Тарнавський Максим. Між розумом та ірреальністю: Проза Валер'яна Підмогильного/ Пер. з англ. В.Триліс. - Київ: Університетське видавництво "Пульсари", 2004. - 232 с.

Вихід книги Максима Тарнавського став логічним продовженням процесу побудови єдиного інформаційного простору на теренах досліджень історії української літератури. Проте саме цей подієвий привід одразу зумовлює й посилену увагу в Україні до монографії, що загалом дуже добре для книги. Навіть якщо інтелектуальна продукція західних україністів і сприймається українським академічним бомондом поки що коли не вороже, то з певною долею упередженості. Згадаймо хоча б резонансні розвідки Джорджа Грабовича, Юрія Луцького, зрештою - австралійця Марка Павлишина. Та з іншого боку, доробок саме цих науковців, а також статті в українських наукових та літературних часописах Олега Ільницького (переклад його монографії, присвяченої українському футуризму, нещодавно вийшов у львівському видавництві "Літопис"), Мирослава Шкандрія (у видавництві "Факт" нині готується до друку український переклад його книги "Модерністи, марксисти і нація") та, безумовно ж, Максима Тарнавського поруч із працями українських літературознавців молодшої генерації Соломії Павличко, Віри Агеєвої, Тамари Гундорової, Леоніда Ушкалова спричиняють поступове звільнення від ідеологічних моделей мислення "радянського літературознавства". Відтак розвідка "Між розумом та ірреальністю: Проза Валер'яна Підмогильного" з українським перекладом автоматично набула додаткового змістового навантаження. Щоправда, автор у "Передмові до українського видання" намагається убезпечитися від цього, зауважуючи, що мета його студії - "подати картину центральних складових його художньої творчості й окреслити їхню поступову еволюцію" (С.13). А оскільки не існує "усталеного прочитання" та "панівного погляду" на творчість Підмогильного, проти якого можна було "повставати" або "реконструювати", то застосований ним "традиційний метод" - "цілком дозволить встановити ті параметри, в рамках яких можна читати тексти Підмогильного і проти яких можуть боротися іконоборці" (С.13-14).

Та наразі маємо все навпаки. Власне ця "скромна методологія" (за висловом Тарнавського) подає цілком альтернативне прочитання творчості одного з найцікавіших прозаїків "червоного ренесансу" у порівнянні з вже традиційним в Україні, що постало на синтезі популярних наприпочатку 90-х років соціологічних та етнопсихологічних підходів. Йдеться не про претензію на прикінцеву істину, а про уможливлення її поліваріативності. Адже попри те, що англомовне видання праці Максима Тарнавського побачило світ одночасно з першим українським монографічним дослідженням Володимира Мельника "Суворий аналітик доби. Валер'ян Підмогильний в ідейно-естетичному контексті української прози першої половини ХХ ст." - у 1994 році, мовний бар'єр, відсутність інформаційного обігу та, зрештою, неприступність широкому колові торонтського видання майже унеможливили його актуалізацію серед українських істориків літератури. І це при тому, що сама постать Валер'яна Підмогильного перебувала у сфері постійного наукового інтересу.

А отже, праця Максима Тарнавського дозволяє сьогодні зовсім з інших позицій підійти до розгляду творчого доробку письменника, посутньо розширивши інтерпретаційне поле. Цікаво, що навіть контекстуальне тло має різне співвідношення, якщо порівняти для прикладу згадані монографії. Коли, приміром, Володимир Мельник майже цілий розділ присвятив окресленню основних тенденцій в українській літературі перших десятиліть ХХ століття від Франка починаючи, то Тарнавський відпочатку декларує: "У цій книжці систематично простежується західноєвропейський вплив і лише зрідка згадуються явища, які єднають Підмогильного з іншими українськими прозаїками. Така нерівність обумовлена виразно неоднаковою дією двох факторів" (С. 15). Окрім того, дослідник постійно наголошує на філософському підґрунті творчості письменника: "Боротьбу між героєм і оточенням треба бачити не як соціальний конфлікт, а як напругу, що виникає між двома силами, як битву ідей, як конфлікт між цінностями суто й виключно людськими, з одного боку, та власне природними цінностями - з іншого. По один бік містяться розум, мораль, чутливість, цивілізація; на протилежнім - сила, інстинкт, чуттєвість. Ця дихотомія в дусі Ніцше становить нерозв'язний конфлікт..." (С.102). Власне, під кутом зору дослідника - творчість у різновекторності її розгортання: "Від перших до останніх своїх творів Підмогильний як письменник розвивався в кількох різних площинах. Він пройшов шлях від автора коротких оповідань до романіста. Свою тематичну полярність він починав з конфлікту між інстинктом і репресією, а прийшов до конфлікту між духом і матерією. В хронологічній послідовності його творів бачимо й стилістичну еволюцію. Ця еволюція простежується як поступовий перехід од вітчизняного імпресіоністичного модернізму, натхненниками якого були Винниченко й Коцюбинський, до школи європейського психологічного реалізму Мопассана і Бальзака" (с.87) - "У добу, коли мода вимагала або радикальних експериментів, або снотворних ідеологічних проповідей, Підмогильний модернізував і вдихнув нове життя в традиційні форми, запроваджуючи в українську літературу те, чого їй не вистачало вже кілька десятиліть: психологічний реалізм та інтелектуальний підтекст" (С.124). Та насамперед вченого цікавлять саме ті складові, що дозволяють говорити про письменника як цілісність: "в певному сенсі, він знову й знову пише один і той самий твір. Він незмінно заглиблений у конфлікт між інстинктом і розумом; і, з філософського погляду, цьому конфліктові присвячено всі його твори. З іншого боку, розуміння Підмогильним цього фундаментального дуалізму зазнавало серйозних змін із плином часу" (С.37). При тому, зауважує автор, "сексуальність, релігія та соціологія села відіграють таку ж роль у ранніх оповіданнях Підмогильного, як наука, література й соціологія міста в пізніших його творах. Одним із наслідків загальної тематичної єдності у творчості письменника є виразна послідовність, з якою він вибудовує філософські аргументи, користуючись сюжетними елементами як будівельним матеріалом" (С.48).

Відтак "аналіз тематики його творів - чи то про конфлікт між селом і містом, чи з будь-яким іншим сюжетом, за який його звинувачували в нелояльності, - показує, що постійні теми у Підмогильного є складовою частиною певної системи ідей, безпосередньо до політики непричетних" (С.113). А художній текст постає своєрідною лабораторією пошуку відповідей на питання, на які відповідей і немає, бо ж на шальках терезів перебувають такі ж рівновеликі і такі ж множинні у своїх бінарних опозиціях - "розум" та "ірреальність", уособленням якої для української людини постає степ та "чари ночі". Водночас, конфлікт поміж цими опозиціями має цілком відмінні розв'язки, пов'язані передусім з часом написання: від безвиході протистояння в ранніх оповіданнях через уможливлення гармонії в творах другого періоду до її досягнення, хоча б і на короткий час, у романі "Місто". Цей твір, зауважує Максим Тарнавський, "можливо, є найкращим романом в українській літературі. Це цікава, захоплююча розповідь про знайомі характери у сучасних обставинах, але водночас це й глибоке інтелектуально-психологічне дослідження найновіших філософських проблем своєї доби" (С.121). Більше того, на його думку, ""Місто" стало поворотним пунктом і в кар'єрі Підмогильного, і в його розвитку як письменника. Досі він був власне автором коротких оповідань, стиль яких обтяжувала традиційна метафорична образність, а сюжети відзначались інтелектуальним заглибленням і водночас певною вузькістю. Тепер же автор "Міста" постає як змужнілий, упевнений майстер простого й послідовного стилю, письменник із широким та динамічним філософським світоглядом (с.121-122). Порівнюючи сюжетні колізії з матричними текстами Бальзака, а особливо Мопассана, дослідник наголошує: "Підмогильний починає там, де Мопассан зупинився. Тваринна природа людини - то лише половина рівняння; другою ногою людина стоїть серед зірок. Здатність розрізняти ці дві природи стає ключем до внутрішньої гармонії"(С.150) - власне"цільності", за означенням самого письменника (С.161).

Та вже в наступному романі "Невеличка драма" Підмогильний "займає екзистенціальну позицію, яка вже не припускає ні ідеалізованої гармонії, ні трансцендентного ствердження: існує лише чесна й твереза оцінка нерозв'язного конфлікту - або ж відступ у раціональні чи емоційні ілюзії" (С.185). А "Повість без назви" засвідчує "екзистенціальну суть людського існування" - "перебувати між випадком і судьбою" (С.204). "Спираючись на фундаментальний дуалізм між раціональним та ірраціональним, що в цій повісті виступає як судьба і випадковість, - підсумовує автор монографії, - він (письменник - Р.М.) продовжує пошук шляхів примирення цих сил. Але моста через цю прірву не існує. Не існує синтезу, який міг би об'єднати випадковість і детермінізм, бажання й пам'ять, любов і секс, творчість і розуміння, Київ і Харків чи будь-яку іншу з полярних пар, що їх Підмогильний використовує в розробленні головної своєї теми. Але є ще чесність, наполегливість і повага до системи людських цінностей" (С.206).

Таким чином окреслюється не лише система філософських поглядів Валер'яна Підмогильного, а й сам процес її становлення в творчій лабораторії письменника. Разом з тим, мусимо відзначити, що це - тільки один з багатьох, хоча й провідний мотив дослідження Максима Тарнавського, адже читачеві також пропонуються доволі цікаві спостереження щодо особливостей сюжетотворення і сюжеторозгортання, характерних складових стилю Підмогильного тощо.

Ще один аспект, на який хотілося б звернути увагу, - сам переклад. Попри його достатню якісність, виокремимо кілька незначних моментів. По-перше, впадає в око неприродність слова "скетч", адже для української мови більш притаманний його німецький відповідник, що став напрочуд органічним. По-друге, досить дивно виглядає, коли подається Ніцше в оригіналі німецькою, а по тому переклад українською з посиланням на англомовне видання (С.92). Не зовсім вмотивованим також бачиться написання імені та прізвища Ролана Барта як Роланд Бартес (С.85). адже існують усталені і загальноприйняті норми транскрипції французьких імен. Іще один огріх, який можна поставити у вину перекладачеві або редактору, - перекручення вислову Сковороди "Пізнай себе" на "Зрозумій себе" (С.139), оскільки у такий спосіб відбувається підміна філософських понять, що в свою чергу спотворює зміст здобутих результатів розвідки. Та поза тим, маємо справу з направду цікавим і навіть, не буде перебільшенням зауважити, - етапним дослідженням як творчості Валер'яна Підмогильного зокрема, так і художньо-естетичних засад української літератури 1920-1930-х років загалом, що, щиро сподіваємося, виступить спонукальним чинником до подальших студій у всій розмаїтості та множинності інтерпретаційних методик.

© R. Melnikiv

back

top