Serhii Iefremov. Istoriia ukrains'koho pys'menstva. Foreword

Сергій Єфремов

Історія українського письменства

Передмова

ПЕРЕДМОВА

Загальні уваги до історії українського письменства

Доля українського народу й письменства. — Вага українського письменства. — Оцінка літературних фактів. — Естетичний принцип у письменстві. — Бібліографічний принцип. — Провідні ідеї в історії письменства. — Поділ історії українського письменства. — Історично-літературні досліди. — Українська літературна критика.

1. Мало якому народові в світі доводилось переживати трагічнішу, нещаснішу долю, як та, якої зазнав за своє історичне життя і зазнає й досі український народ. Вийшовши на історичну арену із свіжими молодими силами, він витворив був оригінальний політичний лад, заклав початки власної культури, дав зародки багатого письменства. Коли б була добра змога й виробляти та розвивати все те, що в давню давнину народ наш мав у гарних зародках, то тепер він був би, може, одним із найкультурніших народів у світі, достойним товаришем у спілці культурних націй. Але не так воно склалось. Український народ, який і тепер відзначається своєю, скажу так, потенціальною здатністю до культури, своїм розумом та хистом, що живе на території од природи щедро обдарованій — цей народ нині темний, затурканий, бідний. Нема в нього простору, щоб виявився прирожденний його хист, багата земля родить не йому, як не йому служать і здобутки новочасної культури... Він як став, то й досі зостається — тільки гноєм, щоб на ньому могли виростати пишні квіти чужої культури, випиваючи з його власного ґрунту всі соки живущі й за це майже нічого, чи таки й справді нічого, назад не повертаючи, не віддаровуючи нічим свого чужоїдного існування та розцвіту чужим коштом. Що ж це за фатальна доля така? Які причини призвели до такого сумного стану?

Багато причин було. І найперша, може, географічне розташування України на тому роздоріжжі, що ним здавна одбувалися великі мандри кочових народів із степів Азії до принадних країн Європи. Мов той горох при дорозі — так жив український народ. Висунутий далеко на схід сонця, не маючи ніякого од природи поставленого захисту, він був східним форпостом Європи, і даремно пробував отими "Змієвими валами" оперезати од степу й захистити свою сторону. Ніякі вали не допомагали і народ наш змушений був на свої груди приймати перші й найважні удари від тих диких орд, мандрованих народців та народів, що їх раз-у-раз, немов у якомусь соціологічному пароксизмі, викидали неосяжні степи далекого і ближнього Сходу. Здебільшого ті удари тут і розбивались, але, повсякчас приймаючи їх на себе, український народ утратив багато, дуже багато. Втратив він, насамперед, свою відпорну силу з інших боків своєї території, і от саме в той час, коли за його спиною та дужим захистом сусіди встигали скласти міцні політичні організації, він і ті початки розгубив, що надбав був за попередніх часів коштом величезної напруги національних сил. А розгубивши, мусів зробитись об'єктом політичних експериментів для тих самих сусідів, мусів стати гноєм, на якому вони свої здобутки культивували й викохували.

І от сталося те, що сталось. Усе розгубив був український народ на довгому й важкому своєму шляху до теперішнього становища: політичну самостійність і економічні достатки, своє право й освіту, свої закони й суд, свою школу й інтелігенцію... ім'я навіть своє втратив у безупинній боротьбі за національну індивідуальність: зробився нацією без прізвища, нацією просто "людей", ще гірше — нацією "дядьків"... ,,Чудний наш народ, — справедливо дивується один із теперішніх письменників, — і сильний, і сумний... Мав героїв — і ніхто їх не знав... Усе життя любив волю — і все життя жив рабом... Утворив багатство пісні — і сам її не знає". (В. Винниченко). І тільки один лишився йому, дивному цьому народові, скарб од далеких прадідів. Цей скарб єдиний — то рідна мова й рідне письменство, тією мовою писане: обоє — як вираз його духової істоти, як символ його опрічності, як пам'ятка од минулого й надія на прийдущі, треба сподіватись — недалекі вже, часи...

Так, тільки мова з письменством і залишилась у народу нашого і з ним у всіх його злигоднях; сама вона була і є тим живчиком, що кидався й тріпотів без упину в занепалому організмі народному, показуючи, що живий ще той народ, і жити він хоче, і жити він може, і жити він буде... Тільки вона розгонила по жилах народів свіжу кров — справдешній світ освіти й свідомості, людської й національної; лише вона залишилась пам'яткою його колишньої слави й невмирущою надією майбутнього розцвіту. І тому рідне письменство — єдине тепер добро у нашого народу й єдиний показник, певний і нехибний, його справжнього життя. Хто хоче про народ наш дізнатись — нізвідки йому матеріал брати, опріч письменства: до письменства й треба вдатися, щоб на його долі за долею народу стежити. То пробиваючись малим струмочком під час занепаду, то чистим і нескаламученим джерелом б'ючи за часів наростання народної сили, письменство вело за руку наш народ од темряви до світла, показуючи в кінці шляху блискучий ідеал єдиного вселюдського щастя. Поза письменством не маємо ще й тепер іншого джерела, щоб спізнати духовну, моральну й інтелектуальну суть нашого народу. Через те доля українського письменства ставить нам перед очі в сконцентрованій формі долю всього народу нашого, як матеріальний згусток тієї незваженої потенціальної сили, якої невичерпний запас має в собі народний організм. Історія письменства українського — це вагома частка духовного життя народного, що дає найдужчі докази національної індивідуальності народу, його безперечного права на існування й розвиток, його самостійності серед інших, близьких і далеких, народів. Народ, що витворив своє письменство, народ-творець, не може вже бути сирою етнографічною масою: він прокидається вже до свідомого життя і письменство стає йому за ту зірницю, що близьке світло сонця звістує:

Удосвіта встав я... темно ще на дворі;
Де-не-де по хатах ясне світло сяє;
Сяє ясне світло, як на небі зорі...
Дивуюсь, радію, у серця питаю:
"Скажи, віще серце, чи скоро світ буде?"
Ой скоро світ буде,
Прокинуться люди, —
У всяке віконце
Засіяє сонце...
Ой ударю ж зразу
У струни живії:
Прокиньтесь, вставайте,
Старії й малії.
Віщуванням новим
Серце моє б'ється, —
Через край із серця
Рідне слово ллється (П. Куліш).

Це вже нового співця радісне провіщання, і ми свого часу побачимо, як дивились на рідну мову та письменство ті люди, що свідомо стали на роботу для рідного народу й на його відродження, людське і національне, працювали.

Але, світова зірниця для майбутнього, письменство наше стало нам єдиним пристанищем, єдиним оборонцем у минулому й сучасному. Трудно й збагнути його величезну вагу з цього боку, важко й списати ту заслугу, що виявило тут рідне письменство. Пам'ятаєте — чудове оповідання, відгук світової творчості, але пишно прибраний у наші своєрідні форми та фарби?:

Над шляхом могила, а на могилі така гарна калина виросла. Вирізали з тії калини сопілку та й став один чумак грать, а сопілка говорить:

Ой помалу-малу, чумаченьку, грай,
Да не врази мого серденька вкрай.
Мене сестриця з світу згубила, —
Ніж у серденько та й устромила. ("Казка про вбиту сестру").

Голосно, на весь світ, промовила тиха сопілка про злочинство, в дикій пущі заподіяне. Такою сопілкою й стало нам наше письменство. Коли український народ циркулярами викреслено було із списку живих націй, коли над ним у диких пущах нашого лихоліття чинено вбивчі заходи, а він через несвідомість свою навіть голосу проти цього не подавав — тоді приходить письменство і перед усім світом промовляє-свідчить за свій народ:

Мене сестриця з світу згубила,
Ніж у серденько та й устромила...

І хоч глибока рана ятриться на тілі народному, та не смертельна вона, і коли вже її викрито, то й ліки на неї знайдуться, — ота вода живуща й цілюща, що вертає силу і життя покаліченим та замордованим істотам.

Такими ліками, чарівною тією водою знову ж стало нам рідне письменство. На самих скаргах та на свідченні проти лихих на рідний народ замірів воно не обмежилось. Разом воно стало й до великої творчої роботи: з темряви воно підіймає народ до світла, освідомлює його, показує йому кращі стежки в житті, доцільнішу трату своєї сили і, що найголовніше — усім узагалі і кожному зокрема без упину проказує: не парієм будь і не попихачем світовим, а людиною, шануй себе, і чужого научайся, та і свого не цурайся. Таким чином, письменство нам не тільки калиновою сопілкою було, що розказала світові про нашу рану криваву, — воно будило оспалих, невидющим очі розкривало, оглухлим вертало слухи і стало за могутню підойму нашого національного воскресіння.

Хто ми? Чиї сини?
Яких батьків? —

це питання не тільки поставило, а й відповідь на нього, і відповідь категоричну, дало наше письменство. І даючи відповідь, тим самим воно проказує народові стежку до кращого — до того, що повинно бути; креше іскри гніву проти сучасного приниження. Ті іскри збирає в собі знов же таки письменство і, як каже, обертаючись до народу, новітній співець — їх,

Як зерна, кину я
В твоїх полях, степах і луках,
І, може, ти в пекельних муках
Згадаєш згублене ім'я (Олесь).

Стоячи нині на порозі справжнього воскресіння національного, коли творяться нові форми життя й кується доля народів, повинні ми щонайперше вдарити чолом рідному письменству, що єдине донесло і наше "згублене ім'я", і наші невгасимі ідеали, і наші бажання одвічні до того часу, коли вже готові живу прибрати плоть і кров на себе. Нова ера почнеться, певно, й для письменства. Воно, наш вартовий невсипущий і вірний, аж тепер зможе розгорнутись на всю широчінь і виявити всеньке багатство духу, яким володіє український народ. Справді — "в пекельних муках", дорогою досвіду, але невпинно снується той процес народного воскресіння, і письменству в ньому — перше належить місце...

2. Письменство у кожного народу має величезну вагу як вираз творчої сили нації, з одного боку, та міжнародного єднання і впливів, з другого. Кожне національне письменство, зазнаючи помітних і непомітних впливів од інших письменств, все-таки органічно переробляє й перетворює їх і виявляє тим натуру даної нації, її ідеали й змагання, її інтереси й потреби. Письменство в цілому скрізь виступає оборонцем покривджених, утіхою од життєвої буденщини, — тією втіхою, що підіймає дух людський, привчає його не за скороминуще й буденне вболівати, а добувати високе й вічне з окрушин життя, запалює його тим святим незадоволенням сучасністю, що невпинно жене людськість уперед і далі — все вперед і далі. Вага письменства ніколи й ніде не обмежується самою естетичною сферою. Скрізь і завжди роль його буває глибшою; вона, можна сказати, універсальна, коли зважити на те, що письменство повинне розкривати творчі основи духу народного на всю його широчінь і глибочінь, служити показником, куди й до чого простує дана людська нація, як вона на завдання людини дивиться й як визначає свої стосунки з життям у всіх його сферах. У нас, опріч такої універсальної ваги, письменство ще й спеціальні має завдання, бо ще однієї справи повинно не спускати з очей, якої не знають ті щасливі народи, що живуть безпечно од національного гніту. Кожне письменство, виходячи з загальнолюдських основ і осмислюючи світові мотиви, повинне бути національним, тобто духовну суть свого народу виявляти. Але коли письменство розвивається серед національне пригнобленого народу, то воно мусить узяти на себе функції народного заступництва, — кажучи фігурально, воно неминуче стає адвокатом тієї народності на літературних і життєвих позвах з нівеляційною теорією і практикою. Роль такого заступництва взяло на себе наше письменство з давніх-давен, — ще з тих часів, коли Україна своїми грудьми обороняла західну Європу од "поганих" і потім, коли виявилась на світі троїста спілка України, Литви і Польщі, не давши нашому краєві за страшні жертви нічого, опріч соціального, національного та релігійного поневолення. Цю величну роль наше письменство і по сей день виконує... Як — про це ще доведеться нам говорити.

Зважаючи на таку універсальну вагу письменства загалом та особливу його роль на Україні, без великих труднощів одшукаємо ми той загальний принцип, з високості якого повинні ми оглядати факти нашого письменства і до якого зводити діяльність наших письменників. Останнім часом знову до нас вертається старий спосіб — прикладати до літературних явищ принцип тільки естетичної оцінки; пробивається він навіть у загальних історико-літературних працях. Так, автор однієї з останніх праць із історії нашого письменства Б. Лепкий, пише: "Признаюсь, що найбільше промовляло би мені до серця завдання — розслідити, як почуття естетичне об'являлося у нас у творах словесних (говорених і писаних), як розвивалося у них те чуття та як росла уява ( ? ), — значиться, безумовним постулатом літератури покласти красу, до котрої рветься дух людський, а котрої докази дав і наш народ у своїх прекрасних піснях"^[1]. І хоч автор цієї промовистої тиради зараз же зрікається — щоправда, з мотивів не принципових — свого заміру, проте перед нами знову промайнула тінь колишнього фетишу — краси, як "безумовного постулату літератури". Але хоч би як дивились ми на такий методологічний спосіб щодо того чи іншого разу, повинні будемо признати, що для історії письменства він цілком негодящий. Принципом краси не можна охопити ні всіх потреб людського духу, які має задовольняти і задовольняє письменство, ні навіть спеціальної сфери людської творчості. Естетичні емоції — то тільки частка, і дуже невелика частка, того духовного надбання, що дає нам кожне письменство: поза естетичною втіхою лишається ще величезна гама інших переживань од творів письменства, і ці переживання прихильники "безумовного постулату" сміливо викидають, немов непотрібну вже воду з купелі, хоч разом з водою, мовляв німецькою приказкою, вихлюпують з купелі й дитину, тобто істотну вартість творів письменства. Це одне; друге — естетичні почування, як і все на світі, мають і свою історію: вони еволюціонували, розвивалися і змінювалися, поки дійшли до того ступеню, на якому тепер стоять, та й цей ступінь, видима річ, не останній, який би можна вважати вершиною естетичних поглядів. Факт, напр., відомий, що релігійні вірші в старовину давали, та й тепер ще для багатьох людей дають, не тільки релігійне, а й естетичне задоволення; що деякі твори часом дуже невисокої літературної вартості робили проте на сучасників величезне враження якими-небудь іншими рисами, попадаючи, скажу так, у такт життю. З естетичного погляду виходячи, такі твори ми повинні були б обминати. Але що б то за історія була, скажімо, українського письменства, коли б вона викинула з свого обсягу мало не все старе наше письменство, бо воно теперішніх наших естетичних смаків не задовольняє? Адже колись задовольняло, і це безперечний факт, цікавий навіть з естетичного погляду, як показник еволюції літературних течій і напрямів. Історія повинна брати факти письменства серед їхніх історичних обставин, тобто повинна стежити, як розвивалося письменство усіма сторонами, як еволюціонували в ньому літературні особливості і щодо змісту й щодо форми, як письменство одбивало в собі життя і як само реагувало на нього та чим задовольняло сучасників. І як краса — тільки частина життя, так і естетична мірка була б тільки частковою міркою, що вже через це саме не може бути провідною ниткою в історії письменства. Вирвані з свого ґрунту, отих історичних обставин, твори при світлі мінливих естетичних теорій сучасності стали б якоюсь недовідомою загадкою без жодної надії коли-небудь її зрозуміти.

Історія письменства — це твердо повинні ми пам'ятати — є насамперед історія в людській творчості ідей, а не ідеї, хоча б якими величними абсолютами вона прикривалась. Тим-то історія письменства повинна давати огляд усіх ідей, що захоплювали в той чи інший час людськість і виявлялись у письменстві, а не однієї тільки ідеї естетичної. Може бути, звичайно, й історія естетичних поглядів, що простежила б, з одного боку, розвиток людських поглядів на красу, а з другого — еволюцію самих форм літературних; але така історія не може заступити історії письменства, ні навіть претендувати на її універсальну роль. Місце такій історії швидше в соціологічних трактатах, спроби яких дав, напр., Летурно своїми нарисами про еволюцію моралі, власності, літературних поглядів і т. ін., аніж у курсах історії письменства.

Але й поза цими методологічними міркуваннями не можу брати фактів письменства з самого естетичного погляду ще й через те, що красу маю за неодмінний складовий елемент усякої парості в мистецтві, зокрема й літератури. На те література й література, щоб твори її були перейняті красою й задовольняли естетичні смаки людські; те, що тих смаків не задовольняє хоча б елементарно, тим самим випадає з ланцюга літературних фактів: то не література. Естетичний принцип разом з іншими сам собою, як ми бачимо, прикладається до оцінки набутків письменства. Але скрізь і всюди його самого тільки висовувати, в ньому бачити альфу і омегу літературного життя і, найголовніше, на ньому тільки й обмежуватися, будуючи всю історію письменства — це означало б зводити велике й серйозне явище до мізерних наслідків, гірше — плутатись у непотрібних трюїзмах. Вогонь — гарячий, вода — текуча, — це достеменна правда, але така правда, яка власне нічого не може нам дати, щоб ми пізнали природу горіння або текучості, зрозуміли причини тих явищ, які виявляються в згаданих прикметах вогню і води. Це елементи істотні, але водночас і дуже загальні, щоб треба було про них без упину нагадувати. Що б сказали ми про фізика, якби він, обминаючи причини горіння, спинився лише на констатації самого факту, що вогонь — гарячий? Може б, то дуже був добрий знавець свого діла, та навряд чи схотіли б ми його слухати... Так само і в творах літературних естетичний елемент треба вважати за істотну ознаку, без якої кожен твір не належить до письменства, бо історія його має-тільки тими авторами й творами займатись, що тією чи іншою мірою задовольняють, або задовольняли колись, естетичні потреби. Спинятися ж спеціально на естетичній оцінці варто хіба тільки тоді, коли якісь твори мають винятково естетичний інтерес, коли в цьому полягає їхня індивідуальна прикмета.

Можна і в другий бік палицю перегнути, беручи до історії письменства всяке літературне явище, не кладучи його на вагу якогось загального принципу. Історія письменства тоді стає бібліографією, тобто — механічним списуванням творів чи книг без усякої внутрішньої оцінки. На такому бібліографічному принципі збудовано, напр., "Нарис історії українсько-руської літератури" (Львів, 1910) Івана Франка, власне — останні розділи цієї праці про новітнє письменство. Історик не класифікує тут літературних фактів і подій, не робить оцінок з погляду їх ваги в розвитку літературних ідей, не розглядає їх у певній перспективі, йому однаково цікаві і ті твори, що лишили по собі слід у письменстві, і ті, що мають самий тільки бібліографічний інтерес. Отже, коли в першому випадку, з естетичним методом, історія письменства занадто звужує свої рамки, вилучаючи твори, що мали історичну вагу, але не задовольняли естетичних поглядів історика, то в другому вона занадто їх розсовує, — розсовує так безмежно, що од них і сліду не лишається в безкрайому морі бібліографічних вказівок та нотаток. Тим часом, — знову це треба пам'ятати, — історія письменства є історія ідей, а не книг, і через те з творів письменства до неї можуть увіходити тільки ті, що становлять неминучий етап в ідейному процесі літературного розвитку, що позначені печаттю творчості і таланту. Цим самим викидається за межі історії письменства усе, що ні змістом, ні формою не може служити кільцем у ланцюзі літературного розвитку, не позначене печаттю творчості, — все те шумовиння в письменстві, що випливає на верх і пропадає, ніякого сліду не лишивши. Такий літературний баласт має свою ціну для бібліографії, для статистики писаного чи друкованого паперу, але історії письменства робити з ним нема чого.

Отже історія ідей, як вони виявлялися в літературній творчості — таке, на мою думку, завдання історії письменства і з такого погляду розглядатиму я факти й події українського письменства. Правда, на цьому полі стрічають історика неабиякі труднощі, що коріняться в історичній долі нашого письменства та і в сучасному його становищі. Письменство наше розвивалося під обухом таких тяжких обставин (втрата пам'яток у старому періоді, невимовний цензурний гніт у новому), що говорити про нормальний розвиток літературного надбання ледве чи, можливо. Це одбилося й на внутрішньому стані літературного життя. "Настоящая борьба литературных направлений, падение старого й торжество нового, совершались вне нашей литературы. К нам доходили отголоски борьбы, но источники ее били нам чужды"^[2], — так характеризує російське письменство його заслужений історик. Справедливість цієї характеристики відчуває вельми й історик українського письменства: у своїй роботі про "настоящую борьбу литературных направлений", про еволюцію літературних ідей йому доводиться говорити ще з більшими обмеженнями. Проте і в нашому письменстві, хоч як воно залежало і залежить од випадкових обставин, є таки ідейне надбання, варте того, щоб послужити провідною ниткою для історика.

Письменство — відгук життя людського, "плоть от плоти й кость от кости" його. Творці слова — діти життя і в своїх творах усіма сторонами одбивають його впливи, навіть тоді, коли переростають обставини свого часу й потужним поривом творчості прозирають у майбутнє. Близькі стосунки, тісні зв'язки письменства з життям — це одне може бути запорукою розвитку і для самого письменства, це одне дає йому той ґрунт, поза яким ніде будуватись письменству. Навіть ті письменники, що тенденційно одхрещуються од життя, навіть вони, несвідомо для себе, дуже добре, хоч негативним способом, ілюструють залежність од життя, переймаючи якраз ті тенденції, що в присмерку людського животіння випадково беруть гору і займають на якийсь час передній план життя. Виходить із цього, що життєвий, для певної пори характерний зміст, і в певних, теж для свого часу характерних, літературних формах — ось що має бути обов'язковою силою літературних творів. Життєва сила письменства, його вага найбільше залежить од того, як воно виконує щойно зазначену функцію — показувати й відтворювати живе життя за тих чи інших історичних обставин. Те лиш письменство й варте цього наймення, що розкриває на всю широчінь та глибочінь живе життя, що служить пульсом громадських змагань, беручи слова ці в найширшому розумінні.

Найперше громадське завдання, що червоною ниткою проходить крізь усю історію людськості — це визволення людини з усіх тих пут і кайданів, які накладено на неї формами людського існування. У змаганні з тими формами, в боротьбі за свою індивідуальність особа людська кличе собі на допомогу всі засоби свого розуму і на першому місці серед тих засобів стоїть раз у раз письменство. Отже визвольна ідея, знову таки в найширшому розумінні цього слова, повинна стати основою всякої літератури, підвалиною для діяльності кожної людини на цьому полі. Нових шукаючи шляхів для думки людської, розбиваючи застарілі форми, що не дають людському духові виявити себе, новим змістом — отим "елементом свободи", як каже академік Веселовський, напуваючи старі образи, показуючи людям нові стежки до кращого життя — письменство виконує незмірної ваги визвольну функцію. І через те воно мусить бути в щонайближчих зв'язках із життям, з даною формою громадських стосунків, — мусить бути пройняте громадськими інтересами й пориваннями, цілу людину в собі виявляючи, з усіма її поривами, з усіма почуттями, інтересами, змаганнями та потребами.

Українське письменство — тим паче. Як знаємо, з давніх часів народ наш утратив був політичну самостійність і разом з нею — спромогу розвиватись без перешкод національне. Через це власне елемент боротьби з тими чи іншими формами громадського ладу, а значить і визвольна ідея — раз-у-раз були домінантою в українському житті, одбиваючись і в письменстві. Виявлялися вони і в тій безупинній боротьбі з "поганими", що знайшла відгук у нашому письменстві дотатарської доби, і в полемічних творах XVI — XVII ст., і в думах козацьких та літописах, і в зародках драматичної літератури, і в аболіціоністських творах нового письменства, коли вперше виразно піднятий був прапор рівності всіх людей, і в теперішній літературній продукції, що раз у раз пильно додивляється до громадської боротьби на рідній землі та чуйно прислухається до всіх тих покликів, що лунають на арені боротьби, поспішаючи з словом підпомоги й заохоти до всіх окривджених і зневажених. "Елемент свободи" для людини, невпинна визвольна течія — це перша, ідея, яку можна простежити в історії нашого письменства.

Визвольна не тільки щодо людини, особи людської в межах громадського єднання, а й щодо громадських одиниць у межах єднання межигромадського. Як нація підлегла, українська нація в особах кращих і свідомих заступників своїх боляче повинна була відчувати всі форми національного утиску і гостро на них реагувати. В старі часи, коли націю часто ідентифіковано з релігією, національний елемент у боротьбі здебільшого заступавсь релігійним, і обстоюючи права "віри благочестивої", наші прадіди боролись разом і за права рідної національності. Новітні часи сформулювали докладніше і виразніше природу власне національних постулатів і дали їм кращий вираз у письменстві. Любов до рідного краю і народу, бажання добути їм умови існування, дати цьому бажанню вираз у письменстві й ним послужити рідному народові на користь — ось що керувало українськими творцями слова в їхній діяльності. І ця визвольно-національна ідея тягнеться другою червоною ниткою через усю історію нашого письменства.

Любов до рідного народу і бажання служити йому в письменстві привели до того, що письменство наше, одбиваючи життя народне, повинне було звернутись і до народної мови. Хто хоче бути ближчим і зрозумілішим якомусь гуртові людей, той повинен його мовою говорити. І справді, ми бачимо, що з найперших зародків у нас письменства живущим струмком пробивається в ньому жива народна мова, і тим дужче, що ширші маси охоплює письменство, яке призначено для більшого гурту людей. Коли в старому нашому письменстві (а надто в тих редакціях, що дійшли до нас через Московщину) місцеві українські елементи в мові треба ще, як писав проф. Владимиров, виловлювати в морі церковно-слов'янщини, то середні віки вже дають зразки наближення до народної стихії: "ко чти й посполитымъ людемъ язика руского къ наказанім й доброму наученію", "для латв jat йшого выразум jat нія христіанським д jat темъ", "для лепшого вырозумленія люду хрістіанського посполитого" — письменники пишуть "барзо простою мовою і діалектом". І як ріка, що далі тече од початкових джерел своїх, то більшої набирає сили, приймаючи в себе нові й нові струмки, так і елементи народної мови в письменстві розростаються, ширші захоплюють облоги, аж поки цілком не запанували в новітньому українському письменстві, даючи тим самим величезний стимул для національного відродження українського народу. Цей процес наростання народних елементів у літературній мові легко можна зрозуміти у зв'язку з розвитком демократизму серед новітнього громадянства й демократизацією сучасного життя. Не було й гострої та пекучої потреби у щиронародному письменстві, поки авансцену æèòòÿ займали вищі, "командующіе", класи: свої естетичні й літературні потреби вони раз-у-раз мали змогу задовольняти всякими сурогатами національного письменства. Інше сталося, коли наперед виходити почали народні маси, займаючи історичну авансцену: щиро-народне письменство зробилось тепер невідлучною умовою життя народного, заступником і речником насущних потреб та інтересів народу, голосом його совісті, показником його життя. Українське, народне мовою письменство м у с і л о постати самою стихійною силою історичних обставин. Те, що в старовину тільки слабенькими струмочками пробивалось у письменстві, — народна мова — тепер стало першою умовою щиронародної творчості. І от ця поступова течія народності в змісті і формі, насамперед у літературній мові — третя риса, що виразно виявляється в історії нашого письменства.

Таким чином, трактуючи письменство як прояв життя нашого народу, як показник громадського руху серед нього, як дедалі гучніший відгук інтересів широких мас людності, я спробую дати історичний огляд українського письменства як визвольного в широкому розумінні руху, що всіма сторонами охоплює життя українського народу й показує йому стежки до кращої будуччини. Одкидаючи вузький естетичний принцип і широкий з погляду бібліографічно-систематичний, натомість провідною думкою своїх нарисів кладу принцип громадського слугування письменства народові, тим широким масам трудящого люду, що зрештою дають життя, підпору і поживу всім заходам рук людських, а серед них і письменству. Визвольна в згаданому розумінні ідея, ідея народності й любові до рідного краю, нарешті чистота народної мови — оце буде та мірка, що, беручи до уваги й загально-естетичні критерії мірятиму нею факти й події українського письменства протягом його довгої історії.

По цій мові з приводу загальних методологічних підстав, треба тут нам ще двоє питань обміркувати. Насамперед постає перед нами справа поділу письменства на періоди, потім — справа дотеперішніх досліджень історії нашого письменства.

3. Поділ письменства на періоди, як і всякі такі поділи, одгонить дуже механічністю й має тільки умовне значення. Звичайно, в кожній справі, що росте й розвивається органічно, дуже важко відшукати ті межі, що прірвою одмежовують сучасне од минулого. Таких прірв і не буває ніколи, бо сучасне раз у раз коріниться в минулому й само, стає підвалиною, вихідним пунктом для майбутнього, і ніколи ми не можемо напевне визначити подію, що б ставила виразний обруб між сусідніми періодами. Поділ на періоди — це тільки зарубки або верстові стовпи на шляху розвитку, на зразок того стовпа на Уралі, що показує непомітну в звичайних умовах межу Європи й Азії. Вага такого поділу полягає у його практичній зручності, в тому, що він допомагає виразніше означити основні риси кожної доби в письменстві й тим самим дати їй більш рельєфну характеристику.

Взявши за основу в історії нашого письменства визвольну в згаданому розумінні ідею, ми цілком консеквентно повинні будемо розбити наше письменство в його органічному розвитку на такі три виразніше окреслені періоди.

І. Доба національно-державної самостійності до з'єднання з Литвою і Польщею (кінець XIV ст.), характерна в політичному житті спробами витворити громадськодержавні форми й оборонити їх од безупинних наскоків дикої степової людності, а в письменстві — візантійським впливом, безпосереднім чи то через південних слов'ян, і першою зав'яззю оригінального письменства з рідних основ. Розпадається та доба на дві частини: дотатарська — доба розвитку, доба засвоювання й перетворювання чужих форм письменства, і потатарська — доба занепаду і спроквільного виродження тих форм у мертвотну схоластичну доктрину. Татарський наїзд у першій половині XIII ст., що спустошив був і почасти зруйнував культуру, а з нею й письменство в Україні, розмежовує ті дві частини першої доби.

II.Доба національно-державної залеглості, але з повсякчасними спробами вернути втрачену волю, обіймає дальших чотири століття — од кінця XIV до кінця XVIII ст., коли політичне життя в Україні вже цілком завмирає. Характеризують цю добу: в політичному житті боротьба за соціальне, національне й релігійне визволення українського народу од чужинців, а в письменстві — вплив од Заходу, найбільше — через Польщу, та шукання нових форм для літературної творчості, що була теж одним із засобів згаданої боротьби. І ця доба теж на дві частини розкладається: перша — доба інтенсивного розвитку під час національної боротьби з Польщею, друга — доба щораз більшого занепаду й дезорганізації в політично-громадському житті і в письменстві під нівеляційною зверхністю московською, але водночас і наростання нових форм літературних, що віщували національне відродження. Великий народний рух у першій половині XVII ст. та Переяславська умова розмежовують дві частини другої доби.

III. Доба національного відродження, що виявилося в щиронародному, за формою і змістом, письменстві — од кінця XVIII ст. й першого виступу Котляревського до наших часів. Переходячи тепер етапи загально-європейського розвитку та чергування літературних форм, українське письменство позначене найбільше боротьбою за національну індивідуальність українського народу проти державної централізаційно-обрусительної політики. Віхами на шляху письменства од Котляревського до наших днів можна вважати такі події: Котляревський і полтавсько-харківська (лівобічна) школа в залежності од першого в Україні університету в Харкові; українство на правобережжі, університет у Києві й Кирило-Мефодіївське братство та його діячі, особливо Шевченко, й перші репресії серед українського письменства; Петербурзький період і "Основа", нові репресії й початок тісніших зв'язків України з Галичиною після її національного відродження; Київський період, українофільство і "південно-західний відділ" Географічного товариства з його інтенсивною науковою роботою; катастрофа 1876-го року і перенесення літературного центру за кордон, Львівський період; 1905-й рік і початок української преси в Росії; світова війна з р. 1914-го і погром, українству заподіяний переможним націоналізмом російським, банкрутство його та могутній розмах українського руху після революції 1917 року.

Така ота найзагальніша схема, в яку вкладається, на мою думку, історія українського письменства. Щодо внутрішнього розросту, то тут ми помічаємо надзвичайно цікавий процес, — як письменство помалу йде од універсалізму до партикуляризму щодо свого обсягу і паралельно з цим — хоч у вужчих межах, але ширшим і глибшим робить свій вплив, наближаючись до ширших мас людності. Зазначений процес звужування щодо сфери діяльності і поширення щодо впливу на маси людності — був результатом насамперед тієї мови, що в той чи інший час панувала в письменстві. За першої доби панувала перенесена з Болгарії мертва церковно-слов'янська мова з деякими тільки, хоч і досить замітними, місцевими одмінами в лексиці, вимові й правопису. То було письменство, не згадуючи вже навіть про південне слов'янство, спільне для всіх тогочасних руських племен, по-справжньому "общерусская литература" — той ідеал, до якого кермують і теперішні обрусителі та централісти. Ідеал, як бачимо, лежить не спереду, а ззаду нас, у далекій давнині, порохом віків припалий, — і характерно, що зблизитись із дійсністю він міг тільки на основі мертвої, для всіх руських племен однаково чужої мови, скільки вона не оживлялася свіжими місцевими наростами. Друга доба характеризується з цього погляду диференціацією письменства: дужчає течія народності в мові, і письменство, спочатку спільне, виразно розбивається тепер на південно-західне (українсько-білоруське) та північно-східне (московське). Те письменство, яке ми маємо право зачисляти до нашої історії, служить спільно вже тільки південно-західним руським племенам, тобто українському й білоруському, і обом воно ближче і рідніше, ніж було старе письменство. Нарешті третя доба характеризується вже щиронародною мовою в письменстві і через те цілковитою диференціацією його відповідно до племенних груп: маємо вже три письменства, як і три народи — великоруське, українське й білоруське.

Ця надзвичайно цікава еволюція письменства — од мертвотної, механічної єдності до живої, органічної різноманітності — показує той натуральний шлях, що ним повинно було йти, і з усякими перешкодами таки йшло, письменство, наближаючись до ширших кіл людності й перестаючи бути привілеєм самих верхів громадянства, тієї тоненької плівки, що зверху покривала народні маси і за них говорила. Скільки в цьому процесі письменство тратило на широті свого впливу, звужуючи місце розповсюдження, стільки ж здобувало воно на глибині, стаючи ближче до народних мас та краще одбиваючи життя й потреби їхні. В старовину, коли й сама диференціація племен ще не так виразно була позначилась і коли письменство було привілеєм вищих, освітніших кіл, воно могло бути на всю Русь єдиним. Процес розпаду руських племен, з одного боку, та демократизація письменства, наближення його до живого життя на службі народним інтересам зробили те, що єдине письменство розділяється, як ми бачили, на окремі самостійні течії, що плинуть поруч і впливають, певна річ, одно на одне, але вже не змішуються між собою. Цей неминучий історичний процес, що спричинився до українського відродження в XIX ст. й витворив на Україні нове, демократичне змістом і народне формою, письменство, служить найкращим доказом натуральності й неминучності та життєвої сили нашого письменства, пророкуючи йому добру путь у майбутньому. Безперечно, що далі сягатиме демократизація культури, освіти й письменства, то глибше й дужче перейматиметься воно народними основами, то ближче ставатиме до народу своєю мовою. Глибочезної ваги цей факт і даремно заплющують очі на нього всі ті, хто навперейми силкується довести "искусственность" українського відродження, виставити його якоюсь непотрібною примхою купки фантастів. З історії письменства ми наочно бачимо, що не примха тут виявилась (та й що то за історіософія, на примхах збудована!), а неминучий історичний процес розвитку, проти якого змагатись дарма і приспати який так само неможливо людській силі, як збити землю з її одвічного шляху. Хоч би що робили охочі до таких рисковитих експериментів людці, хоч би як нахвалялись вони тепер на українське письменство — історичний процес і далі йтиме своїм ходом і дійде до своїх ідеальних форм. Поки хвалько нахвалиться, будько набудеться, — і вже набувся, якщо так можна сказати. Жива, органічна різноманітність — це не означає — розбрат, ворожнеча; хоч би що хвальки говорили, а вона таки краща од мертвої єдності, а до неї тільки й силкуються — даремно! — вернутись наші лицарі об'єднання...

4. Лишається нам ще коротенько оглянути наукові здобутки й заходи щодо дослідження нашого письменства.

Досліди старого письменства ще й досі не завершено, ще й тепер вряди-годи трапляється знаходити нові пам'ятки тогочасної літератури та можливість таких знахідок не виключена й у майбутньому. Все ж таки, як і треба було сподіватись, з фактичного боку розроблено найповніше отой старий період українського письменства, усім руським племенам спільний і через те цікавий не тільки українським дослідникам, доступний не самій українській науці, а й далеко багатшій на сили й засоби науці російській. Треба зауважити тільки, що цей період з погляду національної приналежності найбільш заплутаний і сповнений свідомого й несвідомого баламутства. Дослідники-росіяни розробляли його переважно з суто російського, краще навіть сказати — з московського погляду, вважали його попередником самого тільки російського письменства, нехтуючи письменство українське та його коріння в минулому й безпосередні зв'язки з старим нашим літературним надбанням. Звичайна схема історії російського письменства будується так, ніби центр літературних інтересів і діяльності після татарського нападу перенесено на північ і ніби тільки там далі сукано нитку літературного розвитку. Коли й згадується творчість "южно-русских" письменників, то хіба лише, як міст між давнім письменством та московським, як незаконний якийсь і випадковий, незважаючи на його інтегральну в очах дослідників натуру, додаток до того єдиного письменства, що дало в своєму розвитку теперішню російську літературу. Отже, хоч російські дослідники й не можуть дати собі ради з "южно-русским", письменством, бо воно аж ніяк не вкладається в призначені йому силоміць рямці — проте витворилась, як бачимо, тверда традиція єдиної російської літератури, що сама тільки виросла на ґрунті старого письменства. Традиція ця не нова: першим виявком у письменстві такої "об'єдинительної" теорії громадського й літературного централізму була знаменита "Степенная книга", пам'ятка московського письменства середини XVI ст політичних тенденцій, вона прив'язувала новонародженний автократизм московський до історичних традицій, у ланцюзі яких обов'язковим кільцем була й південна, українська, Русь. Легендарна генеалогія московських царів виводила їхній рід од Пруса та Августа через візантійських імператорів та південноруських князів, і таким чином Москву робила безпосереднім і єдиним нащадком та спадкоємцем староруського життя. Все, що не підходило під цю тенденцію, попросту одкидалось як чужоземне та єретицьке, навіяне латинським Заходом; усі відмінності південної Русі, переходячи крізь таку суто московську призму, певна річ, затирались і пропадали. Офіціальна історія "третього Риму" — Москви знала тільки одну московську Русь, і коли з Москвою з'єдналась Україна, то й на неї перенесено той офіціальний погляд, як на блудного, мовляв, сина, що вернувся нарешті до рідної домівки. Так офіціальні погляди, зміцнюючись протягом віків і стаючи непохитною традицією, перейшли й до новішої російської історіографії та історії письменства і наклали на них дуже грубу централістичну закраску. Щоб оправдати її, постала навіть була спеціальна гіпотеза великорусизму Київської Русі. Ця гіпотеза, яку, вигадав у 50-х роках XIX ст. Погодін, а останніми часами поновив був академік Соболевський, ставить справу так, ніби в Києві до татарського лихоліття сиділи великороси, а коли вони подались од татар на північ, то на спустошені цілком їхні землі прийшло тоді з-за Карпат нове плем'я, українське. Історія українського народу, а значить і письменства, починається таким чином десь тільки з XIV ст., а все письменство попередніх часів приточується виключно до історії російського письменства. Гіпотеза Погодіна-Соболевського така штучна й так одгонить од неї вигадкою, що навіть у російській науці вона не зажила собі популярності й після історичних та філологічних праць Максимовича, А. Котляревського, Антоновича, Житецького, Михальчука, Грушевського й Кримського її можна вважати цілком похованою. Проте не в таких крайніх формах вплив централістичної традиції все-таки й досі відлунює в російській науці, яка трактує старий період нашого письменства як неподільне добро самої тільки "русской литературы".

Значно слабше з фактичного боку розроблено середній період нашого письменства, що притягає до себе увагу переважно місцевих учених. Тут кожний, можна сказати, рік приносить багато нового матеріалу, але в головних рисах репутація цього періоду з національного погляду стоїть твердо, бо місцевий українсько-білоруський елемент занадто вже виразно в ньому пробивається, щоб можна було ним знехтувати. Хоч українські письменники цього періоду мали великий вплив на письменство московське і спричинились навіть до формування самої літературної мови на півночі (М. Смотрицький, Є. Славинецький, С. Полоцький та інші вчені й письменники київської школи), проте вже їхні сучасники, ортодоксальні москвитяне, скоса поглядали на них за світський і західний дух їхніх творів і, як вогню, боялись єретицьких, "латинських", думок з "Черкаської землі". Цей острах перед українським письменством виявлявся найбільше в тих репресивних заходах, що на півночі починаються не за нашої пам'яті й мають свої давні традиції^[3], "с большим подкреплением" доводячи на колоритних фактах окремішність українського письменства. Цим окремим письменством і тепер не дуже цікавляться в наукових російських сферах, але все-таки і про нього вже маємо цілий ряд монографій таких, переважно українських, учених, як Максимович, Костомаров, Куліш (про Климентія), Драгоманов, Житецький, Сумцов, О. Левицький, Франко, Мик. Петров, акад. Кримський, проф. Студинський, Шляпкін, проф. Архангельський, акад. Перетц, проф. Рєзанов, М. Возняк та ін. Працею названих учених установлено вже загальну картину розвитку українського письменства в середньому періоді і зв'язано його як з попередніми, так і пізнішими часами, з старим і новітнім письменством.

З новішого письменства, од Котляревського, маємо вже не тільки монографії про окремих письменників, а й огляди всього письменства, трактовані з погляду його розвитку од найдавніших часів. Взагалі кажучи, не тільки у нас огляди письменства були здобутком нових часів, — їх не знало старе письменство всіх народів, даючи тільки короткі списки книжок для тієї чи іншої практичної мети. Так, у літопису під роком 1289-м знаходимо список книжок, якими обдарував церкви князь Володимир Василькович — опріч якогось "великого збірника" — самі лише церковні книги. Ще раніший, бо вже в "Изборнику" р. 1073, приклад таких списків маємо в так званих "индексах книг истинных й ложных": "о книгах, которую подобаєт чести, а се книги лживый их же не подобаєт чести", — тут бачимо вже й оцінку книжок — правда, найпримітивнішу. Самі списки бачимо і в описах бібліотек, напр., Слуцького монастиря (з XV ст.) або Супрасльського (з XVI ст.) Першою спробою справжнього бібліографічного покажчика з коротенькою оцінкою книжок треба вважати відоме "Оглавленіє книг, кто их сложил", що належить комусь із київських учених XVII ст., певне — Єпифанію Славинецькому. І тільки в першій половині ХІ-Х ст. починаються вже справжні огляди історії українського письменства, автори яких ставлять сучасні твори у зв'язок з колишнім письменством, протягуючи нитку розвитку між минулим та сучасним.

Перший, хто натякнув був, хоч і з іншого приводу, мовляв — по дорозі, на потребу й можливість історичної мірки в справах українського письменства — це, мабуть-таки, відомий галицький учений і патріот першої половини XIX ст., запальний оборонець освіти рідною мовою, постійний інформатор славного В. Копітара в справах українських — крилошанин перемиський Іван Могильницький (1777 – 1831). Людина, вища за сучасників на цілу голову, учений справді був навдивовижу обізнаний з минулим рідного краю та його культурними здобутками, Могильницький свою свідомість і свої подиву, як на ті часи, гідні знання обернув на оборону народної мови й тією мовою писаної літератури. У своїй апології народної, галицького хлопа, мови — "В jat дом jat сть о Рускомъ Языц jat ", що друком тоді з'явилася тільки в польському скороченні,,Rozprawa о języku ruskim" (1829 p.), надрукованому потім аж двічі і в російському перекладі — Могильницький не тільки обороняє самостійність української — ,,руської", його тодішньою термінологією кажучи — мови на обидва фронти, польський та російський, але й зв'язує новітню творчість українського народу з старими літературними пам'ятками, що колись постали були на його землі. Він старанно визбирує все, що має національні риси, в старовині; він розуміє й обстоює єдність українців із Наддніпрянщини і Наддністрянщини; він докладно і з повним розумінням спиняється на тодішніх назвах, до української мови приложених, і приймаючи сам термін "руська мова", з іншими назвами полемізує дотепно. У доданій до ,,В jat домости" першій у нас спробі історично-літературної хрестоматії серед зразків згадує Могильницький і наводить старі, князівських часів грамоти, переклади біблії — особливо спиняючись на Фр. Скорині, з ,,Статуту Литовського" уривки, всякі юридичні акти, з творів П. Беринди, Галятовського та Радивиловського, вірші з "Богогласника" й інші — аж до зразків з ,,Енеїди" Котляревського та віршів з "Граматики" Павловського. Як на свій час, була це праця ваги надзвичайної однаково з наукового погляду, як і з чисто громадського: не дарма ж бо цілі покоління галицьких діячів потім поглядами Могильницького живилися й керувалися в своїй науковій роботі (Осип Левицький, Головацький, тощо). Як згадано вже, брався Могильницький до своєї праці з повною свідомістю. ,,Переконавшися тоді, — пише він у ,,В jat домости", — приведеними вище доказами про давність і знакомитість язика руського, може, не один читач, несвідомий історії народної, запитати: для чого ж то так давній, так знакомитий язик руський з загального уживання вийшов? Чому ж тепер язик той є тільки просторіччям меншої сільської шляхти, священиків греко-католицьких і народу посполитого, у містах і селах мешкаючого?" ,,Через що ж у такому занедбанні у нас пребуває південно-руська письменність, тим часом як вона дала б рідній історії багато пам'яток ваги надзвичайної?" — сам себе запитує Могильницький, і вже в запитанні цьому вчувається подих історичної думки та життєва логіка. І тим більше, що Могильницький знав, як бачимо, і про сучасні йому спроби українського письменства, принаймні в творах Котляревського, і до них безпосередньо приточує нитку історичного розвитку письменства на Україні. Теоретично, апріорно Могильницький дійшов до тих самих висновків, які практично, ділом поставили перші діячі відродженого українського письменства, і "не даремно ж, — писав, передруковуючи працю Могильницького, Куліш, — він усвідомлював те, що проповідував", запальною любов'ю до правди захоплений та озброєний свідомістю й знанням, керований почуттям, можна сказати, історичної реальності.

Справжні, складені історичним методом праці з історії українського письменства попереджено, з 30-х аж по 60-ті роки, оглядами поточного письменства тих часів. Такі огляди стали навіть своєрідним шаблоном для всіх, хто торкався тоді українського письменства. Починаючи з Осипа Бодянського (1808 – 1876), що під псевдонімом Мастак надрукував ще 1834 р. перший огляд нашого письменства, беручи за вихідну точку видання Квітчиних повістей — такі праці стрічаємо у М. Костомарова (в "Молодику" за 1844 р., згодом ще в "Поэзіи славянъ" Гербеля, 1871 р.), А. Метлинського, Ол. Котляревського ("Скубентъ Чуприна"), М. Гатцука, П. Куліша (в "Русской Бес jat д jat ", "Русскомъ В jat стник jat ", в "Хаті" й "Основі"). Всі названі автори українське письменство починають звичайно з "Енеїди" Котляревського, не спиняючись на його попередниках і взагалі не ставлячи наше нове письменство у зв'язок з його першоджерелами. Витворився був у них так само й однаковий погляд на значення того чи іншого письменника. Так, усі автори цих початкових оглядів більш або менш негативно ставляться до Котляревського — "бурлацьке, мовляв, юродство", — вище за нього ставлять Артемовського-Гулака і власне аж Квітку мають за правдивого батька українського письменства, а тоді — найвизначніше в ньому місце відводять Шевченкові, спиняються докладніше на творах Марка Вовчка, побіжно згадуючи таких письменників, як Боровиковський, Гребінка, Метлинський, поряд з поодинокими книгами, як "Чари" Кирила Тополі або "Наські українські казки" Іська Материнки (Бодянського). Ця схема найвиразніше проступає у найпізнішого із згаданих авторів, у Куліша, і він же, мабуть, найвлучніше й висловив думки свого покоління на процес зароду письменства на Україні — цього "нового слова між народами" — та на справжнього його батька, Котляревського. "Як появився Котляревський із своїм Енеєм, — писав Куліш у "Хаті", — усі зареготали щиро, що який то справді чудний той простий люд український, од котрого ми, дякуючи деяким старосвітським добродіям, одрізнились. Зареготали, і той регіт був — найстрашніша проба нашому писаному слову українському. То було всеодно, як родиться дитина серед п'яних баб, та ще й сама сповитуха вп'ється. Коли витримає бідолашнє немовлятко перше безумне привітання на божому світі, то то буде ознака, що вродилось воно собі живучим аж надто. Вже такої страшної проби пізніше йому й не трапиться. Тим реготом над "Енеїдою" трохи не згубили самі земляки свого ж новонародженого слова". Чується тут швидше стурбованого критика голос про дошкульну злобу дня, аніж спокійного та об'єктивного історика. Бачимо в цьому загальному тоді погляді на перший твір відродженого письменства нашого насамперед нехтування історичної перспективи: опікшись на "котляревщині", отих справді блазенських витворах нездар-наслідувачів і не зауваживши традиційного коріння творчості Котляревського в минулому, письменники наші пошили й самого батька українського письменства в несвідомого пустуна, ніби рятуючи цим честь рідного слова. Не маючи ж перспективи, з усіма навіть часто влучними й справедливими увагами та оцінками поодиноких письменників, ці перші огляди українського письменства все ж грішать проти самих основ історичного розвитку в письменстві. Українське письменство вони розглядають не в історичному його процесі, не як самостійний даного національного осередку витвір, а в залежності од письменства російського і тих поглядів, що там були витворились і запанували. Тому-то одпадає все, що було до Котляревського, бо звичайні схеми історії російського письменства одно загарбали собі, а про інше мовчать, тому-то й на факти пізнішого письменства українці дивляться очима російських літератів і ті факти оцінюють з погляду російського письменства. Навіть полемізуючи з ним, наші люди, як Ол. Котляревський, все ж висловлюють думку зв'язану утертими шаблонами й не можуть вільно міркувати. Ще не прийшов-бо час історії, а критичний аналіз гальмувався од недовершеної свідомості національної — і люди йшли напомацки, певних критеріїв не здобувши, ясного шляху не добачаючи. Цей період ніби історичних оглядів нового нашого письменства замикає П. Петраченко, автор "Краткаго историческаго очерка украинской литературы", надрукованого додатком до курсу "Исторіи русской литературы" (Варшава, 1861), йдучи слідом за Кулішем, Петраченко, по занадто короткім "общемъ взгляд jat ", розглядає на 10 сторінках творчість Квітки, Шевченка й Марка Вовчка, долучивши до них ще й самого Куліша. На праці Петраченка, як найменш оригінальній серед усіх, найбільше, може, позначились хиби всіх оглядів і нарисів цієї доісторичної, скажу так, доби в історіографії нашого письменства, а саме — їхня неісторичність та погляд на українське письменство, як на додаток тільки до російського.

Глибше з принципового погляду і навіть з фактичного ширше підходять тоді ж до справи ближчі земляки Могильницького, галичани — Іван Вагилевич (1811 – 1866) та Головацький Яків (1814 – 1888). Легко зрозуміти — чому. Бо стоячи осторонь од російських впливів, вони в своїх поглядах не були спутані шаблонами, схемами й традиціями російського письменства і вільну через те руку мали якраз там, де треба було історичну перспективу держати незатемненою й прозорою. Бо, з іншого боку, на тій віддалі вони здужали зберегти й деяку позитивну традицію самостійного літературного розвитку українського народу і цю традицію поставити проти чужої узурпації. І от галицькі вчені пішли іншим шляхом — слідами Могильницького, якому взагалі мають багато завдячити початки літературного відродження в Галичині. Названі автори в 40-х роках дають справжні вже огляди історії українського письменства, пов'язуючи — утертій схемі наперекір — нове наше письменство (через творчість литовсько-польських часів) аж із старо-руським письменством княжої доби. Так складено "Зам jat тки о руской литератур jat " (1848) Вагилевича й особливо Головацького "Три вступительніи предподаванія о руской словесности" (1849). ,,У викладах моїх, — заявив Головацький, — гадаю історичним шляхом перейти головніші й важливіші творіння народу руського, аби ясніше дух тих творів розпізнати можна було". І справді, Головацький пильно дотримується історичного методу, розглядаючи долю рідного письменства од "словесності, котра розпочинається аж із прийняттям віри християнської", до письменників — сучасників автора. Але поруч правдивої схеми та досить добре витриманого методу, обидві праці галицьких учених і хиби мають не абиякі. У Вагилевича здибаємо безліч фактичних помилок, які показують, що автор не все мав під рукою, про що писав, і через те його характеристики (новіших письменників особливо) не підносяться над загальними фразами, а вся загалом праця має вигляд дилетантського виробу. Більшого можна сподіватись було од Головацького, цього визнаного спеціаліста і справді тямущого знавця у сфері історії письменства. З усіх галичан того часу він таки найкраще був ознайомлений з українським письменством, маючи до того ж і всі найважливіші видання з України: з нього був патентований авторитет у літературних справах, ,,літературний диктатор", як любили в Галичині тоді говорити: не дарма ж Головацького, а не когось іншого обрано на кафедру української мови й письменства, засновану 1848 р. у львівськім університеті. Тим часом практично виявилось щось інше. Спинившись докладніше на старому письменстві, нове Головацький збуває немов знехотя як настирну якусь і нелюбу повинність, не вкладаючи в свою працю ані трохи щирого запалу й душі та розуміння, і в своїх концепціях літературних не йде далі свого менш авторитетного товариша. Знамениті "Три вступительніи предподаванія" Головацького, цікаві з методологічного боку і як схема історії нашого письменства, саме в останній частині своїй, яке стосується нового письменства, може служити зразком беззмістовності, поверховості й того специфічного шаблону, що вже тоді почав закорінятись у літературних справах на галицькому ґрунті, щоб процвісти пишним цвітом трохи згодом. Видно, що в Головацькому обізвався вже пізніший москвофіл; ерудит-рутинер без доброї школи та схоластик, що не стерпів ні демократичного духу, ні народної мови, цих двох у нашому письменстві найголовніших прикмет. Що це не самий лише здогад, маємо цьому докази в самій праці Головацького. Наприкінці його студій ніби несподівано проскочила думка, що всі, з Котляревського починаючи, українські письменники намагаються "висказати все народним малоруським духом, малоруським словом, щоб відокремити його від книжного російського, виявити самодостатнім. Для того, — додає професор українського письменства, — часом впадали в другу крайність — простонародного недоречного (sic!) висловлення". Треба думати, що саме цей погляд на недоречність "простонародності" в письменстві й одбився тією неохотою Головацького до нового українського письменства, яку зазначають і університетські слухачі цього першого професора-українця (Ом. Огоновський), і пізніші дослідники літературного життя (І. Франко, М. Возняк). А втім мусимо додати ще, що праці галичан не були свого часу у нас відомі й через те кращою своєю стороною ніякого не мали впливу на розвиток щиро історичного погляду щодо українського письменства.

Не спромігся на нього стати, бувши цілком під впливом початкових оглядів Куліша й інших, Ол. Пипін (1833 – 1904) у першому виданні знаменитої своєї історії слов'янських літератур, написаної спільно з В. Спасовичем ("Обзоръ исторіи славянскихъ литературъ", 1865). Таким чином, честь першої постановки українського письменства на цілком історичний ґрунт належить у Росії маловідомому тепер Ів. Прижову, що того самого 1869 року надрукував у "Филологическихъ Запискахъ" і окремо видав (у Воронежі) невелику працю: "Малороссія въ исторіи ея литературы съ XI по XVIII в." з побіжним оглядом літературного розвитку в Україні від найдавнішого часу аж до Котляревського. Як цю працю зустрінуто в українських колах, бачимо з того, що зараз же, того ж таки року, її надруковано і в українському перекладі Н. Вахнянина ("Правда", 1869 р. ч. 36 — 44). Мабуть, величезною була потреба в історичному освітленні минулого нашої літератури, якщо люди вхопились за неповну і не всюди докладну працю Прижова, аби вона хоч саму проблему виразно ставила. Задовольнити ж згадану потребу судилося таки Пипіну у другому, кардинально переробленому, виданні своєї спільної з Спасовичем книги, що вийшло через десять років під титулом: Исторія славянскихъ литературъ (т. I. СПБ. 1879). Автор нарису про українське письменство, тобто сам Пипін, значно поширив фактичний бік своєї праці і суттєво змінив свою методологію. Власне це була вже справжня історія українського письменства, почата, правда, з литовської доби, бо попередню епоху автор уважає ще за "общее достояніе об jat ихьотраслей русской народности".

Досить докладно як на тодішній фактологічний стан Пипін розглядає факти нашого давнішого письменства в усіх його формах і, приступаючи до нової доби, трактує її як відродження давньої традиції під впливом "факта славянскаго возрожденія", в якому й бачить джерело та реальність українського письменства нових часів. Таким чином, у "спор jat южанъ и с jat верянъ" Пипін рішуче тягне руку за перших. Свій огляд, що де в чому й досі не втратив своєї ваги. Пипін довів аж до 80-х років XIX ст. і — що особливо треба відзначити — згадано тут уперше й про Наддністрянську Україну в невеличкому, але на той час достатньо змістовному нарисі національного відродження в Галичині та в перегляді її літературного надбання теж до 80-х років. Праця Пипіна знаменувала вже нову стадію в дослідженні українською письменства, прищепивши до нього справді історичний погляд, і була першою на цьому полі науковою спробою.

Проминемо панегіричну книжку Павлина Свенцицького "Вік XIX у діях літератури української" (Львів. 1871), не так наукову працю, як запальний гімн народній поезії та письменству. Не спинятимемось і на статтях М Драгоманова (під псевдонімом — Українець) у "Правді" 1873 — 74 pp. під заголовком "Література російська, великоруська, українська і галицька": вони бо швидше виявляють критичні думки самого автора, ніж процес розвитку українського письменства, поступаючись цим перед іншою працею Драгоманова "Про галицько-руське письменство" (1876), в якій дано огляд літературного розвитку в Галичині. Не торкатимемось і праць Ол. Кониського — "Історія русько-українського письменства XIX віку" (під псевдонімом — Кошовий, у "Світі" 1881 — 82 pp.) та "Zarysy ruchu literackiegu Rusinow" (у варшавському "Ateneum" 1885 p.): з першої — бо надруковано лише кілька початкових нарисів, а друга дає надто побіжний перегляд літературних здобутків на Україні. Тим більше можемо дати спокій цим працям, що з 80-х років починається справді вже історичне дослідження українського письменства, попереджене й низкою підготовчих праць та окремих монографій з обсягу давніших періодів.

Року 1880-го вийшли у Києві "Очерки изъ исторіи украинской литературы XVIII в jat ка" проф. духовної академії Мик. Ів. Петрова (1840 – 1921 pp.), в новій редакції надруковані в "Трудахъ Кіевской Духовной Академій" 1909 – 1911 pp. під заголовком: "Кіевская искусственная литература XVII и XVIII вв., преимущественно драматическая" и окремо під назвою — "Очерки изь исторіи украинской литературы XVII и XVIII в jat ковъ" (Київ, 1911). На початку 80-х років у журналі "Историческій В jat стникъ"окремими нарисами, а потім, 1884 р., в Києві книгою, з'явилась і друга того ж ученого праця: — "Очерки исторіи украинской литературы XIX стол jat тія", що потягла за собою чимало інших праць, зокрема критичні уваги Кониського й Комарова у львівському "Ділі", нижче зазначену книгу проф. Мик. Дашкевича тощо, та й досі ще не зникла з обрію історико-літературних дослідів. Книги академіка Петрова становлять безперечно новий етап у розвитку тих дослідів, кладучись на замітне кільце в ланцюгу нашої літературної історіографії. Перша книга, як пояснює сам автор, мала бути ніби вступом до історії українського письменства XIX ст., до якого Петров заходить історичним шляхом, кладучи в основу своїх досліджень ступневий розвиток письменства як такого й еволюційний зріст одних його форм та проявів нового письменства з інших, старших віком, що витворились у попередню добу. З другого боку й ці останні автор органічно зв'язує з ще давнішим письменством київських часів. Таким чином, у працяхакад. Петрова історичний метод доходить свого логічного завершення, дошукавшись справжнього джерела до всієї літературної еволюції на Україні. Це відповідає свідомим завданням і намірам історика. "Історичне дослідження української літератури теперішнього століття і тільки воно, — пише Петров, — може розв'язати той гордіїв вузол заплутаних стосунків між обома вітками руської літератури, який силкуються, іноді, силоміць розрубати. Історичне дослідження української літератури розкрило б справжнє її коріння й природу, дослідило б той ґрунт, на якому вона росте, й визначило б, до якої міри стоїть непохитно та видає живі соки той ґрунт і водночас має чи не має своє майбутнє українська література". Своєю книгою й мав відповісти автор на поставлене запитання і саму відповідь можна вгадати вже з такої важливої постановки й трактування теми. Але окресливши дуже добре межі й засоби своєї праці, автор проте зараз же допустивсь однієї, але кардинальної помилки, що збила його з правдивого методологічного шляху й заподіяла чималу руйнацію його ж власній будові, потягнувши за собою й чимало огріхів композиційного й аналітичного плану, за які справедливо свого часу докоряла нашому історикові критика. Кардинальною помилкою була тенденційна, наперед запрограмована думка про рабську залежність українського письменства від російського, ба навіть повне підпорядкування йому і навіть копіювання його українськими письменниками. Ця несправедлива в основі своїй думка вирвала з-під ніг в історика той власний ґрунт, на якому він був розташувався й на якому тільки й можна зрозуміти і належним чином оцінити факти й події кожного національного письменства, і зменшила вагу своїх попередніх праць, і нарешті накинула на всі літературні здобутки нашого письменства густе покривало, за яким історикові стало вже важко не тільки зрозуміти, а й оцінити їх справжню вагу і природу На цьому дуже втратила вартість праць Петрова. Але поза цим лишається дуже багатий фактичний матеріал, доведений до 80-х років, подекуди влучна систематизація його й нарешті ширший з громадського боку і морально прекрасний факт визнання українського письменства та його історичних, отже — непохитних, підвалин кваліфікованою наукою в особі компетентного автора, до того ж своїм походженням та вихованням і не зв'язаного з українством. Цим праці небіжчика Петрова виходять поза межі тільки наукового значення.

Зазначену помилку його виправляє й додає чимало нових джерел українського письменства друга наукова праця, що так само вийшла з кіл російської кваліфікованої науки, належить вона професорові Київського університету, згодом — російському академікові Мик. Дашкевичу (1852 – 1908). Мається на увазі академічний його "Отзывъ о сочиненіи г. Петрова: "Очерки исторіи украинской литературы XIX стол jat тія"("Отчетъ о 29-мъ присужденіи наградъ графа Уварова" СПБ. 1888). Як і треба було сподіватись,«Отзывъ» Дашкевича в розгляді матеріалу тісно пов язано з «Очерками» Петрова. Але велика ерудиція автора та спеціальні його досліди над деякими з джерел українського письменства спричинились до того, що рецензія виросла в цілу книгу цілком самостійної ваги і значення, сповнену надзвичайно цінного матеріалу й оригінальних на той час висновків. Проф. Дашкевич іншу має вихідну точку, а саме — що "украинская литература XIX в., въ отличіе отъ прежней, проявила значительную самобытность и художественность при народности содержанія" та що вона "создана оригинальнымъ геніемъ южно-русскаго племени и черты его обнаружились съ достаточною яркостію у писателей XIX в.". Якщо в ній і знайдемо риси залежності, наслідування, то їх є стільки ж, скільки у кожної іншої праці з новіших досліджень нашої літератури: позички не замулили народність. Дашкевич, розгорнувши думку Пипіна про впливи на Україну подій слов'янського відродження, перший поставив українське письменство в тісний та органічний зв'язок з головнішими течіями європейської освіти, не забуваючи водночас і про "старый, никогда не прерывавшіяся преданія м jat стнаго творчества". Відповідно до такого погляду автор і простежує, чим виявились"м jat стныя начала украинской литературы", а також, як доходили і в чому виявлялись "общеевропейскія теченія, отражавшіяся въ ней черезъ польскую и русскую литературы и помимо ихъ". Цим під історію нашого письменства закладено ту підвалину, якої бракувало в дослідженнях попередників. З особливою увагою в історії українського письменства спиняється Дашкевич на початкахвідродження (Котляревський та інші), розшукуючи джерела його, а розділ про стосунки, напр., українських письменників із так званою українською школою в польському письменстві належить і досі до найкращих у цій сфері досліджень. Маючи цілком самостійну вартість, працяДашкевича водночас дуже добре доповнює попередні праці Петрова і поруч із ними лягає в основу дальших на тому ж полі праць.

З 1886-го року в "Зорі" починає друкуватись велика праця професора львівського університету Ом. Огоновського (1833 – 1894) "Исторіялитературы рускои", паралельно видана й окремим виданням у чотирьох частинах (6 книг, Львів, 1887 – 1894), але не скінчена черев смерть автора (1894 р.). "Літературу малоруську або русько-українську уважаємо, — зазначає Огоновський на самому початку своєї праці, — окремою від літератури російської, тому що народність русько-українська є окремою від народності великоруської або російської. На літературу польську тут не треба рефлектувати, позаяк словесність руська стоїть на більшій відстані від літератури польської, ніж від російської. Окресливши так засоби своєї праці, Огоновський тим самим стає вже міцно на той основний ґрунт, на якому ще не зовсім твердо почували себе його попередники. Само собою зрозуміло, що він водночас шукає джерел і ґрунту українському письменству в тій глибині віків, коли тільки виходить на арену історії українське (південно-руське) плем'я, знаходячи початки його в письменстві київської доби^[4]. Правда, те старше письменство історик не вважає ще цілком народним. "Руська література письменна, на погляд Огоновського, є душею народного життя в періоді новітнім, коли письменники руські стали справді живитися мовою і світоглядом люду. До Івана Котляревського література письменна не була народною, тому що розвій її спиняли три елементи: спочатку церковно-слов'янська візантійщина, потім культура польська з середньовічною схоластичною наукою і насамкінець просвітня кормига царства московського". Ставлячись, отже, негативно до давнього нашого письменства. Огоновський усе ж добачав в ньому подекуди "здорові зерна", жалкуючи тільки що "в тяжкім лихолітті народнім не одно зерно заснітилось у своїм зароді". З такого погляду виходячи, історик побіжно переглядає факти з старого письменства і всю увагу свою зосереджує власне на добі відродження аж до 90-х років XIX ст., якій і присвячено більшу частину праці Огоновського. Заслуга його в тому, що він зібрав і використав багато матеріалу — біографічного, бібліографічного та історично-літературного, і з цього погляду праця його матиме вікопомне значення як фактаж для подальших дослідників. На жаль, і хиби цієї "Исторіі" так само немалі, і насамперед — методологічна плутанина, а власне — брак усякого методу. Тому історичного розвитку ми в Огоновського не бачимо: він дав у своїй праці не так історію письменства, як номенклатуру письменників, окремі етюди й монографії, не поєднані між собою внутрішньою ідеєю; у них найбільше приділено місця переказуванню змісту творів кожного письменника з одноманітними, шаблонними увагами естетичної марки та quasi-патріотичними приспівами. Загальні характеристики надзвичайно бліді, позбавлені темпераменту й індивідуальних прикмет; не визначено і не почувається місця, яке займає в історії письменства той або інший письменник, не показано ґрунту, що з нього виросли й поживу мали літературні факти. Праці Огоновського бракує живого нерва або — скажу так — усякої перспективи: постаті письменників немов виставлено всі в один ряд і часто вони дуже один на одного схожі. Огоновський, можна сказати, закінчує собою добу збирання матеріалу і вже після нього став можливим той синтез, той підрахунок літературного надбання, що є істотною рисою справжньої історії письменства.

Образ такого підрахунку дає почасти праця В. Коцовського — "Оглядъ національной прац jat галицкихъ русиновъ» у "Зорі" 1887 р. Написана з приводу 50-х роковин виходу в світ першої народною мовою книги в Галичині ("Русалки Днестровои"), ця праця містить цікавий, хоч і конспективний, перегляд літературних фактів на громадській основі у Наддністрянщині. Спробу синтетичного викладу літературного матеріалу, що постачила Галичина, дав Остап Терлецький (1850 – 1902), надрукувавши, за підписом — Ів. Заневич, у "Житті і Слові" 1894 — 95 pp. велику працю "Літературні стремліня галицьких русинів від 1772 до 1872 pp.". Широко, задумані як зразок оглядів історії культури, ці літературно-громадські нариси оброблено досить хаотично й до того ж автор не дав собі з ними ради й кинув, не дійшовши краю. Терлецький замірився був написати історію внутрішнього розвитку й розумового руху в Галичині за століття її життя під ігом австрійським, але заплутався в неперетравленій масі матеріалу й одбіг од своєї справжньої теми, давши і більше, і менше, ніж обіцяв заголовок праці: більше — бо викладає не самі літературні, а й громадські події та змагання; менше — бо якраз літературна сторона еволюції виступає невиразно, на другий одсовуючись план за події суто громадської ваги. Невдатна, як спроба синтетичної обробки, праця Терлецького має вагу знову ж своїм матеріалом, досить старанно і дбайливо зібраним. Те ж саме сказав би я й про другу, посмертну, працю того ж автора — "Галицьке-руське письменство 1848 – 1865 р." ("Л.-Н. Вісник", 1903): і тут переважає громадсько-політичний матеріал з додатком власних самого автора споминів, бо частина подій минала вже перед його, як самовидця, очима.

Рік столітних роковин нового українського письменства (1898-й) знову приніс кілька загальних оглядів, а найвартніший із них належить проф. Ол. Колессі — "Століття обновленої українсько-руської літератури" ("Л.-Н. Вісник", 1898 р., кн. XII). З ювілеєм 1898-го року пов'язано й видання першої історичним способом укладеної збірки творів українського письменства од Котляревського — "Вік" (Київ, перше видання 1900 р., друге в трьох томах 1902 р.) з коротенькими життєписами й оцінками та головнішою бібліографією українських авторів. Підбиваючи фактичний підсумок літературного надбання України за ціле століття, ця збірка мала свого часу значну вагу. Того ж ювілейного року почала виходити капітальна "Історія України-Руси" проф. Мих. Грушевського. Найбільше віддаючи уваги внутрішньому життю українського народу, історик і фактам письменства присвячує у відповідних місцях своєї праці дуже цінні екскурси (особливо — т. т. І, III та VI).

Коли поминути невдалий підручник Иосифа 3астирця ("Підручна історія руської літератури від найдавніших до найновіших часів", 1902) та популярні нариси Остапа Макарушки ("Короткий огляд русько-українського письменства від XI до XVIII ст. для ужитку молоді", друге видання 1906 р.), то на самому початку XX ст. маємо знову два загальні огляди українського письменства: Б. Грінченка — "Малорусская литература" в 12-му томі"Большой Энциклопедіи" та в І. Франка — "Южнорусская литература" в 41 томі "ЭнциклопедическагоСловаря" Брокгауза і Ефрона, — обидва, доведені аж до останнього часу, дають стислий образ розвитку нашого письменства за ціле століття його існування. До того ж праця Франка була ніби першим, конспективним, нарисом його більшої роботи з історії українського письменства, якої од нього сподівалась наша наука й яку знаменитий письменник міг виконати, як ніхто інший із його сучасників. Року 1909-го в "Записках Наукового Товариства імени Шевченка" (т. 89-й) з'явилось було друком навіть переднє слово до "просторої історії українського (південно-руського) письменства", яку автор обіцяв протягом найближчих літ опублікувати. В цьому слові Франко розкриває саме розуміння історії письменства та шляхи й процес розвитку кожної національної літератури. Використовуючи психологічний принцип у критиці, автор і в історії письменства надає перевагу психологічним дослідам, дотримуючись історично-порівняльного методу. "Два роди складників, — пише він тут, — місцева різнородність і замісцеві, привозні, міжнародні, отже — спільні для різних народів елементи — це основа всякої національної літератури. Кожда національна література — це більшою або меншою мірою органічний виплід свого місцевого, оригінального і своєрідного з привозним, чужим із довговікових міжнародних зносин". Жадного не може бути письменства цілком оригінального, незалежного од чужих впливів, як не може і не повинно бути в письменстві й мови про якусь принципову користь або шкідливість од чужих тих впливів. "Поки говорити про користь або шкідливість чужих впливів, — справедливо зауважує Франко, — треба спочатку докладно з'ясувати, зрозуміти їх початки, розвій і вплив, і тут властиво й кінчиться роль історика". Але сам факт, що кожне письменство складається з комбінацій свого, місцевого, з чужим, з околу принесеним, особливі накладає повинності на історика літератури. "Він, — ці повинності формулює Франко, — мусить відрізнити в ній національне від інтернаціонального, мусить показати, як вона засвоює собі чужий матеріал і чужі форми і що вносить свого в загальну скарбівню літературних тем і форм; мусить показати, чим були для неї літератури сусідніх народів і чим була вона для них. Трактуючи історію літератури як частину культурної історії своєї нації, він мусить підносити в її появах усе суттєве з культурного погляду, в позитивнім і негативнім смислі, та, з другого боку, не може обмежитися самим малюванням того культурного тла, бо все ж таки історію літератури творять переважно визначні, творчі одиниці, що підносяться духом понад загал, не раз відгадують його устремління, а іноді показують йому нові шляхи розвою. Змалювання життя, ролі і впливу тих одиниць — це одна з найпринадніших, але й найтяжчих задач історика літератури. Ідея розвою та органічного росту мусить присвічувати йому при розгляді матеріалу, і він залюбки звертатиме увагу на такі літературні появи, в яких видно зав'язки та зароди майбутніх паростей. Не відкидаючи почуття краси й гармонії, він буде, одначе, шукати їх виразу не в естетичних формулах та шаблонах, а в пильній увазі до явищ соціального та індивідуального життя, у виявах сили, творчості та гармонійного розвою людської одиниці й цілої нації". Легко зрозуміти, який величезний інтерес викликала була праця, закроєна з таким широким розмахом, до якого запрагнув Франко. Напревеликий жаль, обіцяна його "простора історія" так і не пішла далі переднього слова, ба й не була написана зовсім. Замість неї вийшов р. 1910-го у Львові Франків "Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р.", — вийшов і розчарував усіх, хто так нетерпляче дожидавсь обіцяної праці. Методу, який подав був Франко в цитованій передмові, тут ані сліду не знайдемо. Нема також і тієї широти погляду та ерудованості у висновках, як і величезного критичного та наукового апарату, до якого привчив був автор попередніми своїми працями з історії письменства й літературними оглядами. То був час, коли Франка посіла вже його смертельна недуга — "не тільки ця фізична безвладність (утрата рук), але ще більше, може, психічний неспокій", як самФранко пояснює в передмові до свого нарису. І, безперечно, фатальна недуга вельми одбилась, а надто — на останніх розділах Франкової книги. Це дуже детальний реєстр авторів, книг і видань, цілком механічний і без жодної оцінки та перспективи, зате з страшною силою помилок у біографічних та бібліографічних відомостях, у цілому безладний та хаотичний, позначений розпадом колись великого духу. Тому вся вага "Нарису" зводиться знову ж до визбирування сирового матеріалу, хоч і з нього, через зазначені причини, користуватись доводиться тільки надто обережливо.

Року 1907 – 1908-го друкувалися в "Л.-Н. Віснику", а потім окремо вийшли нариси Ол. Грушевського — "Сучасне українське письменство в його типових представниках" ("З сучасної української літератури", Київ, 1909, друге видання – 1918 p.), — праця, виконана в дусі небіжчика Огоновського: окремі етюди про письменників, часом не сучасних і не типових, з переказуванням змісту й без виразно позначеної провідної думки. Р. 1907-го в "Русской Мысли"надрукований був огляд Ол. Лотоцького — "Демократическая литература", написаний для інформації російського громадянства. Інформаційний переважно зміст має і популярний нарис С. Русової — "Українская литература въ XIX в jat к jat ", надрукований в "Исторіи Россіи въ XIX вък jat " (видання бр. Гранатів, т. т. 4 і 7-й). Педагогічне завдання ставить собі шкільний "Огляд історії українсько-руської літератури" (Львів. 1910) Ол. Барвінського.

Рік 1909-й приніс початок ще однієї праці з історії нашого письменства: у Коломиї вийшов "Начерк історії української літератури"' Б. Лепкого, у першім випуску доведений до часів лихоліття татарського, а в другому — ніби до Котляревського, — ніби, бо власне автор не дійшов до поставленої собі межі, загубившись у хаотично викладеному матеріалі з попереднього часу. Краще й систематичніше оброблено у Б. Лепкого давніше письменство київської доби, якого справжню апологію дає він у кінці, виступаючи проти думки Огоновського про абсолютну мертвотність і ненародність старого нашого письменства.

Велика війна 1914 – 1918 pp., а на додачу — розрухи й революційні заворушення та хатні чвари на всьому просторі українських земель мало не всюди спинили були систематичну наукову роботу, а надто — коло українознавства. Погром над українством, темними силами заподіяний на початку війни і в Україні і в Галичині, дуже тяжко відбивсь на дослідженнях українського письменства: не тільки бо музи, але й науки змовкають inter arma... З оглядів та інших праць, що з'явилися під час війни, можна хіба оці пригадати: акад. В. Перетца — "Старинная украинская литература" та автора цієї книги — "Новая украинская литература" (обидві в збірнику "Отечество",Петроград, 1916) ; Лепкого Б. та В. Сімовича — "З історії української літератури" (Відень, 1915) і нарешті другий автора цієї книга огляд — "Украинская литература" (в 42-му томі "Энциклопедическаго Словаря", видання бр. Гранатів, Москва). Усі вони мають переважно інформаційні завдання, щоб задовольнити те зацікавлення до українства, що прокинулось було останнім часом у зв'язку з військовими подіями. На літературному ж великою мірою матеріалі засновано й працю Вол. Дорошенка. "Українство в Росії" (Відень, 1917), що дає, поруч громадських, перебіг і літературних фактів од відродження України аж до революції 1917 року.

Пореволюційні часи — часи розвалу, занепаду й занедбання всякої культурної роботи, разом з повною руїною технічних засобів — ще менше сприяють творенню літературно-наукової продукції. Праця коли й провадиться, то провадиться тільки нишком, потай від світу, в надії на прийдешні часи. Мало пишеться. Те, що пишеться, ще менше під друкарський станок потрапляє. Що ж дивом якимось доб'ється друку — минає зацікавленого читача й до його рук доходить хіба поплутаними манівцями, яких ні одшукати, ні навіть зважити нема спроможності. Все робиться випадком, химерної долі примхою... Отже, не багато знайдеться, що годилося б відзначити у нашому перегляді наостанку, хоча треба сказати, що з р. 1922-го ніби вже помічається якесь розворушення і в цікавій для нас тепер сфері письменства. Переживаємо, ачей, критичний момент, той переступний час, після якого пригашені потреби духу знову зринуть на поверхню й займуть належне їм у житті людини місце.

"Коротка історія українського письменства" (Київ, 1918) автора цього огляду, що чудом вийшла була в світ за одного з lucida intervalla, має на меті лише завдання популяризації й важить на зовсім неосвідомленого читача. Таке саме завдання собі ставлять і дуже гарно складені "Розмови про українських письменників" В. Щепотьєва(част. І — II, Полтава, 1918), що можуть бути зразком популяризації історично-літературного матеріалу. Цілком непотрібний баласт, до того ж безграмотно-неоригінальний, являє собою книжка Дм. Рудика — "Короткий огляд українського письменства з виїмками творів" (Умань, 1920): призначена для середніх шкіл та самоосвіти, вона ні до чого і ні для кого непридатна. Не багато так само дає призначена для шкільного вжитку книга Ол. Дорошкевича — "Українська література" (Київ, 1922): брак виразного плану, неповнота матеріалу, поплутаний виклад, вульгаризація розумінь, силоміць накинута тенденція надають їй вигляду якогось непорозуміння серед історично-літературних оглядів. Нарешті остання з нашого поля і найцікавіша новина — це перші томи "Історії української літератури" М. Возняка, що вийшли 1920 – 1921 р. у Львові (т. І та перша частина т. ІІ-го).

М. Вознях — невтомний дослідник на полі історії нашого письменства; він виконав чимало вже підготовчих дослідів, часто на підставі нового матеріалу, особливо з середньої доби нашого письменства (про Зизанія, про стару драму та поезію) та з нової культурної історії Галичини (про галицькі граматики XIX ст., про початкипреси, про культурні зносини Галичини з Україною Наддніпрянською, тощо), не рахуючи кількох популярних історично-літературних нарисів. Все це давало запоруку, що в найновішій праці М. Возняка матимемо оригінальний і науково розроблений огляд минулої долі українського слова з усіма тими прикметами, якими визначаються попередні цього автора праці.

Перші томи "Історії" М. Возняка, що кінчаться на київському схоластичному письменстві, ці надії великою мірою й справдили. Не прокладаючи нових шляхів, автор старанно і пильно використовує праці попередників і добрий дає підсумок зробленому до нього. Тут і став йому в пригоді вироблений уже історико-літературний апарат, що здобув собі історик, працюючи спочатку монографічне над деякими питаннями з обсягу історії нашого давнього письменства. Дослідження джерел, докладне переказування змісту, рясні — може навіть занадто рясні, аж до деякого здрібнення викладу — цитати, фактична повнота, нарешті синхроністичні таблиці й надто багата бібліографія та дібрані систематично ілюстрації — такі позитивні риси Вознякової праці. До хиб її я поклав би певну диспропорцію частин, бо через неї виступає невиразність основних поглядів автора й певною мірою хаотичність викладу. Надто з цього погляду виразні приклади подає ІІ-ий том "Історії" і найбільше вони позначилися в найважливішій його частині. Полемічне, напр., письменство розірвано якось штучно і механічно на два шматки (розділи ІІ-й та ІІІ-ій) і поміж них увійшов клином чомусь уривок віршованого письменства (Кирило Транквиліон Ставровецький та ін). Чимало сумнівів викликає сам розклад письменників — і не хронологічний, і не систематичний — і до того ж деяких письменників (Петра Могилу, М. Смотрицького) знову ж розпорошено в різних частинах книги. Бракує, мабуть, загального плану й бере гору випадкова механічність у розкладі й обробці матеріалу. Трапляються нерідко й дрібніші огріхи в формі рисковитих тез, із якими важко погодитись читачеві, а ще, мабуть, важче буде дати собі раду самому авторові, коли він схоче ті тези довести до логічного кінця. Ось кілька прикладів. "Що великороси були окремим народом, ворожим українцям, це відчула — пише д. Возняк, — Україна дуже швидко. Наслідком того, що широкі хвилі переселенців попливли в XII ст. з України в суздальське князівство, найбідніше з усіх, воно стало протягом 50 літ одним із найбільш цвітучих" і вже 1169 р. руками Андрія Боголюбського захопило Київ, "щоб понизити та зруйнувати столицю України". Отже, виходить, що за 50 років переселенці з України зробились зовсім окремою і ворожою нацією — процес, мабуть, занадто прудкий і в анналах світової історії небувалий. Що тут не національні заважили рахунки, або ж, принаймні, не самі вони, показують саме пам'ятки нашого тодішнього письменства, які дають дуже багато прикладів ворогування в межах тодішньої "руської" (тобто української) нації^[5]. Адже ж і наші тутешні князі проміж себе тільки й робили, що чвари розводили — "й начаша князи про малое — "се великое" млъвити, а сами на себе крамолу ковати", мовляв, влучно писав автор "Слова о полку Ігоревім"; і який-небудь тубільний Олег Гориславлич ледве чи не менше накоїв лиха своїй батьківщині, аніж захожий Андрій Боголюбський. Отже, виходить, що причини виявлялися в будь-чому, а не в самому національному антагонізмі між Київською землею та Суздальщиною. І це тим більше, що сам же автор допіру зазначив був цілком справедливо, що наші переселенці "несли з собою з українського полудня свій культурний, зокрема, літературний доробок і свій народний епос — билини..." — отже не так ще національне й різнилися метрополія і колонії. До речі, про "билини". "Не зашкодить додати, — запевняє д. Возняк — що билини — це поетична творчість класу дружинників і з занепадом київської держави й її витвору — дружинного класу не стало на місці народження билин їх носіїв і декламаторів чи співців", і тому перевелись на Україні й затрималися тільки на Московщині ці твори народної словесності. Цікаво, чи новітні "сказителі" тих билин з олонецьких пущ та їхні попередники теж належать до "дружинного класу" і, коли не належать, то чому ж билини таки заховались на півночі, зникнувши зовсім на місці свого первісного народження? Схема д. Возняка не дає на це певної або краще — ніякої відповіді. Особливо гіпертрофованою гіпотетичністю грішить у д. Возняка розділ про Бояна. "Незважаючи на весь глибокий зв'язок пісень Бояна з народними піснями, його пісні істотно відрізнялися в основі, плані та стилістичних методах від народних пісень" — нехай і так. Але ж далі — "пісні Бояна відзначалися обдуманістю плану й розкладу частин, ідеальністю групування дрібних історичних фактів" — звідки це все відомо авторові? І звідки він також знає, що "від Бояна перейняв поет (автор "Слова") також план і стилістичні засоби"?. Гіпотези в такій занадто категоричній і догматичній формі роблять цілком протилежне враження й опріч скептичної посмішки нічого викликати не можуть цією плутаниною усталених фактів та рисковитих здогадів. Іноді важко навіть буває розібрати, чи плутанина ця залежить від помилки, чи від невдатного вислову. Так, оповідаючи про склад так званої Геннадієвоі біблії, д. Возняк запевняє, що більшість її текстів це, буквально, "переклад 70 перекладачів із грецького тексту, зроблений у південних слов'ян". Виходило б, що так звані "сімдесят тлумачів" за 270 років до нашої ери перекладали, і до того ж, з грецького (!) тексту для слов'ян, тоді як сам грецький текст був наслідком праці "семидесятьох", а про слов'ян того часу шкода й говорити. Помилка ця така вже занадто елементарна, що мимоволі силкуєшся відшукати їй одгадку в якомусь стилістичному lapsus'oвi. Ці і такі ж хиби в "Історії" д. Возняка дещо обнижують вартість цієї солідної й корисної взагалі праці, закінчення якої чекатимемо нетерпляче.

Історіографія українського письменства доходить нині свого довершення. Почалась вона з критичних етюдів та оглядів поточної продукції, без історичної перспективи та ідеї невпинного розвитку письменства протягом віків, задовольняючи переважно вимоги дня та обстоюючи саме право нашого письменства на існування (огляди Бодянського, Костомарова й інших — аж до Куліша). Дальшим станом розвитку було збирання історично-літературного матеріалу, осяяне вже ідеєю невпинного розвитку та послідовності в літературній еволюції. Започаткований у нарисах галицьких учених, Вагилевича й Головацького, цей період історіографії українського письменства дав визначних послідовників як небіжчик Пипін, як Петров, Дашкевич та Огоновський, не згадуючи вже про великий гурт збирачів матеріалу з тієї чи іншої окремої сфери (акад. Перетц, проф. Резанов та інші). Не припиняючи цієї першорядного значення роботи, новітні дослідники, з Франка, мабуть, починаючи, велику увагу віддають використанню й систематизації вже зібраного набутку, щоб дійти дорогою синтезу до останніх висновків та створити справжню нашого письменства історію. 60-ті й 90-ті роки були помітними віхами на шляху розвитку досліджень нашого письменства та межами для тих періодів. Отже, майже чверть віку твориться наш синтез на цьому полі і руками цілого покоління працівників уготовано йому принаймні шляхи і методи, на яких може бути нарешті побудована наукова історія українського письменства.

Опріч такого наукового осмислення, ціла низка авторів задовольняє також потреби реєстрації літературного матеріалу в бібліографічних покажчиках. З старих праць треба тут зазначити Ол. Лазаревського — "Указатель источниковъ для изученія малороссійскаго края" . (СПБургь, 1858), В. Межова — "Бібліографическій указатель книгъ и статей, относящихся до южно-русскаго края" ("Основа", 1861 р. кн. VIII й XI — XII) та його ж таки "Бібліографический указатель галицко-русской литературы" ("Основа", 1862 р., кн. VI); нарешті — Я.Головацького "Бібліографіягалицко-руская съ 1772 – 1848 года" ("Галичанинъ", 1863 р. в. кн. III і IV). Для старого нашого письменства добрий підсумок матеріалу дав "Обзоръ южно-русскихъ и западно-русскихъ памятниковъ письменности отъ XI до XVI ст." проф. П. Владимирова(Київ, 1890). В новіших часах бібліографічна реєстрація провадилась окремо для України Наддніпрянської і окремо для Галичини чи взагалі — Наддністрянщини. Першу розроблено переважно в працях М. Комарова: "Бібліографічний покажчик нової української літератури 1798 – 1883 р. ("Рада", 1883); "Українська драматургія" (Одеса, 1906), "До Української драматургії" (Одеса, 1912) та інші. Спробу доповнити бібліографічну роботу Комарова зробив Д. Дорошенко, видавши першу частину «Покажчика нової української літератури в Росії за 1798 – 1897 роки" (Чернівці, 1917). Для закордонних видань маємо серію докладних праць Івана Є. Левицького: "Галицко-руская библіографія XIX ст.", т. І і II. (Львів, 1888 – 1895) і для поодиноких років (1888 і 1889), "Галицько-руська бібліографія за р. 1772 – 1800" ("Записки Наукового Товариства ім. Шевченка", т. 52), "Українська бібліографія Австро-Угорщини за роки 1887 – 1900", т. І — III (Львів 1909 – 1911). Бібліографію народної словесності й фольклорних праць подав Б. Грінченко в книзі"Литература украинскаго фольклора 1777 – 1900" (Чернігів, 1901). Спробу систематичного покажчика для українознавства, між іншим і з історії письменства, дає "Указатель источниковъ для ознакомленія съ Южною Русью" (СПбургъ, 1904) Д. Дорошенка, дуже, на жаль, понівечений цензурою, та почасти автора цієї книги — "Библіотека по украинов jat д jat нию ("Украинская Жизнь", 1917, кн. ЦІ — VI), в перекладі із доопрацюванням видано потім і окремо під титулом "Українознавство. Покажчик потрібної для самоосвіти літератури" (Київ, 1920). Останні дві праці мали на меті суто практичні завдання і через те дбали не так про повноту матеріалу, як про доцільнішу його систематизацію. Останніми часами були спроби й спеціальних бібліографічних видань, а перше між ними місце займав київський "Книгарь" (1917 – 1920р. р.). Годиться теж згадати бібліографічні праці про окремих письменників: М. Комарова — про Шевченка, Котляревського, Лисенка,Нечуя-Левицького (остання — не друкована); М. Павлика — про Франка, А. Балики — про Куліша, В. Доманицького — про Кониського, Н. Баженова — про Квітку-Основ'яненка, Вол. Дорошенка — про Франка, Ів. Калиновича — про Яцкова, українських перекладів з Короленка і т. ін.

5. Такий був образ історичних досліджень українського письменства. Ми бачимо, що переважають серед них не так суто наукові праці, як принагідні огляди, що межують власне з критичними нарисами, де історична форма — справді тільки форма, а справжня суть лежить у тих думках, з якими той чи інший автор підходить до фактів письменства. Але поруч і разом з історичними дослідженнями письменства відбувався систематично й справжній перегляд поточної літератури в критичних працях. Звичайно, важко провести межу між історично-літературними та критичними працями, бо історик письменства повинен часто вдаватися до оцінки даного письменника, а з іншого боку й критик не може біжучі події й факти письменства розглядати незалежно від історичних їхніх основ та коріння в минулому. Обертаючись до української критики, ми справді бачимо в ній перевагу історичного методу: огляд сучасності, особливо в перших критичних спробах, спирається здебільшого на факти попереднього і з них черпає свої основні думки й аргументи. Може, це виникало з того, що українським критикам доводилося разом і обороняти право українського письменства на існування і, зв'язуючи його з стародавньою традицією, вони одразу ставили справу на ґрунт натурального розвитку письменства, а не примхи поодиноких людей, як силкувалися довести вороги. В усякому разі перші критичні спроби в українському письменстві, згадані вже огляди Костомарова, Метлинського, Бодянського. А.Котляревського, Гатцука та Куліша, нерідко сучасні літературні явища розглядають на історичному ґрунті, починаючи звичайно історію нового українського письменства з "Енеїди" Котляревського, — правда, майже не торкаючись його попередників. І всі названі тут автори так чи інакше аргументують законне право на існування та історичну неминучість і потребу українського письменства. Так, Костомаров у першому своєму огляді ("Молодик" на р. 1844) початок цього письменства ставить у зв'язок з "ідеєю народності", що пройшла була в усій Європі, оновила животворним духом усі письменства, а в Росії довела нарешті, що, незважаючи на величезне число книг, "у насъ неть литературы", і тим самим примусила до ґрунту обернутись — "къ собственному источнику національности и народности". І ось тут письменники-українці зіткнулись із питанням: до якої ж саме народності? Адже то нестеменний факт, що"народность Малороссіи есть особенная, отличная отъВеликороссійской", і письменний українець або мусів би занехаяти письменство зовсім, або перетворити себе на великороса, або ж — "явиться на поприщ jat изящной литературы... съ своєю малороссійскою народностью, съ своимъ народнымъ наречіемь". Українці вибрали останнє: коли виходити з ідеї народності, то, на думку Костомарова, це "есть потребность времени, потому что исходить изъ того начала, которое оживляетъ настоящее общество". Ол. Котляревськийставить у догану російському письменству те, що в ньому "до сихъ поръ не воздано должное младшей сестр jat и спутниц jat русской литературы — словесности малороссийской или украинской". В ній бо є "своя жизнь и свое развитіе" і вона має право на почесне місце в спільній історії письменства, як правдивий вираз національного духу українського народу й естетична для нього школа.

Так непохитно принцип народного письменства на Україні встановлено вже в початкових спробах української критики. Ще глибше взяв справу рідного письменства П. Куліш, що взагалі був першим українським критиком у справжньому розумінні цього слова. Стоячи, звичайно, на традиційному для українського письменства ґрунті реалізму, він не тільки давав критичний перегляд літературного надбання в Україні у своїх численних журнальних статтях та передмовах до творів українських письменників, але й пробував намітити вже й межі української критики, поставити перед нею певні завдання, підвести під неї теоретичні основи. З цього погляду вартий особливої уваги епілог до російського перекладу "Чорної Ради" — "Обь отношеніи малороссійской словесности къ общерусской", статті в "Основі" — "Характеръ и задача украинской критики" і "Простонародность въ украинской словесности'" та окремі уваги в"Запискахъ о Южной Руси". Народність у змісті й формі — ось що було найпершою вимогою письменства у Куліша. "Мы все, — пише Куліш про сучасне українське письменство в "Запискахъ о Южной Руси" — не розбирай того, велики или малы наши литературные способности, так точно ведем свое происхожденіе от своих рапсодистов, как греческіе писатели образованного века вели его оть Гомера и как сам Гомер — от предшествовавших ему очевидцев деяній старой Греціи... Мы и народ — одно и то же, по нравственному развитию малороссийского населения, но только он, с его изустною поэзиею, представляет в духовной жизни первый периодъ образования, а мы — начало нового, высшего, периода... Мы... только многостороннее своих предшественников, украинских бардов, но они не лишили нас наследства по себе ни в каком отношении". Тому українська література для Куліша — "создание небольшого кружка, устроившего себе изящную жизнь посреди толпы... она голос подобной толпы"; твори українських письменників "должно почитать не игрушками удаленного от житейских треволнений кружка, а созданиями духа народного''. Відповідно до цього завдання української критики бачить Куліш у"строгой поверк jat литературных созданий эстетическим чувством и воспитанным в изучении своей народности умом" ("Характер и задача украинской критики").Ставлячи українське письменство у зв'язок з народною поезією. Куліш менше уваги звертав на зв'язки нового письменства з попередньою літературою на Україні, на його коріння та історичний розвиток у минулому. З цього погляду можна зауважити навіть деяке нехтування попередників, як це й відбилось на відомій праці Куліша про Котляревського. Далі в глиб (за Котляревського) українська критика майже й не зазирала тоді, не маючи, очевидно, достатньо матеріалу для себе через те, що попередній період був тоді дуже мало ще освоєний. Зате з тим більшим притиском підкреслювала вона "народність" українського письменства.

Але не тільки народність ставив Куліш та його сучасники в основу поетичної творчості. Як народ український складався тоді з самих трудящих людей, з того, що звикли звати "простим народом", то народність сама собою перейшла в простонародність і тим поставила незабаром якесь магічне коло, в якому ніби мусіло обертатись українське письменство. Тільки ті теми повинні були розробляти письменники, які потрібні й цікаві народові. Тому Костомарову вже навіть сама думка здається дивною, щоб по-українськи в ті часи можна було викладати "Космос" Гумбольдта або "Римську історію" Момзена: "для такого рода сочиненій еще не пришло время", каже він, намічаючи свою схему народної просвіти ("О преподаваніи на южно-русскомъ язык jat , "Основа", 1862 р.). Ще один ступінь — і українська критика опинилася в тому сліпому закутку, якому було ім'я — "литература для домашнего обихода".

З цієї точки теоретично так і не зійшла українська критика 60-х років, хоч практично й самі критики, певна річ, говорили, та й не могли не говорити, на такі теми, які зовсім нецікаві були й чужі "простому народові", але виникали самі собою в процесі розросту української ідеї. На тій же позиції стояли спочатку й дальші діячі українського відродження. Погляди одного з найблискучіших заступників дальшого періоду, М. Драгоманова, спочатку дуже нагадували були теорію "литературы для домашнего обихода" (особливо в статтях "Література російська, великоруська, українська"), але вже в половині 70-х років Драгоманов розсовує рамки українського письменства і його критичні й публіцистичні праці ("Шевченко, українофіли й соціалізм", "Чудацькі думки", "Листи на Наддніпрянську Україну" і т. ін.) вимагають народності тільки в формі, не зв'язуючись нічим щодо тем і змісту. Драгоманов одкинув старий погляд на народ як на простолюддя: "Давно вже пора, — писав він у "Громаді", — закинути й звичку звати народом тільки селян-хліборобів, а признати народом усіх, хто робить корисну працю громаді". З іншого боку, він найбільше дбав про європеїзацію українського руху і рятунок од попередніх помилок бачив у тому, щоб "стоячи ногами й з серцем на нашій Україні... держати свої голови в Європі, а руками обнімати щонайменше всю Слов'янщину". Завдання українського письменства для Драгоманова це — спинити "втікачку наших молодих людей од України й українства, давши їм змогу пізнати свою країну й породу і приєднатись до всесвітніх думок і інтересів з допомогою українського письменства й показавши їм, як можна служити всесвітнім інтересам на українській ниві" ("Шевченко, українофіли й соціалізм").

Після таких думок фантом "литературы для домашнего обихода" повинен був розвіятися вже назавжди. Українська критика й справді не повертається до цього питання і натомість пробує уґрунтувати інші сторони литературного життя, його принципіальні основи, що у Драгоманова виступали ще як категоричні формули. Кониський, Нечуй-Левицький, Франко, Грінченко й інші до творів української літератури прикладають ту загальну мірку, яку виробила історія європейської думки й цінять їх остільки, оскільки вони в собі носять принципи правди, добра і краси. "Наша українська література, — писав Нечуй-Левицький у своїй праці "Світогляд українського народу", — вийшла вже із сповитку, починає міцно ставати на ногах. Правдиво народна у своїй підставі, вона може йти тільки поруч з народним життям і не повинна одрізнятись од народної думи, народного бажання, народного духа". В другій праці — "Сьогочасне літературне прямування" той же автор обов'язковою умовою розвитку всякого письменства ставить "принцип реальності, національності та народності", прикладаючи ці умови й до українського письменства. Далі ці думки снував у своїх критичних спробах Борис Грінченко, виходячи з свого улюбленого огляду про шкідливість поділу нації на інтелігенцію та народ. У сучасному письменстві він вважає такий інтелігентський витвір, що відтворює однобічно, і через те закликає боротися "проти того шкідливого напрямку, що помічаємо його в інтелектуальній роботі трохи чи не всіх європейських народів, а почасти і в нашій українській". "Він тим виявляється, — пояснює Грінченко, — що інтелігенція, думаючи й роблячи, думає й робить про себе й на себе. Вона творить літературу, умілість, зовсім не дбаючи про маси, а розраховуючи тільки на людей свого кола, а з-поміж них здебільшого тільки на добірних, вибраних" ("Книга на селі"). Тим часом письменство, як і всяке загалом мистецтво, для Грінченка має ціну лиш остільки, оскільки з них можуть черпати не самі обранці, а люди широкого гурту, весь народ, маси. "Нормальне становище літератури й умілості мусить бути таке, щоб вони були зрозумілі й корисні всьому народові, задовольняли потреби всієї маси якого там народу, а не самих тільки небагатьох вибраних" ("Народний театр"). Повинна бути одна література для всього народу, бо ж "історія не знає ніяких "підлітератур", ніяких "литератур для домашнего обихода", ніяких літератур спеціально про пана або спеціально про мужика, а знає просто літератури, що є виявом розумового життя того чи іншого народу загалом і з панами, й з мужиками" ("Листи з України Наддніпрянської"). І в книзі "Перед широким світом" Грінченко подає безліч надзвичайно цікавих, просто з життя взятих фактів, що ілюструють і підпирають цей лейтмотив усього критичного його набутку.

Особливо великі на полі нашої критичної літератури заслуги має останніми часами Іван Франко, цей енциклопедист у сфері гуманітарного знання, що животворив усе, чого тільки торкався своєю невтомною рукою. Ціла низка влучних характеристик наших і чужих письменників, а також і цікавих теоретичних праць ("З секретів поетичної творчості", безліч літературних оцінок, нарисів, оглядів) вийшли з-під його пера, становлячи разом велику частину нашої критичної літератури. Як літературний критик, Франко однаково відкидає і суб'єктивний метод Леметра, і публіцистичний — Добролюбова й розташовується на принципі естетичної критики, але рамки її розсовує далеко ширше, ніж їх окреслюють звичайно прихильники естетизму. "Літературна критика, — писав Франко, — мусить бути, по нашій думці, насамперед естетичною, значить — входить в обсяг психології і мусить послугуватися тими методами наукового досліду, якими послугується сучасна психологія". Отже, критика "мусить бути психологічною", бо тільки в такому разі може вона користуватися з наукового методу, а саме — з того експериментального, що витворила сучасна наука психології, — а саме — бути науковою, незалежною од літературних мод та суб'єктивних примх і скороминущих настроїв. Піддавши аналізу естетичні й психологічні основи творчості, Франко встановлює, що "для поета, для артиста нема нічого гарного ані бридкого, прикрого ані приємного, доброго ані злого, характеристичного ані безхарактерного. Все доступне його творчості, все має право доступу до штуки (мистецтва). Не в тім, які речі, явища, ідеї бере поет чи артист як матеріал для свого твору, а в тім, як він використає і представить їх, яке враження він викличе з їх допомогою в нашій душі — в тім однім полягає секрет артистичної краси... В артистичній творчості краса полягає не в матеріалі, що служив їй основою, не в моделях, а в тім, яке враження справляє на нас цей твір і якими способами артист зумів осягнути те враження" ("З секретів поетичної творчості"). Отже, з цього погляду, з погляду психологічної основи, для Франка однакову ціну й однаковий інтерес мають обидва ніби протилежні процеси в сучасній світовій творчості — інтернаціоналізація і націоналізація кожного окремого письменства. Як історик письменства з історично-порівняльним методом у руках має тільки докладно дослідити комбінацію перехрещених, своїх і чужих, впливів і на тому кінчає власне свою роботу — так літературний критик повинен зазирнути в душу до сучасної людини, викрити суть її й таким способом своє і чуже звести в синтезі просто людського. В результаті "показується, — пише Франко, — що націоналізм і інтернаціоналізм тут ані крихти не суперечні. Кожний чільний сучасний письменник — чи він слов'янин, чи німець, чи скандінавець — є ніби деревом, що своїм корінням вростає якомога глибше і міцніше в свій рідний, національний Ґрунт, намагається ввібрати в себе і переварити в собі якнайбільше його живих соків, а своїм пнем і кроною поринає в інтернаціональній атмосфері ідейних інтересів, наукових, суспільних, естетичних і моральних змагань. Тільки той письменник може нині мати якесь значення, хто має і вміє цілій освіченій людськості сказати якесь своє слово в тих великих питаннях, що хвилюють її душу, та заразом сказати те слово в такій формі, яка б найбільше відповідала його національній вдачі. І тільки такий письменник буде одночасно зрозумілий і цікавий не тільки для своїх найближчих земляків, але і для всього цивілізованого світу, бо всі знайдуть у творах, хоч і яка була б незвичайна та ориґінально-національна їх форма (візьмемо для прикладу твори нашого Шевченка, англійця Дікенса, американця Марк Твена, мадяра Міксата або чорногорця Йововича!), ті самі чуття, сумніви, страждання, симпатії та антипатії, що становлять суть душі сучасної освіченості людини" ("Інтернаціоналізм і націоналізм у сучасних літературах", на початку серії нарисів "З чужих літератур"). Як бачимо, естетика у Франка надзвичайно широка і поєднує в собі все, що цікавить сучасну людину. Його психологічний принцип поглинув, з одного боку, всі різноманітні інтереси, які входять до "інтернаціональної атмосфери" в інтелектуальному житті, але, з іншого, і сам через те втратив ясність й виразність та вернувся почасти до того ж суб'єктивізму — індивідуального чи гуртового — що його засудив був автор у своїх попередників на полі літературної критики. Вся оцінка літературної творчості зводиться зрештою до одного критерію — щирості, з якою талановитий письменник осмислює й висвітлює свої проблеми. І недарма Франко в одному з своїх поетичних символів віри з притиском звертається до поетів "хай будуть щирі, щирі, щирі!" — решта, мовляв, само собою прийде.

Проте основна думка Франкова — про психологічний принцип, що дає критикові спроможність користуватися методами наукової дисципліни, — в основі своїй безперечно справедлива й непохитна. Питання тільки в тому, як цей принцип прикладати до оцінки окремих літературних фактів. І от з цього погляду в сучасній українській критиці постерегаємо дві течії. Одна розглядає факти й події літератури в зв'язку з фактами й подіями реального життя та впливом їх на людину (і на письменника), а відтак у письменстві бачить більш-менш правдивий відгук життя та потреб часу. Це напрям — доводиться знов до старих термінів вертатись — реальний або, краще, психологічно-реальний; ним у своїх оцінках керується й автор цієї книги. Від суто публіцистичного цей напрям відрізняється тим, що жодної не дає переваги тенденції творів і саму навіть тенденційність, як бажання заступити мову образів суб'єктивними висновками художника, відкидає. Од естетичного він відрізняється тим, що бере для аналізу не саму естетичну сторону в літературних творах, вимагаючи од них гармонійного поєднання змісту і форми та надто звертаючи увагу на психологічний підклад твору. Формулу — "не що, а як у мистецтві на першому стоїть плані" — цю формулу психологічно-реальний напрям не може прийняти в її абсолютному значенні, без певних обмежень та корективів. Краще сказати — і "що", і "як" однакову в мистецтві мають ціну, бо коли без "як" немає мистецького утвору, то без "що" ніякого взагалі твору бути не може: порожній горіх — не горіх, а лушпиння, свистун; порожній твір для письменства такий само свистун, тобто нуль, ніщо. Художник у своїй творчості має вільну руку, тобто може все вибирати, що відповідає його мистецьким завданням, але самий уже вибір отой багато важить для його характеристики, виявляючи його психічні прямування, даючи обрис цілої людини, а не самого лише естетичного апарату. Віддаючи, таким чином, належне естетичній стороні творів, цей напрям звязує її, власне — способи творчості, з загальними психологічними законами, а тим самим в обсяг і в повинність критичної оцінки вводить не самий естетичний момент творів, як і не самою естетичною міркою послуговується, беручи до уваги разом і те, як твори письменства фіксують у собі обставини даного гурту та індивідуальні авторські риси, чим на них позначаються впливи життя, що врешті дають зміст усякій творчості. З цього погляду форма художніх творів має вагу не так сама по собі, а як вияв, матеріальна оболонка певних ідей, котра не може бути порожньою та бездушною, а повинна відповідати тим ідеям, складатися в одне з ними ціле, творити гармонію з внутрішнім змістом, його одбивати й показувати, матеріалізуючи в рельєфних і принадних в умовному розумінні образах. Ні сам зміст без відповідної художньої форми, ані остання без будь-якого власного змісту не можуть існувати в мистецтві одірвано, задля самих тільки себе, себе тільки вдовольняти, даючи справді мистецькі твори лише в обопільному синтезі, в гармонійному поєднанні цих двох основ справжньої творчості. Внаслідок цього одійдуть за межі мистецтва так звані тенденційні твори, в яких ідея не випливає органічно з образів, а силоміць до них притулена. Але так само за ті ж таки межі треба відкинути й ті спроби, що прагнуть саму тільки форму дати, не дбаючи про зміст, — витівка власне безнадійна, що суперечить самій природі літературній, як і всякій іншій творчості. І як кожен твір людський із двох складається основ — зовнішньої і внутрішньої, так і його оцінка може йти двома стежками. Та літературна критика, що вдивляється у внутрішню, ідейну сторону творів, не тільки можлива, а й цілком законна, так сама як цілком законна й та формальна критика, що разглядає твори, з погляду еволюції форми, впливів композиції і т. ін. Це власне дві: сторони однієї роботи, що має на меті визначити даному творові чи авторові місце серед інших, вияснити причини його впливу усвідомити безпосереднє од цього враження. Талант і щирість, художній такт і внутрішнє почуття міри в художника завжди зможуть знайти ту осередкову лінію, на якій, мов на стержні, триматиметься справжній твір мистецтва, що задовольнятиме і естетично-формальну, й психологічну оцінку як шодо способів автора, так щодо його замірів. Поставити обидві ці сторони в певній перспективі — до цього власне й зводиться усе завдання літературногокритика, бо це означатиме, шо він спромігся відчути літературній твір, зрозуміти й пояснити його відповідно до своєї вдачі та деякою мірою й власних настроїв, а також і того матеріалу, що постачає наука психології людини.

З іншого боку до літературної творчості заходить естетична течія, яка намагається трактувати письменство як щось самостійне, од життя незалежне, що само для себе існує й само в собі має мету й виправдання, — це напрям естетичний. Рішучу перевагу естетична критика віддає формі художніх творів, незалежно від їх змісту та ідеї, та й то не так самій формі, як тому враженню, яке вона викликає в критика. Суб'єктивне враження тут вирішує все і всім керує. Ставлячи на перше і, можна, сказати, єдине місце а оцінці саме відчування критика, абсолютно нічим його не регулюючи — бо ж кожен по-своєму відчуває і через те "є стільки публік, скільки читачів" (К. Гриневичева), — естети позбавляють свої оцінки всякого критерію й виходять у безкрає море непогамованого суб'єктивізму. На українському ґрунті цей напрям, відгук захожих впливів за останні десятиліття, не виявив себе чимось визначним і навіть сам не викристалізувався виразно. Маємо з цього обсягу хіба лише кілька гучних "маніфестів" та ще кілька одна одній суперечних спроб (М. Євшан і інші), а поза тим нічого справді позитивного.

Дарма, що багато є праць з історії українського письменства та критичної літератури (окремі монографії й праці будуть показані на своїх місцях), проте ми все ж не маємо ще стислої картини того, як розвивалося та якими шляхами йшло і куди прийшло врешті наше письменство. Деякі з перелічених тут праць уже перестаріли й не задовольняють сучасних вимог; інші охоплюють один якийсь період з історії письменства; ще іншим бракує певної ідеї, що проходила б через усю працю й окремі її частини зв'язувала в одне ціле. Історія українського письменства (як така) в самому тільки львівському університеті й мала до недавнього часу певний для себе притулок; а коли увійшла нарешті й до інших наукових установ, то сталось це за часів, які занадто мало сприяють будь-якій науковій роботі. Молода це ще наука і дуже мало ще розроблене поле, яке й досі численними огріхами світить і дає широкий для дослідника простір. Ще й тепер у багатьох місцях доводиться простувати без певних вказівників, без попередників, наскакуючи на кожному ступені на темні місця, невияснені питання й незакидані прогалини. Це нехай буде хоч деяким оправданням для автора цієї праці, що старим нашим звичаєм може тільки обернутися до "ласкавого чительника" з традиційним проханням: "чтіте, бога ради, ісправляя, а не кленіте"...

[1]Б. Легкий — Начерк історії української літератури, кн. I.- С. 21 — 22.

[2]П ы п и н ъ А. Н. — Исторія русской литературы, т. І. СПБ. — 1907. — С. 19.

[3] Перший указ проти українського письменства видав ще патріярх Филарет р. 1627-го, наказуючи, "чтобы впередь никто никакихъ книгъ литовскія печати не покупали". Того ж року на Москві спалено учительне євангеліє Транквиліона-Ставровецького та инші цього автора твори, а "Катехизись" Лаврентія Зізанія Тустановського надруковано тільки після цікавого диспута з московськими "справщиками" і в радикальній переробці. Р. 1672 видано новий указ: "во вс jat хъ м jat стахъ всякихъ чиновъ людямъ учинитъ заказъ кр jat пкой съ большимъ подкр jat пленіемъ, чтобъ т jat люди польскіе й латинскіе печати книгъ никто у себя въ домахъ въ тай й явно не держали, а приносили бы и отдавали бы воевод jat " (див. В. Ейнгорна — Книги кіевской и львовской печати въ Москв jat в третью четверть XVII в., "Книгов jat д jat ніе", 1894, кн. IX — X, також О. Огоновського — Исторія литературы рускои, ч. 1. Львів, 1887). Ті ж твори українських письменників, що друкувалися в Москві, дуже поправлялись що до мови, — див., наприклад. "Слово въ день св. Владиміра" О. Прокоповича, надруковане додатком до VII книжки "Кіевской Старины" за 1888 р.

[4] За це, між іншим кажучи, Огоновському довелося повернути до себе гостру критику одного з своїх попередників на полі української літературної історіографії, а саме — Пипіна. В своїй, що наробила була колись чималого розголосу, статті "Особая исторія русской литературы" ("В jat стникъ Европы", 1890) російський учений заперечує думку, що можна з письменства княжої доби починати історію українського письменства. Пипіну відповів докладно і сам Огоновський ("Моєму критикови", Водпов jat дь А. Пыпинови..., Львів, 1890), і Левицький-Нечуй (Баштовий Ів. — Украинство на литературныхъ позвахъ зъ Московщиною, Львів, 1891). Епізод цей надто цікавий в історії українсько-російських стосунків як ілюстрація до того "спора южанъ и с jat верянъ»", що про нього так багато і так недвозначно писав був раніше сам Пипін.

[5]М. Возняк систематично модернізує нашу національну назву і через те іноді виходять принаймні незручності, — напр. у виразі "українець — дажбожий внук", при переказі "Слова о полку Ігоревім".