Сіґізмунд Кржижановський

Дві новели

Переклала з російської Катерина Демчук

Димчастий келих

- Чи пан не бажає оглянути колекцію старовинних монет? Нумізмати хвалили. Чи...

- Ви хочете, щоби я купив у вас гроші, які давно втратили спроможність купувати? Ліпше...

- То може пан огляне мою колекцію мініятюр. Якби пан узяв люпу...

- Скажіть-но, а що то за келих, он там - зліва, на полиці?

- Бажаєте глянути? Ось уже.

Антиквар, зсунувши чорну шапочку з лисини на лоба, приставив до полиці драбинку - і келих, мерехтячи димчастим шклом, став своєю круглою прямою ніжкою зверху прилавка.

- Дивно: він начебто не порожній. Що в ньому?

- Вино. Як годиться келихові. Тисячолітньої витримки. Рекомендую. Пил ми знімемо цією ось ложечкою роботи венеційського Мурана.

Одвідач антикварної крамниці трохи підніс келиха за тонку ніжку, тримаючи його між вікном і оком: за димчастим шклом була темна димна волога з легким рубіновим відлиском.

Покупець наблизив келиха до губ і зачепив кілька крапель. Димна поверхня вина лишилася сонною та нерухомою. У роті терпкий - як укол сотні голок - смак.

- Схоже на укус змії, - сказав покупець і відсунув келиха, - до речі, мені казали, ви маєте добір джайнівських статуеток. Я хотів би... та диво - мій ковток не понизив рівня у цьому ось вашому келихові.

Губи антиквара винувато розсунулися, оголивши золоті пломби:

- Бачте, бувають, хай і в казках, не тільки нерозмінні червінці, але й невипиванні келихи.

- Диво.

- О, слову "диво" не загрожує безробіття у нашому світі.

- І ви продаєте цей келих?

- Хіба що у добрі руки: можливо.

- Скільки ви хочете?

Антиквар висмикнув із-за вуха олівця й написав на прилавку.

- Мій гаманець цього не подужає.

- Гаразд. Я скреслю нуль праворуч. Головне: у добрі руки. Пан дозволить загорнути?

- Прошу.

Покупець вийшов із крамниці. В правій руці він тримав келих, загорнутий у папір. Повз нього пройшов чоловік з очима, залатаними димчастими шкельцями консервів. Хтось черкнув ліктем об лікоть: на папері коло денця келиха проступили темно-червоні плями. "Пролляв", - подумав чоловік і пішов вздовж стін будинків, оберігаючи покупку від поштовхів.

Однак коли він прийшов додому і розгорнув кришталь, келих був як і раніше повним по вінця, хоч і по круглій ніжці його зісковзували розплескані краплі.

Чоловік, який став власником невипиванного келиха, не відразу же заходився випробовувати свою покупку. День стрімко збігав униз. Сонце падало в присмерк. Невдовзі сутінкове повітря набуло кольору тонконогого шкла. Чоловік узяв мовчазний келих у пальці правої руки й наблизив його до губ. Терпке вино обпекло губи. І відсунутий келих стояв знову - повний по вінця, притискаючись рубіновою вологою до верхнього золотого берега шкла.

Перші дні одноногий гість, укрокнувши своєю круглою шкляною п'ятою у життя любителя раритетів, тримався скромно та майже добротливо. Віддаючи ковтки, він зараз же акуратно затягався винною вологою по самісінькі позолочені вінця свого шкла. Він умів бути різним: один ковток давав відчуття прянистої млости, другий - гострими голками впивався в язик, третій - обсотував мозок у криваво-димчасте павутиння. Келих у скорім часі став для його власника чимось на кшталт смакової лямпи. При світлі його кривавливих крапель чоловік читав та перечитував свої книжки, робив начерки у зошитах. Спорожнений майже до дна, келих наповнювався по золотий берег, знову пропонуючи себе губам. Чоловік почав пити... Він перехиляв келихові прозору п'яту раз по раз. У мозкові танцювали палахкотливі краплі. Думки вдаряли одна одну, розсипаючись вогненним пилом іскор. Випорожнена волога сходила наново, як сходить сонце, що його, здавалося б, наповал убив захід і поховала ніч. Чоловік пив при світлі дня, при світлі місяця і в безмісячній темряві. Шкло цокало об зуби: "Ще і ще!".

Якось, засинаючи, чоловік перекинув келиха. На ранок, прокинувшись, він побачив усю кімнату залитою темно-червоною рідиною. Рідина, дихаючи терпким винним духом, підступала до звішеного краю ковдри. Посеред кімнати, штурхаючи ніжки столу, плавала нічна пантофля. Знизу, із сусідської квартири, прийшли довідатися, що сталося: крізь стелю проступали якісь незрозумілі червоні плями. Чоловік, засунувши руку по лікоть, заледве намацав виноточивий келих. Він поставив келих, обліплений винною сукровицею, на стіл, і зараз же вгору, до золотого обідця вскочила темно-червона волога. Чоловік випив залпом і заходився наводити лад у кімнаті.

Іноді димчасті келихові ребра - надто після понад десятка з лишком доторків до них - здавалися власникові його шклистим димком над вогнищем. Подеколи у золотому обідку, що оббігав край шкляного вгину, ввижалась якась душена сміхом золотих пломб підла усмішка.

Якось - це було ясного сонячного дня, коли всередину червоних крапель ускакували палахкотливі іскри, - чоловік, перехиляючи келиха, раптом помітив, що біля денця його якийсь зиґзаґ, сполучення знаків, либонь, літер. Та проступ знаків відразу запнувся новим напливом вина, що сягнуло самісінького краю келиха. Чоловік снову спорожнив келих, намагаючись yхопити оком зникомі літери. Але темно-червона рідина знову запнулася раніше, ніж він устиг вихопити смисл напису. Пам'ятав тільки першу альфовиду літеру - і тьмяне відчуття десяти чи одинадцяти знаків, що йшли за нею.

"Ще раз", - подумав чоловік і знову швидко випив келих. Десь із середини - тонкою щоглою з реєю поперек - здійнялося, - і за мить слово потонуло у вині, як корабель, що дістав пробоїну. Чоловік ще раз підніс келиха до губ. Він пив повільно, із зусиллям. Слово, ворушачи одинадцятьма літерами, впливало в очі, але їх запнуло каламуттю, і чоловік не міг збагнути, що він бачить.

Відтоді почалася гра ока з келихом. Шанси були явно нерівні. Від двох-трьох поштовхів алкоголю мозок запинало в димчастий туман. Власник непрочитаного напису, чоловік мало коли переступав тепер поріг свого дому. На підвіконнях його вікон на палець наросло пилу. Завіси не розтискали свої жовтi повіки. Власник димчастого келиха мало коли розлучався зі своїм шкляним гостем. Лише раз чи двічі бачили, як він ішов yздовж набережної; ґудзики пальта були встібнуті криво, не в свої петельки; він ішов, не помічаючи поклонів, не чуючи окликів.

До крамниці антиквара зайшов згорблений, із сірою щетиною на щоках чоловік. До нього люб'язно присунувся стілець, та чоловік і далі стояв.

- Чи можу чимось зарадити?

- Чи не маєте ви дублікату того, димчастого?

- Ясніше.

- Димчастого келиха. Я ближче до злиднів, ніж до бідности. Та ви тоді, згадайте, скреслили нуля. І якщо…

- Перепрошую, я вас бачу вперше. Тут, через площу, інша антикварна крамниця. Либонь…

- Ні. Та сама шапочка і… Посміхніться!

- Себто?

- Без "себто". Ну, ось: ті самі золоті пломби, той-таки лисячий вискал. Жодної помилки. І то, коли я його кинув, невипиванний келих, у річку, з мосту Святого Стефана, сама річка, та це між чотирьох вух, бо… Ось.

Одвідач засунув руку до пальта і витяг пляшечку. Повернув їй притертий корок:

- Ось. Наступного ж дня я зійшов до річки й узяв пробу. Ось цю. Здумайте собі, у нього, у димчастого, вистачило сили забарвити воду Дунаю, цілого Дунаю (ач?) у кривависто-червонуватий колір. До речі, вона набула терпкуватого присмаку. Не вірите? Ковтніть. Не хочеш? То я змушу тебе...

Лише прилавок розділяв двох. Але задзеленчав дзвоник над дверима, і до крамниці ввійшов третій. Він мав на собі акуратно припасований шуцманівський однострій.

- А-а,- радісно протягнув антиквар, щедро розчахуючи золотого рота,- ви щодо податку? Радо, радо… Ну, а ви,- повернувся він до одвідача, який усе ще тримав у руках пробу, - вам через площу! "Antiquite" - чорним на жовтому. Помилилися дверима.

Одвідач, суплячи брови, сховав пляшечку, наперед акуратно затиснувши їй горло корком, відтак спитався:

- І багато їх, оцих... дверей?

Антиквар здійняв плечі. Шуцман лише брови.

Одвідач крокнув за поріг.

Десь за два дні знайомий нам хазяїн антикварної крамниці, переглядаючи газетну хроніку, надибав рядок: "Учора з мосту Св. Стефана кинувся у..."

Дзвоник над дверима урвав читання.

КВАДРАТУРИН

Знадвору у двері тихо стукнуло: раз. Павза. І ще - гучніше та костистіш: два.

Сутулін, не встаючи з ліжка, простягнув - звиклим порухом - ногу туди, де стукнуло і, вшморгнувши носок у ручку дверей, шарпнув. Двері навідліг розчахнулись. На порозі, головою в одвірок, стояв довготелесий, сірий, наче присмерк, що вцідився у вікно, чоловік.

Сутулін не встиг спустити ніг із ліжка, як одвідач укрокнув усередину, тихо втиснув двері в раму і, тицьнувши портфелем,- він стирчав із-під мавп'ячи-довгої руки,- спершу об одну стінку, потім об другу, сказав:

- Отож-то: скринька на сірники.

- Що?

- Кажу, кімната ваша, скринька на сірники. Скільки тут?

- Вісім із десятими.

- От-от. Дозвольте?

І Сутулін навіть рота не розтулив, а одвідач уже, присівши на край ліжка, сквапно відстібнув свій туго напакований портфель. І вів собі далі, стишивши голос майже до шепоту:

- Маю діло. Бачте: я, себто ми, ставимо, сказати б,- ну, досліди, чи що. Наразі негласно. Не критимусь: у цьому ділі має інтерес чільна іноземна фірма. Ви хочете вимикач? Ні, не варто: я лише на хвильку. Отож: винайдено,- поки що це таємниця,- засіб вирощувати кімнати. Ось, коли ваша ласка.

І рука незнайомця, висмикнувшись із портфеля, простягала Сутуліну вузький темний тюбик, схожий на звичайні тюбики з фарбою, з туго накрученою пломбованою голівкою. Сутулін розгублено покрутив порский тюбик у пальцях і, хоча в кімнаті було майже темно, розрізнив на його етикетці чітко відтиснуте слово: К в а д р а т у р и н. Коли він підвів очі, вони наскочили на непорушний незмигний погляд співрозмовника.

- Тож берете? Ціна? Боронь Боже, gratis . Тільки для реклами. Хіба що, - і гість заходився квапливо гортати вийняту з того-таки портфеля конторського штибу книжечку,- простий підпис у книзі подяк (стислий вияв, скажімо). Олівця? Ось і олівець. Де? Тут: графа ІІІ. Годиться.

І, закривши підпис, гість розпростався, стрімко повернув спину, крокнув до дверей,- а за хвилину Сутулін, клацнувши вимикачем, розглядав, спантеличено піднявши брови, чітко випнуті літери: Квадратурин.

По детальнішому обстеженні виявилося, що цинковий пакетик цей щільно обтягнуто назверху, як це часто роблять виробники патентованих засобів, тонким прозорим папером, кінці якого вправно вклеєно один в один. Сутулін, знявши паперовий чохол Квадратурину, розгорнув скручений у дудочку текст, що проступав крізь прозорий лиск паперу, і почав читати:

Розрідивши квадратуринову есенцію у пропорції чайна ложка на шклянку води, змочивши отриманим розчином шматок вати чи просто чисту ганчірку, змащують нею внутрішні стіни кімнати, призначені до розрощування. Речовина не лишає по собі жодних плям, не псує шпалєри і навіть сприяє - супутньо - виведенню блощиць".

Досі Сутуліну тільки дивно було. Аж ось подив почав обростати якимось іншим, тривожним й гострим передчуттям. Він піднявся і спробував походжати з кутка в куток, але кутки житлоклітки були занадто близько один до одного: прогулянка зводилася майже до самих поворотів, із носків на закаблуки та назад. І Сутулін, стрімко обірвавши, сів і заплющив очі, поринув у думки, які починались: а що?.. а якщо?.. а раптом?.. Ліворуч на відстані аршину від вуха хтось забивав у стіну залізний костиль, молоток, знай зриваючись, бухав, ніби цілячи Сутуліну по голові. Стиснувши скроні руками, він розплющив очі: чорний тюбик лежав посеред вузького столика, що якось утулився між ліжком, підвіконням, стіною. Сутулін зірвав пломбу, і голівка тюбика, крутячись гвинтом, відскочила. З розкритої круглої шпаринки вицідився гіркувато-прянистий запах. Запах приємно розтягував ніздрі.

- Ну-ну. Спробуємо. Хоча.

І, знявши піджака, власник Квадратурину заходився експериментувати. Дзиґлика було підсунуто до дверей, ліжко виставлено на середину кімнати. На ліжко вгромаджено стіл. Штовхаючи вздовж стелини блюдко, у якому склилася прозора, з ледь жовтуватим відливом рідина, Сутулін повз услід за блюдком, раз по раз умочував носовичка, накрученого на олівець, у Квадратурин і мастив ним уздовж дошок і шпалєрного візерунка. Кімнатка справді, за висловом отого, сьогоднішнього, як скринька на сірники. Та Сутулін працював повільно й ретельно, намагаючись не лишати непромащеним жодного куточка. Це було доволі важко, бо рідина справді миттю випаровувалася чи всотувалася (йому годі було зрозуміти), не лишаючи по собі навіть найлегшого полиску, і тільки запах її, дедалі гостріший і прянистіший, паморочив голову, сплутував пальці та примушував ледь дрижати притиснуті до підлоги коліна. Коли стелинам і низу стін було дано раду, Сутулін, піднявшись на чудно ослаблих і важких ногах, далі працював навстоячки. Часом доводилося додавати есенції. Тюбик потроху порожнів. За вікном була вже ніч. На кухні, праворуч, загримів прогонич. Квартира налаштовувалася спати. Намагаючись не гуркотіти, експериментатор із залишками есенції в руках виліз на ліжко, з ліжка на розхитаний стіл: лишалося виквадратуринити стелю. Але тут затарабанили кулаком у стіну:

- Чого ви там. Люди сплять, а він...

Обернувшись на звук, Сутулін зробив незґрабний порух: порский тюбик скочив із рук й упав униз. Сутулін, обережно балансуючи, спустився з обсохлим квачиком на підлогу, та було вже пізно. Тюбик був порожній, і навколо нього запаморочливо пахтіла та швидко сохла пляма. Хапаючись від утоми за стіну (ліворуч знову невдоволено заворушилися), він, напружуючи останні сили, розставив речі на свої місця і не роздягаючись бухнувся в ліжко. Чорний сон впав на нього згори: і тюбик і людина враз спорожніли.

Два голоси почали пошепки. Відтак щаблями гучности - з піяно на mf, із mf на f:ff - прорвало сон Сутуліну.

- Паскудство. Мені щоб оцих пожильців під спідницею... Галас здіймати?!

- Не на смітник...

- Знати не знаю. Сказано вам: ні собак, ні котів, ні котів, ні дітей... - і за цим почулося таке fff, що з Сутуліна геть збило сон і він, усе ще не розплющуючи зшитих втомою повік, потягнувся - звиклим порухом - до краю столу, де стояв годинник. Аж тут почалося: рука довго тягнулася, мацаючи повітря: ані годинника, ані стола не було. Сутулін зараз же розплющив очі. За мить він сидів на ліжку, розгублено оглядаючи кімнату. Стіл, що зазвичай стояв тут, у головах, відсунувся на середину якоїсь напівзнайомої, просторої, але недоладної кімнати.

Всі речі були ті самі: й килимок, затертий і куций, що виповз слідом за столом кудись уперед, і світлини, і дзиґлик, і жовті візерунки на шпалєрах, - але все це було розставлено незвично широко посеред розтягнутого кімнатного куба.

"Квадратурин, - подумав Сутулін, - оце сила".

І негайно взявся припасовувати меблі до нового простору. Але нічого не виходило: коротенький килимок, підсунутий назад, до ніжок ліжка, оголював обчовгані, голі стелини; стіл і дзиґлик, притулені за звичкою в головах, звільняли порожній, запавутинений куток із випнутим назовні всілякого штибу дрантям, що його раніше вдало маскували тісні кутки і тінь від столу. Коли Сутулін, із тріюмфальною, але дещо переляканою посмішкою обходив, сумлінно вдивляючись у кожну дрібничку, свою нову, сливе у квадрат піднесену квадратуру,- він невдоволено завважив, що кімната розрослася не зовсім рівномірно: надвірний куток, затупившись, гнав стінку кудись навскоси; біля внутрішніх кутків Квадратурин працював, мабуть, гірше; хай як ретельно Сутулін їх прошмарував, експеримент давав дещо нерівні результати.

Квартира потроху прокидалася. Повз двері шмигляли люди. Хрьопали двері лазнички. Сутулін підійшов до порогу і повернув ключ праворуч. Відтак, засунувши руки за спину, спробував походити з кутка в куток: вдалося. Сутулін радісно засміявся. Ну ось, нарешті. Та зараз же подумав: кроки можуть почути - там за стінами - праворуч, ліворуч, позаду. Постоявши з хвилину непорушно, він швидко нагнувся,- у скроні раптом замлів учорашній гострий тонкий біль, - і, знявши штиблети, віддався насолоді прогулянки, безгучно крокуючи у самих шкарпетках.

- Можна?

Голос хазяйки. Він підійшов було до дверей і взявся за ключа, але зараз же згадав: не можна.

- Вбираюсь. Заждіть. Невдовзі вийду.

"Все добре, але ускладнює. Скажімо, замикатиму і ключ із собою. Ну а замкова шпарина? А опісля ось вікно: треба запнути. І то сьогодні". Біль у скроні потоншав і став тягучим. Сутулін сквапно збирав папери. Час на службу. Одягнувся. Ввібгав біль у картуз. Послухав при дверях: наче й нікого. Швидко відчинив. Швидко вийшов. Швидко взяв на ключ. Є.

У передпокої терпляче чекала хазяйка.

- Я хотіла з вами про цю, як її. Здумайте собі, подала у домком заяву, що має...

- Чув. Далі.

- Вам нічого. Від восьми квадратних метрів не відірвати. Та ви ввійдіть у моє...

- Спішуся,- хилитнув картузом, і по східцях.

Повертаючись із служби, Сутулін зупинився перед вітриною мебляра: довгий вигин канапи, розсувний круглий стіл... незле було б - та як їх занести, коли очі та розпитки? Здогадаються, а як не здогадатися...

Довелося обмежитися метром канарково-жовтої тканини (хоч якась, а фіранка). До їдальні він не заходив: апетит зник. Треба хутчіше до себе - там усе це легше: неквапом обдумати, огледітися та припасувати. Всунувши ключа у двері своєї кімнати, Сутулін туди-сюди глянув - чи нема підгляду: нема. Вкрокнув. Дав вогню і довго стояв, розпластавши руки по стіні, з сумбурним калатанням серця: ц ь о г о в і н н е п е р е д б а ч а в - аж ніяк.

Квадратурін і д а л і робив своє. За вісім-дев'ять годин, заки хазяїн був назовні, він устиг розсунути стіни на добрий сажень; витягнуті невидимими тяжами стелини задзвеніли від першого ж кроку, як органні рури. Вся кімната, розтягнута й потворно розверзта, починала лякати й мучити. Не роздягаючись, Сутулін присів на дзиґлик й озирав свою простору та водночас давку згори гробувату житлову скриньку, силкуючись збагнути причину несподіваного ефекту. Тут він пригадав,- адже стеля лишилася непрошмарованою: есенції забракло. Житлоскриня розповзалася тільки вбік і вздовж, ані на дюйм не підносячись догори.

"Зупинися. Треба зупинити цю квадратуринову штуку. Або я...". Він затиснув долонями скроні й слухав, як пекучий біль, ще зранку вповзлий у череп, і далі крутив свердлом. Хоча вікна у будинку навпроти були чорні, Сутулін затулився від них жовтим платом фіранок. Голова не вщухала. Він тихо роздягнувся, защікнув світло та ліг. Попервах був короткий сон, відтак збудило відчуття якогось незатишку. Підіткнувши щільніше ковдру, Сутулін заснув знову, і знову те саме неприємне відчуття безопорности вплуталося в сон. Він піднявся на долоні й вільною рукою провів круг себе: стіни не було. Тернув сірника. Звісно: він здмухнув вогника й обхопив руками коліна, аж лікті ледь хруснули. "Росте, проклята, росте". Зціпивши зуби, Сутулін сповз із ліжка і, намагаючись не шарудіти, обережно підсунув спочатку передні, потім задні ніжки ліжка до повзучої стіни. Трохи морозило. Не запалюючи вже світла, він пішов пошукати у кутку на цвяшку пальта, щоби вкритися тепліше. Але гачка на стіні там, де вчора, не було, і кілька секунд він мусив нишпорити по стіні, заки руки не натрапили на хутро. Потому двічі за ніч, довгу й тягучу, як біль у скроні, Сутулін притискався головою та колінами до стіни, засинаючи, і, прокинувшись, знову вовтузився біля ніжок ліжка. Роблячи це механічно беззлобно та мертво, він, хоч і круг нього ще було темно, намагався не розплющувати очі: так ліпше.

Коли наступними сутінками, відслуживши свій день, Сутулін підходив до порога своєї кімнати, він не приспішив кроків й, увійшовши, не відчув ані подиву, ані жаху. Коли загорілася, десь там, далеко, під низьким довгим склепінням тьмяна на шістнадцять свічок жарівка, жовтим променям якої важко було й дотягнутися до чорних, нарізно розповзлих кутків величезної, мертвої, але порожньої казарми, ось щойно, перед Квадратурином, такої тісної, але такої своєї, обжитої й теплої крихотулі, - він покірливо пішов навстріч жовтому, змаленому перспективою квадрату вікна, силкуючись порахувати кроки. Звідтам із жалюгідно й легкодухо затиснутого у привіконний куток ліжка він дивився тупо й стомлено крізь глибоко всвердлений біль на хилитання тіней, що припали до стелин, на низький і гладенький навіс стелі. "От - витиснеться отаке з тюбика, розквадратиться: квадрат у квадрат, квадрат квадратів у квадрат. Треба думати на обгін: якщо його не передумати, переросте воно і...". І враз у двері гучно вдарили кулаком:

- Громадянине Сутулін, ви вдома?

І звідти-таки здалеку приглушений і ледве чутний голос хазяйки:

- Вдома. Спить, либонь.

Сутуліна піт пройняв: "А що як не встигну дійти - і вони першими..." І, намагаючись безгучно ступати (нехай думають, що спить), він довго йшов крізь темряву до дверей.

Ось.

- Хто?

- Та відчиняйте, що ви там замкнулися. Комісія з переміру. Переміряємо і підемо геть.

Сутулін стояв, припавши вухом до дверей. Там за тонкою дошкою тупотіли важкі чоботи. Виголошували якісь цифри та номери кімнат.

- Теперечки сюди. Відчиняйте.

Однією рукою Сутулін обхопив головку штепселя, намагаючись скрутити його, як скручують голову пташці: штепсель бризкнув світлом, відтак кракнув, безсило закрутився й обвис. У двері знову вдарили кулаком:

- Ну.

Тоді Сутулін повернув ключа ліворуч. У раму дверей усунулася чорна широка постать.

- Запаліть світло.

- Перегоріла.

І, чіпляючись лівою рукою за ручку дверей, правою за джгут дроту, він силкувався затулити розповзлий простір. Чорна маса відступила.

- Хто там має сірники? Дайно-но. Подивимося все ж. Для годиться.

І раптом заголосила хазяйка:

- Та що ж дивитися там? Вісім аршин по восьми, коли глянути. Від того що міряєте, либонь, не побільшає. Людина тиха, після служби прилягла - полежати не дадуть: міряти та перемірювати. Оно другі, которі й права навіть на площу не мають, а...

- Воно й справді,- пробурмотіла чорна маса і, хитнувшись із чоботища на чоботище, обережно і навіть лагідно втягнула двері у світло. Сутулін зостався сам на тремтких, ватних ногах серед темряви-на-чотири-кутки, яка щосекундно росла та розповзалася.

Перечекавши, заки кроки втихомирились, він швидко вдягнувся і вийшов надвір. Ще знову прийдуть, із переміру, недоміру чи хто там іще. Ліпше додумати тут - від перехрестя до перехрестя. Під ніч здійнявся вітер: він трусив голими попомерзлими гілками дерев, розхитуючи тіні, гуготів у дротах і бився об стіни, ніби намагався їх звалити. Ховаючи вигострений біль у скроні від ударів вітру, Сутулін ішов, то пірнаючи у тінь, то занурюючись у світла ліхтарів. Ураз щось тихо і ніжно, крізь брутальні поштовхи вітру, торкнулося до ліктя. Обернувся. Пір'їни били об чорні криси, під ними знайоме, із загонисто примруженими очима лице. І ледь-ледь чутно крізь стугонливе повітря:

- Ну та впізнайте ж ви мене. А то дивиться мимо. І поклоніться. Ось так.

Легка постать, захилена вітром, стоячи на вчепистих і гострих обцасах, уся уособлювала непокору та готовість боротися.

Сутулін схилився козирком картуза донизу:

- Але ж ви мали були поїхати. І тут? Отже, щось завадило...

- Так - ось це.

І він відчув, як замшевий пальчик торкнувся його грудей і зараз же назад, у муфту. Він узрів під танком чорних пір'їн вузькі зіниці, і здалося,- ще позирк, ще один доторк, удар у гарячу скроню, і т е віддумається, відвіється і відпаде. Тоді вона, зближуючи обличчя до обличчя, сказала:

- Ходімо до вас. Як тоді. Пам'ятаєш?

І враз усе обірвалося.

- До мене не вільно.

Вона віднайшла відсмикнуту руку й учеписто трималася за неї замшевими пальчиками.

- В мене... недобре, - зронив він набік, знову відсмикнувши й руки й зіниці.

- Ви хочете сказати: тісно. Боже, який смішний. Що тісніше... - Вітер відірвав кінець фразі. Сутулін не відповідав.- Чи, може статися, ви не...

Дійшовши до повороту, він озирнувся: жінка і далі стояла, притиснувши муфту до грудей, як щит; вузькі плечі її звело холодом; вітер цинічно тріпав їй спідницю та задирав поли пальта. "Завтра. Все завтра. А зараз..." І дрібним кроком Сутулін рішуче застримів назад.

"Саме тепер: заки всі сплять. Зібрати речі (найпотрібніші) і забратися. Тікати. Двері навстіж, хай і вони. Чому мені самому? Хай і вони".

Справді, квартира була сонною і темною. Проминувши коридор - просто і праворуч, Сутулін рішуче відчинив двері і, як завжди, хотів повернути вимикач при вході, але той, безсило закрутившись у пальцях, нагадав: струм перервано. Це було прикрою перешкодою. Нема ради; попорпавшись у кишенях, Сутулін знайшов скриньку на сірники: вона була майже порожньою. Отже, три-чотири спалахи - і по-всьому. Треба заощаджувати і світло, і час. Дійшовши до вішака, він тернув уперше: світло поповзло жовтими радіюсами крізь чорне повітря. Сутулін навмисно, долаючи спокусу, зосередився на освітленому клаптикові стіни та повислих на гачках піджаках і френчах. Він знав, що там, за спиною, розповзлий чорними кутками мертвий, оквадратуринений простір. Знав і не озирався. У лівій руці дотлівав сірник, права зривала з гачків і шпурляла на підлогу. Знадобився ще спалах; вдивляючись у підлогу, він попрямував у той куток - якщо то ще куток і якщо досі там,- куди, за його розрахунками, мало сповзти ліжко, але мимохіть вогник під подих - і чорна пустеля зімкнулася знову. Залишався останній сірник: він тернув ним раз і вдруге: вогню не виходило. Ще раз - і шарудка голівка його, відламавшись, випорснула з пальців. Тоді, обернувшись, боячись іти далі вглиб, людина рушила назад до вузлика, кинутого під гачками. Але поворот було зроблено, вочевидь, неточно. Він ішов - крок у крок, крок у крок - з пальцями простягнутими вперед, і не знаходив нічого: ні вузлика, ні гачків, ні навіть стін. "Та дійду нарешті. Та мушу дійти". Тіло облипло холодом і потом. Ноги дивно вигиналися. Людина присіла навпочіпки, долонями в дошки підлоги: "Не слід було повертатися. А так - самому як стій, геть чисто". І враз ударило: "Чекаю тут, а вона росте, чекаю, а вона..."

Пожильці квадратур, прилеглих до восьми квадратних громадянина Сутуліна, спросоння й перестрашені не розумілися на тембрі й інтонації крику, що збудив їх посеред ночі та зігнав до порога сутулінської клітки: кричати в пустелі тому, хто заблукав і гине, й марно, і запізно: та якщо все-таки - всупереч усім сенсам - він кричить, то, либонь, т а к.

Сигизмунд Кржижановский. Квадратурин. Переклала з російської Катерина Демчук за виданням: Сигизмунд Кржижановский. Собрание сочинений в пяти томах. Том второй (Санкт-Петербурґ: Symposium, 2001). C. 449-460.

© K. Demchuk

back

top