|
Вернутися (Розділ 30) | Зміст | Далі (Розділ 32) | |
Ніч одкриває нам свої щедрі обійми. 3 одвертою простотою вона приймає нас у своє благоуханне пишне лоно.
Лариса відмовилася їхати трамваєм або візником. Додому вона воліла вертати пішки.
— Ка-те-горично не їхати!.. Ка-те-горично пішки! Ростислав, я кажу: пішки!
Я беру її під руку, і ми йдемо, щільно притиснувшись один до одного, самотня пара в знебарвлених просторах ночі.
Довкола нас пітьма, порожнеча, зорі. Сон огорнув місто. Спорожнілі вулиці. Німі будинки. В садах, що лишилися незабудовані цегельними коробками кам'яниць, співали солов'ї.
Нас огорнула солов'їна ніч. Ми йшли бульваром Проспекту вгору, п'яні од вина, кохання й безжурности. Аромат квітучих дерев здавався надмірним.
Вона сміялась тим безпричинним, глибоким, грудним сміхом, що ним уміють сміятись тільки деякі жінки, п'яніючи од вина й кохання. Цей сміх хвилює, збуджує, викликає й оновлює бажання.
Я не володів більше собою. Я переступив в шалі п'яної ночі через всі межі. Не було божевілля, якого я б не міг вчинити. Не було міри шалу, через який я не переступив би.
Я благав Ларису вернути. Не йти додому.
— Ларисо, ходімо до мене!
Я цілував руки, уста, ноги. Я скаженів, спрагнілий од згаги. А вона, ця мала жінка, збожеволіла, як і я, хитала головою, казала «Ні, ні, ні!» і, схопившись за спинку бульварної лави, пручалась, — не одірвати! — і тоді, вислизнувши з моїх рук, бігла дрібними кроками вперед вгору.
Несамовита лють опанувала мене. Мене сповнював одчай. Я кричав їй:
— Я вб'ю тебе!
Вона спинялась, дивилась на мене широко розкритими, як у нестерпній муці, страшними очима й казала, знемігши:
— Убий!
Вона поцілувала мені руку. Вона крикнула мені:
— Убий!
Не було міри шалу, через яку я не міг би переступити. Так само, як і вона!
Я пішов од неї геть, зануривши голову. Вона наздогнала мене, обняла за шию, поцілувала в вічі і повела мене, знесиленого, за собою, тримаючи за руку.
Тоді раптом, в несподіваному пориві, вона притиснулася до мене й прошепотіла:
— Милий!
Ми загубили початки й кінці. Ми йшли в безмежність, де не було нічого, окрім неситої порожнечі нездійсненного бажання. Ми пережили всі спокуси солов'їної ночі. Піддалися всім принадам ночі. Пізнали всі небезпеки співу солов'їв.
В крові у нас буяла отрута ночі співу, тяжких і теплих пахощів, зоряної пітьми, порожнечі простору, самоти, насиченої згагою.
Я не міг би сказати, як довго ми йшли, одну коротку мить чи ніколи не скінчену вічність. Але, коли ми зійшли на гору, зеленавий світанок стояв уже на порозі прийдешнього дня.
Дув передранковий вітер. Молоді тополі тріпотіли листям. Ніч одійшла, одкрились обрії, речі й весь світ, вчинки набули контурів.
Я знов і знов благав її, цілував долоні її рук.
Ледве торкнувшись рукою волосся моєї голови, вона прошепотіла:
— Годі, годі! Спати, спати, спати!
На порозі будинку востаннє:
— Я подзвоню!
| Далі (Розділ 32) | Зміст | |