Ільницький Олег. Український футуризм (1914 - 1930). Переклала з англійської Рая Тхорук. - Львів: Літопис, 2003. - 456 с.

Працю Олега Ільницького "Український футуризм" заанґажовані проблемою літературознавці прочитали ще до появи україномовного видання. Спочатку вона прийшла до українських читачів (як і до будь-яких інших, зацікавлених українознавчими чи літературознавчими студіями) в англомовному гарвардському виданні 1997 року. Зрештою, ця монографія не була винятком. Останніми роками в українських перекладах почали з'являтися численні праці науковців-україністів з-поза меж України. Так, ще у 1997 році вийшла книга Марка Павлишина "Канон та іконостас", більшість розвідок якої вперше друкувалися в англомовному варіанті, і фундаментальний том "До історії української літератури" Григорія Грабовича, вдруге перевиданий минулого року; у 1998 році з'явився переклад праці Юрія Луцького "Між Гоголем і Шевченком", у 2000-му - його ж "Літературна політика в радянській Україні 1917 - 1934"; 2002 роком датована більш ніж 1000-сторінкова "Історична фонологія українької мови" Юрія Шереха; нарешті, у 2004 році вийшла монографія Максима Тарнавського "Між розумом та ірраціональністю: проза Валер'яна Підмогильного"... Так виникають своєрідні часові аберації: двічі вступаючи у ту саму ріку, автори цих робіт по-новому "прописуються" у літературознавстві - цього разу власне українському, ніби відгукуючись на зерівський заклик "до джерел!". Точніше, до першоджерел: до питомого вигляду досліджуваних творів, автентичного звучання "переміщених" у літературознавчі праці художніх рядків. Зрештою, такі інтелектуальні інсталяції стають своєрідними культурними цитатами, вписаними у різні мовні контести, кожен з яких по-своєму первісний.

До речі, прикметно, що самі автори (поміж іншими й Олег Ільницький) у багатьох випадках не вдаються до доповнення, перегляду чи доопрацювання власних досліджень, полишаючи на розсуд чи осуд читачів наявні у них прозріння чи анахронізми.

Феномен українського футуризму, мало відомий поза межами самої України, все ж таки навряд чи можна назвати незвіданою для літературознавства землею. Так, на тему футуризму захистили кандидатські дисертації Галина Черниш і Сергій Жадан, ряд публікацій підготував Микола Сулима, зрештою, поезія та проза футуристів протягом останніх кількох років постійно привертали увагу дослідників, які займалися студіями з української модерної літератури. Однак все ще актуальною залишається сакраментальна фраза: досі не з'явилося жодної наукової монографії, яка б оприлюднила загальний результат дослідницької роботи.

Про те, що праця Олега Ільницького не втратила наукової вартості, свідчать її рейтингові успіхи: віддразу після появи друком вона стала лідером у літньому гіт-параді книжок у межах Всеукраїнської акції "Книга року" (2003), у номінації "Хрестоматія", а на всеукраїнському книжковому Форумі перемогла у конкурсі "Книга Форуму-2003" в номінації "Наукова та фахова література". Кілька років тому, описуючи особливості української літературної ситуації, Костянтин Москалець звернув увагу на такий парадокс: коли Росія зачитувалася романами Пєлєвіна, серед українських читачів інтелектуальної літератури набувала популярності наукова монографія Соломії Павличко "Дискурс модернізму в українській літературі". Схоже на те, що праця Олега Ільницького також має усі підстави стати інтелектуальним бестселером: з внутрішньою інтригою, гострим сюжетом, численними колізіями і непередбачуваною розв'язкою.

З погляду дослідників футуризму російського його "українська версія" виглядає "провінційною" (зокрема, така думка присутня й у статті Тетяни Нікольської "Короткий огляд літератури з футуристики (1982 - 2001)" /"Краткий обзор литературы по футуристике (1982 - 2001)/ у попередньому числі "Toronto Slavic Annual", де йдеться навіть не про українських, а про харківських "доморощених футуристів", відмовляючи тим самим цій течії у певній національній своєрідності). Однак книга Олега Ільницького - серйозний аргумент усупереч такому підходові. Автор доводить, що український футуризм мав свої власні засновки, традицію, яка стала предметом гострої дискусії і заперечення, внутрішню логіку розвитку, прихильників і супротивників, незалежні видавництва ("Гольфштром", "Бумеранґ"), особисті доробки і колективні видання ("Альманах трьох" (1919), "Катафалк искусства" (1920), "Семафор у майбутнє" (1922), "Жовтневий збірник панфутуристів" (1923), "Гольфштром" (1925), "Зустріч на перехресній станції. Розмова трьох" (1927), "Нова ґенерація" (1927 - 1931)). Більше того, ця течія сформувалася у час, коли в українській культурі остаточно утвердилася орієнтація на європейські естетичні цінності (на противагу імперському російському впливові), і намагалася всіляко відстоювати свою оригінальність і відкритість до європейського аванґарду, зокрема, підтримуючи зв'язки з французьким дадаїзмом та німецьким експресіонізмом, публікуючи свої маніфести французькою, німецькою та англійсько мовою і використовуючи для транслітерації химерну латинку.

Український футуризм - цілком у дусі тогочасних європейських пошуків - був не тільки текстом, але й подією, новою культурою творчості і культурою повсякдення. Здається, Олега Ільницького друге цікавить навіть більше: перші дві третини книги присвячені історії та теорії руху. Народження футуризму дослідник пов'язує зі скандалом, викликаним восьмисторінковою книжечкою Михайля Семенка "Дерзання" (1914). Суголосно з Марінетті, який обрав маніфест основним футуристичним жанром, спроможним перебудувати світ, Семенко епатував українську публіку маніфестаційною передмовою "Сам". Автор "Українського футуризму", наводячи розлогі цитати, виправдані у ситуації фрагментарного (а то й повного) сучасного незнання текстів, подає також детальні огляди відгуків читачів і критиків на футуристичні випади. Насамперед, він з'ясовує стосунки футуристів із ранніми українськими модерністами, зокрема, хатянами Микитою Сріблянським та Миколою Євшаном: отож, модернізм versus футуризм чи футуризм contra модернізм?

Здається, на долю українського футуризму випало навіть більше конфліктів, аніж того прагнули представники самого руху. Так, ще з 1919 року починається боротьба за місце під "сонцем пустелі" офіційної літератури. Цю драматичну колізію автор монографії доскіпливо висвітлює мало не з перших сторінок, детально досліджуючи дебати поміж представниками різних літературних організацій (футуристичні Аспанфут - АсКК - "Нова деґенерація" - ВУАРКК - ОППУ і їхні опоненти в літературних дискусіях: неокласики, "Гарт", "Плуг", ВАПЛІТЕ, ВУСПП, російський "Новый леф") та ставлення до них владних структур.

Займаючись прописуванням літературного і довколалітературного ландшафту, Олег Ільницький вдається не стільки до філологічного аналізу текстів, скільки до віднайдення і осмислення своєрідного історико-літературного сюжету, згідно з яким розгорталася ситуація в українській літературі з 1914 по 1930 рік. Звісно, головними героями цього сюжету виявляються футуристи, насамперед - легендарний Михайль Семенко, а також Ґео Шкурупій, Олекса Слісаренко, Юліян Шпол, Дмитро Бузько та Леонід Скрипник, аналізові поезії і прози яких автор відводить окремі розділи. Уподобання автора далеко не завжди поступаються перед науковою безстороністю: так, коментуючи дискусію поміж футуристами та Миколою Хвильовим, дослідник досить виразно надає перевагу першим. Однак важливим є саме прагнення позбавити історію (історію літератури) нальоту не притаманного їй ґлянцю. Факти, що стосуються суперечок та бійок за статус офіційно визнаної течії (особливо тоді, коли стало очевидно, що його посідатиме тільки хтось один), зчаста драстичні. Після ейфорії національного відродження 90-х років і повернення імен та творів забутих письменників, котрі одразу ж потрактовані були як страдники і, відповідно, у спопуляризованому сприйнятті, непогрішні як у текстах, так і в учинках, детальне, мало не мікроскопічне відчитування "тексту" 20-30-х років скидається на своєрідну болючу терапію заміфологізованої свідомості. Найрадикальніші аванґардні культурні жести, як-от спалення шевченкового "Кобзаря", що однаково сильно обурило і народників, і ранніх модерністів, змінювалися відчайдушними спробами легалізувати футуризм як пролетарське мистецтво. І навпаки.

Одна з особливостей книги Олега Ільницького - її чудова оснащеність ілюстраціями: фотографіями журнальних обкладинок, поетичних та прозових збірок, шаржів і навіть окремих книжкових сторінок Для самих футуристів . візуальне оформлення видань було творчим процесом неабиякої ваги, пошуком власної стилістичної "візитівки" і нового синтетичного способу творення. Серед засновників футуризму було два художники: Павло (Павль) Ковжун і Василь (Базиль) Семенко; з ними тісно співпрацював Анатоль Петрицький. Навіть після розгрому і примусового "вилучення" течії з літературної історії окремі футуристичні знахідки анонімно присвоювала і розтиражовувала радянська видавничо-освітня система. Так, велика література У на обкладинці книжки до болю нагадує підручники з Української літератури часу навчання в школах УРСР. Автор обкладинки Михайло Москаль зумисне вдався до такого прийому, нагадуючи, яку саме пам'ять несе зі собою відомий і впізнаваний шрифт...

І насамкінець ще кілька слів про те, чого немає в "Українському футуризмі" Олега Ільницького: насамперед, немає авторської настанови порівнювати (чи прирівнювати) український футуризм до певного інваріанта, натомість - "найпершим завданням було дати українському футуризмові шанс самоокреслитися в його історії, теорії та творах" (О.І.); немає повноцінного і цілісного розгляду творчості багатьох вартих уваги літераторів - створення персональних портретів поступається перед відтворення і осмислення загального процесу, до якого окремі автори, як у радянській мультиплікаційній версії пригод Вінні-Пуха, "входять і виходять". І, нарешті, немає спроби подолати визначені історико-хронологічні рамки самого явища, до чого провокує творчість сучасних українських авторів, котрі "точкою відштовхування" обрали для себе літературу 20-х. Не потребує особливих коментарів назва івано-франківського літературного угруповання "Нова деґенерація" (Степан Процюк, Іван Андрусяк, Іван Ципердюк). Харківська "Червона фіра" і, зокрема, творчість Сергія Жадана неодноразово ставали матеріалом для критичних вправлянь у пошуках зв'язків та розривів із художньою практикою українських футуристів. Зрештою, аж до смерті у 1997 році (рік виходу у Гарварді праці О. Ільницького!) постійним учасником харківських молодіжних мистецьких тусівок був Володимир Гаряєв, наймолодший серед членів "Нової ґенерації". В останньому за життя листі він писав: "На початку жовтня ми з Сергієм Жаданом хочемо провести у Харкові великий ювілейний вечір, присвячений 70-літтю "Нової генерації". З вступним словом Сулими, читанням кращими акторами творів Семенка, Шкурупія, Чужого, Влизька, Скуби, Палійчука, моїм виступом, присвяченим розправі над "НГ", музичним супроводом і піснями на слова поетів "НГ", у другому відділенні - виступами Римарука, Неборака, Андруховича, Цибулька, Андрусяка і Жадана. На завершення - поезія Драча "На століття Семенка" і виставка картин Валерія Бондаря" (лист до авторки, оригінал - у власному архіві, О. Г.).

Але це вже зовсім інша історія...

© O. Haleta

back

top