). Це не фраза: Маркович справді не міг інакше глянути на ганебний, лютих та диких учинків повний час, коли реакція так щедро виявила була своє звіряче обличчя. Занадто бо цінує письменник людину в людині, занадто звик він бачити перемогу добра в людському серці, щоб помиритися з тим звіром, який навдивовижу йому на перше вискочив місце й запанував у житті, кров'ю заливаючи своє панування. Це велика трагедія людини й письменника, що з іншим, на міцних підвалинах вищої моралі заснованим світоглядом дожив до темного часу розгнузданих інстинктів і повинен був шукати позад себе, в минулому, зразків того людського в людині, яке одібрав у нього й розбив невблаганний час. Од темної сучасності письменник рятується все в тій же глибині людського серця, що здатне на високі прояви людяності й саможертви. Один з останніх творів Марковича "Весна" — це картини з життя 1870-х років, коли люди ставили принципом, що "двом богам не можна служити", коли чесність з собою" розуміли не як безборонне потурання темним інстинктам, а як свідоме обмежування себе во ім'я вищих вимог правди і моральної натури людської. Після "Final'a" це надто характерний твір, бо показує, що хвилинне зневір'я не розбило ясного світогляду письменника та його гуманістичних поглядів на людину.

Інша доля спіткала на літературному шляху Наталію Кобринську (народ. 1855 р.), одну з перших феміністок у Галичині, що разом з поетесою Юлією Шнайдер (У. Кравченко), Климентиною Попович-Боярською, Євгенією Ярошинською й іншими стала там піонеркою жіночого руху. На Україні жіноче питання в його специфічних формах ніколи не стояло дуже гостро: в трудових обставинах селянського життя, як і в інтелігентних колах, жінка уважалась тут просто за товариша, "за дружину" чоловікові, і в поступовому громадянстві ніхто не важився виступати проти рівноправності жіноцтва в громадських справах. Жіноче питання, під впливом життя практично і російського письменства теоретично, вирішено було на Україні ще в 60-х роках. Тим-то письменниці-українки, як Марковичка, Ганна Барвінок тощо, виступали в своїх літературних працях з загальними питаннями, не вирізняючи з них спеціально жіночої справи, або беручи її як частку загально-соціальної проблеми. Інше — в Галичині. Через усякі чужі впливи, переважно польський та німецький, жіноцтво в інтелігентному товаристві зайняло там було особливе становище, принадне на погляд, тяжке й образливе по суті; єдиною сферою жіночої діяльності громадянство визнавало — сім'ю і пекарню; обов'язки жінки й матері — ото і все, що жіночій статі належало відповідно до того кодексу громадської моралі, що панував у Галичині. Багато фарисейського було в стосунках до жінки у того громадянства, що іншу прикладало мірку і мораль до чоловіків, іншу до жіноцтва, і в споминах Драгоманова знайдемо не одну дошкульну ілюстрацію до становища галицької жінки. Не диво, що такі погляди повинні були кінець кінцем і в Галичині викликати реакцію та протест од освіченого жіноцтва. Жіноче питання стало нарешті тут на чергу дня; право жінки на своє власне життя і працю, на самостійне порядкування своєю особистою долею, емансипація людини в жінці зробились тут бойовими питаннями. Ці питання вперше поставила в Галичині література 70-х років (Франко, Павлик, А. Павликова) але справжнього, болючого інтересу набрали вони пізніше під пером письменниць, що — натурально — особливу увагу звернули на ненормальне становище жінки в громадянстві. Програмовим лозунгом поступового галицького жіноцтва стала поезія Ю.Шнайдер "На новий шлях", що показує долю самотньої жінки на тому новому шляху боротьби за своє людське достоїнство. Градом пересудів, глузування, наклепу стріли філістери змагання жінки до людських ідеалів — за те, як каже Шнайдер у згаданій поезії,

 

     що духом світ весь обіймаєш,
Що хто лиш чоловік — для тебе брат,
Що серце кращої всім прагне долі,
Що бунту повне проти самоволі,
Що людські рани всі його болять.

 

"Живи для ідей, працюй кривавим трудом, віддам усе, усе за рідний люд" — такий пролунав заклик серед галицького жіноцтва в 80-х роках, і найвизначнішою заступницею цього напряму й була Кобринська.

І в своїх власних творах, і в спільних жіночих виданнях, як "Перший вінок", потім "Наша доля", виступає вона запальним оборонцем жіночої емансипації, виходячи з загальних принципів волі, добра і правди. Поруч з публіцистичними працями, дає вона й серію гарних нарисів та оповідань ("Задля кусника хліба", "Ядзя і Катруся", "Дух часу", особливо "Виборець") на бойові для галицького громадянства теми, як жіноча емансипація, нові напрями в громадських настроях, психологія живих пережитків минулого перед новими подіями і т. ін., і вміє зробити це, не переходячи на поле публіцистики, справжнім залишаючись художником. У цьому велика заслуга Кобринської, та, на жаль, почавши свою літературну діяльність в цілком реальних тонах, вона опісля не вдержалась на "новому шляху" і з початком XX ст. ступила на ще новіший, закутавшись у серпанок якогось незрозумілого містицизму, вдавшись до штучності та манірності. Останні твори талановитої письменниці, як "Рожа", "Чортище" й ін. — сумне враження справляють своїми даремними силкуваннями прилучитись до літературного модернізму і робляться тим темнішими, що більше коментарів додає до них сама авторка.

Цікаву літературну постать являє собою Степан Ковалів (псевдонім —  П'ятка, народ. 1848 р.), — власне побутовою, скажу так, стороною своїх творів. Його оповідання здебільшого торкаються промислового життя в славнім нафтовими джерелами Бориславі, цій галицькій Каліфорнії, що одних цілком нанівець звела, іншим натомість дала численні достатки. Вже Франко в своїх "бориславських" оповіданнях звернув був увагу на цю арену страшної боротьби між старим патріархальним життям та новими обставинами, озброєними силою капіталу й техніки; твори Ковалева доповнюють ту картину інтересними побутовими подробицями. Безмежна експлуатація, страшенне шахрайство й злочинства складаються разом на той скажений шум життя, в якому закрутившись, гине без ліку непристосованої до боротьби простоти. Кращі оповідання Ковалева —  "Ройтів шиб", "Безконечний швиндель", "Дрогобицький Найда" і ін. Суворий автор подає в них майже голі події, скупо розробляючи внутрішню їх сторону, але правдивістю своєї манери та правдою самих подій робить велике враження. Письменник, можна сказати, одного закутка, Ковалів найбільш цікавий оцією правдою побуту, що б'є з кожної сторінки його безпретензійних оповідань. Тут сила Ковалева, але тут і його слабка, як письменника, сторона. На ширші картини, на творчий синтез, навіть на загальніші штрихи він нездатний, і його оповідання, в яких він пробує одступити од своєї сфери бориславського життя, нічим не виходять поза рямці вже середньої белетристики.

Теж письменником однієї сфери життя стає перед нами другий галичанин, Тимофей Бордуляк (псевдонім — Ветлина, народ, р. 1863), але наперекір суворому Ковалеву його малюнки повні і теплого ліризму, і м'якого гумору та яскраво виявленого спочуття до дійових людей його оповідань. Огрійливо і люблячою рукою списує Бордуляк повсякчасне горе і скупі радощі галицького селянина, без зайвої сентиментальності та підсолодженого тону, але й без тієї страшної, коли хочете, об'єктивності, на яку багаті оповідання Ковалева. Це письменник селянської праці, яку вміє справді опоетизувати і знайти в ній моменти високого морального і художнього задоволення. "Як бачу женців у полі при роботі, — пише Бордуляк в одному з звичайних у нього ліричних одбігів од теми, — мене огортає якесь неописане, благоговійне почування; я хилю чоло перед тою величною працею і віддаю честь рукам, що до тої праці взялись". Але автор знає, що сама честь не робить тим рукам полегкості, що "вони такі бідні, такі забуті — ті чорні порепані руки". І у Бордуляка мало не благання виривається з уст: "Та чи скоро прийде їм лучча доля, відрадніша будучність тим голодним, захлялим робітникам-хліборобам? Ой, Господи Боже, зглянься та поможи та прискори той час!" ("Перший раз"). А поки що письменник малює село таким, яким воно животіє без тієї проблематичної божої ласки. Перед нами проходить життя, в якому купівля корови здається подією трохи не епохальною ("Дай, Боже, здоровля корові"), в якому годуватись доводиться самим "голим борщем" або прошеним шматком хліба ("Дід Макар"), в якому аж "батьківську пам'ятку" треба знищити, щоб натопити хату, де лежить хворе дитя ("Для хорого Федя"), в якому всі надії зостається покладати на якусь чужу, незнану сторону, де нібито жити краще буде. Один з перших у Галичині письменників Бордуляк звернув увагу на новий фактор у селянському житті — на переселення і яскраво окреслив ті надії, що покладає на нього загнаний у тісний кут селянин. "Уже нам дома просвітку либонь не видати, але є, кажуть, десь край — Бразилія, за високими горами, за широкими морями, а до того краю, до тої Бразилії, стягаються з усіх сторін бідні люди: бездомні нетяги, безземельні халупники, підупалі господарі — загалом усі, хто лиш чує в руках силу до роботи... А прийдеш туди, до того краю, так зараз дадуть тобі землі доброї, врожайної, скільки сам захочеш… Бери, будуйся, господарюй на щастя, на здоровля, та ще й податку не візьмуть від тебе" ("Ось куди ми підемо, небого!"). Але як на ділі виглядає та Бразилійська утопія і куди заводять переселенців марні надії, показав Бордуляк у сильно написаному оповіданні "Іван Бразилієць": і за морем не сховаєшся од злиднів, і звідти доводиться тікати — назад, сюди, на ту ж таки "самітну нивку", на яку так багато є конкурентів. Образом "самітної нивки", за яку б'ються й один одного калічать брати і яка через те облогом лежить, неупорана, Бордуляк ніби зводить до купи свої невтішні враження од тяжкої селянської долі.

Іншу сторону галицького життя, порожнє животіння середньої людини обрав собі драматург Григорій Цеглинський (псевдонім — Григорієвич, 1853 – 1912). Діяльність цього письменника, що виступав і на полі критики та публіцистики (в "Зорі"), найтісніше зв'язана з історією українського театру в Галичині. Цеглинський першим був, що дав театрові живу комедію і драму з сучасного життя замість тих трафаретних мелодрам та карикатур, що панували до того на галицькій сцені. Твори його (комедії "На добродійні цілі", "Соколики", "Тато на заручинах", "Торговля жемчугами", "Лихий день", "Аргонавти" й особливо "Шляхта ходачкова", драми "Кара совісті" й "Ворожбит") обновили театральний репертуар та деяку мають і літературну вартість своїми побутовими рисами. Гірше повелось Цеглинському з внутрішньою стороною його драматичних творів, з розвитком дії та характерами. Тут він не зміг ще й сам стати понад шаблон, не зміг поодинокі факти зв'язати в цілу картину життя й витворити типові ситуації, як і типових людей дати. Через те комедії Цеглинського не глибоко сягають, не лишають по собі сильного враження й не підносяться на висоти громадської сатири, як і драми його ще старими мелодраматичними ефектами одгонять, хоч окремі місця та поодинокі деталі розроблено сильно і з розумінням психології (епізод з батьковою ложкою в драмі "Кара совісті"). Шкодить немало й та ніби пришита мораль, яку силоміць чіпляє Цеглинський до своїх творів, як, напр., надзвичайно банальна і нічим з дією не зв'язана наука в останніх словах тієї ж драми. Але поза цим, як влучні й бистрі спостереження над побутом, особливо середньої верстви, галицького громадянства, твори Цеглинського безперечно свою пайку до літературного надбання докинули і з цього боку переважають і пізніших галицьких драматургів, — таких, як, напр.. Лев Лопатинський (1868 – 1914), що вже цілком переписує польську комедію з таких невеликої вартості зразків, як Балуцький.

Письменників побутового характеру 80-ті роки виставили ще кількох, вартих уваги історика письменства. Андрій Чайківський (народ. 1857 р.) вибрав собі спеціальністю життя так званої "ходачкової шляхти" — з нею ми стрічаємося й у Цеглинського — тієї верстви, що од звичайного селянства одрізняється тільки шляхецькою пихою та бундючністю. Його повісті ("Олюнька", "В чужім гнізді" тощо), незважаючи на технічні дефекти й ростяглість, усе-таки дають багато цікавих спостережень з того тісненького, мало відомого світу, який являє собою дрібна шляхта сільська. Оповіданнями з міщанського життя відзначається Осип Маковей (народ. 1867 p.), талановитий поет, повістяр і критик. Його оповідання ("Клопоти Савчихи", "Вуйко Дорко", "Нові часи" й ін.) перейняті легким гумором і повні справді комічних ситуацій. Маковей опріч того відомий як автор сатиричних фельєтонів (у "Зорі"), критично-наукових праць (про Куліша і особливо гарний життєпис Федьковича), літературних характеристик українських новіших письменників (Бордуляка, Чайківського. Ковалева, Кобилянської) та публіцистичних оглядів (у "Л.-Н. Вістнику" ). В'ячеслав Потапенко (народ. 1863 р.) дав кілька гарних оповідань з народного побуту ("Чабан", "Перша карна справа", "Чубатий"), між якими надто відзначається побутова картинка виходу на переселення — "На нові гнізда". Історик та етнограф Димитрій Яворницький (Еварницький, народ. 1857 р.) в своїх повістях та оповіданнях повертається вже цілком до старої етнографічної манери, нагадуючи подекуди Квітку. Твори Яворницького ("Наша доля — божа воля", "За чужий гріх", "У бурсу" тощо) мають ціну побутовою стороною, хоч не раз побутових дрібниць так рясно в них насіяно, що тратиться цілість оповідання й замість художніх творів маємо просто вже ніби збірку сирового матеріалу.

 

4. Покоління 80-х років заявило себе помітно і на полі історичної повісті. Дивне діло — надзвичайно багата на визначні події, на трагічні постаті й на цікаві ситуації історія України зовсім мало, коли рівняти, приваблює до себе наших письменників. Історична белетристика у нас чи не найслабше розоране поле в письменстві. Ще драма ширше користувалась для потреб театру з історичних сюжетів; ще поезія черпала собі матеріал з тієї багатющої скарбниці подій та характерів, — а що вже белетристика, то тут ми лишились мало не на тому самому місці, на якому були в середині XIX ст., і навіть російська чи польська белетристика більш використовували наші сюжети, ніж ми самі. В історичній повісті, в історичному романі ми так-таки за "Чорну Раду" й не пішли далі. Кулішів роман, коли не лічити здебільшого невдатних спроб Мордовця та Франкового "Захара Беркута", і досі лишається у нас мало не єдиним історичним романом і зразком такого роду творів. Все ж інше — випадкове, дилетантське, не варто уваги ні з історичного, ні з художнього погляду, і щасливий виняток дають хіба півбелетристичні праці Ореста Левицького (народ. 1848 р.).

Відомий історик і великий знавець побуту XVI — XVIІ ст., О. Левицький має до того ж майстерне перо оповідача і легко відновлює перед нашими очима давнє минуле. Він бере звичайно старі акти, який-небудь уривок з документів і на підставі його реставрує побут, обставини й людей тих давніх часів, яких ми часто й зрозуміти не можемо без такої художньої реставрації. Під пером Левицького старі акти оживають, скупі звістки набирають живої плоті і крові й дають цікаві, подекуди справді мистецькі картини старого життя, живі постаті тогочасних людей, сцени з їхнього побуту, мову, думи і вчинки. Така, напр., чудова сцена суду й постать кн. Острозького в оповіданні "Ганна Монтовт". Мова актів — архаїчна, але жива і в своїй архаїчності — надає малюнкам Левицького того своєрідного колориту, що краще за довгі описи характеризує дух епохи, передає її, сказати б, непропащі пахощі. Кращі з історичних оповідань Левицького ті, що увійшли в книжку "Волинські оповідання". Згадане вже оповідання "Ганна Монтовт" подає трагічну долю відомої красуні з вельможного роду, що спустилась мало не на саме дно громадського життя. "Пашквіль" — цікава побутова картина з родинного життя українського магнатства. "Превелебний сват" — жахлива історія на тлі тих самих родинних стосунків. "Єзуїтська преподобниця" — про останній парост славного роду Острозьких та відому "острозьку трагедію" 1636 року. Левицький у своїх історичних оповіданнях цікавиться більше побутовим життям, але разом дає й широкий громадський фон, на якому тільки й були можливі ті історичні події, що розгорталися тоді саме в формі боротьби між польською державністю та українським народом, якого та державність даремно силкувалась убрати в мертві й непорушні шори кріпацької дійсності та легалізованого насильства. Розказавши про один жахливий акт такого насильства, Левицький додає: "Почалась судова справа разом в світському і духовному суді. Але раніше, ніж стався присуд в суді людському, суд божий проголосив свій грізний декрет над самими основами польсько-шляхетського державного й громадського укладу, при якому так пишно та буйно, як бур'ян на гною, росли і процвітали сваволя, самоправство, ґвалти та розбої і земля переповнилась злочинством. Незадовго перед трагедією, що відбулась в Омелянику, в далекім Суботові зчинився такий же кривавий ґвалт: шляхтич Чаплинський учинив ґвалтовний напад на хутір козака Хмельницького, відняв у нього жінку і засік до смерті недорослого сина. За цей ґвалт Польща розплатилась Жовтими Водами, Корсунем, Пілявцями, Збаражем і цілими річками крові" ("Превелебний сват"). Читаючи оповідання Левицького, ясно бачиш, як внутрішній уклад старопольського життя, силоміць Україні накинутий, з фатальною неминучістю пхав до тих розрухів, що незабаром і саму польську державність завалили. Простота й живість малюнку в оповіданнях Левицького спричинились до того, що історичний жанр придбав в особі цього письменника визначну силу, яка не перестає обдаровувати наше письменство все новими творами свого досвідченого пера.

Темами до попереднього письменника наближається А. Кащенко, що виступив на літературну ниву пізніше. Численні історичні оповідання Кащенка, дуже популярні між середніми читачами, дають у легкій формі перекази з української старовини, але углиб подій не сягають і не воскрешають нашого минулого в його істотних рисах.

5. Великий вклад дало покоління 80-х років і в українську поезію. Тут теж маємо чимало визначних письменників, між якими на першому місці стоять — Самійленко, Грабовський, Леся Українка, Кримський і Василевська, що репрезентують різні сторони новішої української поезії.

Володимир Самійленко (народ. 1864 р.) належить до того критичного напряму українського громадянства, що прокинувся в 80-х роках під впливом громадського занепаду, як реакція проти дефектів нашого національного життя. Визначний лірик, Самійленко все ж найбільшої між українським громадянством популярності придбав своїми сатиричними поезіями, як "На печі", "Патріотична праця", "Патріота Іван", "Ельдорадо", "До поета", "Те Deum", "Божий приклад" тощо. Правдивий, чистий, часом досить ущіпливий гумор Самійленка підіймається до справжнього, сарказму, коли поет звертається до громадянських справ, а особливо до наших хатніх вад, — напр., Самійленкова характеристика запічного патріотизму, що обмежується гучними словами, що "зв'язав свій язик, щоб кохати безпечно ідею" —  ця характеристика стала просто класичною і варта зайняти місце серед найкращих витворів громадської сатири.

 

На таємних думках та на мріях палких
Я роботу народню обмежу,
Та зате ж для добра земляків дорогих
Я без мрій і хвилини не влежу, — 

 

міркує патріот досить розповсюдженого недавно типу, вживаючи слова "на те, щоб ховати думки, якщо зражують їх мої очі". А вже вираз:

 

Кожна піч українська — фортеця міцна:
Там на чатах лежать патріоти ("На печі") — 

 

дає таку картину, до якої доти не доходило наше письменство, — картину ледарства, нікчемності й полохливості, що тяжкою смугою одбивалися ще недавно були в українському житті. Всяка буденщина, дрібна обивательщина знайшла собі в особі Самійленка потужного ворога, що проймає її гострим жалом своєї сатири, картаючи громадські хиби й мізерію.

В ліриці Самійленко виступає поетом-філософом, теж з помітною перевагою громадянських мотивів. Шукання мети життя ("Непевність"), суперечність між величними ідеалами правди та добра й дрібною міщанською дійсністю ("Людськість"), туга за недосяжними просторами людської думки ("Орел"), нікчемність суєтного поривання до слави ("Герострат") —  такі найчастіше бувають мотиви в Самійленковій поезії; гострий сарказм — його звичайна зброя, хоч часто переходить він у гірку задуму над суперечностями в людському житті. Ось, напр., голос поета про міщанство життя, занепад широких поривів серед людей, панування вузької, дрібненької дійсності, факта над загальною ідеєю, аналізування над синтезом:

 

Найкращі пориви, гарячі почуття
Розсікли ми ножем холодним міркування
І склали ми собі розмірене життя
Без глибини думок, без сили поривання.
Немає творчости, поезія в багні
І философію тепер ми осміяли,
А геній — на що він для рою комашні?
Нам будуть фабрики кувати ідеали. ("Непевність").

 

"Немає серця в нас", — таким гірким докором кінчає поет свої спостереження над життям. І серед цього дрібного міщанства, розміреного, й акуратного животіння, серед панування золотої середини, що морем розлилася навкруги й затопила все — єдиний чистий і незасміченнй притулок бачить Самійленко в творчості духа, в поезії, в її великих завданнях, щоб вишукувати правдиво-людські, безпосередні почування та виховувати людину в людині. "Не вмре поезія, не згине творчість духа", — каже Самійленко; хоча б уся людськість погналась за скороминущим і загрузла в драговині міщанства, знайдуться раз у раз протестанти проти нього, яких не задовольнятиме вузенька дійсність.

 

І поки на землі ще є одна сльозина — 
Поезія її нащадкам передасть,
І поки між людьми ще втіха є невинна — 
Поезія в її ще радощів додасть. ("Не вмре поезія").

 

І нехай хвиля міщанства все кругом затопила, все ж таки не побороти їй вічної туги за ідеалом, потягу до чогось вищого, що не вкладається в кліточки мізерної буденщини. Останньою на землі могилою буде все-таки могила останнього співця, цього заступника творчості людської й невгасимих поривів до вищого. Чимсь античним, супокоєм справжнього філософа віє од лірики Самійленка, елемент роздумливої іронії панує в них, і тільки як занадто вже дошкулить міщанство сучасного життя, гострий сарказм пройме його колючою сатирою, що посипана тією, мовляв, аттичною сіллю.

Громадянські мотиви поезії Самійленка ріднять його з найтиповішим співцем-громадянином у нашому письменстві Павлом Грабовським (1864 – 1902). Засланець, замолоду одірваний од рідної землі, серед якутських тундр і снігів Грабовський зумів викохати таку велику любов до рідного краю й народу, до якої навіть у нашому письменстві не зразу добереш аналогію. Що найголовніше, ця любов з далекої чужини та серед чужих людей не обернулась у нього в хоробливе замилування всім рідним, у перевагу національного над людським: це широка любов до людини взагалі, до всіх поневолених народів і країв, серед яких рідний край тільки перше місце займає в поетовому серці. Грабовський, кажучи його власними словами, "не літав в надзоряні країни, а все державсь бездольної землі", борячись за щастя для людини, "за світло в чорній млі"; він "не співець чудовної природи з холодною байдужістю її; знедоленим людям і народам віддає він усю силу свого щирого почування. Поет-аскет свідомо зрікається особистих утіх, приглушує голос власних мук на чужині й віддає свою ліру на послуги тим, кому так потрібне слово спочуття й потіхи та розради почути.

 

Не вам мій спів, уквітчані герої
Крівавих справ та братовбивчих війн!
З рожевих барв минувшини старої
Іще смутніш, ще гірше стане він.
Моя хвала трудівникам невзнаним,
Що двигав мисль по селах, хутора,
Заступникам за брата безталанним,
Що скрізь лежать по вбогих цвинтарях.

 

Цілком натурально, що Грабовський виступав принциповим ворогом так званої "чистої поезії" з її перевагою естетичних вимог, з її індивідуалістичними рисами. "Штуки для штуки, — пише поет-громадянин в одній з своїх теоретичних статтей, — немає й не може бути в дійсності; це пустопорожня, пустодзвінна фраза, не більш" ("Дещо про творчість поетичну"), і той самий мотив не раз бринить і в його поезії:

 

Соловейко співа на гіллях — 
Не діліть його красного труду
А до волі показуйте шлях
Простим словом убогого люду ("До Парнасців"). — 

 

звертається Грабовський до прихильників чистої поезії. І сам Грабовський у своїй діяльності твердо йшов отим шляхом, однаково і в оригінальній творчості, і в численних перекладах з усяких чужоземних поетів. З цього погляду рідко можна зустріти таку цільну, монолітну натуру, що б так перейнялась тим практичним ідеалізмом, який усе віддає іншим, нічого собі не лишаючи.

 

Почування молодечі
Нам казали: "все неси,
Все віддай на вжиток люду,
Що, ллючи кривавий піт,
Не жалів для тебе труду,
Згодував тебе на світ". ("Згадка".)

 

Проте дуже гарні є у Грабовського ліричні поезії, особливо з циклу, який можна б назвати невільницькими плачами або піснями з чужини. Туга за рідним краєм — основний мотив цих пісень і настрій автора можна б схарактеризувати відомими словами Л. Берне: "Я слабую тільки за рідним краєм: він визволиться — і я одужаю". Та не довелось Грабовському одужати.

 

Тяжко, гірко визирати
З самотньої хати;
Кругом — німе або враже...
Хто ж привітне слово скаже? — 

 

це було вічним питанням у поета-вигнанця. Вже на краю могили він пише свого "Кобзаря", в якому найдужче, може, вилив свою тугу, що доведеться сиротою померти і "без сліз поховає чужина". Тюрма і заслання зв'язали творчість Грабовського, не дали розгорнутись йому до вищих проявів громадянської поезії, але й таким, як був, Грабовський дає зразок коли не найталановитішого, то найтиповішого поета-громадянина в нашому письменстві.

 

6. Далеко складнішу з літературного погляду фігуру маємо в особі Лариси Квітки-Косачевої (псевдонім — Леся Українка, 1872 – 1913). Надзвичайно тонкої організації, інтелігентна, чула душа поетеси однаково озивається як на громадянські мотиви, з великою силою оспівуючи болі рідного краю та надії на перемогу в громадській боротьбі, так і на інтимні почування душі сумовитого інтелігента-сучасника, що перетворюються під її рукою в тонке мереживо чистої лірики. Леся Українка стоїть ніби в центрі нашої новішої поезії, з одного боку торкаючись попереднього гурту письменників, у яких голосніше бринить громадянська струна; з другого — сама дає почин тій індивідуалістичній, на неоромантичній основі, поезії, що останніми часами все дужче починає у нас озиватись. І характерно, що не з однаковим обличчям стає перед нами Леся Українка в своїх громадянських поезіях і в ліричних піснях. У перших ви чуєте самі бадьорі ноти, невпокорену й неподужану силу, не розвіяні надії, — за найкращий зразок цієї риси у Лесі Українки можна вважати відоме всім "Contra spem spero" з оцим кінцевим акордом:

 

Так! — я буду крізь сльози сміятись,
Серед лиха співати пісні,
Без надії таки сподіватись — 
Буду жити! Геть, думи сумні!

 

І зовсім іншою стає перед нами поетеса, коли звертається до своїх особистих, безпосередніх почувань: "думи сумні" беруть тут перевагу, безмежну тугу та якесь невиспіване горе таємне чутно з цих криків серця:

 

Хотіла б я вийти у чистеє поле,
Припасти лицем до сирої землі
І так заридати, щоб зорі почули,
Щоб люди вжахнулись на сльози мої. ("Горить моє серце".)

 

Незламний тон переможця панує в перших поезіях Лесі Українки. Незважаючи на гірку дійсність, надіями на країні часи живе вона і, як справжній "поет під час облоги"...

 

Не боїться від ворогасмерти,
Бо вільная пісня не може умерти ("Поет під час облоги").

 

Сміливо кидає поетеса свої запитання землякам, ті гіркі докори, що червоніючи з сорому за рідний край, доводилось їй самій вислухувати од вільних людей.

 

Невже ті голоси несміливі, слабії,
   Квиління немовлят — належать справді вам?
Невже на всі великії події,
   На все у вас одна відповідь є — 
Мовчання, сльози та дитячі мрії?
   Більш ні на що вам сили не стає?...
Що ж, браття, мовчите! Чи втішені собою,
   Що вже й докори ці вас не проймуть?
Чи так задавлені неволею, журбою?
   Чи, може, маєте яку яснішу путь? ("До товаришів").

 

Жодних ілюзій щодо останнього поетеса, правда, не голубить; вона тямить, що ніякої яснішої путі не знають земляки, тямить що й докорами самими не пройняти приспаного сумління, але тямить і те, що тільки до краю висловивши гірку правду в вічі, можна дійти до свідомості свого становища. Гірка та правда, і треба мужності справді неабиякої, щоб прилюдно перед усіма признатись:

 

Так, ми раби, немає гірших в світі!
   Феллаги, парії — щасливіші від нас,
Бо в них і розум, і думки сповиті,
   А в нас вогонь Титана ще не згас.
Ми паралітики з блискучими очима,
   Великі духом, силою малі;
Орлині крила чуєм за плечима,
   Сами ж кайданами прикуті до землі.
Ми навіть власної не маєм хати,
   Усе одкрите в нас тюремним ключарам:
Не нам, обідраним невільникам, казати
   Речення гордеє: "мій дом — мій храм".

 

Це сама дійсність. І проте не одбирає вона надій у Л. Українки, бо скоро слушний прийде час, то і раби можуть зважитись на геройські вчинки й іншим голосом заговорити.

 

Нехай же ми раби, невільники продажні
   Без сорому, без честі — хай же й так!
А хто ж були ті вояки одважні,
   Що їх зібрав під прапор свій Спартак? ("Товаришці на спомин"), — 

 

class="noindent" запитує авторка і в запитанні цьому чутно певність, що не довго неволі пишатись у рідному краю. "Хай буде тьма! Fiat noxt" — на ці поклики неволі й темряви раз у раз луною оддається: "світла, світла!", цей невтишимий крик людської природи і

 

На нього завжди, як луна у горах,
Одважні, вільні голоси озвуться. ("Fiat nox").

 

У Лесі Українки ми бачимо проте справжні, глибокі муки слова, що повстають од розуміння всієї кривди світового і, надто, російського ладу — і од свідомості, що не сила ту кривду словом розбити, що не падають більше мури Єрихонські од самого сміливого поклику та сурмління, що треба живого, діяльного чину, на який проте не спроможеться сучасне покоління "паралітиків з блискучими очима". Звідси то поклик до слова, як могучої зброї людської, то зневір'я в йому, безнадійність од того, що нема роботящих рук та одважних, сміливих, огнем налитих сердець. Леся Українка була чи не найбільш сучасним з усіх поетів наших і найповніше одбила в собі ознаки свого часу з усіма його запитами, поривами до високої мети й нидінням серед дрібних та мізерних обставин, з високими замірами та малими вчинками. І справжня трагедія рвала її хворі груди, примушувала спускати іноді в нестямі й розпачу безсилі жіночі руки. Прочитайте лишень "Порвалася нескінчена розмова", "Слово, чому ти не твердая криця", "Де поділися ви", "Товаришці на спомин", "Lied ohne Klang" — і ви зрозумієте отой розпачливий поклик:

 

О горе нам усім! Хай гине честь, сумління,
Аби упала ця тюремная стіна!
Нехай вона впаде і зрушене каміння
Покриє нас і наші імена. ("О, горе тим"...)

 

І з другого боку — ви бачите так само велику, непереможну віру в слово, а надто у віще, натхненне слово, яким, напр., усе і всіх перемагає Лесин "поет під час облоги". Порівняйте це — і ви мусите зрозуміти і ті муки творчості і ту трагедію, що на частки, на шматки рвала цю душу, повну разом і віри, і зневір'я, надії і розпачу — як і у цілого її покоління.

Ця громадська й особиста трагедія щедро обдарованої душі стала джерелом потужної поезії, та заразом і наклала на неї свої нестерті сліди. Вона насамперед зробила з тієї поезії справжню поезію самотності: самотних людей надзвичайно любить малювати Л. Українка, їхні думки й переживання у неї рішуче переважають інші мотиви. А друге — письменниця все шукає, кому віддати своє почуття і віддає — але нічого назад не дістає: її власні переживання неподіленими зостаються, вона так само на своєму шляху самотня, як і її герої. Потроху й у неї самої, в її творчості, одбувається виразний перелом: дедалі все тихше бринить отой міцний і дужий голос поета-громадянина, і Леся Українка все частіше тікає вглиб віків, немов щоб там знайти пристановище та захисток од гіркої дійсності й ослабити почуття власної самотності. І раніш охоча до екскурсів у давню старовину, в світ романтичних подій та настроїв, в останні роки свого життя поетеса майже не виходила з нього. З-під пера її постають прегарні поеми в драматичній формі, як "Одержима", "Касандра", "Іоганна, жінка Хусова", і ціла низка глибоких змістом і наче виточених формою драм, як "У пущі", "Руфин і Прісціла", "Адвокат Мартіян", "Оргія", "Камінний господар", "Лісова пісня" і т. ін. Оригінальний світ і погляди одбилися в тих творах на екзотичні сюжети; авторка зуміла розгадати чужих і далеких людей і справді оживити їх правдою глибоко відчутої психології. Але прокляті споконвічні питання людського існування взяла з собою Леся Українка і в ті екскурси: ті ж самі проблеми правди і краси, природи творчості, становища одиниці проти громади і ту саму самотність — усе це знаходимо і в останніх творах талановитої авторки. З Лесі Українки, як зазначено, занадто сучасна людина була, щоб могла вона позбутися того, що її, як інтелігентку нашого віку, цікавить і мучить. Занадто міцним ланцюгом прип'яла вона себе до сучасності, щоб могла од неї одірватись; тривоги й запити сьогочасного інтелігента чутно скрізь, хоч би в яку далеку од сучасної дійсності пущу завела її творча фантазія. Зате екзотичні обставини останніх її творів сприяли абстрагуванню образів од сучасної дійсності й допомагали висловлювати думки в їх чистій, нічим не затемненій формі. І висловлюючи їх ніби в такій далекій, од життя абстрагованій формі, Леся Українка лишається проте найсучаснішим з наших письменників, справжнім "поетом під час облоги" — співцем того лютого часу, що так яскраво з її творів позирає. Вміла вона дошкулити ворога своїм дужим словом, вдихнути бадьорість і волю до активності й діла у своїх; та вміла ж і просто зачепити натхненною піснею щоденні струни в душі людській. І не диво, що та її пісня — 

 

   Чарує облогу ворожу,
І будить на мурах обачну сторожу,
   Заснуть не дає до зорі. ("Поет під час облоги".)

 

Це вже тепер, але безперечно, що вплив і популярність Лесі Українки має ще рости і збільшуватись.

Біля Лесі Українки знов же гуртується громадка письменників з такою ж, якщо так можна сказати, розчахнутою душею, яких то тягне до табору борців за рідний край, то перемагає нахил до чистої лірики, до співів на теми особистого щастя або недолі. Сюди можна зачислити Максима Славинського, Одарку Романову, О. О'Коннор-Вілінську й особливо Людмилу Старицьку-Черняхівську (народ 1886р.). Остання відома своїми поезіями, драмами ("Аппій Клавдій", "Гетьман Дорошенко" та інші) й історико-літературні ними працями та загадками. Щирим ідеалізмом та свого роду історизмом перейняті всі твори талановитої авторки. "Шумує життя, — писала С. Черняхівська над свіжою могилою Лесі Українки, — і наче не розуміє того, що воно втратило. Я живу, дивлюсь надоколо, стою на варті біля дорогих могил, і з душі моєї, як туман над осіннім лісом, підіймається холодне почуття образи, образи за мертвих" ("Хвилинки життя Л. Українки"). В цих словах вилилась мрійна душа письменниці, що раз у раз ніби стоїть в опозиції до сучасного й шукає своїм почуттям задоволення в минулому — чи то будуть моменти героїчні з давньої історії України, чи з ближчих до нас, часто прозаїчних переживань інтелігентної душі. Однаково тепло і з захватом озивається на них Старицька-Черняхівська.

7. Окреме серед наших вісімдесятннків місце займають Кримський та Василевська (Дніпрова Чайка).

Агафангел Кримський (народ. 1871 p.), оригінальний, чутливої вдачі поет, талановитий повістяр і відомий учений, дає ще один приклад тієї різносторонності й багатства духовного, які ми вже бачили у Куліша, Кониського, Франка і Грінченка; тільки що тут маємо справу з поривчатою, неврівноваженою натурою, у якої моменти гарячкової діяльності чергуються з довгими антрактами. Кримського твори — це безупинне шукання людини. Немов той Діоген, всюди він обертається з світлом свого поетичного натхнення, вічно шукаючи відповідної своєму ідеалу людини, помиляється, впадає в зневір'я і знов шукає, не кидаючи надії колись таки знайти ту справжню, гармонійну істоту, яка задовольняла б його вимоги до людини. Навіть Бога хоче спізнати поет, як людину, як рівну собі істоту, а не ту надсвітову, про яку віра говорить.

 

Я не віри просю: в вірі щастя нема.
Я не раю просю: рай — святая тюрма.
Я палюсь, я горю, бо Тебе хочу знать,
Хочу бачить Тебе, доторкнутись, обнять. ("Містичне").

 

Од вічного шукання й вічних помилок на цьому шляху залежить сумовитий, що аж до розпачу іноді доходить, одтінок лірики Кримського, його туга по далекому й недосяжному, мов та "далека царівна", яку так граціозно переклав наш поет із Ростана. Якимсь пантеїстичним духом обвіяна поезія Кримського; Бог для нього — океан, поетове "я" — одна з краплин, що прагне злитися докупи з цілим, з природою.

 

Я й не жалую, що кину світ оцей,
Бо не кину дорогих мені людей, — 
Розіллюсь по всій природі:
В любій соняшній погоді,
В срібних водах, у лісках,
У квітках. ("Передсмертні мелодії")

 

Надто поет любить природу, розуміє її, ставиться до неї, як до живої одухотвореної істоти, що не тільки символізує людські переживання (чудове "В горах Ливанських"), але й самому поетові допомагає переносити ті урази й розчарування, що стрічають його на шляху шукання за людиною. Коли заболить у поета серце — він іде до моря, дивиться на нього і...

 

Хвилі плещуться об ноги;
Їх глухеє воркотіння
Заколисує трівоги.
Сонце грається у водах,
В тому сріблі та кришталі.
В цілім морі — щастя й радість, — 
Розпливлись мої печалі. ("Самотою на чужині").

 

Багато поезій присвятив і Кримський екзотичним темам, особливо східній природі, багато дав він перекладів українському письменству з східних поетів. Але ще дужче, ніж у творах Лесі Українки, прочувається в ньому інтелігент-українець, що не перестає боліти долею свого краю і народу, вічно рефлексує, іноді сам же й поглузує з своїх рефлексів, але частіше квилить од тієї рани-самотності, яку вічно носить у серці. На лоні розкішної східної природи, серед п'янкого духу тропічних квітів досить Кримському вздріти "простий житній колосок", щоб піднялося ціле пекло сумнівів та рефлексій.

 

"Гей, земляче!" — шепче колос,
Похилившись на стебло:
"Ми чужі для цього раю, — 
Що ж сюди нас принесло? ("Самотою на чужині").

 

Вічне відчуження й самотність для душі, що так безупинно шукає людини, що найбільш потребує товариського єднання — це найгірше пекло, джерело великих моральних мук. Оцим почуванням присвячено більшість ліричних циклів Кримського, оригінальних формою, глибоким змістом, перевитих то високо-драматичними моментами, то глибоко-ліричними рефлексами ("Нечестиве кохання", "Кохання по-людському", "Передсмертні мелодії", "Сам своє щастя розбив" і ін.). Скрізь шукання, "звичайні ілюзії, які трапляються поетам", потім розчарування і скрізь самотність, од якої поет спочиває тільки серед природи та на спогадах про минулі моменти, коли він знайшов був — власне, коли йому здавалося, що він знайшов —  людину. Після любого сна, в якому поет бачив себе немов у рідній сім'ї серед розкішної природи — проклята дійсність:

 

Туман... Мороз і сніг... Для всіх я тут чужий...
Та не проклену мій сон, коротку мрію;
То щастя був момент, безмірно чарівний. ("Спомин про минуле").

 

Людей рефлексу, з пошарпаними нервами, з лагідною й люблячою, хоч і часто розбитою, розхитаною сумнівами душею, бере Кримський героями й своїх оповідань ("Батьківське право", "Сирота Захарко", "В народ", "Psichopatia nationalis", "Андрій Лаговський"). І тут переважають думки і рефлекси автора, суб'єктивні тони, сильний ліризм. "Мабуть, чи не надто близько до серця берете ви долю своїх героїв", — ці слова з передмови до повісті "Андрій Лаговський" раз у раз згадаєте, перечитуючи всі твори Кримського, чи не найдужчого, скажу так, суб'єктивіста не тільки в українській ліриці, а й у цілому письменстві нашому. Самому авторові впадає іноді в око ця його риса і він наче соромиться її, застерігаючи, напр., "здорових" читачів і призначаючи свої поезії "для людей трохи слабих, із надламаною життєвою снагою або нервами". Дарма, — кожен читач, для якого не чуже все людське, зможе знайти в поезії Кримського рідні й близькі ноти отієї високої людяності, запального шукання людини й розчарувань і пережити їх разом з автором.

Поетесою природи переважно виступає Людмила Василевська, відома більш під псевдонімом Дніпрова Чайка (народ. 1861 р.). Її прегарні формою поезії та поезії в прозі (особливо "Морські малюнки") — це з художнього боку справжні мініатюри, виточені до останньої рисочки й до останнього слова оброблені. Дніпрова Чайка витворила в нашому письменстві особливий жанр символістичних малюнків, у яких під зовнішніми реальними рисами раз у раз чується глибший зміст, таємниче порівняння між подіями в природі й людським життям ("Шпаки", "Миша", "Плавні горять"). Природа в її творах живе, грає-міниться всіма фарбами, як веселка на сонці. Не гірші й оповідання симпатичної авторки ("Хрестонос", "Чудний", "Вольтеріанець" тощо), — вони показують, що так само вдумливо вона ставиться й до людського життя, уміючи взяти і нього цікаві моменти і в гарних образах виявити.

Активне покоління українських вісімдесятників з честю видержало на собі перший нагніт тяжкої реакції, що впала на них ще дужче, ніж на старших діячів. Діяльність цього покоління сягає й на дальші часи і кладе міцні підвалини під найновіше наше письменство — вільну пісню останніх часів. Незважаючи на те, що цензура припинила була в 80-х роках трохи не всю літературну продукцію в Росії, що й за кордоном це було власне перше десятиліття, коли українська преса починає ставати на твердіший ґрунт, виростаючи з ефемерид попереднього часу — письменство не спинилося в своєму розвиткові, невтомно розсовуючи свої межі і щодо форми, і щодо змісту. Формою українське письменство виходить вже з переспівування та наслідування народної пісні й Шевченка, з наївного етнографізму первістків нашого літературного руху, і пересаджує на рідну землю всі форми європейської літератури. Щодо змісту, то тут колишня формула "литература для домашняго обиходу" сама собою падає й зникає в практичній роботі: рамки письменства розсунуто безмежно, воно сміливо торкається всіх питань буття людського і не зв'язує себе ніякими формальними обмеженнями. В парі з цим іде й процес наростання національної свідомості, що потроху заступала безполітичне українофільство й становила перед українським рухом нові завдання й методи національної праці. Поки провадилися теоретичні змагання на тему — чи потрібна і чи можлива українська література, вона силою самого факту вбилася в колодочки, довела своє право на життя й розвиток і ті змагання зробила просто реакційною схоластикою, викинувши їх з обороту справді свідомої себе сили. Хоч якими наче мертвими на погляд були 80-ті роки в історії українського руху, але безперечно, що вони не минули безслідно, давши перші прояви того збирання громадських сил біля культурної й політичної роботи, яке зовсім виразно проступило вже в першій половині 90-х років. Рона, вийшовши з Женевського озера, як відомо, зникає незабаром, між скелями, немов крізь землю провалюється, — гадав би хто, що ріка справді без сліду пропала, але ні, там, під землею, вона йде далі, нової сили набирається, приймає підземні джерела й виходить на світ ширшою, більшою й дужчою, як була. 80-ті роки були для українського руху немов отаким провалом Рони під землю. Низькоокі людці, не бачивши ніяких майже ознак українського руху, поспішалися вже оповістити про смерть українства, — даремно: це була тільки та невидна про людське око підземна робота, що прокладала українству нове річище під скелями та купами наверганого в нашому житті каміння...

 

Вернутися (Розділ 12) Зміст Далі (Розділ 14) ELUL logo