Сергій Єфремов

Історія українського письменства

Розділ 1


Вернутися (Передмова) Зміст Далі (Розділ 2) ELUL logo

 

  РОЗДІЛ І

 

Письменство княжих часів

 

Становище історика українського письменства. —  Початки письменства на Русі. — Вплив християнства і двовір'я. — Затрата старих пам'яток. — Освіта, школи,"книжное почитаніє". —  Перекладне письменство, релігійне та історичне. — Апокрифи. —  Перекладна белетристика. — Збірники. — Літературні школи. — Оригінальне письменство духовне. — Ларіон митрополит. —  Клим Смолятич. — Кирило Туровський. — Інші письменники духовні. —  Початки публіцистики. — Данило Паломник. — Володимир Мономах. — ДанилоЗаточник. — Літопис. — Поезія старих часів. — "Слово о полку Ігоревім". — Загальний на письменство княжої доби погляд. —  Початок занепаду. — Письменство по татарській руїні.

 

1. Історикові українського письменства доводиться зразу ж таки натрапляти на ті самі труднощі, що й історикові українського життя. Наше старе письменство, як і стара історія наша, підпало анексії дужчого сусіда і довгий час вважалося його неподільним добром — його історією, його письменством. У звичайних шкільних схемах історії письменства старий період приточується безпосередньо до пізнішого письменства московської Русі і тим самим — до новітнього письменства російського, минаючи або тільки мимохідь згадуючи увесь середній період українського письменства. В той час, як письменство північної Русі, що розвивалося до того ж під великими впливами з України, широко трактується в усяких курсах, начерках і підручниках "исторіи русской литературы", — значно ширше й повніше письменство Русі південної, з його дуже інтенсивною, повною глибокого драматизму боротьбою за національне існування й самосвідомість, пропадає мало не цілком, бо подається тільки в уривках і без тісного зв'язку літературних фактів між собою. Це перший наслідок згаданої анексії. Другий, не менш прикрий, це те, що сучасне українське письменство висить немов у повітрі, не маючи ніби ніякого коріння в минулому. Тим то й так зване літературне відродження українського народу з кінця XVIII століття стає перед нами таким показним фактом, бо сталось воно наче якось несподівано, наче якийсь цілком новий шлях розпочало собою в духовному житті України.

Тим часом ніякої несподіванки тут нема і це ми зараз побачимо, зробивши таке натуральне розмежування "двухърусскихъ народностей" у сфері літератури. Нове українське письменство не з голови Котляревського зродилось, як Венера з шумовиння морського, а було тільки дальшим об'єктивним розвитком того літературного процесу, що в головах у себе має тисячолітню традицію, зав'язками своїми входить у глиб віків і там зникає в недовідомій старовині, а ближчим корінням сягає вже загальновідомих історичних подій і в них безпосередньо бере свій початок. Вже в давню епоху, з того часу, як людність теперішньої України виступила на арену історії, вона виразно одмежовувала себе од інших народів, а поміж ними й од своїх ближчих сусідів і родичів з півночі й заходу, — отже й тоді була вона свідома своєї родової окремішності. Водночас виявляла вона цю свою окремішність і в письменстві, де більш свідомі особистості давали ясний образ того народу, рідними дітьми якого вони були. Образ цей проступає не тільки в самостійних витворах давнього письменства, а і в тих чужих зразках, які воно приймало до себе не механічно, а творчо, пристосовуючи його до свого національного світогляду, до своїх моральних, інтелектуальних та естетичних потреб, користуючись і формами своєї живої мови. Цей процес національної творчості в письменстві простежити можна од перших його зародків на території нинішньої України й через усю його історію аж до нових часів.

Та були водночас і деякі обставини, що затемнювали прозорість і чистоту цього процесу, аж поки й довели зрештою до згаданої анексії нашого старого письменства в сусідську власність і до нехтування дальшого. Цими обставинами були — невелика в старовину національна диференціація руських племен, спільність книжної, літературної по-теперішньому, мови для них усіх і вплив однаково всім близької, хоч і однаково чужої всім, з Болгарії занесеної мови церковної, — це з одного боку; занепад політичної ваги українських земель і пересування політичного центру староруського життя з півдня на північ — з другого. Разом з політичним занепадом України й осадою нового центру на півночі туди перейшли і всі культурні здобутки з півдня; спільність літературної мови допомогла пересадити їх на новий ґрунт. А розрісшись на новому ґрунті, вони ніби одірвалися од старого. Тим часом, як побачимо далі, традиція зв'язку з давніми часами ніколи не завмирала в Україні, ніколи не пересихало те джерело літературного розвитку, що згодом дуже виразно пробилося з-під споду тяжких обставин. Старий період письменства на Русі, спільний для трьох літератур — російської, української і білоруської, все-таки духом своїм, змістом і навіть подекуди формою, органічніше й тісніше зв'язаний із нашим письменством. Теперішнє українське письменство — не якийсь собі "родства не помнящій" витвір новітніх часів, а органічний продукт народної творчості за ціле тисячоліття нашої історії. І як у народу українського своя власна є історія, так своє власне у нього є й давнє письменство.

Історичні часи застають наших прадідів на дуже високому вже ступені культурності — з упорядкованим громадським ладом, з розробленою системою релігійних форм і культу, з зародками державного життя, навіть з деякими проблисками національної свідомості. Чи було у нас перед християнством якесь письменство, про те можемо тільки здогадуватись, бо ніяких слідів його до нас не дійшло, опріч деяких натяків та, може, уривків у старому літопису. Можна тільки напевне сказати, що письменство могло бути хоч у зачаткових формах, бо знаки для письма вже існували. Болгарський письменник кінця IX ст., чорноризець Храбр у своєму "Сказаній о письменахъ славянскихъ" пише, що слов'яни не мали раніше письма, тільки якісь риси та карби("чертами и рjatзами читаху и гадаху, погани суще"), і аж Костянтин-філософ (св. Кирило) вигадав їм азбуку на зразок грецької з 38 літер. Звичайно, що тільки християнська зневага до поганства не дозволила Храброві оті "черты" уважати справжнім письмом, коли з них слов'яни таки читали. З другого боку, в так званих Панонських житіях св. Кирила і Мефодія записано, що в Корсуні (Херсонесі) св. Кирило знайшов не тільки чоловіка, що розмовляв "русьскою бесjatдою", а навіть книги, євангелію та псалтир, "руськими письмены" писані. Як одгук цього, в одній з пізніших пам'яток нашого письменства ("Крехівська палея") вже прямо сказано, що "грамота руская явилася Богомъ дана в Корсунjat Русину, от нея же научися Философ Костянтинъ, оттуду сложивъ и написавъ книги рускым гласомъ", і наш старий книжник цілком, як на ті часи, правильний бить висновок: "се же буди вjatдомо всjatми языкы і всеми людми, яко... грамота руская никимь же явлена, но токмо самjatмь Богомь вседръжителем отцем і синомъ і святымь духомь".

Та мали чи не мали перед християнством наші прадіди своє письменство, — знову кажемо, що вони могли його мати, — але вже із цього ясно, що і вони самі, й інші слов'яни вирізняли "Русь" як окрему етнічну одиницю серед слов'янських народів. Ще більше, певне, було на Русі усвідомлення своєї різниці од інших національних груп і земель, як Варяги, Греки і всякі східні народи та степові орди. Та й серед самої "Русі" в ширшому розумінні, тобто серед русько-слов'янських племен, були вже виразно зазначені етнографічні парості, що одрізнялись одна від одної звичаями, обрядами, культом і, певне мабуть, місцевими одмінами в мові. Вже авторові початкового літопису впали в око ті етнографічні різниці і він їх зазначив оцією класичною характеристикою, що стала вихідним пунктом староруської етнографії: "Имjatяхуть бо обычая своя и законы отець своихъ и преданія, кождо свой норовъ". І як зараз же бачимо з дальшого оповідання в літопису, ці звичаї дуже не однакові були навіть між близькими племенами, і особливо вирізняє літописець людей наддніпрянської сторони, любих йому Полян, з-поміж інших народів, що, на його погляд, "живяху звjatрськымъ образомъ, жівуще скотьскы". Таким чином і в ту далеку давнину ми не застаємо вже ніякої одномастності, замість якої бачимо живу різнородність етнографічних груп відповідно до природних, кліматичних і всяких інших умовин життя.

У побутових звичаях, а надто в формах релігійного культу стародавньої людності на українській землі, закладені були багатющі початки оригінальної народної поезії, сліди якої й досі стрічаються у деяких піснях, переказах та звичаях. Звістки про давню народну поезію ми на кожному кроці знаходимо в старих пам'ятках нашого письменства; навіть зразки її вкраплено в благочестивих писаннях старосвітських книжників, не зважаючи на весь їх побожний острах та огиду до народних — "бісовських", як вони казали — звичаїв. У тому ж таки місці, де літописець описує побут руських слов'ян, він згадує про ігрища в селах: "И схожахуся, — каже він, — на игрища, на плясанія и на вся бjatсовськыя пjatсни", — і таких згадок про "бjatсовское пjatніе", "играніе и гудjatніе", про "пjatсни мірскія" дуже багато в старих пам'ятках письменства.

Але не з тієї народної поезії вийшло старе наше письменство, — воно, навпаки, було їй лютим і невблаганним ворогом. На староруському, ґрунті зійшлися віч-на-віч два не схожих світогляди — поганський культ наших прадідів і рафінований християнський аскетизм, вироблений уже-до того часу в східних монастирях візантійськими подвижниками і разом з християнством, з церковними книгами, з образами, церквами та іншими святощами християнського культу пересаджений на Русь, у наївний світогляд, що дитячими ще очима дивився на світ. Народ у Києві, як знаємо з літопису, юрмами, "без числа", посунув до Дніпра, щоб охреститись; у Новгороді вже доводилось силоміць зганяти людей до води, "мечем і вогнем", мовляв, хрестити; багато людей, тікаючи од хреста, ховалися в диких пущах лісових та непролазних нетрях. Але навіть охрещені — чи з власної охоти, чи з принуки — не розуміли нової віри, і це натурально, бо від купання, хоч і не зовсім звичайного, не змінювався, очевидно, дух народу, його світогляд і віра. Вже в хрест уведений народ лишався таким, як був, з усім своїм хіба тільки надщербленим трохи світоглядом; нові християнські форми наповнив він старим змістом, з яким з діда-прадіда звикся і зжився народний розум. Натурально, що з уламків старого й нового постало так зване "двовір'я", своєрідна релігійна "черезполосиця" як результат творчої праці коло органічного сприйняття народним розумом основ нової віри. І цілі віки тягнеться, та й досі не завершилося, це сприйняття, а в ті давні часи не тільки прості, а й письменні люди тримались двовір'я: не тільки "невjatжи", але й "вjatжи попы и книжники" були в тому винні, як з обуренням констатував пізніше якийсь "Христолюбець". Але з тим більшим завзяттям книжники та моралісти виступали проти того, що здавалось їм спадщиною поганських часів, — звідси боротьба з народними звичаями, думкою, словом — з усім тим, у чому виявляється народним світогляд. Виходячи з християнсько-аскетичної моралі, старі книжники наші не перестають картати оте "бісовське" зілля, що виявлялося в формі народної поезії. Але як часто й самі вони, несвідомо для себе, потрапляють під вплив народного світогляду, зберігають мотиви народної поезії, її дух, навіть цілі зразки й дають тоді найкращі з художнього погляду сторінки своїх творів! Майже всі літописні перекази про початок Київської держави є не чим іншим, як щиронародними або в народі обтертими й вишліхтованими легендами, в яких чутно ще дух тієї колективної творчості. Стрічаються й просто уривки з пісень, які навіть ритм свій зберегли під рукою літописця. Все ж таки на першій порі свого розвитку народна поезія у нас зустріла дужого ворога і коли він не переміг цілком ще й досі, то тільки через те, що взагалі боротьба з народним світоглядом річ мало не безнадійна[1]. Аскетична візантійщина, що сахалась усього "мирського", як поганого та бісовського, як тяжкого гріха перед Богом, могла тільки додавати новий матеріал отій народній творчості, і справді додавала навіть принципово ворожим до неї письменством.

Христова віра, що прийшла до нас із Візантії, принесла з собою новий культ, початки освіти й засоби для неї; духовенство християнське заснувало перші школи, взяло під свою руку освіту і стало на довгі часи мало не монополістом письменства. Серед духовних кіл, переважно в тодішніх цитаделях християнської культури —  монастирях, збирається фактично вся літературна продукція перших часів. Не диво ж, що й письменство набуло переважно релігійного характеру; не диво, що й мовою своєю, як і інтересами, воно стояло таки далеченько від народу. Насамперед дійшли до нас разом з християнством потрібні для християнського культу й одправ служби церковні книги, перекладені давніше мовою болгарською. Ця от церковна мова й стала підвалиною літературної мови на Русі, — підвалиною, до якої весь час припливають і домішуються елементи живої народної мови. Схожа з мовою народною, церковна мова стала старим книжникам засобом єднання з мовою народною. "Словjatнескъ языкъ и Рускый одинъ" — теоретизує побожний літописець, і нема нічого дивного, що цій теорії підлягали тоді всі письменні люди. Адже ж грамоти навчились вони церковною мовою, письменство пізнали з церковних книг, та й письменними вони були теж тільки по-церковному, отже, зрозуміло, що й самі вживали ту мову в своїх писаннях, особливо — на релігійні теми. Звичайно, од народної стихії, яка живим морем розливалась довкола цих острівців чужої просвіти, встерегтись не можна було ніяким способом, як не можна було ніде заховатись од живого життя з його лихом героєві відомої стародавньої повісті. Проти волі письменників народна стихія пробивається повсякчас у їхні книжні розумування і в деяких менш абстрактних, до життя ближчих творах, рішуче починає брати гору. Це помітно в тих навіть пам'ятках старого письменства, які через чужі до нас подоходили руки й розгубили, певне, в дорозі багато своїх рідних прикмет.

Справді, ми не маємо автентичних пам'яток письменства з тієї початкової доби. Велика катастрофа, що спіткала українські землі в першій половині XIII ст., ота хвиля татарської орди знесла з собою мало не всі сучасні рукописи: багато з літературних пам'яток "чрез похищеніє ратноє от нас удалися", як писали ченці печорські XVII ст. про старовинне житіє св. Антонія печерського, — тому пам'ятки тодішнього письменства й дійшли до нас у пізніших, до того ж —  північних, копіях. Ця втрата стародавніх пам'яток дуже нещасливо позначається на теперішніх наших знаннях про старе наше письменство. Не кажучи вже про те, що багато чого загинуло безповоротно, навіть те, що врятувалось, не зовсім таким дійшло до нас, яким вийшло було з рук наших прадідів. Старі часи авторського права не знали, з авторовою індивідуальністю не рахувались зовсім і кожен переписувач вносив у твір свою власну редакцію, робив поправки і в змісті творів, і в мові. Перейшовши через руки північних переписувачів та редакторів, наші пам'ятки багато чого повинні були втратити з своїх національних ознак, і насамперед — щодо мови. Церковнослов'янська основа і рука чужого переписувача нівелювали місцеві ознаки і вносили просто-таки чужі, характерні для північної мови форми. Через те й сталося, що народні прикмети української мови в старому письменстві доводиться тепер виловлювати в морі церковно-слов'янщини.

Як згадано вже, християнство принесло з собою церковну книжність і шкільну освіту. Вже в літописному оповіданні про Володимира читаємо, що, увівши в хрест свій народ, князь "нача поймати у нарочитой чади дjatти и даяти на ученіє книжное"; так само і про Ярослава є звістка, що, князюючи в Новгороді, він звелів завести школу: "собра от старость и поповыхъ дjatтей 300 учити книгамъ". У цих заходах бачимо перші на Русі спроби організувати шкільну науку хоча б тільки для дітей тодішньої аристократії ("нарочитої чади", "старост") та духовенства ("попових дітей"). Що це справді були перші у нас заходи для організації шкільної науки, видно з того, як стрічала їх людність: матері, додає літописець, голосили над дітьми-школярами наче над умерлими, "єще бо ся бяху не утвjatрдили вjatрою". Вчителями в тих школах, звичайно, були церковники, та й сама наука мала тоді насамперед практично-церковну мету — виховати кадри місцевого духовенства, тому школа в старовину, до того ж — під візантійським впливом, набула переважно церковного напряму. Опріч усякої церковщини, вчили ще писати, рахувати, грецької мови і нарешті, на вершечку шкільноїмудрости того часу, знайомили з тодішньою візантійською літературою, з її стилем та літературною манерою. Звичайно, треба думати, що дуже вбогою була та наука і не завжди навіть княжі діти були письменними, — так, про князя Бориса автор його житія зауважує, як про щось надзвичайне, що він "бяше бо и грамотjat наученъ". 3 іншого боку, траплялись і тоді люди, що відзначались своєю освітою серед сучасників; так, батько Мономахів, князь Всеволод, "дома сjatдя, изумjatяше пять языкъ", а Клим Смолятич був "книжникъ и философь такъ, якоже в Рускои земли не бяшеть", і в своїх творах наводить докази "от Омира, от Аристоля и от Платона". "Философом великим" за розум та освіту ("глаголаше ясно оть книгь" ) називає літописець і князя Володимира Васильковича. Той же самий Клим у своєму відомому посланії згадує, як "самовидець", про цілий гурток учених людей у Києві. Певна річ, що таких "філософів" у старовину не багато було, через те й дивувалися так з них сучасники. Візантійська культура тодішнього часу значно більше могла дати нашим прадідам, ніж вони спромоглись на той час узяти. Брали вони переважно з однієї сфери, релігійної, і це одбилось, певна річ, деякою однобічністю візантійських впливів на нашому ґрунті, а згодом стало навіть приводом для деяких західних полемістів (як от Скарга, напр.), щоб докоряти, ніби Греки навмисне не передали Русі всю науку, а дещо затаїли, щоб завжди тримати культурну першість у своїх руках. Про те, щоб це так навмисне було зроблено, звичайно, нема чого говорити, але справді багато культурних здобутків старої Греції у нас не прижилося.

У великій пригоді шкільній освіті й тодішніх часів ставало те, що ми тепер звемо самоосвітою, а тоді звалось — "кннжнымъ почитаніємь". Засновуючи школи, згадані князі дбають водночас і про матеріал для читання. Так, Ярослав "собра писцjat многи", щоб вони поперекладали книги з грецької мови, "и многы списавь положи вь церкві святой Софьи", тобто заснував цілу бібліотеку, певне — одну з перших, коли не найпершу в Україні. До освіти в старовину ставилися з великою шанобою, краще сказати — з побожністю: "велика бо полза бываеть человjatку от ученія книжнаго", так моралізує літописець. "Сладки медвяный сотъ и сахаръ, — навчає письменник XII ст., — обоей же добрей книжный разумъ... Властители міра сего и человjatци, труждающіися въ житейскихъ вещахъ, прилjatжно требують книжного почитанія" (Кирило Туровський). Книги — річ великої вартості, "которыми, — як пише один пізніший книжник, — побожній господареве такъ духовного, яко и свjatцкого стану не толко церквы святыи, але и домы и столы свои украшают, и всjat в обецъ на них ласкави, а их читаня не отмjatтуют". Тому благочестиві книжники старих часів завжди заохочують і намовляють людей до читання: "не жалуй же часу ку читанню, бо его на добрый рjatчи обернеш... І живота вjatчнаго доступишь", — благає "вдячного чителника" згаданий вище книжник. Таким чином, "книжноє почитаніє" мало служити і душевному спасінню, бо давало відомості з релігії та етики, і задоволенню цікавості та естетичних смаків, подаючи здобутки тодішньої, якщо можна так сказати, науки, та твори красного письменства. З тих пам'яток, що дійшли до нашого часу, можемо скласти уявлення про релігійні, наукові й художні запити та інтереси наших прадідів.

 

2.Старе письменство наше складається, під потужними чужими впливами, з яких найдужчий був таки візантійський, хоч він не виключав і інших впливів зі Сходу й Заходу і навіть почасти перепускав їх через себе, ставши тією дорогою, що нею ті впливи переходили, бо й сам він мав до нас добру дорогу через південні слов'янські землі. Тодішня Русь взагалі не була ізольована од світу. Сліди культурних та інших зносин — згадаймо хоча б Ганну Ярославівну, що ділила французський трон з одним із Капетингів у XI ст., — зі Сходом і Заходом лишились численні і не тільки в нашому письменстві, але і в чужих літературних пам'ятках. Так, з одного боку, славний перський поет Нізамі (XII ст.) цілу поему присвятив фантастичній війні між королем руським та самим Олександром Великим. З другого боку, світової слави французька "Пісня про Роланда" (XI ст.) згадує про полки "з племені Росів та слов'ян", що билися проти Карла Великого; так само німецька "Пісня про Нібелунгів" знає "багатьох мужів із Русів" ("Rinzen") і навіть "численних лицарів із землі Київської" ("Kiewen") на службі в Етцеля, короля гунського. Це все сучасні літературні відгуки на гучні події тогочасної політики і вони показують, що й Азії і Європі невдивовижу було бачити у себе наших чубатих предків чи то як вояків, чи й як мирних гостей, працівників та крамарів. З Заходом безпосередньо, зі Сходом через хозарські займища та Кавказ давня Русь стикалася регулярно. Проте в наших писаних пам'ятках християнської доби найдужче одлунили впливи з Візантії, бо здавна промостили собі дуже вигідний шлях через південну Слов'янщину.

Як знаємо вже, з Візантії наші прадіди насамперед одібрали у південнослов'янській, власне — болгарській, редакції святе письмо і церковні книги, найдавніші зразки яких маємо в так званому Супрасльському рукописі (XI ст.) та Остромировому євангелії (1056 — 1057 р.). За цими книгами пішла всяка навчаюча, моралізаторська література, на яку така багата була тоді Візантія й яку найперше засвоювали собі наші письменні люди, бажаючи поширити християнські погляди на Русі й дати зразки християнської моралі та життя. Ця література, що розходилася спочатку в болгарських перекладах та переробках, дедалі більше перероблялась переписувачами і, обтираючись у повсякчасному вжитку, набирала дедалі виразніших місцевих ознак, одкидала одні деталі, приймала натомість інші й таким чином потроху входила органічною часткою в національне письменство. З цієї релігійної літератури візантійського походження були відомі у нас твори св. отців і учителів церкви (Івана Златоуста, Василія Великого, Григорія Богослова, Івана Дамаскина й ін.), усякі житія святих як поодинокі, так і в спеціальних житійних збірках: мінеї-четьї (житія за місяцями), патерики й прологи. Для природничих наук служили такі твори, як "Шестодневъ" різних авторів (Василія Великого, Георгія Писида, Івана-екзарха й ін.), — оповідання про створення світу з широкими коментарями богословського, філософського та природничого характеру; "Фізіологъ" —  збірка всяких, здебільшого фантастичних відомостей про звірів, птахів, риб, комах і т. ін., зібраних з різних джерел: зі східних переказів, з Талмуду, Біблії, тощо; "Xристіанская топографія" Козьми Індикоплова — оповідання з космографії та географії з християнського нібито погляду, з полемічною метою проти грецьких письменників античної доби. Всі ці твори, певна річ, головним чином мали на увазі християнську науку і тому в них багато найнеймовірніших вигадок, що йшли назад, коли навіть рівняти до наукових здобутків античного світу. Так, автори "Шестоднева" та Індикоплов завзято воюють з Птоломеєвою системою світу й доводять, що земля не кругла, а рівна, як Ноїв ковчег; так, "Физіологь" оповідає, що левиця народжує мертве левеня, а вже батько його оживляє своїм духом; що саламандра гасить вогонь, що змія постить сорок днів і сорок ночей, поки скине з себе линовище, і т. ін. Але певне ці фантастичні оповідання й цікавили найбільше читачів і згадані твори були дуже популярні в старовину й безперечно впливали на формування світогляду.

З історичних творів у нас були відомі й уже розповсюджені — згадане вже "Сказаніє о письменахъ славянскихъ" болгарського письменника IX — Х ст. чорноризця Храбра та всякі палеї, хроніки і хронографи. Храброве "Сказаніє" мало на меті довести право слов'янських народів на національне письменство, обороняючи його перед популярною в ті часи думкою, що лише ті мови й можна вживати в письменстві (розумілося — церковному), якими зроблений був відомий напис на хресті Христовому: "яко треми языки Богь повели быти, яко въ євангелій пишеть: и бjat доска написана жидовскы, римскы и еллинскы, а словенскы нjatсть ту; тjatмъ же не суть словенскы книгы от Бога". Храбр дуже гостро і, з тодішнього погляду, докладно й дотепно відповідає на такі, на його думку, божевільні речі людей, котрі самі не знають, що говорять. Він каже, що ніякої мови Бог не творив, а постали вони після стовпотворіння Вавілонського. Далі на підставі св. письма, найвищого тоді у всіх авторитету, оповідає історію мов і письмен, особливо спиняючись на грецьких та слов'янських письменах. Згадавши, як св. Кирило вигадав слов'янську азбуку. Храбр ущіпливо додає: "тjatмъ же словенская письмена святjatйши суть, свять бо мужъ сотворилъ я єсть, а греческа еллини погани". Ця полеміка показує, що в усі часи й у всіх народів не бракує людей, які бажали б задушити відродження іншого народу й початки його письменства. Палеєю звалась власне історія старого завіту, з усякими додатками проти біблії та коментарями з апокрифічних джерел, — це"Историческая палея". Од неї треба відрізняти "Палею — толкову на іудеи", що поруч з історичним елементом містить гостру полеміку проти іудаїзму та магометанства. З хронік у нас ходили хроніка Івана Малали, Георгія Амартола, патріарха Никифора, Костянтина Манасїї та інші. Це — світова історія од початку світу до часів того чи іншого автора, зі вставками подекуди оповідань напівбелетристичного характеру. Збірки таких хронік назвалися хронографами.

Згадані вже твори, засновані на християнських мотивах і сюжетах, поруч з узятим із святого письма матеріалом містять багато чого з інших джерел. Святе письмо не давало відповіді на ті питання, що зринали в головах у благочестивих читальників; деякі події воно переказувало занадто коротко, про долю відомих біблійних осіб тільки згадувало, а не оповідало докладно. Через те багато постало творів, що тлумачили й доповнювали текст біблійних оповідань. Так з'являються таємні або "отреченныя книги", тобто — апокрифи. Вони найбільшу увагу звертають на події й особи, про яких у святому письмі нема докладних відомостей, напр., про побут перших людей у раю, про Еноха (живим на небо взятого), про Мелхиседека — священика, про життя Христа на землі, зруйнування Христом пекла, про кінець світу і т. ін. Такими невідомими з св. письма подіями найбільше цікавляться апокрифічні твори, силкуючись дати відповідь на те, що здавна було загадкою перед побожними людьми. Апокрифи діляться звичайно на старозавітні, новозавітні й апокрифічні оповідання про святих. Старозавітні апокрифи оповідають про створення світу, Адама й Єву, про дітей їхніх, про хресне дерево, про Еноха праведного, Ноя й Авраама, про заповіт дванадцяти патріархів, про Мойсея, Давида й Соломона, особливо — багатий цикл апокрифів про останнього. До новозавітних апокрифів належать так звані апокрифічні євангелія Якова, Хоми і Никодима, "Сказаніє Афродитіяна", "Преніє Христа съ дияволомь", "Слово Адама во адjat къ Лазарю", "Хожденіє Богородицы по мукамъ", "Слово о видjatніи апостола Павла", "Бесjatда трехъ святителей", "Сказаніє о 12 пятницах" і т. и. З апокрифічних переказів про святих найбільш багаті цикли про св. Юрія та Федора Тирона. До апокрифічних творів належить і широко розповсюджене в старовину так зване "Откровеніє Мефодія Патарського", що розглядає долю всього світу од його створення і до страшного суду, який мав би відбутись через сім тисяч літ від початку світу. Спочатку навіть християнські богослови не цурались апокрифів та в обидві жмені запозичали в них матеріал для своїх писань. Але згодом, коли з апокрифів почали користуватись усякі єретики для боротьби з ортодоксальною догматикою, то й ортодоксальні письменники мусіли свій погляд відмінити і з того часу вони дуже повстають проти апокрифів, забороняють їх читати вірним, складають каталоги або "індекси" таких заборонених творів. І самі апокрифічні твори, оті "басні і кощуни", і їх індекси дуже рано заходять до нас, переважно через Болгарію (звідси їх часто звуть баснями або книгами болгарськими). Апокрифів та всяких єретицьких поглядів, богомильського тощо походження, дуже багато в старому письменстві, в наукових та історичних творах; індекс їх знаходимо вже в"Изборнику" Святослава (р. 1073). Але ніякі заборони не допомагали й апокрифи мали величезний вплив на все староруське і пізніше письменство. Вплив їх позначається, напр., у писаннях Данила Паломника, Івана Вишенського, Галятовського, св. Димитрія Ростовського, в пізнішій драматичній і віршовій літературі й навіть у деяких церковних службах сучасних (як акафісти). Ще в кінці XVIII ст. апокрифічні писання дуже були популярні в усій Україні, а на Угорщині вони дожили навіть до нашого часу. Навіть тепер у глухих закутках можна іноді зустріти у нас так званий "Сон пресвятої Богородиці" з "Листом Ісуса Назарейського" про святкування неділі, який імовірні люди самі переписують і дають іншим, сподіваючись,          що за це їм гріхи подарує Бог. Ця надзвичайна живучість і популярність апокрифів показує, що вони мали в собі якісь дуже принадні для ширших мас риси, — та й справді, апокрифи були чи не єдиним джерелом поезії, художньої творчості для середніх віків, коли духовенство точило таку завзяту боротьбу з народною поезією. Ів. Фнанко цілком справедливо зауважає, що апокрифічні твори не тільки у нас, а й скрізь у Європі "були тим мостом, що провадив розвій національного письменства з-під виключного панування церковщини і більш або менш мертвої церковної мови до свобіднішого руху, до світських тем і інтересів". Природа людської натури й тут, як і в боротьбі з народною поезією, виявила себе дужчою від усяких регламентацій зверху й уперто обстоювала своє право на її естетичні втіхи, як уперто ж і одверталась од прищеплюваних їй силоміць аскетичних ідеалів.

Близько до апокрифічних творів стоять усякі ворожбитські книги, як "Громникъ", "Молніянинъ", «Колядникъ", "О часахъ добрыхъ и злыхъ", "О дняхъ добрыхъ и злыхъ", усякі "астрології" та "звjatздочетцы" , "сонники" та ,,чаровники" й "волховники". Бажання зрозуміти сили й таємниці природи та довідатись про свою долю раз у раз захоплювало людину. На ґрунті цієї суто психічної потреби й постали згадані книги, сповнені всяких вигадок та забобонів, що знову ж таки розійшлися широко серед людності і, незважаючи на заборони духовенства, часто продирались навіть у його ж побожні твори й утрималися в масах аж по цей день.

Якщо й апокрифи великою мірою задовольняли естетичні потреби старої Русі, то ще більше це треба сказати про цикл перекладної белетристики з майже світським змістом, що прийшла до нас тим же шляхом — зі Сходу й Візантії через Болгарію. Повісті оті, сповнені всяких чудовних пригод та оповідей про незнані краї й народи, дуже інтригували наших читачів і розходилися між ними великим числом списків і навіть редакцій. Тут, на місцевому ґрунті, вони часто перероблялися, підгонились, сказати б, під смак нової публіки і впливали відчутно на розвиток літературних інтересів, літературної манери й виховання ширших кругів, до яких їм легше було доступитись через свою легку й безпретензійну форму та цікавий зміст. Серед таких повістей на першому звичайно місці ставиться псевдо-Калісфенова "Александрія", героєм якої був Олександр Македонський, дуже, правда, модернізований з християнського погляду. Славні вчинки знаменитого царя, його походи в різні краї, всякі чудовні пригоди — все це робило ,,Александрію" однією з найпопулярніших у старовину повістей. На нашому вже ґрунті "Александрія" багато разів переробляється, існує в кількох редакціях і дає початок цілому циклові легенд, переказів, звісток про дивні краї та чудних людей. Такий же ніби історичний колорит має й друга повість ,,О Троянской войнjat" або "Притча о кралехъ". Це дуже схематичний переказ відомих подій, що довели до зруйнування Трої, але взятий не з Гомера, а нібито записаний сучасниками подій Диктисом і Даретом. Характер романтичної казки має поема "Девгенієве дjatяніє", що оспівує славні пригоди якогось Девгенія в боротьбі з сарацинами. Політичною тенденцією перейняті сказання "О Вавилонскомъ царстве" и ,,О беломъ клобукjat". Перше виводить світову славу й політичну вагу Візантії од Вавілона, де знайдено царські регалії й перенесено їх до Візантії; друге аналогічну ідею розробляє щодо церковних справ, переносячи владу папи на візантійського патріарха разом з чудовним білим клобуком. Обидві повісті на руському ґрунті згодом перероблено так, що наступництво політичної й духовної влади наостанку переходить з Візантії на Русь (,,шапка Мономахова" та інші регалії), бо — як аргументує одна редакція "Сказанія о беломъ клобукjat" —  "ветхій бо Римъ отпаде славы и отъ вjatры Христовы гордостію и своєю волею; въ новемъ же Риме, еже есть въ Константинjat-градjat насиліємъ агарянскимъ такоже христианская вера погибнетъ; на третіимь же Римjat, єже єсть на руской земли, благодать святого Духа возсія". Звичайно, пророкування це зроблено вже post factum — тоді, коли визначилась політична доля Візантії, і, очевидно, десь на півночі. Східним колоритом відзначаються повісті —  єврейська ,,О Соломони цари и о Китовраси" та арабська ,,О Синагрипjat царjat", сповнені вже улюблених на Сході афоризмів, загадок, моралістичних притч і сентенцій. Ще виразніше цей моралістичний елемент проступає в збірці індійських байок, яка дійшла до нас із грецьким заголовком "Стефанить и Ихнилатъ" (в першотворі "Панчатантра" — п'ятокнижжя, по-арабськи — "Калилай Димна", тобто — Щирий і Лукавий). Це вже ціла низка вставлених одно в одне дидактичних оповідань, яка загалом дає дуже вигадливий візерунок, цікавий своєю колоритною формою й різноманітним змістом. Капітальної переробки у нас зазнав життєпис Будди, що став духовною повістю "О Йоасафjat и Варлаамjat" з її гостро-аскетичною тенденцією. Нарешті в "Сказаній объ Индійскомъ царствjat" маємо щось на зразок утопічного роману, в якому зображено фантастичне царство пресвітера Івана з усякими чудесами, з щасливими людьми, які живуть, не знаючи бідності, ворожнечі й ненависті та гріхів. Усі ці повісті на Русі дуже змінені порівняно з оригіналами і, як згадано вже, пристосовані до християнської моралі та поглядів.

Ось такий був запас книжного письменства, що в більш-менш готових формах прийшов до нас із чужих країн. Улюбленою формою, в якій оберталися в старовину серед письменних людей на Русі твори письменства, були збірники, теж живцем перенесені до нас із Візантії та південно-слов'янських країв. Збірники складалися з найрізноманітнішого матеріалу, на зразок теперішніх альманахів, і цією різноманітністю змісту задовольняли інтелектуальні й естетичні інтереси наших прадідів. Найстарші збірники, що дійшли до наших часів, це — два "Изборники Святослава" (pp. 1073 і 1076); дуже розповсюджені були "Златая цjatпь", "Измарагдъ", "Златая Матица", "Златоструй", "Златоустъ", "Пчела" і т. п.[2]. Це збірки святоотецьких творів, притч, афоризмів, сентенцій, здебільшого моралістичного змісту, не тільки перекладних, а й самостійних, що дедалі більше збагачують наше письменство. На підготовленому й розробленому цією перекладною й позиченою літературою полі виростає потроху вже й оригінальне письменство, правда, з слідами впливів та позичок із чужих джерел, але органічно перероблених. З'являється ціла фаланга письменників, зародки літературних шкіл, принаймні — літературної манери, що вже в першій половині XII ст. означили себе першою у нас літературною полемікою. Правда, про авторів нашого старого письменства ми маємо відомості дуже вбогі: про деяких можемо тільки здогадуватись на підставі всяких випадком кинутих уваг, декого не знаємо навіть на ймення. Старе письменство й читачі зовсім, можна сказати, не цікавились авторами та їхніми особами; кожен переписувач дуже вільно поводився з творами, що потрапляли йому до рук, без церемонії роблячи поправки, додатки або скорочення з потребою чи й без потреби, — аналогію чому бачимо не тільки в творах усної народної поезії, а і в тому, як і тепер ще народ ставиться до літературних творів та авторів[3].

 

3. Вже згадано, що старе письменство наше мало церковно-релігійну основу, а залежало це і від духу часу, релігійного par excellence, і від поглядів на службову роль письменства в питаннях порятунку душі й від того нарешті, що виробниками й споживачами письменства були тоді здебільшого люди духовні, бо духовенство з самої професії своєї давало найбільший відсоток письменних, складало головні кадри тодішньої інтелігенції. Через те і в старому письменстві нашому, поминаючи вже навіть такі пам'ятки практичного значення, як церковно-службові книги, з одного боку, та збірки юридичних норм ("Правда Русьская") з другого — найбільше маємо творів релігійно-духовного змісту: церковних казань, послань з приводу всяких церковних та морального значення справ і потреб, житій святих, подорожей у святі місця тощо. Настроєм своїм до цієї духовної літератури вельми наближаються й історичні твори, зокрема — літописи. І тільки поодинокими острівцями стоять у старому письменстві такі цілком світські твори, як "Моленіє Данила Заточника" або славне "Слово о полку Игоревjat".

Серед письменників, що стоять на початку нашого письменства, виразно позначається дві групи, характерні своїми прикметами. Перша стояла на вершку сучасної освіти, виблискувала відграненими зразками тодішнього високого стилю й вимагала і теоретично од літературних —  по-теперішньому скажемо — творів гарної, на візантійських зразках виробленої форми та символічного тлумачення св. письма. Це —  "філософи" на тодішню мірку. Друга складалася з "простаків", що осторонь стояли від тієї вищої літературної освіти й шляхетності, і почасти через це, а почасти й свідомо наближались до простого стилю та буквального розуміння св. письма. До першої групи належать Ларіон-митрополит, Клим Смолятич, Кирило Туровський та ще кілька невідомих авторів, твори яких дійшли до нас анонімно. В другій групі маємо: Луку Жидяту, Теодосія Печорського, Якова-мніха, Нестора, Георгія Зарубського, Серапіона й чимало інших.

З іменем Ларіона (митрополитом був р. 1051 – 1054) пов'язується популярне в старовину, бо часто бувало зразком для наслідування, "Слово о законе и благодати" —  церковна промова на похвалу "великому кагану нашея земля Владимеру" за те, що охрестив Русь. Почавши з зіставлення старого та нового завіту, автор розповідає історію розповсюдження християнства в усій землі, аж поки заходами святого князя "й до нашого языка русьскаго дойде". "Слово" відзначається високим настроєм, гарним і обробленим стилем, багатством на образи, порівняння та біблійну символіку; щирість тону й почуття не дає йому перейти в порожню буфонаду і ставить його в ряд помітних зразків ораторського мистецтва. Автор пишається силою та величністю свого рідного краю і його "Слово" дає цікаве свідчення про ту національну свідомість, яка вже тоді жевріла серед кращих людей свого часу. Так, складаючи хвалу старим князям руським, Ларіон додає, що "не въ худjat бо, и не въ невjatдомjat земли владычьствоваша, но въ русьской, яже вjatдома и слышима єсть вьсjatми коньци земля". "Славный градъ твой Кыевъ величьствомъ, яко вjatньцемь, обложили", — каже промовець, звертаючись до князя Ярослава. Характерно, що навіть закінчується "Слово" молитвою до Бога: "не предай насъ въ руки чуждіихь", висловлюючи, таким чином, бажання незалежного політичного життя в рідному краї.

До одного з Ларіоном типу письменників належить славний Клим Смолятич (митрополитом був р. 1147 – 1154), що відзначався серед сучасників своєю освітою й розумом. "Бысть книжникъ и философь тактъ, якоже в Рускои земли не бящеть", — характеризує його літописець. На жаль, літературна спадщина Смолятича не відповідає цій високій славі, бо з його творів дійшло до нас одним-одне, та й те попсоване, посланіє до пресвітера смоленського Хоми. Але посланіє це цікаве саме тим, що в ньому маємо пам'ятку про згадувану вище літературну полеміку. Смолятич десь, мабуть, у своїх писаннях зачепив був Хому, натякнувши на його невелику освіту, бо Хома дорікає своєму опонентові, що той з такими ж, як і сам, письменниками даремно несеться високо та пишається вченістю, "философ ся творя" і не на святих отців, а на Гомера, Арістотеля таПлатона посилаючись. На ці закиди Клим відповідає, що він не несеться високо і слави людської не шукає, і не од чужих письмеників бере він думки, а тільки символічно св. письмо витлумачує. Пастиреві мало праведного життя; треба йому ще бути й добре освіченою людиною, бо без освіти не можна давати лад у церкві і навіть св. письмо розуміти. В св. письмі чимало є такого, що не треба розуміти буквально, а тільки символічно — "пытати по тонку"; далі Смолятич дає кілька зразків такого символічного тлумачення. Цікаво, що тут Смолятич посилається на гурток київських "мужей, имже єсть самовидець", що відзначалися великою наукою. Виходить, що була тоді у Києві школа невідомих нам тепер учених людей, з-поміж яких випадком дійшло до нас тільки ім'я самого Смолятича

Вершка літературної майстерності доходить стара проповідницька література в творах Кирила, єпископа Туровського (жив близько 1130 – 1182 р.), дуже популярного серед сучасників, які приклали навіть до нього ім'я "нового Златоуста". Од Кирила Туровського дійшло до нас із десяток церковних казань, молитви. "Сказаніє о черноризьстjatмъ чинjat", кілька притч на зразок "О человjatкjat бjatлоризцjat" та ін. Кирило був майстром справжньої риторики, мабуть, одним із кращих тоді церковних промовців, що повною мірою перейняли науку візантійської вигадливості. Кучерявий стиль, пишні порівняння, іноді штучні й далекі од теми, драматизація біблійних подій, багатство символів та абстракцій — ось характерні прикмети цього письменника, що своєю манерою був ніби попередником того церковного ораторства і драматичного письменства, яке згодом пишним цвітом розквітло на Україні серед вихованців Київської академії. "Аще злато или сребро, — каже Кирило в одному "слові", — по вся дьни раздавалъ быхъ, или медъ, либо се пиво, не бысте ли приходили сами и не призываєми и другъ друга бесте варили (- попереджали)? Нынjat же словеса Божія роздаваю, лучьша паче злата и каменья драгаго, и слажьша паче меду и съта, и лишаєтеся ихъ, не приходяче къ церкви" ("Слово въ недjatлю 5-ю по Пасцjat"). Відчувається вже тут голос і манера Галятовських та Радивиловських з їх не так щирим переконанням, як підкресленою пишнотою та манірністю.

Письменники другої групи характерні тим, що коротко й просто, іноді навіть не до ладу й не до прикладу, переказують та пояснюють ті чи ті питання християнської науки та моралі, пересипаючи свою мову занадто рясно цитатами з св. письма. Таким був сучасник Ларіона-митрополита, єпископ Новгородський Лука Жидята (єпископствував р. 1035 – 1059), автор одного "Поученія къ братіи". Таким був відомий Теодосій Печорський (помер р. 1074), що лишив після себе кілька посланій, молитов та казань, у яких поетизує свої ідеали чернечого життя. Таким був чернець Яків (згадка про нього р. 1074) з його посланієм до князя Ізяслава та житійними "сказаніями" про Володимира, Бориса та Гліба з "похвалою" цим святим князям. Сюди ще належать преподобний Нестор (1057 – 1116), відомий з ім'ям Літописця, з його житіями Бориса й Гліба та Теодосія Печерського; Теодосій-грек (помер р. 1156) з дуже цікавим з побутового погляду казанням "О казняхъ Божіихъ»; якийсь Георгій Зарубський з "Повченієм духовному чаду"; автори посланій — Симон (єпископом був р. 1214 — 1226) та Полікарп, які поклали початок тій житійній збірці, яка згодом постала в формі і назві відомого "Патерика Печерського", убравши в себе чимало народних переказів та легенд. Можна згадати тут і ще кілька анонімних творів, як от ,,Слово нjatкоєго христолюбца" з гострою критикою релігійного "двовір'я" та всяких забобонів, що дає цікаву картину побутового життя в стародавній Русі.

Ця релігійна література, звичайна річ, насамперед відображала погляди, бажання та ідеали того стану, з якого вийшла. Христова віра, християнське життя, зразки християнської моралі й практики в усяких житіях, нарешті полеміка з чужими вірами (єврейською, магометанською й латинською) — ось головний зміст цієї літератури. Але хоч як старі духовні книжники одвертались од живого життя й ховалися від нього за мурами монастирів та в підземних печерах, гомін життя таки доходив і туди, одривав силоміць од молитов та побожних думок і змушував так чи інакше на життєві події й боротьбу озиватись. Поміж моралізуванням на теми всяких особистих гріхів та вад (лихва, пиятство, злодійство), поміж вічними нападками на ,,скоморохи, гусли, сопjatли", на "бjatсовскія пjatсни, плясаніє и гудjatніє" стрічаємо ми й у наших далеких од світу книжників цікаві відгуки громадського ладу та соціальних стосунків. Так, ігумен печорський Серапіон (пом. 1275 p.) дуже гостро картає в своїх казаннях"скверные і немилостивые суды" та інші вади громадського ладу. Ще менше з ними церемоняться ті анонімні твори, що не спиняються навіть перед вищими заступниками політичної влади. Маємо цілу низку таких творів — "Слово о князехъ ", "Слово о судіяхь и о властелехъ ємлющихъ мзду и не въ правду судящихъ", "Гдjatбытитиуну и князю на ономъ свjatтjat", "Наказаніє княземъ, иже дають волость и судъ небогобойнымъ и лукавымъ мужемъ", "Слово Сирахово на немилостивыя цари и князи, иже неправдою судятъ" і т. ін. І не дивно, що твори ці здебільшого анонімні, або ховаються за авторитетні та безпечні од заходів світської влади імена давно померлих святих отців церкви. Хоча про статтю 129 "уголовного уложенія" тоді ще й не чували, але безперечно у всяких "властелей" безліч було інших способів дошкуляти авторам сміливого слова. Відома річ, що тих способів не бажав відчути на собі автор хоча б отакої в основі своїй крамольної думки: "вы, цари, князи и намjatстники, подобии єсте тучи дождевнjatй, иже истечеть надъ моремъ во время ведра, а не надъ землею жаждущею воды". Громадська неправда, здирство, суд немилостивий, хабарництво та інші кривди людям, нелюдське поводження з наймитами таневольниками — такий мали зміст оті цікаві з громадського боку твори. Це початки суто політичної публіцистики, що, пробиваючись крізь товсту кору моралізаторства й церковщини, обороняла, хоч примітивно, може, право людини як людини й показувала ідеали іншого життя...

4. До релігійного письменства наближаються й описи подорожей до святих місць, хоч деякими деталями вони вже являють собою немов би перехідний етап до світських творів. Найбільш популярним з таких, сказати б, Бедекерів того часу було дуже поширене "Житіє и хожденіє Данила, руськия земли игумена", опис подорожі в святу землю, одбутої десь між р. 1093 та 1113, швидше всього на початку XII ст. Безліч списків "Хожденія" показує, що це була одна з найлюбіших на Україні книг навіть у пізніші часи. Хто він був, отой Данило-ігумен — не знати; можна тільки здогадуватись, що народився він трохи чи не в теперішній Чернігівщині, десь над річкою Сновію, бо кілька разів у своїй подорожі згадує він ту річку, порівнюючи святу ріку Йордань та околиці її з рідними околицями Снови. Ходив наш мандрівник у святу землю либонь не сам, а на чолі цілої, як він каже, "дружини", людей, цікаві прізвища яких він і наводить. Оповідаючи про диво під час великодньої служби біля гробу Христового, Данило пише, що свідками цього були "вься дружина моя, Русьстіи сынове, приключивиеся тогда Новгородьци и Кыяне: Сjatдеславъ Иваньковичь, Горослав Михалковичь, Кашкыча два и иніи мнози".Просто, без зайвих слів, без жодної фрази, але дуже докладно, оповідає автор про свою подорож до святої землі й по ній, не забуваючи подати й деякі відомості про природу тієї землі, її флору та фауну, прикрашаючи це своїми простодушними міркуваннями з приводу всяких святих речей, легендами та місцевими переказами. Кожну річ Данило описує докладно, міряє її вздовж і впоперек, подає докладкий опис Йордані.

Ієрдань же рjatка течеть быстро, берегы же имать обонъполъ прикруты, а отьсюду пологы; вода же его мутьна и сладка пити вельми и нjatсть сыти піющимъ воду ту святую, и здрава бысть вода та піющимъ ю, ни съ нея болить, ни пакости въ чревjat нjatсть; вьсjatмъ, же єсть подобенъ Ієрдань къ рjatцjat Сновьстjatй, въшире и глубле, лукаво (= покручено) же вельми и быстро течеть; болонія же имать,якоже и Сновь рjatка; глубле же єсть четырей саженъ среди самое купjatли, якоже самъ собою искусихъ и измjatрихъ и пребродихъ на ону страну Ієрдана, и много походихъ по брегу тому Ієрданову любовію;въшире же єсть Ієрдань рjatка якоже на устьи Сновь рjatка єсть. И єсть же по сей стране купели тоя яко лjatсокъ малъ, древіє много по брегу Ієрданову превысоко, яко вербіє єсть, и подобьно, но нjatстьверба; выше купjatли яко лозіє много по брегу Ієрдана, но нjatсть наша лоза, но инака. И єсть бо ту тростіє много болоніє имать, яко Сновь рjatка. Звjatрь многь ту и свинія дикыя безъ числа много ту, и пардуси мнози ту суть; ту же суть и львове обонъполъ Ієрдана въ горахъ каменьныхъ, ту ся и ражають. Другыя же горы суть подъ тjatми горами, бjatлы суть вельми, и ти суть близь Ієрдана. І ту ж єсть мjatcто близь, яко двою дострjatлу въдалjat оть рjatкы Ієрдановы, къ возводу лиць, идjatже Илія пророкъ вjatсхищенъ бысть на колесьници огненjat на небо... И то вьсе благодjatтію Божією видjatхъ очима своима грjatшьныма и недостойныма...

Таким спокійним тоном докладно оповідає наш мандрівник про все, що бачив, сходивши святу землю з військом Хрестоносців, що саме тоді розгосподарились були в тій землі. Але серед дивних чудес святої землі, до яких автор додивляється з святобожною цікавістю безпосередньої натури, не забуває він своєї рідної сторони. Ось із якими, напр., зворушливими словами звернувся Данило до короля Єрусалимського Балдуїна: "Княже мой, господине мой! Молю ти ся Бога дjatля и князей дjatлярусьскыхъ, повели ми, да быхъ и азъ поставилъ своє кандило на гробjat святjatмь оть всея русьскыя земли". I як дитина, радіє поважний ігумен, коли король його волю уволив і скромна лампада "за всю русьскую землю" засвітилась коло того, що вважає він найвищими святощами. Якою зворушливо-сердечною та чистосердою здається й тепер нам оця жертва невеличка ,, недостойного игумена" і як чудово освітлює вона цю постать великого патріота рідної землі, що ніде не забував її, раз у раз думками до неї линучи на чужині, поминаючи її у своїх молитвах. Щирістю й простотою дихає цей твір, — через те він і вабив до себе читачів, і не диво, що "Хожденіє" було таким цікавим для багатьох поколінь і літературним зразком для пізніших мандрівників. Багато з них слідом за Данилом пробує переказати свої враження, але вони таки не можуть порівнятися з тим "недостойными игуменомъ, хужьшимъ во вьсjatхъ мнисjatхъ", що й на початку, і в кінці своєї книги смиренно прохає пробачити йому за "худоуміє и грубость". Читачі з багатьох поколінь, зробивши "Хожденіє" недостойного ігумена своєю улюбленою книгою, добре оцінили цю авторську скромність.

Тоном і манерою на "Хожденія" схожа "Грамотиця" Володимира Мономаха (1053 – 1125), відома під назвою "Поученія дjatтямъ". "На далечи пути да на санехъ сjatдя", тобто перед смертю, як розуміють одні, або швидше під час далекого й важкого походу, як тлумачать це місце інші, — в тузі через розбрат між князями спало на думку славному князеві написати свій заповіт дітям. Ясний розум і твереза думка Володимира Мономаха пробиваються в його "Грамотиці", як називає автор свій заповіт, і надають їй не вузькоособистого, а далеко ширшого інтересу. Почавши з релігійних обов'язків князя, Володимир переходить до його громадськихповинностей і дає цікавий нарис того, як розуміли ці повинності кращі люди того часу, які практичні вимоги ставили вони перед княжою владою. "Вьсего же паче, — пише князь, — убогыхъ не забывайте, но єлико могуще по силjat кормите и придавайте сиротjat, а вьдовицю справдите сами, а не въдавайте сильнымъ погубитичеловjatка. Ни права, ни крива не убивайте, ни повелjatвайте убити его; аще будеть повиненъ съмерти, а душа не погубляйте никакое же хрестьяны". "Куда же ходяще путемь по своимъ землямъ, не дайте пакости дjatяти отрокомъ, ни своимъ ни чюжимъ ни въ селjatхъ ни въ житjatхъ, да не кляти васъ начьнуть". "Человjatка не минjatте не примjatчавъше, добро слово ему дадите". Симпатична постать людяногокнязя, що не тільки права свої знав, а й про обов'язки дбав, дуже виразно постає з цих афоризмів, які навіть у наші часи — люті часи потоптання всяких прав людських, мародерства, грабіжництва й зневаги до людини як такої, — не зайва була б річ нагадати... І далі автобіографічні відомості, що дає про себе Мономах, довершують цю характеристику працьовитого й простого звичаями князя такими словами:

 

А се тружахъся ловы дjatя. А се въ Черниговjat дjatялъ єсмь: конь дикыхъ своима рукама связалъ єсмь, въ пущахъ 10 и 20 живыхъ конь, a кромjat того еже по Росиjatздя ималь єсмь своима рукама тjat же кони дикыя. Тура мя два метала на розjatхъ и съ конемь, олень мя одинъ болъ, а 2 лоси — одинъ ногама топъталъ, а другый рогома болъ, вепрь ми на бедрjat мечь отьялъ, медвjatдь ми у колjatна подъклада укусилъ, лютый звjatрь скочилъ ко мнjat на бедры и конь со мною поверже: и Богъ неврежена мя съблюде. И съ коня много падахъ, голову си розбихъ дважды, и руцjat и нозjat свои вередихъ, въ юности своей вередихъ, не блюдя живота своего, не щадя головы своєя. Єже было творити отроку моєму, то самъ єсмь сътворилъ дjatла, на войнjat и на ловjatхъ ночь й день, на зною й на зимjat, не дая себjat упокоя. На посадьникы не зьря, ни на бирича, самъ творилъ єсмь что было надобjat: весь нарядъ и въ дому своемь, то я творилъ єсмь, и въ ловьчихъ ловьчій нарядъ самъ єсмь держалъ, и въ конюсjatхь, и о соколjatхъ и о ястрябjatхъ. Тоже и худаго смерда и убогыя вдовица не далъ єсмь сильнымъ обидjatти, и церьковнаго наряда и службы самъ єсмь призиралъ (== доглядав).

 

Як бачимо, та рука, що найбільше звикла до шаблі, не гірше вправляється й з пером, даючи поруч з практичною наукою повні драматизму й живих інтонацій малюнки. Мова, може, не бездоганна з погляду стилістики, пересипана проте щиронародними виразами (Половці, напр., "облизахуться на насъ аки волцы") та словами й формами з живої народної розмови, які й досі збереглись на Україні ("вирій", "хреститися", "безсорома", "лови", "пуща" і т. ін.). Коли одкинути деякі умовні прикмети візантійських зразків, то "Грамотиця" Мономаха була вже відгуком на цілком живе життя і з цього погляду цей перший світський твір нашого письменства вартий великої уваги.

Ще далі од релігійного письменства старих часів одійшов досить загадковий твір невідомого автора, що відомий під назвою "Даніила Заточника моленіє" (пам'ятка першої половини XIII ст.). Вийшов він із тих же княжо-дружинних кіл, що й попередній, і на підставі популярної традиції прикладається до якогось нібито засланця Данила, що хотів своїм "моленієм" вернути собі втрачену з невідомих причин княжу ласку. Кінчається твір байкою, що нагадує грецьку легенду про перстень Полікрата. "Сія словеса азъ Даніиль писахъ въ заточеній на Бjatлоозерjat, и запечатавъ въ воску, и пустихъ во єзеро, и вземъ рыба пожре и ята бысть рыба рыбаремъ, и принесена бысть ко князю и нача ее пороти, и узре князь сіє написаніе, и повеле Даніила свободити от горькаго заточенія". Дотаток це, видима річ, пізніший, бо не міг же засланець, пишучи своє благання, знати про той ефект, що викличе воно, діставшись через таку оригінальну почту до князя. Та й зміст "Моленія" нічим не ствержує наведеного кінця: ні про якого засланця тут нема мови, і, видимо, байку приточено тільки для того, щоб заінтригувати читачів. Складено цю пам'ятку безперечно на півночі, як це видно з самого тексту "Моленія". Але треба зауважити, що кола, з яких воно вийшло і в яких оберталось, досить вільно циркулювали по всіх просторах тодішньої мало ще розмежованої "Русі", і тому можна його брати як пам'ятку так само спільну, що й ті наші південні пам'ятки, які подоходили до нас тільки в північних редакціях і списках. З "Моленія" видно, що автором його був звичайний у ті часи аматор "книжного почитанія", — "азъ бо аще не во Афинахъ ростохъ, ни у философъ учихся, но быхъ падая по книгамь, аки пчела по различнымъ цветомъ: оттуду избираю сладость словесную, совокупляя мудрость, яко въ мjatхъ воду морскую". Ці слова проливають світло на характер і завдання твору. Очевидно, якийсь книжник, бажаючи висловити свої думки ("да разверзу въ притчахъ гаданія своя"), просто склав на зразок популярної "Пчели" збірку тієї " сладости словесныя" в формі афоризмів та приказок ("мірскихьпритчъ"), про всякі життєві справи — про княжу владу, про багатство та бідність, про розум і нерозум, про жіноцтво і т. ін. У ті часи, коли люди були цікаві на всякі притчі та моралістичні оповідання, така збірка, до того ж прикрашена ефектним оповіданням про самого автора, повинна була робити враження. Та автор черпає свою мудрість не з самих книг, на які часто й посилається, але безперечно бере чимало й просто з усного джерела, записуючи ті ходячі правила життєвої мудрості, які міг чути кругом себе. "Ржа jatсть желjatзо, а печаль человjatку умъ отьимаєть", "всякъ человjatкъ хитрить и мудрить о чужой бjatдjat, а о своей не можеть промыслити", "безумнаго пославъ, и самъ по немъ не лjatнися ити", "не сjatй жита на браздахъ на мокрыхъ", "не моря уполовникомъ (- ополоником?) выліяти", "зла не видавши, добра не постигнути", "луче трясцею болjatти, ни со злою, съ нелюбою женою жити " — ці й інші такі афоризми є не чим іншим, як народними прислів'ями, до яких дуже легко можна добрати мало не буквальні варіації з сучасного скарбу народної мудрості. З іншого боку, служивши, як видно, при княжому дворі (згадується тут "дворянин" як окрема категорія людності), автор не зумів утриматися в незалежному тоні справжнього філософа та мораліста, і в його афоризмах часто прочувається бажання догодити сильний світу цього, та дворянська звичка, що золотить підлещуванням свої речі про вищих і гірчить зневагою про нижчих. Принаймні дуже цікаво понижений епітет "рабъ твой", коли автор звертається до князя, або Молчалинський афоризм, що "добра пса князи и бояре любятъ" —  поставити поруч із такою думкою про нижчих: "Не лjatпобо усерязь въ ноздри свині и, ни на холопjatхъ добрый порть. Аще бо котлу золоты кольца во ушію, но дну єго не избыти черности и жженія єго, тако и холопу: аще паче мjatры гордилъ и буяли, но укора ему своего не избыти — холопіяимени". Автор, мабуть, дужедобре розуміє психологію"людей нашего круга" і вміє на ній награвати. Тому його твір наближається вже до зразків великопанської літератури, на забаву сильним призначеної, з її невідлучною прикметою — зневагою до всього, що до "нашего круга" не належить, що стоїть у фундаменті соціальної піраміди й не може пишатись добрим родоводом, до віку несучи, на погляд вельможних книжників, ганьбу "холопія имени". Лемент дворянського філософа з цього погляду дуже цікавий, бо показує нам той громадський розклад, на який встигла вже розжитися стара Русь, і дає цікавий зразок класової психології тогочасної аристократії.

 

5. Хоч як письменні люди в старовину одхрещувались од живого життя, тікаючи за монастирські мури, в печери або під захисток абстрактного моралізування — життя й там їх знаходило і накладало на їхню психологію свої виразні ознаки. Та сама, напр., народна поезія, яку святобожні книжники трактували як диявольське насіння на пагубу людям, непомітно для самих авторів і проти їх волі втискувалася в книжні розумування й оживляла їх, роблячи цікавими пам'ятками народних дум і потреб даного часу. Не встереглося од цього впливу навіть суто церковне письменство (як казання), то що вже говорити про інші твори, які самою природою своєю не могли замкнутися в тісні шати церковних інтересів? До таких творів належать наші старі літописи, одна з найбільш визначних, можна сказати — надзвичайних пам'яток, якими озивається до нас тепер старий отой, давно оджитий і примерхлий світ.

Літописи самою природою своєю належать до творів історичних, — це "цілий архів нашої історіографії", як влучно схарактеризував їх проф. М. Грушевський. Але велику ціну наші давні літописи мають не тільки як історичне джерело: це й надзвичайної ваги літературний твір, або — краще сказати — цілий збірник літературних творів різних авторів і навіть різних часів, результат колективної праці багатьох людей чи, може, й поколінь, тільки поданий нам під одним спільним заголовком: "Се повjatсти временьныхъ дjatй, откуду єсть пошла Руськая земля, кто въ Киевjat нача первjatє княжити и откуду Руськая земля стала єсть". Як спадщина з колективної праці людей, що не самими історіографічними завданнями цікавились, літопис зробився — знов беремо влучний епітет у згаданого історика — "правдивим архівом нашого старого письменства", який дав притулок на своїх сторінках і сберіг од загибелі багато такого, що до історіографії безпосереднє не належить, але тим краще і повніше малює дух епохи, її змагання й напрям, її потреби й турботи. Розпочатий під безперечним впливом візантійської історіографії, отих хронік та хронографів, літопис наш швидко визволився з мертвих обіймів візантійщини і для нас, далеких нащадків, зберіг життя тих часів з їх кипучою боротьбою та інтенсивною творчістю в усяких сферах. Коли наші літописи рівняти до сучасних чи навіть пізніших аналогічних пам'яток у інших народів, то літературну перевагу їх стане одразу видно. Не дарма ж батько російської історіографії Шлецер так був захоплений літописом, що не вагаючись назвав його ,,памятникомъ феноменальнымъ". І не тільки індивидуальною талановитістю визначається наш літопис, — у ньому одбились і національні риси авторів, що разом дають живий образ тієї землі й того народу, про дії якого вони оповідають. Це ставить літопис у ряд найцінніших літературних пам'яток нашої старовини.

Давня літературна традиція автором літопису вважала ченця Нестора ("Нестера-черноризьца"). Але історична критика піддала сумніву цю традицію[4] і встановила погляд на літопис як на працю колективну. Працювали над ним і ченці в своїх монастирях, і люди світські, що при княжих дворах свідомо дбали про те, щоб "наша слава не пропала", тобто на пам'ять потомним поколінням перейшли дії рідної старовини. Дійшов до нас літопис у кількох списах (найдавніший список Лаврентіївський, р. 1377), але найбільшу для нас вагу має Іпатський (списаний близько р. 1425), хоч знайдений у Іпатському монастирі в Костромі, але з такими яскравими слідами свого південного походження, що безперечно міг у такій формі скластись тільки на Україні. Щодо змісту, то літопис наш розпадається на три частини: літопис Початковий (або Несторів) обіймає події, кінчаючи роком 1111-м, Київський — до р. 1201-го і Галицько-волинський — до р. 1292, на якому вривається цей цикл літописних оповідань. Перші дві частини цієї історичної трилогії розкладають події по роках, оповідаючи, що кожного року сталося; Галицько-волинський літопис дає вже спробу прагматичного оповідання і свідомо його дотримується на тій підставі, що "хронографу нужа єсть писати все и вся бывшая, овогда же писати в передняя, овогда же воступати в задняя". Простота, безпосередність, щира теплота й наївність Початкового літопису змінюється докладністю й жвавістю Київського; Галицько-волинський визначається надзвичайно поетичним колоритом, пластикою, майстерними описами й портретами, виробленим стилем, що знову ж показує наслідки високої літературної школи. Національна вдача авторів проблискує дуже часто з сторінок літопису; запашним "духом степу", говорив Веселовський, віє од деяких його епізодів. Це все ставить наш літопис дуже високо з літературного погляду, а надто коли рівняти його до північних літописів. Таке порівняння майстерно зробив російський історик Соловйов і слова такого авторитетного вченого можуть бути найкращою рекомендацією нашому літописові. "Тяжелъ становится, — пише Соловйов, — для историка его трудъ въ XIII и XIV вjatкjat, когда онъ остается сь одною Сjatверною лjatтописью: появленіе грамотъ, число которыхъ все болjatе и болjatе увеличивается, даеть ему новый богатый матеріалъ, но все не восполняеть того, о чемъ молчать лjatтописи, — а лjatтописи молчать о самомъ главномъ: о причинахъ событій, не дають вjatдеть связи явленій. Нjatтъ болjatеживой, драматической формы разсказа, къ какой историкъ привыкъ въ Южной лjatтописи: въ Сjatверной лjatтописи дjatйствующая лица дjatйствуютъ молча; воюють, мирятся, но ни сами не скажуть, ни лjatтописець оть себя не прибавить, за что они воюють, вслjatдствіе чего мирятся; въ городjat, на дворjat княжескомь ничего не слышно, — все тихо; всjat сидять запершись и думають думу про себя; отворяются двери, виходять люди на сцену, дjatлаютъ что-нибудь, но дjatлаютъ молча. Конечно, — поясняє історик, — здjatсь выражается характеръ эпохи, характеръ, цjatлаго народонаселения, котораго дjatйствующія лица являются представителями; лjatтописець не могь выдумывать рjatчей, которыхъ онъ не слыхалъ; но, сь другой стороны, нельзя не замjatтить, что самъ лjatтописець не разговорчивъ, ибо въ его характерjat отражается также характеръ эпохи, характеръ цjatлаго народонаселенія; какъ современвмкъ, онъ зналъ подробности любопытнаго явленія, и однако записалъ только, что "много нjatчто нестроеніе бысть"... "Разсказъ южнаго лjatтописца, — додає Соловйов в іншому місці, — наоборотъ отличается обиліемьподробностей, живостью, образностью, можно сказать — художественностью; преимущественно Волынская лjatтопись отличается особенными поэтическимь складомъ рjatчи: нельзя не замjatтить здjatсь вліянія южной природы, характера южнаго иародонаселенія". Трудно додати щось до цієї мистецької характеристики, але не вадить зробити з неї деякі висновки. Не індивідуальна тільки талановитість авторів, а й якісь ширші причини надали нашому літопису його високих літературних прикмет. Серед тих причин, безперечно, національну вдачу того народу, про дії якого літопис оповідає, треба поставити на першому плані.

Зосібна літопис має величезну вагу в історії письменства тим, що зберіг у собі дуже багато суто літературних творів. Не кажучи вже про такі окремі вставки, як напр. згадана "Грамотиця" Мономаха, маємо тут багатющу збірку легенд, переказів, уривків з пісень, прислів'їв та інших художніх творів, щo тільки вставленими в літопис шматочками з утраченого цілого подоходили до нас. Властиво літописне оповідання про початок Київської держави майже все складено з таких (про перебування апостола Андрія на Русі, про осаду Києва, про смерть Олега, про Ольжину помсту, деякі оповідання про Володимира, як от про білгородський кисіль або заснування Переяслава). Як зразок, подаю тут кілька таких легендарних оповідань.

Ось оповідання про подорож апостола Андрія на Русь.

 

Днепръ втечет в Понтескоє море треми жерелы, иже море словеть Рускоє, по нему же училъ святый апостолъ Андрjatи братъ Петровъ. Якоже ркоша, Андрjatю учащю в Синопии, пришедшю ему в Корсунь, увидjat, яко ис Корсуня близъ устье Дьнjatпръское, и въсхотjat поити в Римъ, и приде въ устьє Днепръскоє и оттолjat поиде по Днjatпру горjat и по приключаю приде и ста подъ горами на березjat. И заутра въставъ рече к сущимъ с нимъ ученикомъ: "видите горы сия? Яко на сихъ горахъ въсияеть Божия, имать к города великъ быти в церкви мьногы имат Богь въздвигнути". И въшедь на горы сия и благослови я и постави кресть, и помолився Богу, и слjatзе с горы сея, идеже послjatже бысть Києвъ. И поиде по Днjatпру горjat и приде въ Словены, идеже нынjat Новгород: и видjatвъ люди ту сущая, какъ ихъ обычаи я како ся мыють и хвощются, и удивися имь. И иде въ Варягы к приде в Римъ, исповjatда елико научи и елико видjat, и рече имъ: "дивно видjatхъ землю Словеньску: идущю ми cjatмо, видjatхъ банjat древяны, и пережьгуть я велми и съвлекутся и будуть нази и обольются мытелью и возмуть вjatникы и начнуть хвостатись и того собjat добьют, одва вылjatзуть ле живы; и обольются водою студеною и тако оживут. И тако творятьпо вся дни, не мучими никымже, но сами ся мучать и творят не мытву себjat, а мученье". И се слышавше дивляхуся.

 

Дивно було, очевидно, не святому Андрієві, а нашим прадідам з північно-руської парні, якої вони самі не знали. Це колоритне оповідання.з його добродушним глузуванням з чужих звичаїв показує, до якої давнини доходять теперішні побутові одміни України од Великоросії.

 Ось іще оповідання про осаду Переяслава.

 

Иде Володимиръ, на Ховраты. Пришедшю же ему с воины Хорватьскои, и се Печенjatзjatпридоша по онои стороне отСулы. Володимеръ же противу имъ и ycpjatтjat я на Трубеши над броду, кдjat нынjatПереяславль, и ста Володимеръ на сеи странjat, а Печенjatзjat на онои и не смjatяху си на ону сторону и они на сю сторону. И приjatха князь Печенjatскыи к рjatцjat и возва Володимира и рече ему: "пусти ты свои мужь, а я свои, да ся борета; да аще твои мужь ударить моимъ, да не воюємся за три лjatта и разыдошася разно; аще ли нашь мужь ударить вашимъ, да воюемь за три лjatта". Володимjatръ же, пришедъ въ товары, посла по товаромъ бирича глаголя: "нjatтуть ли такаго мужа, иже бы ся ялъ с Печенjatжаниномъ?" И не обрjatтеся никдjat же и заутра приjatхаша Печенjatзjat а свои мужь приведоша, а наших не бысть. И поча тужити Володимjatръ, посылая по всимъ воемь своим. И приде единъ мужь старъ к нему и рече ему: "княже, єсть у мене единъ сынъ дома менший, а сь четырми єсмь вышелъ, а онъ дома. От дjatтьства си своего никто имъ ударилъ. Єдиною бо ми сварящю, оному же мнущю уснье и разгнjatвасяна мя, преторже черевии руками". Князь же се слышавъ и радъ бысть и посла по нь борзо и приведоша и ко князю и князь повjatда ему вся. Сьи жє рече; "княже, не вjatмь могу ли с него, — да искусите мя. Нjatтуть ли вола велика и силна?" И налjatзоша волъ силенъ я повелjat раздражити вола; н возложи нь желjatзо горяче и пустиша вола и побjatже волъ мимо нь и похвати вола рукою за бокъ и выня кожю с мясы, єлико ему рука я. И рече ему Володимjatръ: "можешь ся с нимъ бороти". И на завтрjatе придоша Печенjatзjat и почаша звати: "вjatльможа, се нашь доспjatлъ". Володимjatръ же повелjat, той ночи облjatщися въ оружье. И выпустиша Печенjatзи мужь свои и бjat превеликъ зjatло и страшенъ. И выступи мужь Володимjatръ и взрjatвъ Печенjatжинъ и посмjatяся, бjat бо среднии тjatломъ. И размjatривше межи обjatими полкома, и пустиша я к собjat, и ястася крjatпко, и вдави Печенjatжинина в руку до смерти, и удари имь о землю. И вьскликоша Русь, а Печенjatзjat побjatгоша, а Русь погнаша по нихъ, сjatкуще их, и прогнаша их. Володимjatръ же рад бывъ и заложи городъ на броду томъ и нарече Переяславль, зане перея славу отрокъ.

 

Аналогічне оповідання й досі живе в устах народу в формі легенди про Кирила Кожум'яку (надрукував Куліш у ІІ-му томі "Записок» о Южной Руси"), — тільки що замість Печеніжина Кирило б'ється з змієм, що сидів під Києвом та брав з киян окуп хлопцями й дівчатами. Але незважаючи на казковий елемент, дух легенди той самий, що і в літописному оповіданні.

Наведу ще один коротенький епізод з літопису, — той самий, од якого віє "духом степу", як казав академік Веселовський.

 

(Князь Роман)устремилъ бо ся бяше напоганыя яко и левъ, сердить же бисть, яко и рысь и губяше, яко и коркодилъ, и прехожаше землю ихъ, яко и орелъ, храборъ бо бjat, яко и туръ. Ревноваше бо дjatду своєму Мономаху, погубившему поганыя Измаилтяны, рекомыя Половци. Изгнавшю Отрока во Обезы за Желjatзная врата, Сърчанови оставшю у Дону рыбою ожившю. Тогда Володимjatръ Мономахъ пилъ золотымъ шеломомъ Донъ, и пріємшю землю ихъ всю и загнавшю оканьныя Агаряны. По смерти же Володимjatръ, оставъшю у Сырьчана єдиному гудьцю же Ореви, посла и во Обезы, река: "Володимjatръ умерлъ єсть, а воротися, брате, поиди в землю свою. Молви же ему моя словеса, пой же ему песни Половецкия; оже ти не восхочеть, дай ему поухати (= понюхати) зелья, именемь евшанъ". Овому же не восхотjatвшю обратится, ни послушати, и дасть ему зелье. Оному же обухавшю и восплакавшю рче: "Да луче есть на своей землjat костью лечи, инели на чюже славну быти". И приде во свою эемлю.

 

Безперечно в цьому уривку маємо окрушину з тієї дружинної поезії, яка дійшла до нас чи не єдиною пам'яткою "Слово о полку Игоревjat". Навіть у літописному переказі ясно чується ритмічна основа оповідання[5], не кажучи вже про загальний поетичний склад його і глибокий зміст, що — пише новітній поет —  "зворушує у серці найсвятіші почування":

 

Між рядками слів таїться
В нім якесь пророкування.
І воно живить надію,
Певну віру в ідеали
Тим, котрі вже край свій рідний
Зацурали, занедбали (М. Вороний — "Євшан-зілля").

 

Але крім суто літературного значення, літопис безперечно мав і величезну громадську вагу своєю, коли по-теперішньому говорити, публіцистичною стороною. Час, коли складався наш літопис, у громадському житті старої Русі відзначався формуванням держави, розвитком її форм і боротьбою за них як у середині держави, так і поза нею. Така, як літопис, праця, що в ній тріпотів живчик мінливого життя, не могла обмежитись тільки фактичними відомостями, а повинна була й ідейно освітлювати події з якого-небудь Standpunkt'a. І такий Standpunkt у авторів нашого літопису безперечно був і виявлявся він у гарячій любові літописців до своєї рідної землі, що червоною ниткою проходить од перших і до останніх карток її. Вже з самого початку, ставлячи собі завдання вияснити, "откуду Руськая земля стала єсть", літопис бере на себе повинність сформулювати саме розуміння тієї "Руської землі" на цілому її просторі, незалежно од тих тісних та ворожих кліточок, на які поділила її удільна система. І цю повинність літопис виконав; автори літопису підіймаються над своїм місцевим патріотизмом і доходять до того широкого, з громадського боку, погляду, що примиряє потреби цілої землі, болить її болями, її радощами радіє. Цим літопис не тільки задовольняв цікавість читачів, даючи їм відомості про рідний край, але разом виявляв і творив певну ідеологію, що вважала всю тодішню землю руську одним тілом, а удільних князів тільки натуральними заступниками окремих частин у тій оригінальній федеративній одиниці-землі. Як щось ціле, раз у раз літопис протиставляє рідний край "поганим", сумує він і над тими вічними усобицями лютими та хатніми чварами, що ними "расхищали" князі рідний край свій. Ідеал згоди й єднання, очевидно, стояв перед колективним літописцем і тоді, коли він любовно спиняється на блискучій постаті князя-авантюриста з його "да не посрамимъ земли Рускиє"; і тоді, коли миротворствує з Володимиром Мономахом: "отци и деды наши соблюдоша Русьскую землю, а мы ю хочемъ погубити", з погрозою, що як повстане брат на брата, то"погыбнеть земля Русьская"' і тоді, коли з болем у серці бачить, як чужоземці-вороги користуються з князівських усобиць і пустошать та плюндрують рідну землю. Літописові довелось констатувати й тяжкі наслідки тих усобиць, що виявились лихоліттям татарським, і слова волинського літописця: "о злjatе зла честь татарськая!" не були в його устах тільки патетичним вигуком. На тяжких часах уривається старий наш літопис. Стара державна система довела батьківщину до краю безодні, давній центр землі руської — Київ з околицями — занепав, занепало і культурне життя, а спереду не було нічого ясного, опріч національної свідомості, що довела до боротьби за народну справу в пізніших часах. І літопис з своєю ідеологією, єдиної руської землі був одним із перших віщунів тієї свідомості. Водночас він показував і той живий зв'язок, що протягнувся між старою Руссю та пізнішими часами через прірву темної епохи XIII – XIV ст. ...

 

6. Перед нами чимало пройшло пам'яток старого письменства. Вони дають образ тих літературних інтересів, якими жили наші прадіди, того духового покорму, яким живився ряд поколінь. Ці літературні пам'ятки не мали, правда, на меті суто літературних завдань, тобто не були в справжньому розумінні літературою художньою, яка має впливати на почуття читачів образами, натхненням творчості. Вони іншу мали, суто практичну мету, і коли великою частиною задовольняли й літературні інтереси, то робили це між іншим, незалежно від авторських замірів. Тим часом, старе наше письменство мало в собі й суто літературні твори, зразок яких зберегло для нас незабутнє "Слово о полку Игоревjat"; традиція тих часів донесла до нас і кілька прізвищ творців слова, яких слава гриміла в старовину. Так, у літопису вже маємо — досить неясну, правда — звістку про "славутного певця Митусу, древле за гордость не восхотевша служити князю Данилу", — за це його "раздраного, акы связаного, приведоша"[6]. Так само нічого не знаємо певного й про другого великого поета старих часів, "віщого" Бояна. Як видно з "Слова о полку Игоревjat", на сучасників твори Боянові справляли величезне враження, і автор "Слова" не тільки характеризує поетичну манеру свого славного попередника, а й подає зміст його пісень, подекуди навіть окремі уривки з них. Починаючи свою поему "по былинам» сего времени", невідомий автор "Слова" разом з тим спиняється і на "замышленію Бояню", тобто на його поетичній манері. Всім відоме це класичне місце з "Слова": "Боянъбо вjatщій, аще кому хотяше песнь творити, то растекается мыслію по древу, сjatрымъ вълкомъ по земли, шизымъ орломъ подъ облакы. Помняшеть бо рече първыхъ временъ усобіцjat, тогда пущашеть 10 соколовъ на стадо лебедjatй: который дотечаше, та преди пjatснь пояше: старому Ярославу, храброму Мстиславу, иже зарjatза Редедю предъ пълки Касожськыми, красному Романови Святъславличу. Боянъ же, братіє, не 10 соколовъ на стадо лебедjatй пущаше, нъ своя вещія пръсты на живая струны въскладаше, — они же сами княземъ славу рокотаху". Автор "Слова" наче вагається перед важким своїм завданням — скласти пісню своєму героєві, і знов згадує Бояна: "О Бояне, соловію стараго времени! аби ты сія плъкы ущекоталъ, скача, славію, по мыслену древу, летая умомъ подъ облакы, свивая, славію, оба полы сего времени, рища въ тропу Трояню черезъ поля на горы". А ось і дві "припjatвки" Боянові, на які посилається той же автор "Слова":

 

Ни хытру, ни горазду,
Ни птичю горазду
Суда Божіа не минути.

 

Тяжко ти головjat
Kpoмjat плечю,
Зло ти тjatлу
Кромjat головы.

 

Ото й усе, що дійшло до нас про того "соловія стараго времени", що, як видно, славен був дуже серед сучасників та і серед нащадків. Був це натхненний співець, представник тієї дружиної поезії княжих часів, що повинна була процвітати в старовину поміж освіченішим тодішнім громадянством. Свої твори він, очевидно, співав, приграючи на якомусь струнному інструменті, на зразок пізніших кобзарів та бандуристів, або своїх сучасників у Західній Європі — труверів та міннезінгерів.

Безпосреднім наступником Бояновим, що, як ми бачили, сам себе зв'язує з поетичними традиціями "соловія стараго времени", хоча творить уже й "по былинамъ" свого часу — був автор "Слова", єдиної цілої пам'ятки дружинної поезії старих часів. "Слово" дійшло до нас у дуже несправній редакції досить пізнього списка, зробленого десь певне на півночі, свого часу зле відчитаного і тепер навіки втраченого[7]. Але навіть у чужій одежі північної копії "Слово" зберегло стільки специфічно-українського колориту, що вже перші дослідники старого письменства ані трохи не вагалися, що ця поема могла повстати тільки на українському ґрунті. Куліш просто вже зве "Слово" думою, зазначаючи схожість у поетичних засобах і манері між "Словом" та пізнішими українськими думами. Максимович перекладав "Слово" мовою України, "которой принадлежали и творецъ пjatсни, и ея герой, князь Новгородъ-Сjatверскій", і складом українських пісень,"состоящихъ съ нею въ ближайшемъ и прямомъ родствjat". Це "родство" притягало й багатьох інших українських письменників, і ні один твір не має стільки перекладів на сучасну нашу мову, як це "Слово"[8]. І своїм змістом та формою, великою красою поетичною та потужним громадянським настроєм воно так високо здіймається над усією літературною спадщиною старих часів, що справді цілком такої уваги заслуговує. Вже сам факт існування "Слова" кидає ясний промінь світла на нашу стару поезію, одхиляючи широкі перспективи на ту далеку давнину.

Змістом для "Слова" послужила нещаслива пригода з князем Ігорем під час походу на половців року 1185, — докладніше кажучи, сама виправа в степ, битва з половцями, полон князя й поворот його до рідного краю. "Слово" зложив, як видно, хтось із сучасників події, може, навіть з учасників того нещасливого походу й по гарячому сліду, не раніше й не пізніше, як р. 1187, бо саме тоді вернувся Ігор з полону, а князь Ярослав Осмомисл, що помер того ж року, ще був живий. Та хто б не був незнаний на ім'я автор, "Слово" його виявляє і великий індивідуальний талант, і існування в ті часи на Україні цілої школи літературної з виробленою технікою, стилем і традиціями. Читаючи навіть тепер це "Слово", до того ж у попсованій редакції, почуваєш усю його красу надзвичайну, його високу образність, кований стиль, подекуди ясно ритмічний, влучні вирази й класичні характеристики. Ось, напр., картина, як виряжали в похід князі своє військо:

 

Комони ржуть за Сулою, звенить слава в Кыєвjat:
Трубы трубять в Новjatградjat; стоять стязи в Путивлjat:
Игорь ждеть мила брата Всеволода.
И рече ему Буй Турь Всеволодъ:
"Одинъ брать, одинъ свjatть, свjatтлый ты Игорю,

Оба есвjat Святьславличя;
Сjatдлай, брате, свои бръзыи комони,
А мои ти готови, оседлани у Курьска на переди;
А мои тн Куряне свjatдоми кмети,

 

Подъ трубами повити, подъ шеломы възлелjatяны, конець копія вскормлени
Пути имъ вjatдоми, яругы имъ знаєми,
Луци у нихъ напряжени, тули отворени, сабли изъострени.
Сами скачуть, акы сjatрыи влъци въ полjat,
Ищучи себjat чти, а князю славы".

 

Вся природа живе в "Слові", вся вона бере участь у подіях і переживаннях людських:

 

Влъци грозу въсрожать по яругамъ,
Орли клектомъ на кости звjatри зовуть,
Лисици брешуть на чръленыя щиты, —  

 

все ніби тягнеться в похід за військом, прочуваючи поживу і здобич багату. А коли було по битві вже, або, як образно каже "Слово" — "пиръ доконьчаша храбрый Русичи: сваты попоиша и сами полегоша за землю Русьскую", то знов же вся природа озвалася жалем:

 

Ничеть трава жалощами,
А древо, съ тугою къ земля приклонилось.

 

Степовою, нестримною, як море, широкою поезією віє з цілого оповідання, що переривається час од часу натхненним рефреном: "О Русьская земле! уже за шеломенемъ еси!" або закликом до князів, щоб вони повстали іпомстились "за землюРусьскую, за раны Игоревы, буяго Святъславлича".

Так само знати руку великого поета, коли автор звертається до психології людської. І тут він знаходить слова, що йдуть просто від серця художника до читачевого серця і зв'язують іх міцна одним почуванням — туги, а чи радощів. Так, коли "невеселая година встала", що військо руське полягло в степу —  

 

Жены Русьскія восплакашась, а ркучи:
"Уже намъ своихъ милыхъ ладъ
Ни мыслію смыслити, ни думою сдумати, ни очима съглядати,
А злата и сребра ни мало тога патрепати".
А взстона бо, братіє, Кыевъ тугою, а Черниговъ напастьми,
Тоска розліяся по Русьской земли,
Печаль жирна тече средь земли Русьскыя.

 

Це, скажемо так, колективний відгомін нещасливої битви з половцями. А ось індивідуальні переживання жінки, що втратила милого, — отой славний "плач Ярославни", відомий, певне, кожній інтелігентній людині з перекладів.

 

Ярославнинъ гласъ слышить;
Зегзицею незнаема рано кычеть:
"Полечю, рече, зегзицею по Дунаєви,
Омочю бебрянъ рукавъ въ Каялjat рjatцjat.
Утру князю кровавыя eгa раны яа жестоцjatмъ его тjatле".
Ярославна рано плачеть въ Путивлjat на забралjat, а ркучи:
"О вjatтре, вjatтрило! чему, господине, насильно вjatеши?
Чему мычеши хиновьскыя стрjatлкы на своею нетрудною крилцю на моея лады вой?
Мало ли ти бяшеть горъ подъ облакы вjatяти, лjatлеючи корабли на синjat мopjat?
Чему, господине, моє веселіє по ковылію розвjatя?"
Ярославна рано плачеть Путивлю городу на заборолjat, а ркучи:
"О Днепре-Словутичю! ты пробилъ єси каменныя горы сквозjat землю Половецкую;
Ты лелjatялъ єси на себjat Святославли насады до плъку Кобякова:
Взлелjatй, господине, мою ладу ко мнjat.
Абыхъ не слала къ нему слезъ на море рано".
Ярославна рано плачеть въ Путивлjat на забралjat, а ркучи:
"Светлое о тресветлое слъньце! Всjatмъ тепло и красно еси:
Чему, господине, простре горячюю свою лучю на лады вои?
Въ полjat безводьнjat жаждею имъ лукы съпряже,
Тугою имъ тулы затче?"

 

Хіба тільки українські пісні жіночі з такою вимовною красою вміють виявити безмежну тугу по милому, як оцей невмирущий плач-тужіння Ярославни. Самий стиль у "Слові" змінюється, передаючи найтонші відтінки людських переживань. Ось якими рубаними, короткими, ніби в поспіху, складеними реченнями змальовано втечу Ігоря з полону: "Погасоша вечеру зари. Игорь спить, Игорь бдить, Игорь мыслію поля мjatрить[9]отъ великаго Дону до малого Доньца. Комонь въ полуночи. Овлуръ свисну за рjatкою, велить князю разумjatти. Князю Игорю не быть. Кликну-стукну земля, въшумjat трава, вежи ся Половецкыя подвизошася" Навіть у словах видно нетерплячку, поспіх і пострах, що не пощастить довести діло до краю: тут ніколи говорити, ніколи стежити за думками й вибирати слова, і вони рвуться немов у пароксизмі, одно одне випереджаючи, як і думки втікача. І зараз же, поруч — розмірене, плавне оповідання про втікачів у дорозі: "А Игорь князь посточи горностаємъ къ тростію и бjatлымъ гоголемъ на воду; въръжеся на бръзъ комонь и скочи съ него босымъ влъкомъ и потече къ лугу Доньца, а полетjat соколомъ подъ мылами, избивая гуси и лебеди завтраку и обеду и ужинjat. Коли Игорь соколомъ полетjat, тогда Влуръ влъкомъ потече, труся собою студеную росу; претръгоста бо своя борзая комоня". Ви навіч бачите обох їздців, і кожен з них має свої власні риси, такі характерні для нього, і глибоко в душу западає цей образ шаленої гонитви по безлюдному степу... І коли читач зуміє відволіктися од незвичної мови й призвичаїтись трохи до стародавніх форм — він не одірветься од цієї високої поезії, зазначаючи великої естетичної втіхи. Автор бо знав людську душу і вмів зачепити в ній ті вічнії струни, спраглі на всяку справжню красу, — і твір його не спопелів од часу.

Та не тільки великим поетом був незнаний творець "Слова", — був він ще й великий громадянин. Серце його билося в унісон з громадським серцем, боліло його горем та муками. Красу поетичної форми знав він, як поєднати з тими думками, що — ми вже це з літопису знаємо — повинні були сушити голови кращим синам свого часу в давній Русі. Любов до рідного краю та народу гарячим б'є джерелом з цього дивного твору і вкладає авторові чудові образи, вириває з уст прокльони гніву на людей, що гублять батьківщину. "Уже бо, братіє, невеселая година встала", — закінчує автор "Слова" оповідання про перемогу половців, а через що? — через усобицю князів. "Рекоста бо брать брату: се моє, а то моє же; и начаша князи про малое — "се великое" млъвити, а сами на себе крамолу ковати; а поганіи со всехъ странъ прихождаху съ побjatдами на землю Руськую". І раз ураз автор повертається до цієї болячки, що руйнуваласилу рідної землі. Князі, як той Олег —  "гореславличъ", "мечемъ крамолу коваше, и стрjatлы по земли сjatяше", а з того зродив розбрат і гине скрізь життя в княжих крамолах, гинуть люди в розквіті сил, не чутно ратаїв, тільки гайвороння поле криє, "трупіа себjat дjatляче". З ранку до вечора, з вечора до світу літають стріли, гримлять шаблі об шоломи, тріщать ратища — "чръна земля подъ копыты костьми посjatяна, а кровію польяна — тучою взъидоша по Руськой земли". Таку картину спустошення малює нам автор. І то звертається він до князів з покликом: "уже понизить стягы свои, воньзить свои мечи вережена, уже бовыскочисте изъ дjatдней славы: вы бо своими крамолами качаете наводити поганыя на землю Русьскую"; то з тугою згадує славні давні часи, — "о стонати Русьской земли, помянувши пьрвую годину и пьрвыхъ князей". Благородний патріот, що тверезо й розумно дивиться на події і не тільки їх розумом сприймає, але й серцем відчуває — стає перед нами на повен зріст і доповнює величну постать оригінального поета.

 

7. "Слово о полку Игоревjat" показує, що в ті часи мала вже бути на Русі високо розвинена дружинна поезія, ціла літературна школа з виробленою технікою, з усталеними формами, з літературними традиціями — на зразок тих, що на Заході дали вже тоді були також цілу літературу так званих сірвент та Chansons de gests, тобто особливу школу лицарського епосу. Такої вартості твір не може стояти сам-один, окремо, без попередньої роботи цілих поколінь — одне слово, без тієї поетичної атмосфери, що не тільки сприяє народженню талановитих творів, а й шляхи їм прочищає, кладе підмурівок для творчості. Натяки на існування такої літературної школи ми маємо і в зразках високої літературної техніки в казаннях Кирила Туровського та в Галицько-волинському літописі, і в уламках таких творів, як наведена з літопису пісня про євшан-зілля, і нарешті в тих "былинахъ", які безперечно зародились були тут, на півдні, хоча дійшли до нашого часу тільки в великоруській редакції північних країв. Що письменники тієї школи не зв'язували себе темами, можна знати з недавно знайденого "Слова о Лазаревjat воскресеніи", отого голосу світської людини на релігійну тему. Але це все тільки нужденні шматочки літературного надбання тієї школи, уламки дружинної поезії, що випадково викинула на наш берег розбурхана хвиля після великої життєвої бурі. Політична катастрофа, що в першій половині XIII ст. спіткала наші сторони, надовго перервала нитку повільного розвитку, що доти снувалася жваво й енергійно, та повернула і письменство наше на новий шлях занепаду й злиденного животіння. З тих уламків, з тих трісочок, що прибились випадком до нашого берега, ми можемо судити, як показувалось ціле письменство, і важко одігнати жаль і досаду з серця, що сталось так, як сталося.

Переглядаючи давнє, київської доби, письменство з ідейного боку, мусімо, звісно, сказати, що воно одбивало на собі погляди і цілий світогляд тієї верстви людей, що його постачала і споживала, — тобто переважно кругів духових та дружинно-князівських. Одкинемо навіть усеньке церковне, вузько практичне, бо на потребу церкви створене, письменство; одкинемо також і ті витвори письменства, що тісно були звязані з християнською традицією й світоглядом — а вони почасти всі були такими в епоху, коли навіть філософія була тільки на послугах ("ancilla") у теології. Натурально, що та парость письменства цілком і безоглядно відбивала в собі той основний тонус темного середньовіччя з його перевагою скрізь і всюди, а надто в культурному житті, релігійних інтересів. Але навіть, здавалося б, цілком світські твори не далеко від них були одійшли, бо й письменники і читальники —  усі вербувалися з тієї верхньої плівки, з аристократії тих часів —  духовенства та дружинних кругів. Тому твори тодішнього письменства одбивали в собі насамперед християнську науку, наївно перемішану з живими ще традиціями дохристиянського побуту й культу ("двовір'я"), та соціальні інтереси згаданої плівки, що почала вже вирізнятися з-поміж єдиної громади первісного типу. Найвиразніше пробиваються ці, теперішнім терміном кажучи, класові інтереси у такого типового книжника, яким був невідомий автор Данилового "Моленія" з його двосічною мораллю та презирством до самого навіть "хлопія імени", тобто до всього, що нижче стояло на соціальних сходах. Письменство, таким чином, одбивало вже той розклад на стани і класи, що позначився був у житті, і з цього погляду було нарівні з ним.

Але водночас воно стояло подекуди й вище од життя, говорило не тільки про те, що було, а й про те, що повинно було бути, встановлювало не тільки категорію "сущого", але й«должного». Воно носило в собі й погляди надкласової думки, ту ідеологію свого часу, ще далеко виходила поза межі грубогопрактицизму й дбала про інтереси просто людини — чи в її індивідуальному вигляді, чи в збірній формі колективу, рідного краю, отієї прославленої, а часто, дуже часто й оплаканої "русьскои земли". От чому думка про якусь суцільну обскурність та безідейність нашого давнього письменства проф. Є. Голубинський) виявляється при світлі джерел безперечне переборщеною. Я вже зазначав у належних місцях, як тодішні інтелігенти-письменники виступали на оборону людини од вад сучасного соціального ладу, або ще частіше — на захист і оборону рідного краю од небезпек зовнішніх, од того "поганого" степу, що невпинно викидав свої орди на руйнування й нищення предківських осель. Це вже далеко вище стояло од шаблонів християнської науки й духом живого життя дихало — не підробленого обурення й гніву на його вади та бажання вивести їх з практики щоденного побуту. Постаті такого, напр., Ларіона-митрополита чи смиренного Данила-ігумена, або невідомих анонімів, що в казанняк своїх сміливо картають князівську й тіунську неправду, благородний образ "князя-нищелюбця" Володимира Мономаха, свідомий і глибокий патріотизм автора "Слова о полку Ігоревім" або чисельних літописців — чи не показують же вони, що вже тоді кращі вміли здійматись понад буденні та егоїстичні інтереси особи чи класу й на щиро національний, справді всенародний ставати ґрунт, де на перший план виступали інтереси народу — того самого "хлопа" чи то "смерда" та "кмета", що сам і не писав і не читав творів письменства? Надто виразні знайдемо приклади такої ідеології в літопису, — цій, коли хочете, політичній енциклопедії того часу, що єднала оповідання про рідну минувшину, оті справжні "повjatсти временныхъ дjatй", з свого роду публіцистикою, гарячою, живою, потужною, бо образною, заснованою на життєвих подіях. Можна піддавати під гостру критику факти, можна їх брати під сумнів, але освітлення їх у літопису двох думок не викликає і тим характерніше для ідеології свого часу. Нехай, скажемо, піклування Володимира Великого про вбогих одгонить християнсько-житійним шаблоном: святому так личить, — але ось справді жива вже і з побутового погляду безсумнівна сценка. Зібрались князі якось у похід на половців, та хтось із дружини, й вимовивсь, що не час би то походові, бо шкода, мовляв, одтягати смерда од його ріллі. І ось яку тоді відповідь вкладає літописець в уста Мономахові: "На мя хотять молвити... рекуще: хощеть погубити смерды и ролю смердомъ. Но се дивно ми, брате, оже смердовъ жалуєте и ихъ коней, а сего не помышляюче, оже на весну начнеть смердъ тоть орати лошадью тою и приjatхавъ Половчинъ ударить смерда стрjatлою и поиметь лошадь ту и жону его и дjatти его и гумно его зажжеть, — то о семъ чему не мыслите?"... Ось ще Другий приклад з нещасливого походу Ігоревого на половців. Коли набігла зненацька незчисленна сила половецька, в раді князі "молвяхуть бо: "оже побегнемъ,утечемъ сами, а черныя люди оставимъ, то оть Бога ны будеть, грjatхъ,сихъ выдавше пойдемъ: но или умремъ, или живи будемъ на єдиномъ мjatстjat". Оце " наєдиномъ мjatстjat" " тобто; — разом, гуртом на одну з «чорними людьми" долю — воно просто чудове, як щиро людського гуртування вираз, як нехтування, егоїстичного почуття, честі й совісті потужний голос перед неминучою небезпекою. Ми не знаємо, чи так говорили князі, — може бути, що не говорили, — але досить того, що це говорить, письменник. Думаю, що цi два приклади, разок з раніше наведеними, добре окреслять нам і ідейну старого нашого письменства вартість, як виразу надкласового погляду в справах національної солідарності та всенародного єднання перед грізною небезпекою, коли йшлося про саме існування громадського ладу. А потреба в таких поглядах, надто про себе нагадувала: надходили, ба справді люті часи національного занепаду й небувалого ще до тих часів лихоліття.

Року 1224-го літописець уперше записує звістку про татар — "неслыханную рата, безбожныхъ Моавитянъ", насланих на Русь "за прегрешеніє кристьянскоє". Перша зустріч з ними руського війська кінчилась нечуваною "победою на всі князи Рускыя", але "ожидая Богь покаяння кристьянского", обернув татар назад у степ. Тринадцять років не було про них і чутки, як ось р. 1240-го насунула орда знову і "приде Батый Кыеву в силjat тяжцjat". Русь, зруйнована і знесилена попередніми усобицями та чварами князів за старшинство, не витримала тяжкої сили. Київ, центр староруської культури, впав, а з ним на довгий час упала й культура. Традиції її перенесено потроху до нових центрів, що починають формуватися на півночі, в інших етнографічних обставинах. З цього часу найбільша частина теперішньої землі української втратила політичну самостійність, яка верталась іноді потім тільки на короткий час, — і це одбилось на всій історії нашого народу.

На письменстві — більше, може, ніж деінде. Inter arma silent musae, але не менш того мусять музи мовчати й серед руїн старого і не поновленого ладу, на згарищах сплюндрованих осель, серед загального спустошення й здичавіння. Навіть гірше: не тільки замовкли нові музи, а й старі попропадали, бо запропастилися здебільшого й ті здобутки письменства, що дали були попередні часи. Інтерес до письменства падає; в письменстві потроху починає зринати оте "добрословіє" та "плетеніє словесъ", що обернуло письменство в словесне фокусництво, а добру школу літературну в роблену манірність. Те, що з'являється під цей темний час нового, новим було тільки хронологічно, а по суті відомі з того часу письменники, здебільшого в митрополичому сані (Кирило, Серапіон, Кипріян, Фотій, Григорій Цамблак) не виходять поза меж проповідницьких інтересів своїх давніх попередників, та й то роблять це з меншим талантом і більшим одчуженням од живого життя. Життя здрібніло — здрібніло й письменство. А як дуже здрібнів та змізернів тоді інтерес до письменства, видно хоч би з того, що ці часи дали запропаститись мало не цілій дружинній поезії попередніх віків. Темний та важкий, безпросвітний час запанував на Україні.

В такому стані українські землі переходять під руку дужчого сусіда. Року 1321-го Київ забрав і прилучив до Литовської держави Гедимин, а потім, р. 1386, Литва і Русь уперше злучилися з Польщею. Власне, заснування і зріст русько-литовської держави, а потім поєднання з Польщею, що розчинило перед Україною двері з західної Європи, і треба вважати початком нової доби нашого письменства. Спершу тільки де-не-де проблискує воно поодинокими вогниками й аж наприкінці XVI ст. вже дужчим розгориться полум'ям.

 

 

 

 


 


Вернутися (Передмова) Зміст Далі (Розділ 2) ELUL logo

[1] Зразки такого двовір'я, заснованого на уламках старовини, стрічаємо й тепер. Напр., мертвому дають свічку в руки, видимо, щоб світив собі дорогою до темного підземного царства; в труну кладуть мідну монету, щоб заплатити тому чи іншому Харонові за перевіз і взагалі — мати запас на дорогу; бабі-бранці теж у труну кладуть пучечок різок — одбиватись од дітей, яких вона не врятувала, і т. ін. Міцно пристали до християнського культу оці пережитки передхристиянського світогляду, складаючи надзвичайно цікаву амальгаму з усяких основ, і досі ще не перетворених на одну цілість.

[2] Форму і настрій цих старих збірок вдатно поновив у нашому письменстві Ів. Франко збірником поезій "Мій Ізмарагд". Між іншим маємо тут чудову "Притчу про життя", взяту з повісті про Иоасафа та Варлаама.

[3] "Народ, звичайно, не цікавиться авторами, — пише з власного спостереження над читачами з народу Б. Грінченко. — Скільки я не читав, то не чув питання, хто написав, а коли й чув, то відповідь не здавалась цікавою тому, хто питав. Одного разу, напр., читаю книжку ("Не так ждалося") і сказано: "Написав Кузьменко".

— Та хіба не однаково? — одказала на те одна слухачка (Грінченко Б. Перед широким світом. Київ, 1907, cтop. 32).

[4] А втім, останніми часами знов озивається згадана традиція, до того ж в одного з найкращих знавців і дослідників старого літопису. "Воть съ этимъ отрицательнымъ выродомъ русской исторической науки, — пише академік А. А. Шахматов, — я расхожусь и вижу рядъ основаній для признаній Нестора составителемъ повjatсти временныхъ лjatть, а слjatдовательно для подкрjatпленія той традицій, которая связала имя Нестора съ древнею Кіевской лjatтописью". І потім автор дає низку цікавих міркувань на доказ Несторового авторства літопису (див. "Записки Н. Т. ім. Шевченка", т. 117 і 118, cтop. 31 і далі).

[5] Спробу реставрації вірша в цьому оповіданні зробив Ю. Тиховський. Див. статтю "Прозою или стихами написано "Слово о полку Игоревjat". Київ, 1893. С. 21 – 22.

[6]Костомаров у своїй поезії "Співець Митуса" малює нам цього давнього поета великим громадянином рідної землі, сатириком, щопіснями своїми розкриває нелад у сучасному громадському устрою.

Кріпший за всіх в Перемишлі співець славутннй Митуса. Шаблі не носить співець і грудей щитом не вкриває. — Піснями сипле на князя, гострими ніби стрілами, Піснями люд стурбував і хіть до війн підливає.
Красних не хвалить дівиць Митусина пісня шалена, Мирного людям життя не пророчить, не гріє одваги
На супостата, — усобиці й смути та пісня виводить.
Приведений до князя, не скорився Митуса, а ось яку проспівав йому пісню:
Ріжтесь, кусайтеся, бийтесь, попілом Русь посипайте, Пийте братернюю кров, умивайтесь сльозами народу;
От до вас добрана пісня, — иншоі вам не почути.
Що вас спиняти, що вам співати? Шкода, опізнились!
Помста за помсту, кара за кару, лихо за лихо!
Кончились віки, зілля сухеє вогонь поїдає, —  
Хай поідає! Хай пропадає Русь із князями!
Боже прокляття чорними хмарами висить над нею:
Хмари згустіють, віки пролинуть, і знов, хоч не скоро, Знову розгонить яснеє сонце туман віковічний.
В той час-годину інших пісень співці заспівають,
Іншим князям, та не вам, іншому руському люду.

Максимович гадає, що Митуса був попросту церковним співаком чи то дяком у Перемиського владики, а не поетом. Див. "Замjatтку о словутномъ певце Mитусе" ("Основа", 1861, VI; "Собраніе сочиненій", т. І.)

[7] Єдиний рукопис "Слова" з XVI-гo, мабуть, століття, загинув під час пожежі в Москві р. 1812. Зосталась тільки копія з того рукопису, зроблена для цариці Катерини II.

[8] Мені відомі — друковані й недруковані — переклади таких авторів: Шевченка, О. Левицького, Ст. Петрушевича, Шашкевича, Вагилевича, Гушалевича, Максимовича, Дідицького, Федьковича, Шейковського, Огоновського, Партицького, Руданського, Кендзерського, Навроцького, П. Мирного, Щурата, Загула. Не можна бути цілком певним, що нема й інших перекладів. — Див. у Огоновського — "Исторія литературы рускои". ч. І, стр. 72 – 76.

[9] Порівняй вираз із пісні: «Ізорала Марусенька мислоньками поле».